Обмеження та обтяження прав на землю: розмежування категорій та межі їх доцільного встановлення.

Обмеження та обтяження прав на землю: розмежування категорій та межі їх доцільного встановлення.

Законодавство часто не розрізняє термінів «обмеження» та «обтяження», іноді вони вживаються як синоніми (див., зокр., гл.18 ЗКУ «Обмеження прав на землю», де фактично йдеться про обмеження та обтяження). Різні погляди з приводу змісту та співвідношення згаданих понять існують і в спеціальній літературі.

ЗУ «Про Державний земельний кадастр» та ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановили відмінний порядок реєстрації «обмежень» і «обтяжень»: обтяження прав на земельні ділянки (крім обтяжень, безпосередньо встановлених законом) підлягають державній реєстрації в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (ч.3 ст.111 ЗКУ, ст.4 та ін. ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»), в той час як обмеження у використанні земель підлягають державній реєстрації в державному земельному кадастрі (ч.ч. 3, 4 ст. 111 ЗКУ), з такою реєстрацією пов’язується їх чинність, окрім випадків, коли обмеження встановлено «законом та прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами» (ч.4 ст.111 ЗКУ).

На перший погляд, розмежуванню «обмежень» та «обтяжень» мало б слугувати вміщення вичерпного переліку «обмежень» до ч. 2 ст.111 ЗКУ:

«а) умова розпочати і завершити забудову або освоєння земельної ділянки протягом встановлених строків;

б) заборона на провадження окремих видів діяльності;

в) заборона на зміну цільового призначення земельної ділянки, ландшафту;

г) умова здійснити будівництво, ремонт або утримання дороги, ділянки дороги;

ґ) умова додержання природоохоронних вимог або виконання визначених робіт;

д) умови надавати право полювання, вилову риби, збирання дикорослих рослин на своїй земельній ділянці в установлений час і в установленому порядку.»

Втім, спроба розмежуванняя «обмежень» та «обтяжень», як видається, виявилася невдалою. Принаймні частина з наведених «обмежень» насправді складає зміст земельних сервітутів, які ст.4 ЗКУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» прямо віднесені до «обтяжень» прав на землю. Одночасна їх класифікація як «обмежень» може породити лише зайві проблеми на практиці. На наш погляд, для виникнення таких «обмежень-обтяжень» цілком достатньо їх реєстрації як «обтяжень» відповідно до ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», додаткова реєстрація як «обмежень» у Державному земельному кадастрі не відповідає їх природі і є зайвою.

У правовій доктрині існує підхід, за якими обтяженнями є будь-які права на земельні ділянки речового характеру, окрім права власності, тоді як обмеження - це звуження меж суб’єктивного права, яке не випливає із речового права іншої особи ³. Саме із такого підходу, відзначаючи його умовність, при викладенні матеріалу даної теми будемо виходити і ми.

 

Слід звернути увагу, що правила про обмеження прав на землю складають значну частину земельно-правового регулювання. Наявність значної кількості обмежень прав на землю обумовлена специфікою землі як об’єкта права.

 

 

Питання 26

Набуття, реалізація та припинення прав на землю: категоріальне співвідношення та сучасні правові форми. Підстави виникнення прав на землю.

Згідно з п. 2 ст. 116 ЗК України набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Питання 27

Правові особливості передачі земельних ділянок державної власності у комунальну власність і комунальної - у державну власність.

Передачу земельних ділянок державної власності У комунальну власність передбачає ст. 117 Зк України. Право комунальної земельної власності може бути розширено внаслідок викупу земельних ділянок фізичних і юридичних осіб для суспільних потреб або придбання їх на інших засадах, передбачених законом.

Згідно з ч. 2 ст. 83 ЗК України у комунальній власності перебувають усі землі у межах населених пунктів, крім земель державної і приватної власності, а також земельні ділянки за їхніми межами, на яких розташовано об'єкти комунальної власності. Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об'єднувати на договірних засадах належні їм земельні Ділянки комунальної власності, управління якими здійснюють районні або обласні ради. Отже, землі комунальної власності у загальному вигляді визначаються шляхом виключення їх зі складу земельних ресурсів державної власності та відмежування від земельних ділянок права приватної власності.

