Образотворче мистецтво початку XX ст.

На початку XX ст. продовжує розвиватись образотворче мистецтво. Особливий вплив мало Товариство пересувних художніх виставок, які своїм творчим кредо ставили правдиво показувати життя і побут різних верств трудового люду. Серед членів Товариства було багато відомих українських митців, які поділяли їх творчу платформу: М. Кузнецов, І. Похитонов, К. Костанді, О. Мурашко, Й. Нілус, Т. Дворников, С. Світославський, О. Розмаріцин, дійсні члени та члени-експоненти П. Мартинович, П. Левченко, С. Кишинівський, С. Костенко, С. Колесников та ін.

Українська тематика була популярною у творчості російських худож­ників, вихідців з України, на них істотно вплинув творчий доробок Т. Шевченка як художника і поета.

Українське мистецтво представляли провідні митці реалістичного демократичного напрямку М. Пимоненко, О. Світославський, С. Васильківський, В. Костанді, П. Левченко, О. Сластіон, Ф. Красицький, О. Мурашко та ін.

Визначний майстер побутового жанру М. Пимоненко звертається до тем і сюжетів із життя і побуту українського народу та висвітлення соціальних проблем того часу. Особливої популярності набули його твори "Весілля в Київській губернії", "Ярмарок", "Додому", "Гопак", "Збирання сіна" та тематичні картини соціального змісту "Жертва фанатизму", "Конокрад", "Проводи рекрутів", "На Далекій Схід" та ін.

Під впливом відомого художника академічного спрямування академіка В. Орловського, який присвятив багато творів Україні, – "Сінокіс", "Жнива", "Перепочинок чумаків" та інші – розвивалася творчість С. Світославського, І. Похітонова, С. Васильківського та П. Левченка. Заслуговують на увагу наукові розвідки і збирацька діяльність С. Васильківського. Він був залюблений у декоративно-прикладне мистецтво Слобожанщини. Разом із М. Самокишем підготував і видав альбоми "Український орнамент" та "З української старовини". В останньому оспівується героїка українського народу доби козаччини.

Початок сторіччя став періодом формування мистецтвознавчої науки, поштовх їй дали мистецько-критичні статті М. Мурашка та його книга "Спогади старого вчителя". Помітну роль відіграли мистецькі виступи в пресі Є. Кузьміна. У зв’язку з реставраційними роботами в Кирилівській церкві, пам’ятці XII ст., та розписами Володимирського собору професор А. Прахов проводить велику дослідницьку роботу. О. Овицький 1914 р. пише і видає першу монографію про Тараса Шевченка-художника. М. Біляшівський, М. Макаренко, Д. Яворницький присвячують свої наукові роботи проблемам розвитку народного мистецтва. Починаючи з 1907 р. у Києві побачили світ мистецтвознавчі видання "В мире искусства" (1907-1910), "Искусство и печатное дело" (1909-1910), "Искусство" (1911-1912), "Искусство Южной России" (1912-1914), а в Галичині виходили журнали "Часопис", "Будучність", які редагував І. Труш, а з 1905 р. під спільною редакцією С. Людкевича та І. Труша виходив "Артистичний вісник".

Завдяки діяльності Товариства в Україні пожвавлюється виставочна робота, щороку влаштовується до 10-15 вернісажів, які об’єднують місцевих художників. Окрім морального задоволення митці одержували і матеріальне; велика частина експонованих творів продавалася, щоправда, це було як позитивним, так і негативним явищем – тематику почав диктувати споживач, і художники працювали на догоду невибагливим смакам.

Наприкінці першого десятиріччя XX ст. в українське мистецтво входять модерні течії європейського мистецтва – модерн, еклектика, декоративізм, а також формальні спрямування – експресіонізм, кубізм, абстракціонізм та конструктивізм. Проте якщо в стилі модерн реалістичні форми були домінуючими, то в модерністських напрямках іде деградування форми, а відповідно й змісту.

Революційна хвиля 1905-1907 pp. зумовила розвиток графічного мистецтва, зокрема сатири. Так, українські митці забезпечували сатиричними малютками як російські, так і українські видання. Варто відзначити малюнки М. Фармаковського, Й. Нілуса, В. Заузе, М. Соломонова, М. Липського та ін.

Особливо великий внесок зробив раціональний Г. Нарбут, який сформувався під впливом творчості І. Білібіна та художників "Мира искусств". Червоною ниткою через його творчий шлях пройшла українська тематика, узагальнена і трансформована через кращі досягнення української геральдики та книжкового мистецтва. Повернувшись в Україну після 1917 p., він стає засновником, першим ректором і професором Української Академії мистецтв – першої вищої художньої школи України.

Прогресивним явищем у художньому житті України були спроби створити монументи національним героям, діячам культури і мистецтв.

Велику активність в організації і спорудженні пам’ятника Т. Шевченкові в Києві виявили прогресивні діячі І. Рєпін, Д. Яворницький, М. Коцюбинський, Б. Грінченко, М. Лисенко, В. Леонтович та ін. На конкурс було представлено 64 проекти, проте незважаючи на високо-змістовні і високохудожні роботи М. Гаврилка, Ф. Балавенського, М. Паращука питання встановлення пам’ятника Кобзареві "узгоджувалося" до 1910 р. і залишилося відкритим аж до радянського часу.

