Молодь або активна, або аполітична. Зазвичай радикально-налаштована. Легко-підбурбванна. Продажна, наивная, доверчивая. Обічно критична к власти.

Молодь й вибори.

• рівень електоральної активності молоді залишається доволі високим (але при цьому спостерігається тенденція її зниження), при цьому молодь свідомо стоїть на позиціях вибору демократії, свободи та ринку;

• українським політичним партіям необхідно посилити роботу в молодіжно-му середовищі щодо обговорення ідеологічних платформ партій, активно залучати молодь (в тому числі і тих, хто не є членами партій) до формування партійних про-грам (що є шляхом залучення молоді до управління публічними справами).

Молодь й політика.

• молодь є політично (та соціально) неактивною суспільною групою, але ра-зом з тим молоде покоління достатньо чітко розуміє шляхи виходу на політичну арену, а також ресурси та якості які необхідні для цього;

• стимулом для активізації участі молоді у політиці, її вибору політичної іде-ології, своєї позиції у системі суспільних відносин [15, 16], є поширення успішного досвіду проведення освітніх програм (на кшталт "Школи молодого політика"), які орієнтують молодь на активну політичну діяльність.

 

 

39. Молодь у політичних партіях та громадських рухах.

Питання місця і ролі молоді в суспільстві завжди хвилювали як мислителів, науковців, політичних і держаних діячів, так і широку громадськість. Молодь – це найбільш динамічна, найпродуктивніша категорія людства. Молодіжний рух завжди відігравав визначальну роль у кардинальних змінах суспільно-політичного розвитку.
В процесі становлення самостійної державності молодіжний рух став іншим як за формами, так і за змістом діяльності. В 90 - х роках в Україні формуються структури державної молодіжної політики, розвивається її правова база, діють понад 40 громадських молодіжних об’єднань, що претендують на статус всеукраїнських, і кілька сотень регіональних об’єднань.
Розвиток історіографії молодіжного руху 90-х років умовно можна поділити на два етапи. Перший етап належить до періоду, який характерний глибокими змінами, що відбулися в житті країни, і відповідно в історичній науці, торкнулися й історіографії молодіжного руху. Хронологічно його можна позначити першою половиною 90-х років.
В цей період вийшла частина видань, в яких зроблено спробу критично переосмислити минуле і дати оцінку теперішньому стану молодіжного руху. В першу чергу доцільно звернути увагу на дослідження, в яких проаналізовано діяльність державних структур, що вирішують в Україні проблеми молоді – Міністерства України у справах молоді і спорту та Українського науково-дослідного інституту проблем молоді. Саме їх зусиллями було підготовлено у 1991 році “Збірник матеріалів про молодіжні об'єднання України”.
У збірнику опубліковано документи програмного та статутного характеру основних молодіжних організацій та об’єднань, дається коротка характеристика їх діяльності, розміщено матеріали, які стосуються роботи 9 республіканських організацій, 8 регіональних та близько 25-ти благодійних молодіжних товариств, об’єднань, фондів [ 2 ].
Аналіз молодіжного руху України, його місце у здійсненні державної молодіжної політики висвітлено у збірниках, виданих на протязі 1992-1994 років Українським науково-дослідним Інститутом (НДІ) проблем молоді [ 9, 10 ].
В першій половині 90-х років було захищено кандидатські дисертації В.А. Головенька та О.А. Корнієвського, присвячені історії розвитку та становлення молодіжного руху [ 3, 6 ].
Участь студентської молоді у політичній боротьбі, політизація студентства та його ставлення до політичних процесів, що відбуваються в суспільстві, характеристика діяльності студентських громадсько-політичних об’єднань, взаємодія їх з політичними партіями і рухами, громадськими організаціями розкривають дисертанти О.О. Єригін та І.В. Коляка [5, 7].
Нове бачення дослідження молодіжної проблематики у вітчизняній науці, зокрема молодіжного руху, як цілісного соціального явища, відносно самостійної частини суспільного розвитку розкрили у своїй статті В.А. Головенько та О.А. Корнієвський. Автори вперше в українській історіографії зробили спробу комплексного вивчення історії молодіжного руху України на всіх етапах його розвитку.
Наукове значення вищезгаданої праці полягає в тому, що в ній вперше всебічно досліджується розвиток сучасного молодіжного руху в Україні. Автор переглядає деякі традиційні підходи до дослідження місця і ролі молоді, як об’єкта і суб’єкта соціального розвитку, її організацій з державними структурами, політичними партіями та іншими громадськими об’єднаннями.