Земельне законодавство визначає землі, які можуть перебувати лише у комунальній власності і не можуть передаватися у приватну власність. Це землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо); землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту; землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення; землі лісового та водного фондів, крім випадків, визначених ЗК України; земельні ділянки, які використовують для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування.

Стаття 117. Передача земельних ділянок державної власності у комунальну власність чи земельних ділянок комунальної власності у державну власність

1. Передача земельних ділянок державної власності у комунальну власність чи навпаки здійснюється за рішеннями відповідних органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, які здійснюють розпорядження землями державної чи комунальної власності відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.

У рішенні органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у державну чи комунальну власність зазначаються кадастровий номер земельної ділянки, її місце розташування, площа, цільове призначення, відомості про обтяження речових прав на земельну ділянку, обмеження у її використанні.

На підставі рішення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у державну чи комунальну власність складається акт приймання-передачі такої земельної ділянки.

Рішення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у державну чи комунальну власність разом з актом приймання-передачі такої земельної ділянки є підставою для державної реєстрації права власності держави, територіальної громади на неї.

2. До земель державної власності, які не можуть передаватися у комунальну власність, належать земельні ділянки, що використовуються Чорноморським флотом Російської Федерації на території України на підставі міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об'єкти нерухомого майна державної власності, а також земельні ділянки, які перебувають у постійному користуванні органів державної влади, державних підприємств, установ, організацій, крім випадків передачі таких об’єктів у комунальну власність.

3. До земель комунальної власності, які не можуть передаватися у державну власність, належать земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об'єкти нерухомого майна комунальної власності, а також земельні ділянки, які перебувають у постійному користуванні органів місцевого самоврядування, комунальних підприємств, установ, організацій, крім випадків передачі таких об'єктів у державну власність.

 

 

Питання 30

Питання 32

Питання 33

Відповідно до ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності

 

Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості

 

Примусове відчуження земельних ділянок з мотивів суспільної необхідності - це перехід права власності на земельні ділянки, які перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, до держави чи територіальної громади з мотивів суспільної необхідності за рішенням суду

З метою забезпечення реалізації балансу суспільних, громадських і приватних інтересів у процесі реформування земельних відносин у чинному законодавстві України визначаються основні засади та загальний порядок припинення права власності на земельні ділянки для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності. За своїм змістом правовідносини з викупу земельних ділянок для суспільних потреб відрізняються від врегульованих нормами права суспільних відносин, що виникають при відчуженні земельних ділянок з мотивів суспільної необхідності.

 

Питання 35

Питання36

Сучасний стан організаційно-правового забезпечення управління в галузі використання, відтворення та охорони земель.

Органи управління у галузі використання та охорони земель мають розгалужену систему, яка діє у межах повноважень, визначених земельним та іншими галузями права України. Зазначена система функціонує як єдиний взаємопов'язаний механізм.

Систему органів управління та охорони земель поділяють на два види: органи загальної компетенції та органи спеціальної компетенції. Особливістю управління у галузі використання та охорони земель органами загальної компетенції є те, що вони здійснюють зазначену діяльність і разом з тим вирішують інші завдання, віднесені до їхньої компетенції, - розвиток економіки, соціальної сфери, національної безпеки та оборони тощо. На відміну від них, для органів спеціальної компетенції управління у галузі використання та охорони земель є головним або одним з головних напрямів їхньої діяльності.

До системи органів загальної компетенції, які здійснюють управління у галузі використання та охорони земель, належать: Верховна Рада України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, місцеві органи виконавчої влади.

Систему органів управління спеціальної компетенції у даній сфері становлять: Міністерство екології та природних ресурсів України, Державний комітет України по земельних ресурсах.

Відповідно до ст. 75 Конституції України основними повноваженнями Верховної Ради України у галузі управління використання та охорони земель є: прийняття законів у галузі регулювання земельних відносин; визначення засад державної політики у галузі використання та охорони земель; затвердження загальнодержавних програм щодо використання та охорони земель; встановлення і зміна меж районів і міст; погодження питань, пов'язаних з вилученням (викупом) особливо цінних земель; вирішення інших питань у галузі земельних відносин згідно з Конституцією України.