 

 

НАВЧАЛЬНІ ЗАКЛАДИ ДЛЯ ЖІНОК

Жінки в Україні одержували середню освіту в жіночих гімназіях і прогімназіях, єпархіальних школах (училищах). У жіночих гімназіях, які з’явились у 60-х роках XIX ст., було 7 основних класів та 8-й – педагогічний. Більшість гімназій були приватними. Наприкінці 50-х років XIX ст. існувало 5 державних середніх навчальних закладів для жінок.

Професійну освіту жінки могли дістати лише в учительських семінаріях.

Поряд з привілейованими чоловічими навчальними закладами відкриваються жіночі – інститути шляхетних дівчат – у Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1829), Керчі (1835), Києві (1838). У 90-х роках XIX ст. в Україні діяло 77 жіночих гімназій та 5 інститутів шляхетних дівчат.

Фахівців вищої ланки готували вищі жіночі курси в Києві (1878-1889, з 1905), Одесі (з 1906), Харкові (1913).

 

 

МУЗЕЙНА СПРАВА В УКРАЇНІ

Зібрання книг, ікон, художніх виробів, історичних цінностей були популярні в Київській Русі. Найбільші колекції належали князю, Десятинній церкві, Софійському собору, Києво-Печерському монастиреві та ін. За свідченням сучасників, у бібліотеці-книго-сховищі Ярослава Мудрого зберігалося майже 950 томів рукописних книжок з різних галузей знань.

У XVII-XVIII ст. великі приватні зібрання художніх творів були у феодальних замках та маєтках: Я. Собеського – у Жовкві, Синявських – у Бережанах, Вишневецьких – у Вишневці, К. Розумовського – у Батурині та ін.

Музеї як такі почали з’являтись у першій половині XIX ст. Це були переважно археологічні та історико-краєзнавчі музеї: Миколаївський (1806), Феодосійський (1811), Одеський (1825), Керченський (1826), старожитностей при Київському університеті (1835) та ін.

У 1890 р. було відкрито Херсонський музей старовини, а в 1892 р. – Херсонеський, до експозиції якого увійшли матеріали розкопів античного та середньовічного міста Херсонеса Таврійського. У 90-ті роки почали працювати історичний музей у Львові (1893), Архівної комісії в Чернігові (1897), української старовини В. Тарнавського (1901). Найбільшим за обсягом і експозицією був природничий музей у Полтаві (1891). У Севастополі 1869 р. відкрито музей Чорноморського флоту, який з 1905 р. переорієнтувався на тематику музею героїчної оборони міста.

На базі приватних колекцій творів мистецтва наприкінці XIX – початку XX ст. було сформовано: перший в Україні міський музей образотворчого мистецтва в Харкові (1886), музеї в Києві (1889), Одесі (1899), картинну галерею І. Айвазовського у Феодосії (1880), а також музеї в Миколаєві та Катеринославі.

У Львові у 1874 р. відкрито перший міський промисловий музей, у 1895 р. – етнографічний музей Наукового товариства ім. Т. Шевченка, у 1907 р. – Народний музей.

Усього до 1917 р. в Україні налічувалося 36 музеїв.

 

МЕЦЕНАТИ ТА КОЛЕКЦІОНЕРИ

Меценатство та благодійництво в Україні були популярними з княжої доби.

У добу козаччини ряди благодійників поповнилися. Це були П. Конашевич-Сагайдачний, І. Мазепа, П. Могила, які внесли великі кошти на розвиток освіти, літератури, малярства тощо.

Гідно продовжила їхню справу в XIX ст. родина Тарновських – меценатів і колекціонерів мистецьких творів. Зокрема, В. Тарновський зібрав багато рукописів та малюнків Т. Шевченка і в 1897 р. подарував їх Чернігівському земству. Його батько фінансував у 1840 р. перший випуск "Кобзаря".

На базі колекцій Б. Ханенка (1858-1917) – колекціонера, мецената, археолога – було засновано Музей західного та східного мистецтва в Києві.

Родина цукрозаводчика М. Терещенка зібрала велику колекцію творів російського живопису, яка стала основою Музею російського мистецтва в Києві, а також ця родина фінансово утримувала Київську рисувальну школу.

Колекція української старовини художника С. Васильківського стала основою Харківського краєзнавчого музею. Харківському земству він передав понад 5 тисяч експонатів.

Великий внесок у збереження мистецької спадщини зробив одесит О. Дерибас. Земляки вшанували його пам’ять, назвавши одну з вулиць міста Дерибасівською.

Один із кращих музеїв України на базі власних колекцій створили катеринославці О. Поль і Д. Яворницький, закохані в історію свого краю, особливо козаччину.

Львів’янин А. Шептицький (1855-1944) – митрополит, граф – вкладав кошти у розбудову храмів, шкіл, видавництв, колекціонував твори малярства, фінансово підтримував мистецьку школу С. Новаків-ського.

Колекціонерська та благодійницька діяльність продовжувалась у XX ст. Скульптор І. Гончар зібрав велику колекцію народного декоративно-ужиткового мистецтва. На базі зібрання музеєзнавця Я. Бердичевського створено музей "Пушкін і Україна". Українська книга і графіка з колекції лікаря М. Грузова бажані в експозиціях, присвячених книговидавничій справі в Україні початку XX ст.

Збирають колекції і здійснюють благодійні акції українці діаспори: Й. Кочан, М. Скрипник, К. Шонк-Русич (США), родини Шафранюків та Антоновичів; остання на власні кошти уфундувала премію за мистецькі досягнення. Не полишають благодійницької діяльності і громадські об’єднання – українські музеї Чикаго, Клівленда, Нью-Йорка, Риму, Філадельфії, Торонто та ін.

Нині справу благодійництва підтримують вітчизняні підприємці.