Вашингтонські домовленості 1993 р.і взаємне визнання ООН та Ізраїлю.

Конфіденційні переговори в Осло Робота двосторонніх треків, що проходила у Вашингтоні, після досить енергійного початку потім стала втрачати динаміку і до середини 1993 року по суті зайшла в глухий кут. Враховуючи безперспективність і тупиковий характер палестино-ізраїльських переговорів в рамках численних треків мирної конференції з близькосхідного врегулювання, у керівництва обох сторін визріла ідея провести переговори по секретному каналу. Велику роль в організації контактів зіграв Тер'є Ларсен. У лютому 1992 року він зустрівся з перебував з візитом в Осло членом керівництва і головним фінансистом ООП, директором палестинського банку «Самед» Ахмедом Куреї (Абу Ала). Потім, в травні 1992 року, напередодні виборів в Ізраїлі, Ларсен зустрівся в Тель-Авіві з молодим депутатом від Партії праці Йоссі Бейліна, згодом став заступником міністра закордонних справ Ізраїлю, і також прийшов з ним до згоди з питання налагодження зв'язків з ООП. Бейлін і Абу Ала стали згодом одними з основних «архітекторів Осло». ⁶⁹ В вересні 1992 р. Егеланд відвідав Ізраїль з офіційним візитом, і з Бейлін знову детально обговорювалася тема встановлення секретного палестино-ізраїльського каналу зв'язку. ⁷⁰

Декларація принципів була підписана 13 вересня 1993 року в Білому домі у Вашингтоні на офіційній церемонії в присутності високопоставлених офіційних осіб - американців, ізраїльтян, палестинців, норвежців і росіян.

Декларація принципів відкривалася заявою обох сторін, що «прийшов час покласти кінець десятиліттям конфронтації і конфлікту, визнати взаємно законні і політичні права один одного, прагнути жити в умовах мирного рішення та історичного примирення за допомогою узгодженого політичного процесу». ⁸⁹

Основні положення Декларації зводилися до наступного. Метою палестино-ізраїльських переговорів в рамках близькосхідного мирного процесу проголошувалося створення палестинського автономного органу влади, Ради обраного населенням Західного берега річки Йордан і сектора Гази, на термін, що не перевищує п'яти років, як проміжний крок на шляху до остаточного врегулювання на базі резолюцій Ради Безпеки ООН № 242 і 338. ⁹⁰ Тематикою переговорів про остаточний статус цих територій з'являться «Єрусалим, проблема біженців, поселень, заходів щодо забезпечення безпеки, межі, відносини і співробітництво з іншими сусідами, а також інші проблеми, що представляють особливий інтерес». ⁹¹

35. Палестино- ізраїльський збройний конфлікт 2000 р. Сучасний стан розвязання палестинського питання.

У травні 2000 року спостерігалися найбільші з 1996 року спалахи насильства під час святкування 52-ї річниці заснування держави Ізраїль. Після відвідин 28 вересня 2000 року ізраїльським лідером Аріелем Шароном, який у лютому 2001-го обійняв посаду прем’єр-міністра, єрусалимської святині на Храмовій горі сутички переросли в протистояння на території Західного берегу річки Йордан і сектору Газа. Їх назвали «інтифадою «Аль-Акса» за назвою мечеті «Аль-Акса», або «Куполом Скелі».

Започаткований мирний процес було майже зруйновано, насильство тривало навіть попри посередництво кількох регіональних і світових лідерів. Представники США, Європейського Союзу, Російської Федерації та ООН розробили план врегулювання близькосхідного конфлікту – «Дорожню карту просування до постійного врегулювання палестино-ізраїльського конфлікту» відповідно до принципу існування двох держав на підставі оцінки виконання сторонами своїх зобов’язань і досягнення визначених цілей з чіткими етапами, тимчасовим графіком і критеріями в політичній, економічній та гуманітарній сферах, у галузі інституційного будівництва. Його представили уряду Ізраїлю та Палестинській національній адміністрації 30 квітня 2003 року. Головна мета плану – остаточне та всеохопне врегулювання палестино-ізраїльського конфлікту до 2005 року. Але вже тоді значна частина дослідників розцінила цей план як нездійсненний.

