Призначення штрафу при сукупності злочинів та вироків

При сукупності злочинів суд, призначивши покарання (основне і додаткове) за кожний злочин окремо, визначає остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань.

При складанні покарань остаточне покарання за сукупністю злочинів ви­значається в межах, встановлених санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини цього Кодексу, яка передбачає більш суворе покарання. Якщо хоча б один із злочинів є умисним тяжким або особливо тяжким, суд може при­значити остаточне покарання за сукупністю злочинів у межах максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині цього Кодексу. Якщо хоча б за один із вчинених злочинів призначено довічне позбав­лення волі, то остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається шляхом поглинення будь-яких менш суворих покарань довічним позбавленням волі.

До основного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, можуть бути приєднані додаткові покарання, призначені судом за злочини, у вчиненні яких особу було визнано винною.

За правилами, передбаченими в частинах першій - третій цієї статті, при­значається покарання, якщо після постановлення вироку в справі буде встанов­лено, що засуджений винен ще і в іншому злочині, вчиненому ним до постанов­лення попереднього вироку. У цьому випадку в строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю злочинів, зараховується покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком, за правилами, передбаченими в статті 72 цього Кодексу.

За сукупністю злочинів (про поняття сукупності злочинів див. коментар до ст. 33 КК) покарання призначається відповідно до ст. 70 КК і здійснюється у два етапи. На першому з них суд призначає покарання за кожний окремий злочин, що входить до сукупності, керуючись при цьому положеннями статей 65-67 КК, а у разі необхідності - й приписами статей 68, 69, 691, 98-102 та ч. 1 ст. 103 КК. На другому - визначає остаточне покарання (загальну його міру) за усі злочини, що утворюють сукупність, керуючись при цьому спеціальними правилами - принципами його при­значення за сукупністю і визначаючи його у межах, установлених ч. 2 ст. 70 та ч. 2 ст. 103 КК.

Обираючи покарання окремо за кожен із злочинів, які складають сукупність, суд повинен призначити як основне, так і (якщо це необхідно) додаткове покарання (ч. 1 ст. 70 КК) у межах санкції статті Особливої частини КК (п. 1 ч. 1 ст. 65 КК) та з урахуванням положень Загальної частини КК (п. 2 ч. 1 ст. 65 КК). При вирішенні цього питання необхідно виходити з того, що встановлений ст. 70 КК порядок, згідно з яким суд має призначити покарання окремо за кожний злочин, а лише потім оста­точно визначити його за їх сукупністю, стосується як основних, так і додаткових видів покарань (п. 20 ППВСУ від 24 жовтня 2003 р.). Тому в резолютивній частині вироку треба зазначати конкретну міру (строк, розмір) як основного, так і додаткового видів покарань, призначених за окремі злочини, бо це є обов’ язковою умовою правильного визначення судом остаточного покарання за сукупністю злочинів.

Відповідно до ч. 1 ст. 70 КК остаточне покарання за сукупністю злочинів може визначатися шляхом:

а) поглинення менш суворого покарання більш суворим;

б) часткового складання призначених за окремі злочини покарань; в) повного їх складання.

Встановлюючи такий порядок визначення остаточного покарання за сукупністю, закон не регламентує, у яких випадках суд може використовувати той чи інший із за­значених принципів. Отже, у кожному випадку це питання вирішується за розсудом суду, який обирає той чи інший принцип визначення остаточного покарання за сукуп­ністю злочинів з урахуванням обставин конкретної справи і даних про особу винного. При цьому належить враховувати, що вчинення особою не одного, а кількох злочинів, як правило, свідчить про підвищену небезпечність вчиненого і особи винного, тому в переважній більшості випадків при визначенні остаточного покарання за сукупніс­тю доцільно (якщо це можливо) використовувати принцип повного чи часткового складання призначених покарань. Проте як повне, так і часткове складання покарань можливе не завжди і в ряді ситуацій (наприклад, коли за один із злочинів призначено покарання в максимально припустимих межах, встановлених у ч. 2 ст. 70 КК), суд «змушений» вдатися до поглинення менш суворого покарання більш суворим. Крім того, в науці і судовій практиці визнається за доцільне застосування принципу по­глинення, коли: а) має місце так звана ідеальна сукупність злочинів; б) один із зло­чинів, що входить у сукупність, істотно відрізняється від іншого за ступенем його тяжкості (наприклад, злочин невеликої тяжкості й особливо тяжкий); в) призначені за окремі злочини покарання складанню з іншими видами покарань не підлягають.