До другого етапу дослідження українського молодіжного руху належать наукові праці другої половини 90-х років. Він відповідає періоду утвердження конституційних ідеалів у суспільстві, розбудови правової держави й характеризується досить чіткою позицією дослідників та змістовними науковими працями.
Д.М. Диновський, підсумовуючи розвиток молодіжного руху в Україні, вважає, що процес його становлення можна умовно поділити на 3 періоди:
перший – з кінця XIX ст. до кінця 20-х років ХХ ст. на Наддніпрянщині й до кінця 30-х років ХХ ст. на території Західної України, Буковини та Закарпаття. Він характеризується як період становлення молодіжного руху в Україні, що складався з кількох молодіжних об’єднань за політичними та іншими уподобаннями напрямами та формами діяльності; другий – з кінця 20-х на Наддніпрянщині й з початку 40-х років ХХ ст. на території Західної України, Буковини та Закарпаття. Протягом середини 80-х років XX ст. молодіжний рух представлений лише комсомольською та піонерською організаціями. Однак, традиції українського молодіжного руху частково розвивалися в молодіжному середовищі української діаспори; третій – з середини 80-х років і кінця 90 – х років, це період відродження молодіжного руху України, його становлення як складного суспільного явища, різноманітного за політичними, структурними ознаками, формами та методами роботи з молоддю [4].
У 1996 році була підготовлена книга на базі Українського НДІ проблем молоді, що містить матеріали, які стосуються особливостей, проблем та шляхів формування політичної культури сучасної молоді у контексті історичної місії, генезу української нації. Авторський колектив даної роботи В. Бебик, М. Головатий, В. Ребкало вважає, що формування політичної культури молоді можливе за умови здійснення загальногромадського виховання [1].
На думку науковців, в цілому проблеми молоді в українському суспільстві, як, власне, і в усіх посткомуністичних державах мають три тісно пов’язаних аспекти: що суспільство може дати молоді. Йдеться не лише про певні пільги, а й про умови розвитку, становлення, формування активної життєвої позиції молоді; що сама молодь може і повинна дати суспільству. Йдеться про активну діяльність молоді в усіх сферах державотворення, в залежності, звичайно, від творчого потенціалу, знань, здібностей і вмінь самої молоді; як найповніше, найефективніше, використати молодіжний потенціал. Тут вже все залежить від дій конкретних суб’єктів молодіжної політики і держави, політичних партій, об’єднань, організацій.
Робота, що присвячена загальній характеристиці, оцінки стану та перспектив розвитку молодіжного руху в незалежній Україні належить О.А. Корнієвському та В.М. Якушику. У своїй книзі “Молодіжний рух та політичні об’єднання в сучасній Україні” вони пишуть, що однією зі складових ефективної соціально-економічної і політичної стратегії розвитку будь-якої країни є дієва молодіжна політика, здатна забезпечити молоді достойне місце в суспільстві.
За їх підрахунками, в Україні (за станом на початок 1997 року) діяла 41 всеукраїнська молодіжна організація та понад 200 регіональних молодіжних об’єднань. Серед них можна виділити наступні групи політичного напрямку: молодіжні громадські структури, які поставили за мету своєї діяльності сприяння реалізації державної молодіжної політики і орієнтуються на співпрацю з органами державної влади та органами місцевого самоврядування у створенні умов та гарантій для реалізації творчого потенціалу молоді як у її власних інтересах, так і в інтересах суспільства; молодіжні громадські об’єднання, які головну увагу приділяють суспільно-політичній діяльності.
Другий тип організацій діє в основному при партіях, що дозволило авторам розподілити їх за традиційною схемою “ліві-центристи-праві”: Соціалістичний конгрес молоді, Ленінська комуністична спілка молоді України, Союз соціалістичної молоді Харківщини, Ліберальне об’єднання молоді, Комітет молодих лібералів м. Києва, Молодіжна організація республіканців України, Молодіжна організація Народного руху України та ін. За висновками дослідників сучасний молодіжний рух в Україні характеризується тими ж самими рисами, що притаманні й більшості інших суб’єктів вітчизняної політичної системи. Це по-перше, – недостатня структурованість, по-друге, – неповнота реально здійснюваних функцій, по-третє, – слабка інтегрованість у відповідні загальносвітові політичні структури і процеси.
У вищезгаданій монографії стверджується, що політичний нігілізм молодих людей значною мірою є проявом втоми від очікування більш дієвих кроків державної влади, політичних партій, рухів у реалізації “соціально-державницької ідеї”, гучних програмних декларацій та передвиборних обіцянок при досить повільних та непослідовних темпах реформування суспільства.
