Як тут, на нашій рідній Волині.

Вічно живі волинські узори

Ой, чи так красно, в якій країні,

Як тут, на нашій рідній Волині!

Леся Українка

Волинь. Прадавня українська земля, край задумливих небесно чистих озер, віковічних лісів, смарагдових лугів. Тут на кожному кроці - подих історії, опо­витий древніми легендами й переказами. Волинь завжди була колискою духовної скарбниці українського народу. У цьому краї черпали натхнення геніальна Леся Українка, Олександр Купрін, Микола Костомаров, Ігор Стравинський, Агатангел Кримський, Улас Самчук, Євген Сверстюк та ще сотні відомих і невідомих земляків.

Впродовж тисячоліть племена, які жили на цій території - а це дуліби, волиняни, лучани, берестяни - творили свою цивілізацію, залишки якої у трансформованому вигляді дійшли до нас у народних піснях, дитячих іграх, обрядах, вбранні, будівлях, творах рукомесництва. Найдревніші знайдені археологами різьбляні орнаменти відносять до часів неоліту (5000-І800 рр. до н.е.).

Кожний куточок Волині має свої етнографічні особливості, кожна доба позначена власними здобутками. Вони закарбовані у витончено простих, сповнених господарської мудрості та своєрідної краси виробах сільського теслі, бондаря, коваля, ткалі, вишивальниці тощо. Кожна річ народного майстра: чи то вишукана пи­санка, рогозяний козуб, глиняний глек або ж візерунок гаптованої сорочки - єднає нас, теперішніх, із предками…

Поряд із мовою та релігією традиції народного мистецтва стоять на сторожі душі нації. Вони - те життєдайне джерело, те всемо­гутнє Сонце, що не дозволяє

Орнаментальне мистецтво - одне з найзагадковіших. Його ще називають літописом давно минулих літ. Можливо, якнайповніше воно збереглося на Поліссі та Волині.

Мистецтво ви­шивки широко розповсю­джене на Волині і є найдавнішим ви­дом орнаментації тканин, в яких віддзеркалюється висока художнякультура, побут цього краю, творчість його народу.

Археологи міркують, що орнаментація відноситься до часів неоліту. По шматочках кераміки, знайдених на території, яку об'єднувала Волинь, можна зробити висновок, які орнаменти хара­ктерні для даного регіону.

Напівзотлілі кла­птики полотна, в яких ще можна роз­гледіти ледь помітну деталь якогось ор­наменту - це послання нащадкам з глибини віків. Найпростіші мотиви ор­наментів «в ялинку», «в ромби», «три­кутники», «хрест» зустрічаються і в су­часному декорі народних тканин. Соля­рні знаки древніх сюжетів перенесені на тканину, віддзеркалюють дух народу, його віковий досвід, безмежну фантазію, невичерпну глибину поезії.

Навіть в часи найбільшого гноблен­ня української нації, коли Литовське князівство, в складі якого перебувала Волинь, підпадає під владу Польщі, за­знає спустошливих наскоків татар, одяг українки був прикрашений вишивкою, цілком заміняв їй паспорт. Якщо в село прибувала незнайомка, то не було по­треби розпитувати хто така, звідки? Од­ного погляду на орнаменти її одягу було досить, щоб визначити з якого вона села, скільки їй років і, навіть, чи лю­бить ЇЇ чоловік, скільки в неї дітей. І всім було зрозуміло, чому в святковий день підтикала селянка поділ плахти /запас­ки/ і йшла вулицею -так вона демон­струвала узори, вишиті по низу сорочки. Багато чого міг прочитати той, хто розумів мову шифру, який майстрині спеціально закладали в орнамент.

