Епоха просвітництва як культурно-політичний контекст української історії. Освіта й гуманітарна культура. Діяльність Феофана Прокоповича. Українська діаспора в Росії.

Просвітництво В українській філософській думці виділяється етап раннього Просвітництва, яке виникає в епоху зародження капіталізму (перша чверть XVIII століття.). Соціально-економічні фактори зумовили його своєрідність як синтезу ідей гуманізму й Реформації, не затушовуючи і його специфічних рис: вивільнення філософії з-під опіки теології, інтерес до природознавства, відхід від спекулятивного мислення тощо. На цьому етапі зароджується одна з основних ідей Просвітництва — ідея залежності суспільного прогресу від поширення освіти.

Українське Просвітництво мало своїм ідейним підґрунтям як власні, так і запозичені ідеї французьких просвітників — Вольтера, Дідро, Руссо, Ламетрі, Монтеск'є, Маблі та ін. Власні традиції - це гуманістичні ідеї діячів братств та Києво-Могилянської академії. Випускники Києво-Могилянської академії стали в Україні першими носіями ідей Просвітництва. Вони ж створили у Петербурзі гурток під назвою «Зібрання», який дбав про переклад іноземних книг російською мовою, (керував Г. Козицький). За 15 років (1768-83) видали 173 томи (112 назв) творів французьких просвітників, «Енциклопедію» Дідро.

Своєрідність українського Просвітництва в тому, що тут ще не було середнього класу - носія ідей Просвітництва в Європі, тому українські просвітники - це дворяни й міщани, об'єднані вірою у перетворюючу силу освіти. Критикуючи існуючий суспільний лад, вони вимагали пом'якшення експлуатації селян, раціоналізації сільськогосподарського і промислового виробництва, звільнення селян із кріпацтва, демократизації суспільства. У своїх маєтках просвітники організовували гуртки учених, де обмірковували ідеї суспільного прогресу. Це трактувалось особливо під час правління «філософа на троні» - Катерини II, коли роль Києво-Могилянської Академіі в Україні було зведено до звичайного училища «єпархіальних євреїв», закрито Харківський, Переяславський і Чернігівський колегіуми. Члени «Попівської академії» (у с. Попівка на Сумщині) в маєтку О. Паліцина вивчали твори французьких просвітників. Тут виникла ідея створення Харківського університету, яку здійснив у 1805 член гуртка Василь Каразін. Подібний гурток діяв у маєтку В. Пасенка в Кременчуці. Василь Каразін виділявся серед просвітників глибоким інтересом до природничих наук, впровадженням їх досягнень у життя. У своєму маєтку він налагодив технологію виробництва спирту, макаронів, консервування продуктів, які швидко псуються, а також вивчав вплив лісосмуг на клімат і родючість ґрунтів. Сучасники називали його «українським Ломоносовим». В. Капніст — відомий поет, боровся за покращення моралі в суспільстві, викривав у своїх творах суспільне зло і жорстоку експлуатацію підданих, лицемірство, фальш, хабарництво та підлабузництво. Серед просвітників — випускників Києво-Могилянської Академії були літератори, перекладачі, публіцисти, зокрема М. Мотоніс, Василь Рубан, Григорій Полетика, Яків Козельський та ін. Свій суспільний ідеал просвітники формували на основі ідей свободи, рівності і власності.

Висувалася концепція розумного егоїзму або доброчесності, філософське підґрунтя якої розробив Я. Козельський у своєму творі «Філософські речення». Вищим законом державного управління вважали загальну вигоду. Цікаві ідеї, які висловили просвітителі у своїх творах, торкаються суспільного прогресу. Зокрема, С. Десницький сформулював ідею, що в основі суспільного прогресу лежить вкладене в людину від природи «повсякчасне прагнення до вищого стану». Здібності й сили в людині зосереджуються на єдиній меті — прагнення досконалості. С. Десницький, який працював професором Московського університету, розробив теорію членування історії, на основі тези, що змінюється не природа людини, а її господарська діяльність. У зв'язку з цим розробив концепцію чотирьох станів людства: 1 - полювання, живлення плодами землі; 2 — пастуший стан; 3 — хліборобський стан; 4 — комерційний стан. Із своєї філософії історії автор цієї концепції робить висновок, що суспільні явища треба досліджувати відповідно до стану народів. Природа — основа і мета суспільного розвитку, суспільні закони повинні випливати із природного права. Справедливі лише ті закони, які підтверджуються природним правом. При феодалізмі, робить висновокпросвітник, це неможливо, тому цей лад необхідно змінити на засадах розуму або природного права.

До українських просвітників зараховують і Петра Лодія — першого викладача філософії відкритого для українців у 1787 при Львівському університеті Studium Ruthenum. Він був професором логіки, метафізики і моральної філософії, переклав українською мовою твір Хр. Баумейстера «Моральна філософія». Із ряду праць просвітників виділяється «Історія Русів». Просвітництво XVIII ст.— це якісно новий етап у розвитку української філософської думки. Він характеризується поширенням ідей класичного західноєвропейського Просвітництва, а також утвердженням в Україні двох типів ідеології Просвітництва:

Ідеологія дворянського Просвітництва, яка виражала інтереси міщан та сил, що були зацікавлені у розвитку освіти і науки, техніки. Вони виступали за вдосконалення розуму як запоруки історичного поступу людства. Це — науково-освітній напрям.

Етико-гуманістичний напрям як вираз протесту широких мас проти первісного нагромадження капіталу і феодально-кріпосницького гноблення. Цей напрям найповніше втілює Григорій Сковорода. Він відкидає і феодалізм, і капіталізм, заперечує матеріальний інтерес і накреслює шлях до щастя людини через моральне вдосконалення, духовне просвітлення. Згодом, у першій половині XIX ст. ідеї Просвітництва становили основний зміст суспільно-політичної діяльності романтиків.