Проведені Українським науково-дослідним інститутом проблем молоді протягом 1993-1996 років дослідження динаміки зміни соціально-політичних орієнтацій молоді свідчать про істотне зниження в неї інтересу до проблем політичного життя (“зовсім не цікавились політикою” – 19 % опитаної молоді у 1993 р., 28% - у 1995р.). Згідно цих даних переважна більшість молодих людей за останні роки не виявила довіри до жодного політичної партії, молодіжної чи “дорослої” громадсько-політичної, профспілкової організації, а тому і не пов’язувала з ними реалізацію своїх різнобічних інтересів (від 66% до 75% молодих респондентів).
За спостереженнями авторів, членство молоді у політичних партіях, рухах протягом 1993-1996 років ледь сягало 2%; у молодіжних об’єднаннях – 5-6%. Якщо у перші роки державної незалежності інтерес до особистої участі у діяльності політичних організацій проявляли 15,8 % української молоді, то на початку 1996 р. число тих молодих людей, котрі надавали цим організаціям тривалу підтримку, становило лише 5 %. Невтішними виявилися результати загальноукраїнського опитування молоді віком понад 18 років щодо їх членства у громадських або політичних організаціях, проведене Інститутом соціології НАН України у травні – на початку червня 1996р: 0.4 % респондентів зазначили, що вони є членами суспільно-політичних рухів; 0.5 % - членами політичних партій; 1.6 % - членами студентських товариств та молодіжних організацій.
Враховуючи ці дослідження, в монографії передбачається, що домінуючою тенденцією за таких умов стає не глибоке вивчення політичними партіями власне молодіжних проблем та їх піднесення до рівня партійних вимог, а нав’язування молоді певних ідейно-політичних орієнтацій (постулатів), виходячи із лише нагальних завдань. Окрім того, зміст молодіжної політики українських партій сьогодні суттєво відрізняється від партійної молодіжної політики в демократично організованих країнах. Віддаленість нині існуючих в Україні політичних партій від реальної влади в державі зумовлює значний рівень їх безвідповідальності щодо залучення молоді на свій бік. Нинішня молодіжна політика вітчизняних політичних партій певною мірою сприяє як політизації, так і дезінтеграції (розколотості) та радикалізації молодіжного руху.
Отже, О. Корнієвській та В. Якушик дійшли висновку, що, коли в українському суспільстві незаангажованість молоді досягла критичної позначки, повернення, образно кажучи, „молоді в суспільство” має стати імперативом всієї молодіжної політики державної влади. Взагалі, проблема політичної соціалізації молоді, її інтеграції в нову систему влади має бути поставлена сьогодні на один рівень з проблемою збереження української державності [8].
Особливий інтерес представляє захищена кандидатська дисертація В.Л. Рябіки “Політична активність молоді України: 90-ті роки.” [11]. Метою дослідження, на основі наукових, статистичних даних результатів соціологічних опитувань дисертанта, є вивчення ролі молоді під час соціально-політичних процесів, що мали місце в Україні в 90-ті роки. Автор зробив спробу дати порівняльну характеристику соціальному становищу і ролі молоді, виявити особливості та параметри розвитку її політичної активності, дати можливий прогноз стосовно місця і ролі молоді у політичному житті України кінця 90-х років XX ст. - початку XXI ст.
За твердженням дослідника зміни соціально-політичної ситуації в кінці 80-х – на початку 90-х років спонукали до певного підвищення політичної активності громадян, в тому числі і молоді. Вже у другій половині 80-х років з’явилось багато неформальних молодіжних об’єднань з різними завданнями і соціальною спрямованістю, а потім виникли і політичні партії різної орієнтації та молодіжні організації. За підрахунками дисертанта, на 1998 рік в Україні діяло понад 40 загальнонаціональних, майже 400 регіональних молодіжних організацій, майже 50 політичних партій, окремі з яких мають і свої припартійні молодіжні організації (КПУ, НРУ, ЛДПУ, СоцПУ та ін.). Проте загальна кількість активної молоді у політиці залишалась низькою. Невелика кількість молоді у політичних партіях, низький рівень довіри до них пояснювалась тим, що молодь формувалась і входила у життя в роки переоцінки цінностей, аполітизму, нігілізму, зневіри у закони.
Українські дослідники другої половини 90-х років досить ґрунтовно досліджували як окремі аспекти молодіжних рухів, так і його основні тенденції та перспективи. Всі вони схиляються до думки, що незважаючи на зростання кількості молодіжних організацій, молодь бере дедалі меншу участь у суспільно-політичному житті країни. Як засіб покращення згаданої ситуації пропонується активізація виконання національних програм патріотичного виховання молоді, підвищення рівня її політичної освіти.