За ЗК України до повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим у галузі використання та охорони земель на території республіки належить низка напрямів діяльності, пов'язаних з реалізацією загальнодержавної політики у сфері земельних відносин і захисту земельних прав громадян, юридичних осіб, територіальних громад і держави в цілому. Серед них: розпоряджання землями, що перебувають у спільній власності територіальних громад; підготовка висновків щодо вилучення (викупу) та надання земельних ділянок із земель держ

Органи місцевого самоврядування (обласні, Київська і Севастопольська міські, районні, районні у містах, сільські, селищні та міські ради) виконують управлінські функції у сфері земельних відносин відповідно до статей 8-12 ЗК України, законів України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 року (з відповідними змінами), "Про столицю України - місто-герой Київ" від 15 січня 1999 року. До їхніх повноважень належать: розпоряджання землями територіальних громад; підготовка висновків щодо вилучення (викупу) та надання земельних ділянок із земель державної власності, що проводять органи виконавчої влади; встановлення та зміна меж відповідних адміністративно-територіальних одиниць; організація землеустрою; забезпечення реалізації державної політики у галузі використання та охорони земель та інші.

Повноваження місцевих державних адміністрацій визначено в ст. 17 ЗК України та Законі України "Про місцеві державні адміністрації" від 9 квітня 1999 року (з відповідними змінами). Вони, зокрема, розпоряджаються землями державної власності у межах, визначених ЗК України; беруть участь у розробці та забезпеченні виконання загальнодержавних і регіональних програм з питань використання та охорони земель; координують здійснення землеустрою та державного контролю за використанням та охороною земель; готують висновки щодо надання або вилучення (викупу) земельних ділянок; викуповують земельні ділянки; викуповують земельні ділянки для суспільних потреб у межах, визначених ЗК України; готують висновки щодо встановлення та зміни меж сіл, селищ, районів, районів у містах та міст.

Серед повноважень Міністерства екології та природних ресурсів України як центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів у галузі земельних відносин ст. 14 ЗК України виділяє: участь у розробці та реалізації загальнодержавних і регіональних програм використання та охорони земель; організація моніторингу земель; участь у розробці нормативних документів у галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів; здійснення державної екологічної експертизи землекористування; внесення пропозицій щодо формування державної політики у галузі охорони та раціонального використання земель; міжнародне співробітництво з питань охорони земель тощо.

38. Правові та організаційні проблеми здійснення планування використання земель та землеустрою.

На сучасному етапі економічного розвитку України організаційно-правовій аспект забезпечення сталого природокористування та охорони земельного потенціалу країни є одним з найважливіших завдань держави та суспільства.

Україна володіє потужним потенціалом земельного фонду, має унікальні угіддя, чорноземні ґрунти, які за глибиною залягання і родючістю не мають аналогів на європейському континенті. Сприятливі природні умови разом із іншими факторами зумовили інтенсивне використання земельних ресурсів, надзвичайно високий рівень освоєння територій. Розораність сільськогосподарських угідь становить 81 % від їх загальної площі. Проблема полягає в тому, що зараз немає ефективних організаційно-правових механізмів раціонального землекористування, що призводить до погіршення якісного стану земельних ресурсів. На нинішньому етапі потрібно негайно звернути увагу на земельні проблеми в Україні.

Концепція Державної цільової програми розвитку земельних відносин в Україні на період до 2020 року визначає напрями комплексного вирішення питань у галузі земельних відносин, у формуванні нових пріоритетів земельної політики у державі, але ситуація у земельних відносинах залишається складною і такою, що вимагає невідкладного поліпшення. Найгострішими проблемами є: недосконалість державного управління земельними ресурсами та землекористуванням, незбалансованість земельного законодавства та інфраструктури ринку земель, несформованість автоматизованої системи ведення державного земельного кадастру, спрямованого на вирішення питань гарантії прав на землю, перерозподілу земель, диференційованого й повного оподаткування. Не вживається заходів щодо раціонального та ефективного використання й охорони земель, не запроваджено механізми їх економічного стимулювання. Відсутнє перспективне планування територій, не визначена оптимальна модель сільськогосподарського землекористування. Як наслідок – неефективно використовується один з найцінніших природних ресурсів – земля, яка, згідно зі статтею 14 Конституції України, "є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави" [2]. Для удосконалення земельних відносин та системи землекористування необхідно звернути увагу на таке: збільшення фінансування з державного бюджету заходів щодо удосконалення земельних відносин та управління земельними ресурсами; удосконалення організаційних, економічних і правових відносин у земельній сфері; ведення землеустрою на загальнодержавному, регіональному та місцевому рівні; економічне регулювання землекористування; поетапне введення в економічний оборот земельного капіталу; зміцнення системи забезпечення гарантій прав власності на землю, створення умов для ефективного господарювання на землі; створення електронного Державного земельного кадастру та відповідної інформаційної бази даних.