Історія вишивки дуже давня. Перші згадки про вишивку відомі ще в ІІ ст. до нашої ери. В ХІ ст. на Русі існувала перша вишивальна школа, яка була організована сестрою Володимира Мономаха Ганкою, де молодих дівчат навчали гаптувати золотом та сріблом. Довгий час одним із найпоширеніших видів народного мистецтва на Україні була вишивка, якою в основному оздоблювали одяг, рушники. Вишивкою могли прикрашати головні убори – очіпки, намітки, хустини, а також кожухи, свити, скатертини. Вишивка – це переважно дівоче і жіноче заняття. Колись за кількістю й майстерністю вишитих рушників, сорочок, скатертин, які дівчина підготувала до свого весілля, робили висновки про її працьовитість.
Олена Пчілка писала: «Українські вишиванки й тканки вславилися своєю красою. Від якого часу на їх звернув ширший світ: з тихих закутків селянських вони пішли на виставки, та продаж у великі городи наші і далекі краї заграничні. На Вкраїні вже не тільки поодинокі люди клопочуться коло тих українських виробів, а вже заходжуються й цілі товариства, земства, торгові фірми: замовляють роботу по селах, або готують її в своїх майстернях, а потім продають ті шиті й ткані вироби в своїх складах, або посилають куди инде. На сьому полі найбільшої слави придбали собі – Полтавське Земство й Київське кустарне Общество; маючи пильний догляд при тій справі за чистотою українського стилю, вони додержують стародавній «український хист у його своєрідній красі» [4, c. 1].
Піддає критиці український стиль: «…він в народному шитті починає псуватись, замість узорів давнього повздержного – з тими геометричними візерунками або стилізованими квітами й гілечками – часто можна побачити на рукавах страшну лапанину, якісь неможливі рози та лапате листя, або якесь там страшне зуб’я, птахи, і все те ріже очі, робить з рукава або попередиці, шматок якогось московського ситцю самого безглуздого смаку. Ці узори запозичують з московських журналів, які не мають ніякого розуміння про наш народний орнамент та не має й власного смаку теж. Узори потрібно черпати з чистого джерела народної творчості української» [4, c. 1].
Ольга Петрівна вважала за потрібне відродити давнє українське шиття «настилання» та «вирізування», яке почало було занепадати, дає оцінку цьому дивовижному мистецтву. «Взори настилання й вирізування належать до вельми прикметних зразків нашої орнаментики: вони мають чисто геометричний склад, переходячи інколи в прості, своєвиді квітки й вітки. Пильно виконана робота дає щиро мистецький зразок» – писала Олена Пчілка [4, c. 1].Вона особисто займалась волинською етнографією і видала перший в Україні альбом «Український орнамент». Свою любов до вишивки передала дочці Ользі.
Ольга Петрівна Косач, в одруженні Кривинюк, народилася 26 липня 1877 року в м. Новограді-Волинському Волинської губернії. Коли їй було півтора року, родина переїхала до м. Луцька. Свідоме дитинство і юність Ольги проходять в Колодяжному. У саду в Колодяжному діти мають свої грядочки, доглядають за квітами, кущами. До праці горнеться мала Ліля, Пуц, Олеся, як пестливо називають Ольгу.
