Історичні передумови виникнення національних суперечностей на пострадянському просторі.

Етнонаціональні конфлікти сучасного світу. Залік. Коврик – Токар Л. І.

Історичні передумови виникнення національних суперечностей на пострадянському просторі.

Пострадянський простір — насамперед особлива соціальна і політична реальність, суперечлива цілісність котрої зумовлена і спільністю (часто багатовіковою) попереднього розвитку народів, що її становлять, і особливо спільністю радянського соціалістичного етапу їхньої історії. Радянського Союзу як єдиної держави більше немає. Ще до утворення СРСР сама Російська Федерація представлялася як «союз певних історично виділилися територій, що відрізняються як особливим побутом, так і національним складом», причому ці території «виникли як природний результат розвитку відповідних національностей, маючи своєю базою, головним чином, національну ознаку» (Сталін). Тобто, з самого початку державного будівництва в СРСР стали виникати етнополітичні територіальні утворення.

Причини, хід, характер вірмено – азербайджанського протистояння в Нагірному Карабасі.

Хоча яблуком розбрату в цьому триваючому з лютого 1988 конфлікті стала Нагірно-Карабахська автономна область Азербайджану, яка оголосила себе в 1992 р. незалежною Нагірно-Карабахської Республіки (НКР), підгрунтя вірмено-азербайджанського збройного протистояння більш складна і багатопланова [16]. Крім власне територіальної суперечки тут і історико-культурне суперництво з елементами міжнаціональної ворожнечі між вірменами і азербайджанцями, і вступила в протиріччя з принципом суверенітету і цілісності держави ідеологія національного самовизначення, взята на озброєння новими елітами Вірменії та Азербайджану, їх суспільно-політичними об'єднаннями (Комітет «Карабах», Вірменський загальнонаціональний рух, Народний фронт Азербайджану тощо); і маневри тодішнього союзного Центру з метою зберегти республіки Закавказзя в орбіті впливу Москви, для чого було потрібно послабити і розколоти тамтешні національно-визвольні рухи, і, нарешті, зав'язалася з 1993 р. інтрига навколо каспійської нафти і шляхів її транспортування, перетворилася з часом у чи не головний чинник геополітичного суперництва в регіоні. У ході боїв 1993-го армія НКР встановила контроль над сімома прилеглими до Нагорного Карабаху азербайджанськими районами, перетворивши їх у так званий пояс безпеки. Підписана вірменської і азербайджанської сторонами 16 травня 1994 Бішкексько угоду про припинення вогню в цілому дотримується, проте позиції сторін щодо більшості спірних питань конфлікту, як і раніше, розходяться. 27 жовтня 1999 р. група терористів розстріляла вірменський парламент; в березні 2000 р. було здійснено замах на президента НКР А. Гукасян; в Азербайджані обстановку підвищеної нервозності створюють чутки про проблеми зі здоров'ям президента Г. Алієва, а також плани передати владу до призначеного ним наступника (на цій посаді Алієв бачить свого сина Ільхама). У міру того як росте число тих, хто розчарувався в можливості вирішення конфлікту шляхом переговорів, у всіх залучених в протиборство республіках все голосніше заявляють про себе «партії війни». Ні Баку, ні Єреван за шість років конфлікту не зробили жодного кроку назустріч один одному. Переговорний процес, незважаючи на зусилля численних посередників (Мінська група ОБСЄ, Росія, США, Туреччина, Іран та ін), фактично торпедується. Не вдалося домогтися прориву у вирішенні конфлікту і в ході проведених у 1999-2000 рр.. двосторонніх зустрічей азербайджанського та вірменського президентів. І в тій, і в іншій країні спроби їх лідерів піти на взаємні поступки викликали восени 1999-го найгострішу політичну кризу. Остання зустріч Алієва і Кочаряна, що відбулася у вересні 2000 р. в Нью-Йорку на ООНівським «Саміті тисячоліття», не привела до якихось результатів. Перевагу, як і раніше віддається апеляціями до громадської думки. У цілому ж протиріччя між конфліктуючими сторонами - щодо статусу Нагірного Карабаху, захоплених азербайджанських територій, біженців і т. п. - залишаються невирішеними, відповідно слабка і надія на мирний результат конфлікту.

Етнодемографічна структура і соціально – політичні проблеми сучасного Афганістану.