Необхідно розробити заходи за таким напрямами: підвищення ефективності управління земельними ресурсами та державного регулювання земельних відносин; удосконалення нормативно-правової бази розвитку земельних відносин та управління землею; проведення інвентаризації земель; проведення роботи з розмежування земель державної та комунальної власності; проведення роботи з встановлення меж громад по придатності земель та інвестиційній привабливості землекористування; створення законодавчо і номативно забезпеченої системи економічного стимулювання раціонального використання та охорони земель; створення діючого механізму відповідальності за недотримання умов використання та охорони земель; проведення нормативно-грошової оцінки земель; запровадження системи прийняття рішень у сфері використання земель на всіх рівнях тільки на основі прогнозування, планування землекористування та проектів землеустрою, узгоджених з інтересами громадян, територіальних громад і держави; завершення створення законодавчої бази регулювання земельних відносин у сфері функціонування ринку земель; розвиток системи гарантування прав власності на землю; завершення реформи Державного земельного кадастру; запровадження системи державних стандартів, норм і правил у сфері використання земель; наукове та освітнє забезпечення у сфері використання земель; державна підтримка землевпорядної науки і освіти; підготовка кадрів на засадах державного замовлення, підвищення кваліфікації спеціалістів.

Унікальний земельно-ресурсний потенціал України обумовлює її особливе місце серед інших європейських країн. Територія нашої держави відзначається значною багатоманітністю природних умов: від поліських ландшафтів до південних степів, від неповторних Карпатських гір до сонячного південного узбережжя Криму. Але земля завжди була обмеженим ресурсом. Питання охорони земель, раціонального використання земельних ресурсів повинні перейти до рівня державних пріоритетів соціально-економічного розвитку України.

39. Правові прогалини та недоліки системи державного земельного кадастру. Правові та організаційні проблеми взаємодії інформаційних систем.

На думку фахівців, одним з головних недоліків існуючого земельного кадастрового обліку слід вважати його статистичний характер (починаючи з радянських часів актуалізація кадастрових даних підмінялася веденням статистичної звітності з кількісного обліку земель за формами №6-зем, 6а-зем, 2-зем), просторові характеристики обліковувалися з недостатньою точністю та ретельністю.

недостатня точність

технічні недоробки

40. Правові проблеми організації охорони землі в Україні

"Охорона земель - це система правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання земель, запобігання необґрунтованому вилученню земель сільськогосподарського і лісогосподарського призначення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості ґрунтів, підвищення продуктивності земель лісогосподарського призначення, забезпечення особливого режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення."

41. Ефективність перерозподілу земель як функції управління у галузі використання, відтворення та охорони земель.

Розподіл та перерозподіл земель як функція управління полягає у наданні земельних ділянок державної та комунальної власності у власність та користування, відчуженні земельних ділянок інших форм власності у державну або комунальну власність, припиненні права землекористування ділянками державної та комунальної власності, зміні цільового призначення земельних ділянок.

Розподіл та перерозподіл природних ресурсів як функція управління здійснюється у формі передачі природних ресурсів у власність чи наданні у користування або вилученні (викупу) природних ресурсів із власності чи користування. Розрізняють такі різновиди зазначеної функції: передача земель у власність і надання їх у користування та припинення права власності або користування землею; надання водних об'єктів у спеціальне користування та припинення права спеціального водокористування; надання лісових ресурсів у спеціальне користування та припинення права спеціального лісокористування; надання надр у користування та припинення права користування надрами; надання об'єктів тваринного світу у спеціальне використання та припинення права спеціального використання об'єктів тваринного світу; створення чи проголошення територій і об'єктів природно-заповідного фонду та скасування статусу територій і об'єктів природно-заповідного фонду. Кожен із названих видів має свою специфіку, особливості яких висвітлені у розділах Особливої частини підручника.