Призначення остаточного покарання шляхом поглинення менш суворого пока­рання більш суворим може здійснюватися щодо покарань як одного, так і різних їх видів і припускає, що суд, призначивши за окремі злочини різні за ступенем суворості покарання, одним з них - більш суворим - поглинає інше (інші) - менш суворі. При цьому, застосовуючи принцип поглинення, суд бере до уваги лише ті основні покарання, які фактично призначені вироком за злочини, а не ті, що передбачені в санкціях статей Особливої частини КК. Визначаю­чи ж, яке з призначених покарань є більш суворим, суд виходить: а) або з його роз­міру (строку) - якщо призначені покарання належать до одного виду (наприклад, по­збавлення волі за обидва злочини); б) або з його місця в законодавчому переліку по­карань (ст. 51 КК) - якщо призначені покарання належать до різних видів (наприклад, виправні роботи за один злочин і обмеження волі за інший).

Таким чином, поглинення менш суворого покарання більш суворим означає, що остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається судом у межах більш суво­рого покарання, призначеного за один із злочинів, що входить у сукупність.

У ряді випадків поглинення менш суворого покарання більш суворим є обов ’язковим для суду. Так, згідно із ч. 2 ст. 70 КК, якщо хоча б за один із вчинених злочинів призначається довічне позбавлення волі (ст. 64 КК), то остаточне покарання визначається шляхом поглинення будь-яких менш суворих видів покарань довічним позбавленням волі.

До поглинення суд «змушений» удаватися і тоді, коли найбільш суворе покарання з усіх призначених за окремі злочини призначається у тих максимально припустимих межах, які встановлені ч. 2 ст. 70 КК. Якщо, наприклад, за ч. 2 ст. 190 КК призначено максимально можливий тут строк позбавлення волі (три роки), а за ч. 1 ст. 358 КК - шість місяців арешту, то при визначенні остаточного покарання за сукупністю цих злочинів суд змушений буде використати лише принцип поглинення.

Якщо за окремі злочини, що входять до сукупності, судом призначені однакові за видом і розміром покарання, то вони поглиненню не підлягають, крім випадків, коли ці види покарань призначені у максимальних межах санкцій статей КК, за якими засуджено винного.

При частковому складанні до найбільш суворого за видом чи розміром пока­рання, призначеного за один із злочинів, додається лише частина менш суворого покарання, призначеного за інший злочин, і остаточне покарання за їх сукупністю повинно, таким чином, стати більш суворим, ніж будь-яке з покарань, призначених за окремі злочини. Питання про те, яку саме час­тину менш суворого покарання належить додати до більш суворого, суд вирішує на свій розсуд з урахуванням конкретних обставин справи і виходячи з тих меж остаточ­ного покарання, яке може бути призначене за сукупністю згідно з приписами ч. 2 ст. 70 КК.

При повному складанні всі покарання, призначені за окремі злочини, додаються одне до одного (підсумовуються між собою) і остаточне покарання за сукупністю злочинів укладає їх загальну суму.

Як повне, так і часткове складання призначених за окремі злочини покарань здій­снюється судом у межах, установлених ч. 2 ст. 70 КК, згідно з якою остаточне покаран­ня визначається: а) або у межах, установлених санкцією статті (частини статті) Особливої частини КК, яка передбачає більш суворе покарання; б) або у межах максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині КК.

При складанні покарань у межах санкції статті, яка передбачає більш суворе покарання, суд, по-перше, визначає яке з призначених покарань є більш суворим, ви­ходячи: а) або з його виду - якщо за окремі злочини призначені покарання різних видів; б) або з його розміру - якщо за окремі злочини призначені покарання одного й того ж виду. По-друге, суд визначає припустиму межу складання призначених по­карань, беручи до уваги не розмір (строк) призначеного за злочин покарання, а той його максимум, який встановлений у санкції статті (частини статті) Особливої час­тини КК, яка передбачає найбільш суворе покарання.

Якщо хоча б один із злочинів, що входять до сукупності, є умисним тяжким (ч. 4 ст. 12 КК) або особливо тяжким (ч. 5 ст. 12 КК), то відповідно до ч. 2 ст. 70 КК суд може призначити остаточне покарання за сукупністю злочинів у межах макси­мального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині КК. Отже, призначення остаточного покарання саме у таких межах здійснюється судом:

а) лише у випадках вчинення злочину відповідного ступеня тяжкості; б) на свій розсуд, тобто є його правом, а не обов’язком. Тому навіть якщо до сукупності входить умис­ний тяжкий або особливо тяжкий злочин, суд на свій розсуд приймає вмотивоване рішення і призначає остаточне покарання: а) або у межах максимального строку, встановленого для даного виду покарання; б) або у межах санкції, яка передбачає найбільш суворе покарання.