«Ліля у нас хазяйка: годує індиків, качок і голубів – пише Леся в листі до бабуні, – щодня після снідання зо мною учиться, а потім бігає по всіх усюдах з одною дівчинкою Марисею, з котрою вона у великій дружбі [5, c. 19]. «Олеся гребеться у садку, мов курка, все садить та пересаджує, та насаджує, на се йде той час, що зостається від науки» – пише Леся в листі до М.П. Драгоманова [5, c. 152].
Ольга спочатку вчиться вдома у Колодяжному. Мама навчає її німецької і французької мови, з братом вчать фізику, хімію, математику. Але велику увагу своїй сестрі приділяє Леся. Вона для неї складає підручник «Стародавня історія східних народів» за порадами і матеріалами, що їх присилає із Софії Михайло Драгоманов. Вдячна учениця видасть цей підручник в Катеринославі (1918 рік).
Восени 1893 року Леся й Ольга оселяються в Києві для дальшого навчання. «…Приходять уже всі Пуцові професори, і Пуц вчиться дуже ретельно, не забуваючи при тім і моїх уроків: історії та німецької мови. Старається таки! Так він настроїв себе на учений лад, що навіть намагається йти зо мною сьогодні на публічну лекцію хімії в університет. Ну, що ж, нехай іде, нехай привчається до лекцій університетських» – пише Леся в листі до матері [5, c. 176].
Ольга вступає до сьомого класу Київської жіночої гімназії А.Дучинської і у 1897 році закінчує її із золотою медаллю. Склавши вступні іспити, стає слухачкою вищих жіночих медичних курсів у Петербурзі. Це був єдиний заклад, де жінка могла здобути вищу медичну освіту.
Наприкінці 1904 року Ольга Петрівна Косач вийшла заміж за Михайла Кривинюка, тоді студента Празького політехнічного інституту. Деякий час жила в Празі. Як схвильовано, з якою мудрою ласкою благословляла Леся Українка «Лілею золото рожевою», «Лілеюлілейную» на одруження з Михайлом Кривинюком. «Я безмірно рада за тебе (се видно по неладу й стилю мого почерку), що ти матимеш таку справді вірну й щиру дружину. Не міряй і не важ, хто більше, а хто менше любить, бо на сі речі не досить відомих «измерений», а треба іншого, не математичного. Не міряй і не важ, не збирайся жити, а живи, люби, скільки можеш і як можеш, то менше буде жалю, вір мені, ніж коли б ти все розмірила, розважила і відклала на завтра, бо «завтра» не завжди приходить… Ні, ні, я нічого не раджу тобі і навіть не бажаю, я тільки буду щаслива за тебе, коли ти будеш щаслива, а здається, ти досі мала репутацію взагалі щасливої (і «линовище» найшла)» [6, c. 235].
Ольга не маючи змоги одержати роботу лікаря на Поліссі, знаходить її у 1910 році у Лоцманській Кам’янці біля Катеринослава. Влаштувалась на посаду земського патронажного лікаря для дітей-сиріт. Крім лікарської практики, Ольга займається літературою. Виступає на сторінках преси під псевдонімом Олеся Зірка. Вивчає мови. Ольга була щасливою, маючи щирого і вірного друга – свого чоловіка. Але війна, розруха, голод. Особливо лютував він на Катеринославщині на початку 20-х років. Після смерті доньки Ольга Косач-Кривинюк не змогла вже працювати лікарем. З народженням сина Василя у 1921 р. родина переїхала до Могилева-Подільського, де не було такого голоду. На той час там жила найменша сестра Ізидора Косач-Борисова зі своєю сім’єю і матір’ю Оленою Пчілкою. В Могилеві-Подільському розпочала нову професію – учительську. В 1924 р. повертається до Києва, працює учителем української мови, а пізніше – бібліографом у медичній бібліотеці. 1929 р. арешт чоловіка, якого звинувачують у ворожій діяльності в СВУ. Чудом вдалося йому залишитись живим.