 

40.Особливості політичної культури студентства.

Основними складовими дослідження політичної поведінки особистості є аналіз ідеографічних (переважно соціальних і соціально-психологічних) факторів становлення політичної поведінки, визначення її мотивів і конкретних форм актуалізації на емоційному, когнітивному і дієвому рівнях репрезентації. Тому методика дозволяє проаналізувати характер політичної активності або іммобільності особистості, починаючи з дитячих років і досьогодні, вплив домінуючих факторів на становлення політичних переконань, форми прояву політичної активності на когнітивному (у вигляді інтересу до політичних подій) та дієвому (безпосередній участі в політичному житті суспільства) рівні.

 

З метою аналізу ступеня актуалізації політичного ціннісного рівня у структурі свідомості сучасної молоді було використано методику дослідження структури ціннісних орієнтацій особистості (СЦОО) В. Дмитрієва, створену на основі традиційних вербальних методів діагностики ціннісних уподобань: методики вибору цінностей С. Рубінштейна, методики Рокича – Ядова, методики Д. Леонтьєва. Проте, на відміну від названих методик, методика СЦОО має проективно-малюнкову основу і власну концептуально обґрунтовану структуру. Увага акцентується на системно-динамічних аспектах актуалізації індивідуальних цінностей (від рівня емоційних оцінок через їх когнітивне визначення до конкретно-дійової верифікації).

 

Розглянемо особливості політичної поведінки сучасної молоді, яка є певним інтегруючим та результуючим утворенням формування ідейно-політичних настанов і політичного ціннісного рівня особистості, способом їхньої реалізації та виникає на певному віковому етапі. Відповідно до теоретичних засад дослідження (було проаналізовано стадіальний характер процесу формування політичної культури та виокремлено основні вікові групи молоді залежно від характеру осягнення політичної дійсності), уявляється доцільним створення двох груп респондентів за віковими параметрами: 1) респонденти віком 16 – 18 років (104 чол.); 2) респонденти віком 19 – 25 років (206 чол.). Причому для першої групи характерне емоційно-когнітивне сприйняття політичної реальності, тоді як у представників другої групи до нього долучається ще й дієво-практична реалізація власних політичних уподобань.

 

Розглянемо результати первинного статистичного опрацювання даних групи респондентів віком 16 – 18 років, для яких властиве переважання емоційно-когнітивних компонентів ставлення до політичної сфери життєдіяльності. Аналіз засвідчив, що ці респонденти практично не залучені до реального політичного життя (незважаючи на запропоновану 7-бальну шкалу оцінювання, абсолютна більшість відповідей концентрується у межах найнижчих показників).

 

Подальший аналіз власне форм політичної залученості засвідчив превалювання таких її видів, як участь у молодіжних громадсько-політичних організаціях (однак слід зауважити, що лише 9,6 % респондентів оцінили ступінь прояву цього виду залученості як середній або трохи вищій за середній), участь у підготовці та проведенні передвиборчих кампаній (лише 2,9 % відзначили середній та трохи вищий ступінь прояву). Інші форми політичної залученості мають показники нижчі за середні або зовсім не проявились у структурі політичної активності респондентів. Відтак логічною є дуже низька оцінка респондентами важливості політичної сфери для власної життєдіяльності, як і оцінка власних можливостей досягти бажаних результатів у політиці. Серед відповідей зовсім немає таких, що демонстрували б високі або хоча б вищі за середні показники. Навіть середнє значення в оцінюванні важливості політичного аспекту життя обрали 2,9 % респондентів, а в оцінюванні власних можливостей – 1,0 %.