Напад бойовиків «Хезболлаху» 12 липня 2006 року на ізраїльських військовослужбовців, захоплення полонених у поєднанні з ракетними обстрілами півночі Ізраїлю призвели до масованих ізраїльських авіаційних та артилерійських ударів по ліванській території, повітряної й морської блокади Лівану. Воєнні дії тривали до прийняття РБ ООН резолюції про припинення вогню № 1701. Після приходу до влади на палестинських територіях представників ХАМАСу протистояння загострюється ще більше. У відповідь на новий виток терору й ракетні обстріли Ізраїль наприкінці 2008 року розпочинає військові дії у секторі Газа.

Тому всеосяжне врегулювання близькосхідного конфлікту залишається питанням майбутнього, але процес арабо-ізраїльського врегулювання вже поставив систему регіональних міжнародних відносин перед потребою кардинальних змін, що призвели до реструктуризації регіональних відносин на Близькому Сході, виникнення нового співвідношення сил та формування нових взаємозв’язків між державами регіону.

Реальністю стала Палестинська автономія, що передбачає в перспективі створення палестинської держави. Нормалізовані відносини Ізраїлю з Єгиптом та Йорданією. З розпадом біполярної моделі міжнародних відносин значно змінюється геополітична ситуація на Близькому Сході: тут розпочалася активна зміна архітектури міжнародних відносин, яка сьогодні входить у свою кульмінаційну фазу. Близькосхідний конфлікт як невід’ємна складова цих процесів призвів до появи нових регіональних загроз, головною з яких нині вважають міжнародний тероризм. Це явище є наслідком, зокрема, й політики зовнішньорегіональних гравців (США, РФ, європейські країни), які заважають об’єктивному розвитку міжнародних відносин у регіоні та примусово змінюють баланс сил на свою користь. Кожен із них, однак, має підтримку відповідних внутрішньорегіональних політичних сил. Аналіз цих зв’язків дає можливість визначити як перспективи майбутнього розвитку регіону, так і подальшу динаміку розвитку близькосхідного конфлікту і в такий спосіб зорієнтувати власне українську політику. У складній мережі взаємодій і переплетінь глобальних та регіональних інтересів значну роль відіграють місцеві суб’єкт.

36. Курдське питання в арабських країнах і Туреччині та шляхи його вирішення.

Курдське питання як політичне явище з’явилось на Близькому Сході після

розпаду Османської імперії та її поділу між країнами-переможцями в Першій

світовій війні, Англією та Францією, на сфери економічного та політичного

впливу. Почався новий етап в житті народів Близького Сходу. Курди – найбільша етнічна група в Сирії, яка складає 10% загального

населення (за різними показниками їх чисельність від 1,2 -2 млн.). Вони

страждають від дискримінації, адже близько 300 тис. не мають

громадянства[8,с.819-820], хоча проживають на території Сирії все життя.

Початок 2004 р. ознаменувався подіями, які порушили відносну

стабільність курдського питання в Сирії. 12-14 березня 2004 р. відбулось

декілька кривавих зіткнень між арабами і курдами в місті Камишли та інших

районах курдської провінції аль-Джезіре, під час яких 100 чол. було вбито та

300 поранено[1,c.6]. Таким чином, курдське питання в Сирії загострилося з

новою силою.

Серед тих причин, які змушують курдів періодично нагадувати владі про

своє існування, найважливішим є економічний чинник. Окрім вимушеної

арабізації курдів, відбувається ще й конфіскація курдських земель та

закріплення цих земель за арабами із застосуванням різних заходів, що

супроводжуються жорстоким придушенням навіть найменшого невдоволення

курдського населення[1,c.49]. Більшість найродючіших земель, що раніше

належали курдам, нині перебувають або в руках арабських землевласників, або

у володінні держави[1,c.60]. В цілому, влада створює величезні перешкоди для

розвитку сільськогосподарського виробництва, з яким споконвіку була

пов'язана переважна частина курдів.