В червні 1941 р. Михайло Кривинюк виїжджає до Москви. Туди приїздить син Михайло, який працював у Свердловську інженером. З Москви вони відправились до Свердловська, і в дорозі їх застає початок війни. Син іде на фронт, а Михайло Васильович, хворий, залишається в чужому місті самотнім. У вересні 1944 р. сталась трагедія. Не почув сигналу поїзда, попав під колеса. Син, повернувшись після війни до Свердловська, не віднайшов навіть могили батька. А менший син на початку війни перебував у прикордонному окрузі Мозиря Білорусії, потрапив в полон. Втік з полону і повернувся до Києва. Ці обставини стали причиною від’їзду сестер Ольги і Ізидори у грудні 1943 р за кордон. Страх перед сталінськими репресіями гнав їх з рідної землі. Нелегко жилося Ользі Косач-Кривинюк на старість. Ходила в полатаному одязі, жила скромно, інколи голодувала. 11 листопада 1945 р. Ольга Петрівна помирає у таборах для переміщених осіб в м. Аусбургу в Німеччині, де і похована.
Ольга Петрівна вела широку наукову діяльність. Вона стає одним із відомих бібліографів своєї сестри, розпочала свою працю над збиранням і упорядкуванням родинного архіву, рукописів Лесі Українки, її листів, а також над упорядкуванням українських узорів, які сама зібрала на Полтавщині, Катеринославщині і Київщині.
В останньому листі до Ізидори Косач (написаний 11 вересня 1945 року) О. Косач-Кривинюк писала: «Люба моя Дорунечко, рідна моя і дорога, дуже мені прикро, що мушу тобі писати про себе смутні речі. Василь, повернувшись з подорожі, застав мене хвору і, хоч я не лежала, дуже серйозно. Коли тутешній – єдиний – лікар не помиляється, то в мене початок цирозу печінки… Тепер у мене одна лише мрія – побачитися з тобою. Що я вже не побачуся з Михайлами, не побачу України, цього я абсолютно свідома… Шкода, що я досі не скінчила «Хронології». Власне, її сама скінчила, а деяких додатків до неї не довела до кінця… Узори і це [«Хронологія» – К.В.]– єдине, що я зробила в житті путнього» [1, c. 148].
Узори – це зразки узорів, зібраних на Київщині, Полтавщині і Катеринославщині і відтворених Ольгою Косач-Кривинюк на Катеринославщині. Сім зразків узорів у жовтні 1990 р. Ірина Кривинюк, дружина Лесиного племінника Василя, через Тамару Борисик-Скрипку передала Музею Лесі Українки в с. Колодяжному. А також її збірник «Українські народні узори з Київщини, Полтавщини і Катеринославщини / Зібрала й до друку впорядкувала Ольга Кривинюк. – К., 1928». Узори унікальні розмаїттям, багатством і технікою (вирізування і настилання). Це рукави, полики, поперечні лиштви на суцільних рукавах жіночих сорочок, коміри, пазухи чоловічих сорочок.
Зразки узорів, зібрані Ольгою Косач-Кривинюк, є цінним джерелом до вивчення народної вишивки України, зокрема, Катеринославщини. Вони свідчать про багатогранність діяльності всієї родини Косачів на благо розвитку українства.