 

Такі результати доволі очікувані, якщо виходити з теоретичного положення про мінімальне або практично нульове дієве політичне залучення респондентів віком 16 – 18 років. Проте неочікуваним виявився дуже низький інтерес до суспільно-політичного аспекту буття, адже когнітивний компонент сприйняття політичної реальності має бути в цьому віці домінуючим стосовно емоційного компонента. Так, лише 21,2 % респондентів проявляють власну зацікавленість у політичних подіях шляхом частого обговорення політичних реалій із знайомими людьми, 19,2 % – шляхом читання статей у пресі на політичні теми, 21,2 % – перегляду та обговоренню політичних програм телебачення і радіо. 25 – 27 % респондентів зовсім не виявляють інтересу до політичного життя.

 

Проаналізуємо результати первинного статистичного опрацювання даних групи респондентів, що складається з осіб віком 19 – 25 років, які теоретично мають демонструвати не лише емоційно-когнітивне ставлення до політичної дійсності, але й виявляти дієво-практичне втілення власної позиції. Аналіз дозволяє констатувати низький рівень реальної, дієвої залученості цієї групи молоді до суспільно-політичної діяльності, хоча у порівнянні з попередньою групою він, безумовно, вищий. Так, лише 15,1 % респондентів від загальної кількості опитаних оцінюють власну участь у політичному житті країни як вищу за середню (з них лише 2,4 % як високу), 80,1 % – як досить низьку, із них 43,2 % зовсім не беруть участі в політичному житті.

 

Розглянемо окремі показники політичної активності, які, по суті, доступні для всієї групи респондентів і можуть бути реалізовані без особливих зусиль. А саме – електоральну участь та інформаційну залученість до політичного процесу.

 

Так, 57,3 % респондентів, які мають юридичне право брати участь у виборчому процесі, проявляють політичну активність вищу за середню, і лише 19,4 % зовсім не беруть участі в електоральній діяльності. Всі інші оцінили власну електоральну активність як середню або трохи нижчу за середню, проте не як мінімальну, що свідчить про певний інтерес до виборчого процесу, який, вірогідно, залишається на рівні зацікавленості перебігом передвиборчої кампанії, не переходячи у її дієве втілення – безпосереднє голосування.

 

Проаналізуємо ступінь зацікавлення цієї групи у політичному житті країни, ступінь її інтересу до суспільно-політичних проблем та подій. Такий вияв активності не можна назвати реальною політичною участю або справжньою активністю, бо він не здійснює перетворюючого впливу на політичну дійсність, проте засвідчує особисту політичну зацікавленість і приналежність, яка має пасивно-споглядальний характер. Так, 65,5 % респондентів беруть досить активну участь в обговоренні політичних реалій життя із знайомими, 51,9 % читають газетні та журнальні статті на політичні теми, 53,9 % переглядають і обговорюють політичні програми телебачення і радіо. Відсоток тих, хто цим зовсім не цікавиться, становить всього 9 – 16 %. Решта тільки час від часу виявляє інтерес до політичних подій.

 

Отже, спостерігається досить суперечлива ситуація. З одного боку, високий інтерес до політичних подій та явищ у суспільстві, висока електоральна активність. З іншого – дуже низькі показники реальної політичної участі та представленості політичного ціннісного рівня в структурі свідомості сучасної молоді. По-перше, таке становище можна пояснити недосконалістю процесу політичної соціалізації в сучасних умовах, коли спостерігається відірваність молодого покоління від політичного життя країни, бракує механізмів їх реальної взаємодії. Молодь зневірена у власних силах, не відчуває достатніх можливостей для впливу на перебіг політичних подій. По-друге, можливою причиною є недовіра до сучасних органів державного управління, політичних партій, поширення стереотипу „політика – брудна справа”, а тому відбувається пошук інших сфер самоактуалізації і самореалізації.

 

 

41.Екстремізм у молодіжному середовищі.

Екстремізм — схильність до крайніх поглядів і дій, переважно в ідеології та політиці. Екстремісти виступають проти чинних суспільних структур та інститутів, намагаючись підірвати їхню стабільність, розхитати й ліквідувати їх силою заради своїх групових цілей.