Феофан (Єлеазар) Прокопович (також: Теофан Прокопович; *18 червня 1681 — 19 вересня 1736) — український богослов, письменник, поет, математик, філософ, ректор Київської академії (1710-16 рр.), архієпископ Великоновгородський та Великолуцький.

Феофан Прокопович — визначний український діяч епохи бароко. Різносторонність обдарувань, енциклопедичність знань, видатні досягнення в галузі науки, політики, без сумніву дозволяють поставити його в ряд геніїв людства. Праці Ф.Прокоповича торкаються фізики, філософії, математики, астрономії, логіки, наук про державу і право, теології.

Продовжуючи освіту в Римі і мандруючи країнами Європи, Прокопович знайомиться з ідеями гуманізму, просвітництва й реформації, які проповідує потім усе своє життя, студіює риторику, поезію, філософію, вивчає церковні старожитності, уважно приглядається до організації та управління Ватіканом. Набутий досвід знадобиться йому в майбутньому при здійсненні реформ православної церкви. Провчившись у Римі три роки, Самійло 1702 р. прибуває до Почаєва, де знову стає православним. 1704 р. повертається до Києва. Тут при вступі до Київського братства пострижений у ченці, прийнявши при цьому ім'я та прізвище свого дядька Феофана Прокоповича.

1705 р. він вже професор поетики Києво-Могилянськоі академії. 1706 р. викладає риторику, а протягом 1707-1709 рр. філософію, фізику, геометрію — науки, які до цього не були включені в навчальну програму Академії. Водночас виконує обов'язки префекта київських училищ.

У Києві 25-літній професор уперше пробує себе у творчості. 1705 р. пише віршований твір у жанрі «трагедокомедії» «Володимир», присвячений запровадженню християнства на Русі й боротьбі прогресивних, просвітницьких сил з реакційними. Твір привернув увагу Петра І. Автор змалював у ньому гетьмана Мазепу, звеличив Київ. Згодом, після подій 1709 р., Прокопович різко змінить своє ставлення до Мазепи і буде засуджувати його до останніх своїх днів.

1711 р. під час турецького походу Петро І викликав до себе Феофана, який 27 червня, у другу річницю Полтавської битви, виголосив проповідь у Яссах. Після повернення до Києва Прокоповича було призначено ігуменом Братського монастиря та ректором Києво-Могилянської академії. Він пропагує філософські теорії Декарта, Локка, Бекона, роз’яснює систему Коперніка і вчення Галілея. Визначаючи Бога як основу всього існуючого, Прокопович водночас вважав, що матерія розвивається на основі власних законів і що вона не створюється й не знищується.

За період читання курсу богослів’я у Киево-Могилянській академії з 1712-го по 1716 р. Ф. Прокопович написав сім трактатів, в яких намагався викласти основні богословські догми. До пояснення природних явищ підходив з позицій наукового експерименту. Він один з перших у Росії почав використовувати мікроскоп, телескоп.

У тяжкий період суду над цесаревичем Олексієм 6 квітня 1718 р, Прокопович виголосив своє знамените «Слово о власти и чести царской», яке ставило на меті довести законність і необхідність самодержавної влади, показати, що вона від Бога... Після цієї промови позиції Феофана Прокоповича були заявлені чітко і неоднозначно. В боротьбі між прихильниками реформ і захисниками старих порядків він став на бік перших, завдяки чому, з одного боку, висунувся у перші ряди реформаторів петровської доби, а з другого — зробився непримиримим ворогом старозавітних церковників.

2 червня 1718 р. Ф. Прокопович призначається єпископом Псковським. Це стало поштовхом для організації протесту проти його діяльності. Феофана звинуватили у боговідступництві й неправослав’ї. Проте основною метою цього протесту було завадити отриманню Прокоповичем єпископського достоїнства. Почалася жорстока боротьба. По суті, боротьба за чистоту вчення тривала до кінця життя Феофана. І тільки завдяки непересічним здібностям дипломата він зумів у складних умовах політичних перипетій, злетів і падінь царедворців залишитись на вершині влади. Прокопович одразу зайняв позицію,яку зумів утримати до кінця життя. Схвалював і підтримував реорганізацію державного й церковного управління, розвиток науки, літератури, архітектури, мистецтва тощо. З ентузіазмом вітав створення регулярної армії і флоту, у проповідях та виступах доводить їх значення для Росії. Крім церковно-богословських трактатів пише публіцистичні статті, підручники, редагує переклади, готує передмову до морського статуту, дає грунтовні історичні довідки і т. д.

Один з кульмінаційних моментів діяльності Прокоповича припадає на його участь у реформі церковного управління. Феофану було доручено підготовку статуту духовної колегії. Суть цього документа, що дістав назву «Духовний регламент», полягала у скасуванні патріаршества й підпорядкуванні церкви колегіальному управлінню на чолі з царем.

Невдовзі після написання «Духовного регламенту» (1720) Прокопович для обгрунтування не лише світської влади, але й духовної пише «Розыск исторический», в якому посилається на Овідія, Ціцерона, Таціта, Плінія, Тіта Лівія, Плутарха та ін. і доводить, що римський імператор носив титул первосвященика і тому християнські государі мають стояти на чолі церкви. На цей час (серпень 1722 р.), припадає і створення трактату «Правда воли монаршей», де виправдовується суд над царевичем Олексієм і доводиться правомірність царя самому визначати наступника.

На схилі життя Прокопович гуртує навколо себе найосвіченіших людей свого часу. Поет А. Кантемір, історик В. Татищев були не тільки близькими друзями Феофана, а й спільниками.