 

Вивчення етнографічної колекції з фондів Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки має велике значення для дослідників життя і творчості письменниці, яка була не лише великим драматургом і поетом, а й талановитим етнографом та фольклористом. З раннього дитинства, виховуючись на кращих традиціях українського народу: піснях, звичаях, обрядах, поетеса настільки пройнялась культурою свого народу, зокрема волинян, що не покидала етнографічної праці протягом усього свого життя. Леся Українка була чудовим знавцем народного вбрання Волині. В її драмі-феєрії "Лісова пісня" ми зустрічаємо цікаві деталі з побуту наших предків, проймаємось їхньою психологією та віруваннями. Вона, як вдумливий, правдивий етнограф збагачувала наші знання про одяг волинян кін. ХІХ – поч. ХХ ст. Тому не дивно, що розвиток етнографічної думки на Україні був тісно пов'язаний з ім'ям Лесі Українки. Вона співпрацювала з такими знаними українськими етнографами, як І. Я. Франко, П. А. Грабовський, М. М. Коцюбинський. Багато етнографічних матеріалів письменниці було надруковано на сторінках журналів.

Леся Українка формувалась як етнограф, у першу чергу, під впливом своєї матері, Олени Петрівни Косач-Драгоманової. Олена Пчілка перша серед дослідників українського мистецтва, яка збирала узори народних вишивок, тканин і писанок. Зібрані матеріали вона впорядкувала та видала через два роки після ІІІ Археологічного з'їзду (1874) під назвою "Український народний орнамент. Вишивки, тканини, писанки". Ольга Косач записувала народні пісні, казки, перекази, народні вирази, звичаї і обряди. Їх публікували в різних виданнях, зокрема: "Звуковой історії украинского языка", П. Житецького, в "Історических песнях малорусского народа", Антоновича і Драгоманова, в "Малорусских преданіях" – збірник М. Драгоманова, в збірникові М. Комарова "Українські прислівъя" в збірниках українських пісень – Лисенка, Л. Українки, Кл. Квітки й інших виданнях" [1.69]. У 1876 році вийшла друком величезна праця Олени Пчілки під назвою : "Український орнамент". З "Автобіографії" дізнаємось: "Дивно сказати тепер, що з цього захоплення орнаментикою волинською вийшла моя перша наукова робота" [2.20]. Наступні видання зі взірцями українських узорів вийшли у Києві у 1903, 1912, 1927 роках. З-під її талановитого пера вийдуть статті, дослідження: "Відродження давнього українського шиття", "Наша етнографія", "Малювання на українських мисках", "Українська різьба по дереву", "Українське селянське малювання на стінах" та ін. Лесина сестра Ольга Косач-Кривинюк згадує: "З наймолодшого віку Леся бачила, як мама збирає узори, перемальовує їх, лагодячи до друку. Леся дуже добре розумілась на них і артистично виконувала різні українські народні вишиванки" [3.58]. Сьогодні українські узори, присвячені Волинському краєві, які зібрала Олена Пчілка і видала в 1912 році в м. Києві, експонуються в літературній експозиції Колодяжненського музею Лесі Українки. Ці узори, які формувались віками і символічно відтворюють світогляд людей, їх уявлення, обряди, звичаї, в повній мірі художньо виявляють національне мистецтво, його ідеали і цінності. Це добре розуміли Олена Пчілка та Леся Українка, тому етнографічні матеріали, які вони залишили по собі, дають музейникам великий поштовх для дослідження та вивчення. Узори Олени Пчілки потребують нашої уваги, адже вони потрібні не лише для використання сучасними майстринями, які, на превеликий жаль, володіють лише двома-трьома техніками вишивання, тоді як на Волині побутувало близько ста різноманітних технічних прийомів. Сьогодні вишивальниці користуються збіднілими узорами, які не мають традиційного орнаменту. Спотворена вишивка "з тим неподобним зуб'ям та ляпаними здоровими квітами (трояндами, "рожами")" продовжується і нині [4.1]. Щоб запобігти зникненню первозданних, давніх орнаментів нашого краю, Анатолій Силюк – директор Волинського краєзнавчого музею, Віра Комзюк – завідувач Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки с. Колодяжне, Наталія Пушкар – головний хранитель Волинського краєзнавчого музею, Надія Сташенко – кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури ВДУ ім. Лесі Українки м. Луцьк видали в 2010 році Альбом "Український народний орнамент", зібраний і систематизований Ольгою Петрівною Косач-Драгомановою. Це репринтне відтворення першого видання 1876 р., Київ, призначене для всіх шанувальників українського мистецтва. Тож скористаймося трудами Олени Пчілки, переймімося її відчуттям краси української вишивки, яку вона так любила" (З передмови Надії Сташенко).

Леся Українка також збирала узори. В 1890 році поетеса їздила до Криму на лікування. Там вона зацікавилася вишитими рушниками, тканими килимами, місцевим тогочасним побутом. Лесю Українку зачарував національний одяг місцевих жителів, що підтверджує вірш "Татарочка", у якому змальована зустрічна дівчина, зокрема з етнографічною точністю описується її одяг. У Криму Леся Українка замальовувала орнамент за орнаментом. Так склалася ціла колекція, яку поетеса мріяла зробити надбанням загальнолюдської культури. Не гаючи часу, вона звертається до свого дядька М. П. Драгоманова, професора Софіївського університету: "Хотіла б я одну річ видати, се, власне, узори татарські, що я в Криму зібрала, єсть їх чимало і дуже хороші, ще й надто подібні на українські..." [5.113]. Цей лист зі зразками татарських узорів (хрести, зірки, меандри) зберігався лише в копії, зробленій з оригіналу Марією Деркач в Українському науковому Інституті у Варшаві напередодні другої світової війни.