Практично нездоланними є перешкоди, створювані чиновницько-

бюрократичним апаратом на шляху створення сільськогосподарських

підприємств, отримання кредитів, насіння, збуту виробленої продукції.

Результатом цієї політики є неухильна деградація курдського аграрного

сектора, з якого фактично зникає один з його найважливіших традиційних

елементів – тваринництво[1,c.61].

Курдистан – територія незліченних природних багатств, де є всі умови не

тільки для процвітаючого сільського господарства, а й для багатогалузевої

індустрії з урахуванням того, що саме тут зосереджений увесь видобуток нафти

Сирії. Проте сьогодні сирійський Курдистан з повною впевненістю можна

називати доіндустріальним районом, внутрішньої колонією Сирії. Курдська проблема складна і багатоаспектна за самою своєю суттю, її

зародження і розвиток історично формувало той комплекс факторів,

переплетіння яких і породило її різноманітні складові. Тут в одній точці

зійшлися протиріччя власне національного, а також локального, регіонального

та міжнародного рівнів, що й зумовило надзвичайну складність курдської

проблеми і величезні перешкоди, що постають на шляху її вирішення.

37. Історичні корені Косовського питання.

Виходячи з сьогоднішньої міжнародної ситуації, яка характеризується розвитком глобалізаційних тенденцій, що, так би мовити, “стирають” державні кордони, справедливим є те, що фактично будь-яка криза в світі тим чи іншим чином відбивається майже на кожній країні, зокрема це стосується і України.
З огляду на ситуцію, що складається на території Косово, справедливим є твердження про те, що Балканський півострів називають “пороховою діжкою Європи”. Історично на Балканах склалась досить непроста ситуація, що характеризується гострими міжрелігійними, а звідси й міжетнічними конфліктами.

Боротьба Сербії за територію держави косоварів тягнеться ще з часів, коли ця територія належала Візантії. Саме тоді більшість населення півострову прийняло християнство. Переломним в історії цього краю став 1459 р., що ознаменувався повним розгромом Сербської держави з боку Османської імперії та початком переселення сербського населення з території сучасного Косово. В той час Метохія, що входить до його складу, була культурно-духовним центром боротьби сербів за визволення. Нині всі духовно-культурні пам’ятки, що там знаходились, знищуються албанцями. Зміни етнічного складу населення Косово призвело до винекнення сербсько-албанського протистояння. На початку XIX ст. Сербія отримала незалежність від Османської імперії і в 1912 р. одержала контроль над Косово, що в 1918 р. ввійшло до складу Королівства сербів, хорватів і словенців (Югославія).

Досить велику роль у створенні сучасної проблеми Косово відіграло те, що німецька та італійська окупаційні влади включали його до складу Великої Албанії, і в період Другої світової війни албанці селились у домівках сербських вигнанців.

В 1970-х роках значно зросли випадки етнічної нетерплячості з боку албанців. Між 1971-1981 р. з території Косово емігрувало близько 50 тис. сербів. Новим поштовхом до розгорання конфліктів став розпад Югославії. У зв’язку з початком кровопролитної війни між косовськими сербами і албанцями, що виражалась в етнічних чистках в 1999 р. на територію держави були введені війська НАТО. Все це привело до того, що у 2005 р. Рада Безпеки ООН виступила за початок переговорів про статус краю. Передумовою для цього мали стати так звані “Стандарти для Косово”, в яких зазаначались 8 пунктів: функціонування демократичних інститутів; підтримка правопорядку; свобода пересування; повернення біженців; конкурентоздатність економіки; право на майно; діалог з Белградом; корпус захисту Косово.