Вчені наполягають на тому, що при визначенні екстремізму акцент повинен робитися на діях, а не на людях, тому що іменування людей і угруповань екстремістами досить не однозначно, оскільки залежить від позиції та групової приналежності людини, що використовує цей термін: одну і ту ж групу одні можуть називати екстремістами, а інші борцями за свободу. Екстремістські акти ж можна визначити більш точно, спираючись на два основних критерії. Акти насильства відносяться до категорії екстремістських, якщо:

а) вони не тільки використовуються в якості прямого способу досягнення політичних, ідеологічних і соціальних цілей, але і є інструментом публічності та залякування;

б) вони спрямовані на те, щоб заподіяти шкоду не безпосередньому противнику, а іншим людям.

Обидва цих критерію підкреслюють, що найперша мета екстремістських актів не безпосередній фізичну шкоду, а їхній психологічний вплив з точки зору залучення громадської уваги і підриву авторитету держави у забезпеченні безпеки своїх громадян. Незважаючи на те, що окремі екстремісти вже прославилися на весь світ, екстремістські акти відбуваються здебільшого угрупованнями.

У складі сучасної Російської Федерації понад сто етносів, у тому числі близько тридцяти націй. Взаємини між різними націями етнічними та релігійними групами завжди відрізнялися своїм суперечливим характером - тяжінням до співпраці та періодичними вибухами конфліктності. І «дзеркалом» всіх змін і змін була молодь - як елемент найбільш чутливий до всіх соціальних і політичних змін. Вона помічає і гостро реагує на те, що їй здається несправедливим, то, що не збігається з її загальною думкою, часто нав'язаним псевдогероїв з екрану телевізора, сторінок газет і журналів. Ми раз у раз чуємо висловлювання політиків і громадських діячів, здавалося б, розумних і освічених людей, які є тією «іскоркою,» з якої розгорається полум'я екстремізму.

Конструктивному міжнаціональному співробітництву заважають відмінності між націями, незнання і нерозуміння їхніх культур і традицій, етноцентріческіх установок.

Саме розуміння культури і традицій іншої національної групи - джерело конструктивного міжнаціонального співробітництва.

З метою налагодження відносин між різними етнічними та національними групами:

1) ставитеся до чужої культури з тим же повагою з яким ставитеся до власної;

2) не судіть про цінності, переконаннях і традиціях інших культур

відштовхуючись від власних цінностей.

Кожна культура має власну систему цінностей. А однакові

цінності представляють різну ступінь важливості (дивись таблицю № 1). Це вкрай важливо не просто знати але і враховувати при спілкуванні.

3) ніколи не виходите з переваги своєї релігії над чужою релігією.

4) Спілкуючись з представниками інших вірувань намагайтеся розуміти і поважати їхню точку зору.

5) Пам'ятайте, що кожна культура якою би малою вона не була, має що запропонувати світові, але немає такої культури яка б мала монополію на всі аспекти.

6) Завжди пам'ятайте, що ні які наукові дані не доводять перевагу однієї етнічної групи над іншою.

Ці прості правила можуть уберегти як окремі особистості так і групи від потрапляння в ситуацію конфлікту.

Багато вчених підкреслюють, що в основі молодіжного екстремізму лежить так званий етноцентризм - сукупність групових конфліктних уявлень, емоційно-чуттєвих станів і ідеологія ворожнечі між своєю та іншими групами. Суб'єктами носіями етноцентризму (конфліктного етнічної свідомості) є різні молодіжні спільноти, які диференціюються від інших за етнічним, релігійним, соціальним та іншими ознаками і можуть розглядати себе як «ми», а інших як «вони». Позитивні характеристики своєї групи різко підкреслюються і перебільшуються, а властивості інших груп та їх членів оцінюються за стандартами своєї групи (часто не завжди об'єктивно) і при цьому можуть принижувати. Ця ідеологія і установка постулює неминучість відчуженості, ворожості і взаємної агресивності у відносинах між спільнотами. Поряд з поняттям етноцентризму в літературі, суспільно-політичної та ідеологічної практиці використовується ряд інших термінів, які або синонімічні або дуже близькі за своїм змістом поняттю етноцентризму. Мова йде насамперед про такі поняття як націоналізм і тероризм.