На жаль, етнографічні замальовки Лесі Українки з Криму не побачили світу, позаяк загубилися в архіві М. П. Драгоманова. Проте, в 1998 році в Празькому архіві Оксани Косач-Шимановської серед зразків українських вишивок збереглися зарисовки татарських узорів, які зібрала в Криму Леся Українка і мала намір їх опублікувати. Ці зарисовки – свідчення глибокої пошани й уваги поетеси до культури кримсько-татарського народу. Ця знахідка надихнула працівників Колодяжненського музею доповнити літературну експозицію музею кримськими узорами. В третьому залі експонуються два зразки кримських узорів кінця ХІХ початку ХХ століття, це: учклур весільний з тонкого білого шовку, прикрашений французьким мереживом волонсье, і дувар-отма (тканина на стіну). Ці предмети показують культуру кримських татар, якою цікавилася Леся Українка і прагнула зберегти.

У фондовій колекції літературно-меморіального музею Лесі Українки знаходяться зразки вишивок, зібрані Ольгою Косач-Кривинюк (Лесиною сестрою) на Київщині, Полтавщині, Катеринославщині у 1920-х роках, виготовлені нею ж під час підготовки узорів до друку й оформлені на 10-ти аркушах. До альбому "Українські узори з Київщини, Полтавщини й Катеринослава (Зібрала, видала власним коштом й підготувала до друку Ольга Косач-Кривинюк (Київ, 1928)), увійшли кращі зразки. Колекція з 10-ти аркушів збереглась у сім'ї Василя Кривинюка (м. Торонто, Канада) і його дружиною Іриною передана в Україну через Тамару Борисюк (Скрипку).

У 2009 році дослідники життя та творчості Лесі Українки Віра Комзюк, Наталія Пушкар, Анатолій Силюк, Надія Сташенко спільними зусиллями видали перше повне видання українських узорів, зібраних Ольгою Косач-Кривинюк, із фондів Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки та Музею видатних діячів української культури Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького (Київ). "Ці довершені й вишукані узори випромінюють світло душі нашого народу. Збережені на тернистих еміграційних дорогах, вони повернулися на рідну Батьківщину не тільки як родинна, але й національна реліквія" (З передмови Надії Сташенко).

До таких цінних і унікальних речей належить чоловіча сорочка з білого домотканого полотна початку ХХ століття. Її власноручно вишила і подарувала своєму чоловікові Михайлу Васильовичу Кривинюку Лесина сестра Ольга Косач-Кривинюк.

Біла сорочка в давнину асоціювалася зі світлом, красою, коханням, творенням, вірністю. Існували замовляння: "Якою білою є сорочка на тілі, таким щоб і чоловік до жінки був", "білий-милий". Чохли і комір цієї сорочки вишиті білим по білому. Цією вишивкою оздоблювали переважно весільний одяг.

Окрасою і гордістю етнографічної колекції музею є вишита хрестиком й мережана сорочка, яку Леся Українка подарувала своїй подрузі Варварі Дмитрук. Поверх сорочки красується корсет оксамитовий чорного кольору, оздоблений червоною стрічкою. В Україні в кінці ХІХ століття корсет стає традиційним, не випадково, що він був і у Косачівському гардеробі. Цей одяг переносить нас у сиву давнину і збагачує нашу уяву образом Лесі Українки в українському вбранні, яке вона так любила.

У музейну збірку входить також посуд – родинна кераміка. В побуті Косачі користувалися посудом вітчизняного виробництва, зокрема заводу в місті Полонне. Олена Пчілка разом зі своїми дітьми приїзджала до Полонного в гості до чоловікового брата Григорія Косача. Очевидно, не обминали вони і крамниць з посудом.

