Цензура і ЗМІ. Форми й методи цензури й самоцензури ЗМІ в Україні(обєднані)



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Цензура і ЗМІ. Форми й методи цензури й самоцензури ЗМІ в Україні(обєднані)



Здається, в українському політикумі сьогодні загальновизнано: свобода вираження поглядів і засобів масової інформації в Україні є наріжним фактором переходу українського суспільства від посттоталітарної стагнації до реальної демократії, принципу верховенства права, збалансованої ринкової економіки і соціального доброботу. Втім, визнані багатьма політиками лише на словах, ці базові цінності демократичного суспільства насправді часто стають лише ПР-засобами й словесно-поняттєвою еквілібристикою, закладеними у політичні та передвиборні програми. Практика журналістської діяльності в Україні, а відтак і судова практика стосовно ЗМІ підтверджують висновки деяких авторитетних міжнародних організацій - передовсім, Комітету захисту журналістів (Committee to Protect Journalists) та Human Rights Watch - про те, що дотримання і захист свободи вираження поглядів в Україні не відповідають міжнародним демократичним стандартам. У цьому контексті цілком доцільно згадати слова Томаса Джефферсона, Президента США: "Свободу преси не можна обмежити без її повної втрати" [1].

 

Тим часом чимало українських і закордонних експертів у галузі мас-медіа найбільшою небезпекою для свободи преси вважають цензуру, яка хоч і заборонена статтею 15 Конституції України, втім, існує в національних медіа у завуальованій формі. Конфлікт з приводу так званих "темників" (таємні інструкції, начебто розіслані Адміністрацією Президента мас-медіа з метою керування інформацією), що розгорівся в українському суспільстві восени 2002 року, — зайве тому підтвердження. Головним аргументом влади у спростуванні існування цензури в Україні була відсутність де-юре її законодавчого визначення.

 

[Вставка 1.1. "В Україні останнім часом спостерігаються спроби ввести політичну цензуру як на загальнодержавному, так і на регіональному і місцевому рівнях; тиск органів державної влади па ЗМІ з метою зміни їх політичного курсу вибіркової підтримки ЗМІ з боку державної влади і створення нерівних умов діяльності інформаційних суб'єктів" (Олександр Зінченко, голова Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова і інформації // Киевские ведомости. - 2001. - 17 січ. [2].

 

Внаслідок накопичення "критичної маси" фактів щодо попрания свободи журналістської діяльності в Україні, 3 квітня 2003 року Верховна Рада України прийняла Закон "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення безперешкодної реалізації права людини на свободу слова". Цей Закон став на сьогодні основним втіленням результатів парламентських слухань "Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова та цензура в Україні", які відбулися у Верховній Раді 4 грудня 2002 року. Нарешті поставлено крапку над "і" у безплідних юридично-лінгвістичних суперечках щодо, на перший погляд, цілком прозорих і зрозумілих у цивілізованому світі азбучних істин. Законом визначається, що "цензура, як вимога, спрямована до ЗМІ, журналіста, головного редактора, організації, що здійснює випуск ЗМІ, його засновника, видавця, розповсюджувача попередньо погоджувати розповсюджувану інформацію, заборону чи перешкоджання тиражуванню чи поширенню інформації з боку органів державної влади чи органів місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб, заборонена" [3]. Також забороняється втручання в професійну діяльність журналістів у формах, не передбачених законодавством України чи договором, укладеним між засновником і редакцією ЗМІ. Забороняється контроль за змістом інформації, що поширюється, з боку засновників ЗМІ, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових осіб цих органів, зокрема, "з метою поширення чи нерозповсюдження певної інформації, замовчування суспільно значимої інформації, заборони на показ чи згадування інформації про окремих осіб, заборона критикувати органи державної влади й органи самоврядування".

 

Закон також забороняє створення будь-яких органів державної влади, що повинні здійснювати контроль за змістом інформації, поширюваної ЗМІ.

 

Водночас, на думку деяких експертів, є два моменти, які дещо стримують цілком природну серед журналістів ейфорію від прийняття даного Закону. По-перше, як вважає юрист "Інтерньюз-Україна" Т. Шевченко, "для того, щоб відповідна законодавча стаття була більш дієвою, потрібно бажання з боку журналістів активно захищати свої права, об'єднуватися у профспілки, звертатися до суду за фактами порушення закону. Інакше ж, якщо бути реалістом, треба буде визнати, що як ці зміни до закону, так і будь-які інші кардинально не зможуть змінити ситуацію з політичним тиском і цензурою на краще. Це все рівно, що заборонити законодавчо тіньову економіку і чекати на зміни" [4]. І по-друге, Закон не вводить до переліку осіб, здатних чинити цензуру, власника ЗМІ. А це є надзвичайно суттєвим моментом, оскільки дуже часто на практиці реальний власник засобу масової інформації перебуває в тіні: він може не бути ані засновником, ані видавцем, втім, чинити ледь не безапеляційний потужний вплив на редакційну політику і визначати список інформаційних табу, тобто, юридичною мовою, майже безперешкодно здійснювати цензуру.