Націоналізм як домінанта національної самосвідомості може означати звичку ідентифікувати себе з певною нацією або інший спільністю, ставлячи її по той бік добра і зла, визнаючи єдину - обов'язок просувати її інтереси, а також забезпечувати більше влади і престижу не для себе, а для нації або іншої спільності, яку індивід обрав для ідентифікації своєї індивідуальності. Тобто націоналізм, як і етноцентризм - явище широкого національного плану, коріння якого можуть мати не тільки етнічну, а й іншу природу - політичну, ідеологічну, соціальну, релігійну та іншу. Націоналізм як унікальне явище вимагає особливого пояснення:

По-перше, націоналізм багатьма авторами визначається як самоідентифікація зі своєю нацією, як усвідомлення спільності зі своїм національним цілим і природна любов до батьківщини з одночасним повагою і визнанням права на самобутність інших народів. Проте, це визначення як би «обіляє» всі дії засновані на заподіянні шкоди через почуття расової, етнічної або кокою або інший неприязні, залишаючи їх за своїми рамками. Тому воно не є точним і об'єктивним.

По-друге, причини націоналізму дуже багатоликі і коріння їхнього розуміння лежать в усвідомленні неповторності націй, етносів і нардів.

Слід зазначити що націоналізм і патріотизм мають одне коріння - відданість і прихильність до своєї соціальної спільності (етнічної, національної чи будь-якої іншої), але потім в залежності від того, як ця відданість сприймається та реалізується в конкретних діях розрізняють дві систему соціально-психологічних установок, які зовсім по різному визначають характер відносин між людьми як представниками різних спільнот. В одному випадку вони будуються на основі взаємоповаги і рівності, в іншому - визначаються явищем конфронтації, ворожості, прагненням до переваги. Так почемуже націоналізм і патріотизм маючи одні ті ж витоки мають такі різні наслідки. Вчені відзначають, що для внутрішнього світовідчуття представників і того й іншого напрямку характерний стан внутрішнього конфлікту, що полягає у невідповідності між образом ідеальної моделі та реальною дійсністю. У результаті чого змінюється внутрішній світ і позиція особистості. Націоналіст вибудовує для себе внутрішню схему «я - хороший, світ - поганий». Ця схема дозволяє виправдовувати будь-які дії. А патріот намагається змінити цей світ іншими конструктивними шляхами.

Для того що б пояснити в яких випадках і чому руху, які стоять за суспільні зміни вдаються до насильства, а не загальноприйнятим формам політичної участі, деякі автори переносять гіпотезу фрустрації - з індивідуального на груповий рівень. Вони розглядають акти екстремізму як результат причиною якої стала соціальна і політична об'деленность. У деяких випадках видима несправедливість, яка призвела до зародження екстремізму, сходить безпосередньо до певних історичних подій. Інші форми екстремізму в основу своїх дій кладуть нездатність зробити значний вплив на політичні рішення, вони часто культивують позицію моральної переваги над жертвами, звідки виводять виправдання своїх жорстоких діянь.

Проте, з урахуванням того, наскільки широко поширена соціальна і політична несправедливість, яка зачіпає велику кількість людей, які при цьому не стають екстремістами, необхідно ввести додаткові фактори для пояснення умов, при яких фрустрація виливається в екстремістську діяльність. Анцупов пропонує модель, засновану на взаємодії різних причин, він стверджує, що екстремізм - це одночасно функція ситуаційних і індивідуальних факторів: «витоком в більшості випадків було широко поширене рух соціального протесту. Сутички з владою часто запеклого характеру, і неуспіх спроб викликати народну реакцію призвели до розставання з ілюзіями і деградації руху. Осколки руху оформилися в невеликі підпільні угруповання, що зберегли мало контактів із зовнішнім світом і яскраву внутригрупповую відданість і згуртованість. Ці обставини підвищили статус агресивних індивідів до лідерських позицій і дозволили їм ввести акти агресії та насильства в якості улюбленого образу дії».

 

Перехід від тоталітаризму до плюралістичної демократії, розвиток ринкових відносин, трансформація соціальних структур суспільства, посилення процесів соціальної диференціації, створюють основу для втілення в життя цінностей та принципів політичного плюралізму. Це знаходить відображення у виникненні в середовищі молоді широкого спектру найрізноманітніших громадсько-політичних рухів, організацій, об’єднань та неформальних ініціатив. Цей процес є недостатньо вивчений у вітчизняній та світовій науці.

 

Українське суспільство знаходиться в процесі соціальної диференціації та виокремлення політико-економічних та культурних інтересів конкретних соціальних верств та соціально-демографічних груп населення. Відповідно, паралельно з цим процесом, відбувається формування молодіжного руху України.