У вітальні "сірого будинку" в буфеті стоїть посуд, який знайшли на місці садиби Олени Тесленко-Приходько. В 90-х роках ХХ століття він був знайдений в селі Запруддя (Камінь-Каширський район, Волинська область) і переданий до музею. Серед посуду переважає порцеляна російського виробництва: Гарднера, Кузнєцова. Так, на одній з вазочок колодяжненської збірки чітко видно клеймо фабрики Гарднера.

У вітальні Лесиного "білого будинку" на столі стоїть ажурна корзиночка з білого кольору, виробництва "Вандорф" (Німеччина). Цікавою є чашка, яка належала Лесі Українці. Чашка орнаментована вінком з листя дуба, жолудів, гроном і галузкою винограду. Внутрішня поверхня чашки повністю позолочена, із зовнішньої сторони – золоті обводи.

Поряд з колекцією родинних речей знаходиться велика колекція предметів селянської етнографії та побуту. Так, вишивані, ткані, мережані рушники, скатертини, крайки прикрашають стенди з меморіальними речами, документами, фотографіями. В другому залі літературної експозиції експонуються три невеликі подіуми, на яких представлено речі поліського побуту кін. ХІХ – поч. ХХ століть. На першому з них ціп, граблі, глечики, плетені речі для зберігання зерна, пліт та глечик для олії. На двох інших кращі зразки традиційного, святкового, жіночого одягу: спідниці, сорочки, літники, крайки, намітки та намисто. В третьому залі відтворений інтер'єр курної хати, яку відвідувала Леся Українка у своєї подруги Варвари Дмитрук. Варка згадувала: "Нині нема таких хат, багато хто про них не відає, - то розкажу. Це звичайнісінький зруб з кількома вузенькими щілинами-віконцями і солом'яним дахом. Комина в хаті не було зовсім. Весь дим із печі виходив просто на хату" [6.99]. Звісно, не все виставлено для показу. В фондах музею присутня колекція предметів побуту та етнографії селянського та дворянського походження. Частину речей було знайдено біля "сірого будинку" під час проведення газифікації. Серед них: блюдце кінця ХІХ поч. ХХ ст. фабрики М. С. Кузнєцова, чашка кін. ХІХ ст. білого кольору, ложка металева – срібна, чашка кін. ХІХ ст. фабрики Кузнєцова, тарілка з золотим обідком, дві накривки для супниці кін. ХІХ поч. ХХ ст., миска з глини жовтого кольору з вушком та блюдце кін. ХІХ ст. Усі ці речі віддзеркалюють уподобання, високоестетичні смаки родини Косачів, які формувались у тісному зв'язку з побутом селян. Етнографія була підґрунтям Лесиної творчості, давала письменниці тло, образи, ідеї для творів. Працівники музею високо цінують і плекають спадщину Лесі Українки та родини Косачів. Щорічно вони збирають речі побуту та етнографії кін. ХІХ поч. ХХ ст. За минулий рік колекція поповнилася десятьма рідкісними, старовинними експонатами, які нині так тяжко знайти і належним чином оцінити. За рахунок великої пошукової роботи, яку проводять працівники музею, колекція побуту та етнографії налічує музею 513 предметів. Експонати, які щорічно поповнюють зібрання, сприяють роботі над новою експозицією музею. Усі вони чекають нових досліджень та експонувань.

 

 

Пропонуємо вам звернути увагу на унікальну книгу, яка знаходиться в фонді Волинської ОУНБ імені Олени Пчілки – зібраний Оленою Пчілкою альбом «Український орнамент». Це – репринтне відтворення першого видання «Украинскій народный орнаментъ. Вышивки, ткани, писанки», яке вийшло друком у Києві в друкарні С.В. Кульженка 1876 року. Свого часу це видання поклало початок вивченню української орнаментики.