 

[Вставка 1.2. "Під час парламентських слухань неодноразово були оприлюднені факти, що свідчать про спроби ввести в Україні політичну цензуру. Не є поодинокими приклади введення цензури засновниками ЗМІ. Переважна більшість громадян (69,4 % респондентів, опитаних Українським центром економічних і політичних досліджень ім. А. Разумкова у жовтні 2000 року) переконана, що в Україні існує політична цензура" (Дзеркало тижня. - 2001. - № 3)].

 

Сукупність вищенаведених факторів підсилює прояви похідного від цензури (але не менш небезпечного від неї) явища, що зветься журналістською самоцензурою. Особливість цього поняття полягає в його дуалістичності. З одного боку, воно не існує в площині права (будучи професійно-психологічним феноменом), а отже, не підлягає прямому правовому регулюванню. З іншого боку, його неможливо визначити без базового юридичного терміна "цензура". Більше того, журналістська самоцензура опосередковано пов'язана з правовою сферою ще й у тому сенсі, що її міру й ступінь все ж таки можливо регулювати за допомогою правових механізмів та інструментів. Центром такого регулювання є журналіст як суб'єкт інформаційних відносин. Подвійний характер явища журналістської самоцензури проявляється також у сукупності та єдності позитивного та негативного складників. Журналістська самоцензура є водночас регулюючо-стримуючим і гальмівно-регресивним суб'єктивним механізмом щодо сфер права і суспільної моралі. Якщо сфера її дії збігається з площиною пануючих у суспільстві правових і моральних норм, тоді маємо до діла з позитивною - регулюючо-стримуючою іпостассю самоцензури. Якщо ж журналістська самоцензура перебуває у площині подвійних стандартів, превалюючого дискурсу напівправди у мас-медіа, "тіньових", квазізаконних понять і відносин, що панують у посттоталітарному суспільстві, тоді йдеться прогальмівно-регресивний характер журналістської самоцензури. Якраз на цьому аспекті явища ми й зосередимося в даному дослідженні. Тим паче, що журналістська самоцензура є надзвичайно вагомою перепоною у реалізації статті 34 Конституції України ("Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань"), а отже, серйозним гальмом реалізацій права пересічного громадянина-платника податків - знати про реальний, а не прикрашений, стан справ у державі й суспільстві.

 

На жаль, авторові не вдалося знайти комплексного визначення поняття "журналістська самоцензура", тож пропонуємо поки що послуговуватися такою дефініцією, яка є радше еспериментальною: журналістська самоцензура - це суб'єктивний професійно-психологічний феномен у діяльності журналіста, який полягає в самообмеженні свободи вираження поглядів, що може здійснюватися як на основі власних морально-етичних переконань, так і внаслідок страху і різного роду обмежень, спричинених зовнішніми законними чи незаконними чинниками.

 

2. Причини самоцензури в Україні

 

Які ж зовнішні чинники найбільше впливають на українських журналістів і змушують їх самоцензурувати власну професійну діяльність? Проаналізувавши деякі мас-медіа, виступи та дослідження медійних експертів та опитавши кілька десятків самих журналістів, автор дійшов висновку, що найважливішими причинами журналістської самоцензури в Україні є:

 

1) небезпека бути знищеним фізично, підданим катуванню або іншому нелюдському поводженню;

 

2) страх за життя та безпеку близьких і родичів;

 

3) загроза втратити роботу і позбутися засобів для існування;

 

4) побоювання порушити чинне законодавство і стати об'єктом судового переслідування;

 

5) незнання своїх прав і можливостей їх законного захисту в суді.

 

Перші три причини, на жаль, називаються найчастіше у переліку підстав виникнення журналістської самоцензури. Природно, що тут йдеться про наріжні питання життя чи смерті людини. Як показали резонансні кримінальні справи останніх років (насамперед, вбивство Гонгадзе і Александрова), українські політичні реалії є доволі небезпечними для діяльності журналіста і не сприяють його безпеці за умов повної реалізації ним свого права на свободу вираження поглядів. Отже, перші три причини перебувають переважно в політичній площині й залежать здебільшого від загальних системних співвідношень в українському політикумі.

Останні дві причини лежать, насамперед, у правовій площині, а отже, більшою мірою підлягають регуляції за допомогою існуючих правових інструментів і законних можливостей захисту прав журналіста.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.233.219.62 (0.009 с.)