42. Особливості здійснення моніторингу земель та моніторингу ґрунтів.

Стаття 191. Призначення моніторингу земель

1. Моніторинг земель - це система спостереження за станом земель з метою своєчасного виявлення змін, їх оцінки, відвернення та ліквідації наслідків негативних процесів.

2. У системі моніторингу земель проводиться збирання, оброблення, передавання, збереження та аналіз інформації про стан земель, прогнозування їх змін і розроблення науково обґрунтованих рекомендацій для прийняття рішень щодо запобігання негативним змінам стану земель та дотримання вимог екологічної безпеки.

3. Моніторинг земель є складовою частиною державної системи моніторингу довкілля.

4. Залежно від цілей, спостережень і охоплення територій моніторинг земель може бути національним, регіональним і локальним.

5. Ведення моніторингу земель здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища.

6. Порядок проведення моніторингу земель встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Стаття 192. Завдання моніторингу земель

Основними завданнями моніторингу земель є прогноз еколого-економічних наслідків деградації земельних ділянок з метою запобігання або усунення дії негативних процесів.

Забезпечення здійснення моніторингу покладається на Державне агентство земельних ресурсів України як центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин (ст. 16 ЗУ "Про охорону земель").

Складовою частиною моніторингу земель є моніторинг грунтів і являє собою систему спостережень, збирання, оброблення, передавання, збереження та аналізу інформації про зміни показників якісного стану ґрунтів, їх родючості, розроблення науково обґрунтованих рекомендацій щодо прийняття рішень про відвернення та ліквідацію наслідків негативних процесів.. Моніторинг родючості грунтів здійснює Міністерство аграрної політики та продовольства України відповідно до положень ст. 8 ЗУ "Про державний контроль за використанням та охороною земель". Безпосередньо моніторинг грунтів на землях сільськогосподарського призначення проводиться Державною службою охорони родючості грунтів Міністерства відповідно до наказу Мінагрополітики України від 26.02.2004 № 51 "Про затвердження Положення про моніторинг грунтів на землях сільськогосподарського призначення" та наказу Мінагрополітики "Про Державний технологічний центр охорони родючості грунтів" № 167 від 01.09.2000. Спеціальні правила відносно моніторингу особливо цінних земель передбачені вказівкою Держкомзему "Про використання, охорону та моніторинг особливо цінних земель" від 03.11.1997 №55.

Залежно від територіального поширення та завдань здійснюються національний, регіональний і локальний моніторинги ґрунтів: національний - охоплює землі сільськогосподарського призначення в Україні; регіональний - охоплює землі сільськогосподарського призначення в межах фізико-географічних і адміністративних одиниць, великих масивів зрошення та осушення; локальний - проводиться на території окремих землеволодінь та землекористувань.

Результати моніторингу ґрунтів та агрохімічної паспортизації земель сільськогосподарського призначення використовуються в процесі регулювання правових основ земельних відносин, при проведенні економічної та грошової (нормативної та експертної) оцінки земель, визначенні розмірів плати за землю, плануванні заходів щодо відтворення родючості ґрунтів та підвищення урожайності сільськогосподарських культур, коригуванні агротехнологій, проведенні еколого-агрохімічного районування (зонування) території, визначенні зон виробництва сільськогосподарської продукції для виготовлення продуктів для дитячого та дієтичного харчування, розробленні рекомендацій щодо раціонального та екологічно безпечного застосування агрохімікатів.

43. Проблеми здійснення контролю за використанням та охороною земель.

 

 

44. Державна землевпорядна експертиза: мета, ефективність, наслідки.