31 січня 2006 відбулось засідання контактної групи з питань Косово на рівні міністерств закордонних справ (Росія, США, Великобританія, Франція, Німеччина, Італія, ЄС і НАТО). На зустрічі були підведені три основні принципи, на базі яких будуть вестись переговори: Косово не може бути повернено під управління Сербії, не може бути розділене і не може бути приєднано до іншої держави. Повну незалежність Косово зможе отримати після інтеграції в ЄС, а до цього часу воно буде перебувати під частковим міжнародним протекторатом.

Головним документом, який зміг би зумовити незалежність Косово, мали бути постулати “резолюції 1244”. Згідно неї жодна держава що її підпише не може претендувати на щось більше ніж автономія у складі Федеративної Республіки Югославії. Також косовари мають виконати два наступні пункти, а саме: повернення біженців; допуск “югославської армії” на територію держави для охорони кордону і об’єктів сербської культури, які в даний час інтенсивно знищуються албанцями.

На теперішній момент статус Косово є невизначеним. 17 лютого 2008 р. Республіка Косово оголосила в односторонньому порядку про свою незалежність від Сербії, проте згідно Конституції Сербії, Косово входить до її складу як автономний край. На урочистому зібранні парламенту народні обранці проголосували за вихід провінції зі складу Сербської держави. Відповідну декларацію зачитав прем'єр-міністр Хашим Тачі. Переважна частина населення у день проголошення незалежності одразу ж вийшла на вулиці святкувати цю подію, однак це не стосується косовських сербів, що бояться етнічної чистки і акцій терору з боку албанців.

Ця подія викликала як підтримку, так і гострий супротив з боку країн Європи і Америки. Так на сьогодні незалежність Косово визнали 6 держав ООН. В той же час проти визнання незалежності виступили: Іспанія, Кіпр, Греція, Словакія, Болгарія, Румунія, Китай, Росія і, звичайно ж, Сербія.

Варто задуматись над питанням, – чому саме вищевказані країни не визнають його? Причина досить проста...

Справа в тому, що більшість з цих держав мають у своєму складі подібні до Косово державні утворення, що можуть в будь-який час теж заявити про свою незалежність. Серед останніх можна виділити: Абхазію, Південну Осетію, Придністров’я, басків в Іспанії і т. д. Що ж до України, то її також можна віднести до країн, яким не зовсім вигідно визнавати незалежність цього державного утворення, адже в нашій країні також існують проблеми з етнічними меншинами, які прагнуть від’єднатись. Мова йде про Автономну Республіку Крим, де час від часу про себе нагадують татари. Тож питання визнання держави косоварів залишається поки що відкритим для України. Існує також версія про те, що на зустрічі президентів України і Франції обговорюалось це питання, де начебто Ніколя Саркозі пообіцяв допомогти Україні зі вступом до НАТО в обмін на визнання нашою державою статусу незалежності Косово. Можливо, саме відтягування рішення по Косово і стало однією із сукупних причин, через які Українську державу «прокотили» на Бухарестському самміті.

Що ж до США, які по суті є ініціаторами косовської проблеми, адже саме ця держава відіграє провідну роль в НАТО, то її цілі є неоднозначними. Так можна припустити, що вся ця ситуація навколо Косово створювалась для того, щоб порушити стабільність ЄС, що є одним з економічних конкурентів США.

Фактично все це стало прецедентом для протистояння між Росією і США, адже ноти Холодної війни все ще присутні у настроях обох країн. У відповідь на визнання Америкою Косово, Росія пообіцяла розглянути питання незалежності Придністров’я, Абхазії і Південної Осетії, оскільки ці державні утворення звертались до неї з подібним проханням. Це, по суті, може стати причиною нової війни, адже, доречно згадати, що саме з Балкан розпочалась Перша світова. Створюючи конфлікт у Косово, Штати так би мовити самі собі “риють яму”, адже в американців також присутні відцентрові сили, що прагнуть до від’єднання.

Тобто, у будь-якому випадку, визнання ООН Косово може викликати соціальну, економічну і політичну нестабільність у світі, а також цілу низку резолюцій з боку подібних державних утворень. А сам факт відділення не допоможе вирішити етнічний конфлікт, який склався.