Багатонаціональна країна. Населення на 38% складається з представників пуштунських племен, які сповідують ортодоксальний іслам сунітського напрямку. Вони розселені переважно у південно-східних і південних прикордонних з Пакистаном районах. Всі пуштуни розмовляють мовою пушту.
Друге місце за кількістю (25%) посідають таджики, які проживають у північних і північно-східних районах країни, за Гіндукушем. Як народ іранського походження, вони користуються мовою дарі. Серед таджиків переважають мусульмани-суніти.
Хазарейці, народ монгольського походження, який сповідує іслам шиїтського напрямку, становлять близько 19% населення Афганістану. Вони сконцентровані у центральній частині країни. Мова - дарі. Сповідують шиїтський напрямок ісламу.
На півночі Афганістану проживають узбеки (6%), а на північному заході уздовж кордону з Туркменістаном - туркмени (3% населення). Ті й інші також належать до мусульман-сунітів.
У західних районах країни проживають перські народи, які сповідують іслам шиїтського напрямку. Інші народи (нуристанці, ваханці, киргизи, чараймаки, брагуї, казахи, пашаї та інші) нечисленні. Нуристанці до обісламлення афганським еміром у 1895-1896 роках називалися кафирами ("невірними"). Вони ведуть дуже замкнутий спосіб життя у високих горах на північ від долини річки Кабул. Кілька тисяч ваханців сконцентровані у межах вузького Ваханського коридору, а киргизи - на крайньому північному сході країни, на Памірському нагір'ї. Чараймаки, або аймаки, народ змішаного етнічного походження, живуть у горах на заході країни, уздовж афгано-іранського кордону. Белуджі і брагуї населяють деякі місцевості на південному заході країни.

Війна в Афганістані 2002 та сучасний період розвитку країни.

Війна в Афганістані (2001-теперішній час) - військовий конфлікт між Міжнародними силами сприяння безпеці (ISAF), підтримуваними спочатку Північним альянсом, а потім новим урядом Афганістану, і ісламістської організацією Талібан, що контролювала до цього більшу частину Афганістану. Один з етапів громадянської війни в Афганістані, яка триває з 1978 року. США проводять операцію в Афганістані в рамках операції «Непохитна свобода», розпочатої у відповідь на терористичний акт 11 вересня 2001. Міжнародні сили сприяння безпеці в Афганістані (ISAF) діють відповідно до резолюції № 1386 [10] Ради Безпеки ООН від 20 грудня 2001 року.
Військова операція проти руху Талібан почалася увечері 7 жовтня 2001 року. У нанесенні першого удару брали участь 40 бойових літаків, з американських і британських кораблів було випущено близько 50 крилатих ракет.
Перший рік після падіння режиму талібів пройшов в Афганістані спокійно. Єдиним помітним військовим подією стало бій в долині Шахи-Кот (район Гардеза), куди сили талібів відступили з Кабула і Тора-Бори. У березні 2002 року війська міжнародної коаліції провели в долині операцію «Анаконда». Опір талібів виявилося набагато сильніше, ніж очікувалося, і операція переросла в саме великий бій з початку війни. Після заняття долини військами коаліції уцілілі загони бойовиків розосередилися в гірських районах на півдні країни або пішли в Пакистан. Протягом весни-літа американські війська і сили ISAF продовжували операції на півдні, практично не зустрічаючи противника. Бойові акції талібів обмежувалися рідкісними обстрілами баз і конвоїв іноземних військ. Про стабілізацію становища в цей період свідчили, зокрема, низькі втрати контингенту США - з квітня по грудень 2002 року в Афганістані загинуло 10 американських військовослужбовців [20].

Основні принципи гуманістичної політики.

Створення держави Ізраїль та виникнення палестинської проблеми.

Етнонаціональні конфлікти сучасного світу. Залік. Коврик – Токар Л. І.

Історичні передумови виникнення національних суперечностей на пострадянському просторі.

Пострадянський простір — насамперед особлива соціальна і політична реальність, суперечлива цілісність котрої зумовлена і спільністю (часто багатовіковою) попереднього розвитку народів, що її становлять, і особливо спільністю радянського соціалістичного етапу їхньої історії. Радянського Союзу як єдиної держави більше немає. Ще до утворення СРСР сама Російська Федерація представлялася як «союз певних історично виділилися територій, що відрізняються як особливим побутом, так і національним складом», причому ці території «виникли як природний результат розвитку відповідних національностей, маючи своєю базою, головним чином, національну ознаку» (Сталін). Тобто, з самого початку державного будівництва в СРСР стали виникати етнополітичні територіальні утворення.