Закон України «Про державну експертизу землевпорядної документації»

від 17.06.2004 Стаття 1. Державна експертиза землевпорядної документації (далі - державна експертиза) - це діяльність, метою якої є дослідження, перевірка, аналіз та оцінка об'єктів експертизи на предмет їх відповідності вимогам законодавства, встановленим стандартам, нормам і правилам, а також підготовка обґрунтованих висновків для прийняття рішень щодо об'єктів експертизи.

Стаття 4. Основними завданнями державної експертизи є:

організація комплексної, науково обґрунтованої оцінки об'єктів експертизи; перевірка відповідності об'єктів державної експертизи вимогам законодавства, встановленим стандартам, нормам і правилам; впровадження передових методів та підвищення якості розробки об'єктів державної експертизи; підготовка об'єктивних та обґрунтованих висновків державної експертизи.

Процедура проведення експертизи врегульована наказом Держкомзему 03.12.2004 № 391 "Про затвердження Методики проведення державної експертизи землевпорядної документації" і включає власне перевірку наявності та повноти необхідних документів і матеріалів щодо об'єктів державної експертизи та їх реєстрацію, аналітичне опрацювання документів чи матеріалів, а в разі необхідності - проведення обстежень у натурі (на місцевості).

Наступним етапом перевірки якості виконаних землевпорядних робіт щодо формування земельних ділянок є проведення державної експертизи підготовленої документації із землеустрою. Така експертиза здійснюється відповідно до Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації», який передбачає проведення обов’язкової і вибіркової експертизи документації із землеустрою. Перелік документації із землеустрою, яка підлягає обов’язковій експертизі, визначений у ст. 9 Закону. Зокрема, до документації із землеустрою щодо формування земельних ділянок, яка підлягає обов’язковій експертизі землевпорядної документації, належать: 1) проекти землеустрою щодо створення нових та впорядкування наявних землеволодінь і землекористувань; 2) проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок особливо цінних земель, земель лісогосподарського призначення, а також земель водного фонду, природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення. Землевпорядна документація може подаватися для проведення такої експертизи замовником або виконавцем робіт – землевпорядною організацією (інженером-землевпорядником). Проте вважаємо більш доцільним покладення обов’язку такої подачі на виконавця робіт, що має бути відображено у договорі між замовником та виконавцем на підготовку відповідної документації із землеустрою. Адже замовник краще обізнаний з вимогами законодавства про землеустрій та практикою його застосування. Виконавцями державної експертизи є експерти, які працюють у Державному агентстві земельних ресурсів України і мають високу кваліфікацію та спеціальні знання, а також висококваліфіковані спеціалісти або наукові працівники, які залучаються цими органами до її проведення відповідно до закону (ст. 7 Закону «Про державну експертизу землевпорядної документації»).

Відповідно до ст. 32 Закону «Про державну експертизу землевпорядної документації» вона проводиться шляхом розгляду документації та матеріалів, а за потреби – шляхом проведення обстежень у натурі (на місцевості). Однак виїзд експертів на місцевість, як правило, не практикується. Основну увагу вони приділяють аналізу якості виконаних землевпорядних робіт шляхом вивчення представленої на експертизу документації з землеустрою. Так, при проведенні державної експертизи досліджуються, перевіряються, аналізуються та оцінюються: 1) питання дотримання вимог законодавства та встановлених стандартів, норм і правил при прийнятті проектних рішень; 2) відповідність передбачених документацією і матеріалами заходів завданням на проектування, вимогам раціонального використання та охорони земель, а також дотриманню законних прав та інтересів власників земельних ділянок та землекористувачів, держави і суспільства; 3) еколого-економічна ефективність проектних рішень щодо запобігання їх негативному впливу на стан земельних ресурсів, суміжні земельні ділянки, ландшафт.

Результатом проведення державної експертизи є її висновок, який може бути позитивним або негативним. В останньому випадку документація з землеустроюпідлягає доопрацюванню її виконавцем. Водночас, позитивний висновок державної експертизи щодо об’єктів обов’язкової державної експертизи є підставою для початку процедури внесення відомостей про земельну ділянку до Державного земельного кадастру та прийняття відповідними органами виконавчої влади чи органами місцевого самоврядування рішення про затвердження документації із землеустрою (ст. 35 Закону «Про державну експертизу землевпорядної документації») у порядку, визначеному у ст. 186 Земельного кодексу України.