 

 

42. Історія молодіжного руху в Україні.

Перехід від тоталітарного до демократичного суспільства має не лише ряд спільних рис для всіх країн колишнього СРСР, але й притаманну кожній країні національну специфіку. В першу чергу, це пов’язано з тим, що Україна успадкувала від СРСР не лише соціально-класову структуру, але й цілий комплекс проблем, пов’язаний із політичною системою, політичною, правовою та економічною культурою. Специфікою України в даному разі є національно-культурні особливості, структура і сутність місцевої політико-економічної системи.

 

Особливості молодіжного руху окремих країн визначаються у значній мірі сутністю політичної системи та адаптацією державної політики стосовно молоді до її безпосередніх потреб. Від цього залежить векторність молодіжної ініціативи, рівень її радикалізму та безкомпромісності; кількість молодіжних організацій та їх політизованість; поширення неформального руху та рівень девіації в молодіжному середовищі.

 

Політична система України вступила в нову фазу свого розвитку. Демократичні інституції поступово закріплюють свої позиції. Підвищується рівень політичної культури всього населення України і молоді зокрема. Нові умови дають широку можливість розвитку молодіжної ініціативи, самореалізації молодого покоління.

 

Слід відзначити наявність розбіжностей у поглядах вітчизняних і зарубіжних науковців щодо визначення самого терміну “молодіжний рух”. Одні розглядають його конкретно-історичну сутність крізь призму розвитку соціальної активності молоді, інші — як “складову частину молоді”, чи як “сукупність молодіжних громадських об’єднань” тощо. Представники вітчизняної науки пропонують розглядати цей рух, по-перше, як одну з рухливіших і мінливіших форм соціальної активності молоді, її соціально-політичних громадських ініціатив; по-друге, як один із засобів участі молоді у суспільних процесах через колективні (як зорганізовані, так і неструктуровані) форми прояву її самодіяльності на засадах спільних інтересів; у більш вужчому розумінні – як систему молодіжних громадських об’єднань (1).

 

На жаль, у нас залишається досить поширеним підхід до молодіжного руху, втілений у концепції – “молодіжний рух – сукупність молодіжних організацій”. Тобто, молодіжну активність досліджують лише в її організаційній формі, полишаючи поза предметом вивчення неформальний рух молоді, що є набагато потужнішим і впливовим. Найбільшими прихильниками цієї концепції були польські науковці Б.Ратусь, Ч.Козловський та Е.Пардусь. Цього напрямку дотримуються і деякі сучасні вітчизняні дослідники. Передовсім вивчається саме та активність молоді, яка виражена в організаційній формі.

 

Проте, з часом, науковці позбуваються рудиментів формалістського підходу і намагаються ширше охопити явище. Так, видатний вітчизняний фахівець у сфері вивчення молодіжної проблематики В.Головенько порівнює молодіжний рух із своєрідною політичною системою, головне завдання якої – визначення та реалізація молодіжної політики суспільства. У свою чергу, молодіжний рух включає в себе ряд підсистем, основними з яких є організаційно-інституаційна, регулятивна та інформаційна (2).

На думку авторів, найбільш повно визначає молодіжний рух Є.Косенко:”під молодіжним рухом, як правило, розуміють масову організовану соціально-політичну активність, спрямовану на реалізацію як специфічних вимог і цілей молодого покоління, так і цілей інших громадських груп, об’єктивні інтереси яких, відповідають інтересам молоді. Організована політична активність виявляється у формі участі молоді у широких соціальних рухах. Вузькоцільові рухи, як правило, мають чітко обмежену молодіжну базу та спрямованість на відбиття безпосередніх інтересів молоді. Зазнаючи впливу провідних політичних рухів і партій, вони, разом з тим, являють собою самостійні ідейно-політичні утворення. До таких рухів можна віднести, наприклад, рух школярів і учнів вузів за академічні права, різного роду виступи під прапором культурних перетворень. Вузькоцільові рухи являють собою необхідну та важливу форму боротьби молоді за свої соціально-економічні інтереси і одночасного залучення до боротьби.

За допомогою організації, молоді люди мають можливість повніше зреалізувати свої інтереси, запити та потреби, тобто, само реалізуватися як особистості; молодіжні організації дозволяють адекватно відрегулювати стосунки молоді з державою, її структурами. Вважається, що саме молодіжні організації є інструментом