45. Проблеми розгляду земельних спорів як функція управління.

М.В. Шульга зазначає, що: «Земельні спори - це особливий вид правових відносин щодо розв'язання конфлікту, який виникає у зв'язку з порушенням прав та законних інтересів власників земельних ділянок, землекористувачів, у тому числі й орендарів земельних ділянок та інших суб'єктів земельних правовідносин.

Земельний спір характеризується певними ознаками - об'єктом, предметом, суб'єктивним складом, має відповідну процесуальну процедуру вирішення.

Так об'єктом земельного спору є те, з приводу чого виникає земельний спір. Ці спори стосуються права володіння, користування, розпорядження на території України земельними ділянками, їх частинами, субєктами даних правовідносин.

Під предметом слід розуміти заявлену вимогу суб'єкта даних правовідносин до компетентного органу щодо забезпечення реалізації належних йому суб'єктивних земельних прав, а в деяких випадках - стосовно зобов'язання інших суб'єктів спору дотримуватися обов'язків, визначених земельним законодавством.

Суб'єкти таких спорів досить неоднорідні й можуть належати до різних категорій. Це можуть бути громадяни, юридичні особи, територіальні громади, держава, Український народ, органи місцевого самоврядування й органи державної влади, іноземні держави.

Відповідно до ч.1, ч.2. ст.158 Земельного кодексу України, земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

Виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей [2]. Так, залежно від предмету спору і субєктного складу земельні спори можуть розглядатись як загальними, господарськими так і адміністративними судами.

Враховуючи вищезазначене, можна рекомендувати наступне. При зверненні за захистом своїх порушених прав до суду, необхідно звернути увагу, по-перше на те, ким є інша сторона у розгляді справи - це може бути фізична, юридична особа, або органи державної влади. Це дуже важливо і необхідно для того, щоб у подальшому не отримати відповідь від суду, що дана справа йому не підвідомча. По друге - необхідно також звернути увагу на сам предмет спору, щоб правильно сформулювати свої позовні вимоги, тому що через це у більшості випадків, судді також можуть відмовити у відкритті провадження. По-третє, належному захисту права або інтересу сприятиме якісна правова допомога. Щодо проблеми підвідомчості земельних спорів, слід відзначити, що окрім надання вищими судовими органами роз'яснень, рекомендацій, узагальнень судової практики, більш ефективним є внесення узгоджених змін до цивільного, господарського процесуальних кодексів та кодексу адміністративного судочинства з питань підвідомчості, що дозволить уникнути різночитання відповідних норм. Це є необхідним для чіткого визначення видів спорів, які можуть виникати із земельних відносин, їх належності до конкретного суду і відсутності двозначності тлумачення норм при вирішенні підвідомчості земельного спору до конкретного суду.

46. Юридична відповідальність за земельним законодавством: теоретико-правові підходи.

Юридична відповідальність – це одна з найважливіших гарантій конститу-

ційності, правопорядку та реалізації прав і свобод людини і громадянина, в тому

числі і у сфері земельних правовідносин. Дослідження актуальних проблем щодо

сутності та особливостей юридичної відповідальності за вчинення земельних

правопорушень є важливим і суттєвим не лише для юридичної науки, законот-

ворення, а й практики правозастосування. Особливу значимість вони набувають

в сучасних умовах, коли, з одного боку, порушуються гарантовані Конституцією

України права на землю, законність та правопорядок, а з іншого – існує тоталь-

на відповідальність за порушення вимог земельного законодавства. Необхідність

аналізу проблем юридичної відповідальності в земельному праві обумовлена

поточними та перспективними потребами розвитку науки земельного права.

Теоретичні аспекти юридичної відповідальності в земельному праві нео-

дноразово досліджувалися в монографіях, наукових статтях, дисертаційних

роботах, як в радянський, так і в сучасний період. Вони викладені також у під-

ручниках та навчальних посібниках із земельного права.

В результаті наукових досліджень вироблено практично загальновизнане

уявлення щодо сутності юридичної відповідальності у земельному праві, по-

няття та видів земельних правопорушень як підстав відповідальності, особли-

востей застосування тих чи інших заходів відповідальності.