В жодному музеї і бібліотеці України немає повного альбому, тому у його відтворенні Волинському краєзнавчому музею сприяли Музей етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України у Львові, Музей українського народного декоративного мистецтва у Києві, професор зі Львова Володимир Александрович.

Український народний орнамент: вишивки, тканини, писанки : зібрала Ольга Петрівна Косач-Драгоманова (Олена Пчілка), Вип. VIII / вступ.ст. Н. Сташенко, уклад. В. Комзюк, Н. Пушкар. - Ковель: Ковельська міська друкарня, 2010. - 36 с.: 33 іл. – 300 прим.

Збірка складається із «Передмови» і 31 таблиці узорів та детальних коментарів до них. Представлено 298 зразків вишивок на 26 таблицях, 6 зрізків тканини і 5 зразків прикрас на 27-й, 8 зразків орнаментів на килимах і 23 візерунки на писанках. Зразки впорядковані за способом шиття, техніками виконання, що засвідчують їхню давність чи новизну, являють самобутність і багатство української народної орнаментики.

 

Видання підтверджує актуальність думки Олени Пчілки, висловленої понад 100 років тому: "Потреба в таких зразках, чисто народніх українських – велика, бо й зразки вишивок, так само як твори народного слова, можуть псуватися, калічитись… Бажано, щоб наші ви

. На Волині Ольга Петрівна займалася вивченням народної творчості. 1876 року в Києві вийшла її дослідницька праця «Український народний орнамент. Вишивки, тканини, писанки»

 

Сучасне репринтне видання наукової праці її матері Олени Пчілки стало бібліографічною рідкістю ще до презентації. "Український народний орнамент. Вишивки, тканини, писанки" - фундаментальна дослідницька робота Олени Пчілки, що знову побачила світ - репринтним виданням - на Волині, без сумніву, вплинула на формування світогляду й любові до українства Лесі Українки, - наголосила головний хранитель фондів Волинського краєзнавчого музею Наталія Пушкар, котра разом із Вірою Комзюк, завідувачкою літературно-меморіального музею-садиби Лесі Українки в Колодяжному, блискуче підготувала це видання до друку.

Волинський період в житті Ольги Петрівни Косач-Драгоманової (Олени Пчілки) - письменниці, редактора, видавця, етнографа, фольклориста і, нарешті - матері сузір'я талановитих дітей, зокрема й геніальної української поетеси Лесі Українки - був чи не найкращим у житті. Попри очікування побачити тотальне ополячення, Волинський край зачарував її, уродженку міста Гадяч на Полтавщині, яка 1866 року переїхала у Звягель (нині Новоград-Волинський), "чисто українськими ознаками волинської селянської людності".

В "Автобіографії" вона зазначила: "Мова волиняків здалася мені розкішною, чарівною. Правда, були в ній особливості, часом дуже одмінні від моєї Полтавщини, але часто ці властивості в мові мені особливо подобались".

Жінка не тільки з головою поринула в життя місцевої громади, а й взялася записувати народні перекази, звичаї, пісні, обряди. Особливу увагу дослідниця звернула на багатющі традиції волинської вишивки, без якої неможливо було уявити тодішній святковий одяг місцевих жителів і яка певною мірою формувала їхню ментальність.

Захоплення місцевими орнаментами вилилося у величезний масив взірців. Принесених, в тому числі, й друзями, братом Михайлом, істориком Володимиром Антоновичем. Систематизуючи зібраний матеріал для написання наукової роботи, Олена Пчілка познайомилася із найпопулярнішими європейськими виданнями того часу. Наприклад, з першим томом мистецького альбому "Орнамент усіх часів і народів" за редакцією Огюста Расіне, повне видання якого містило 4000 (!) сюжетів різних стилів та епох.

Власний же мистецький альбом "Український народний орнамент. Вишивки, тканини, писанки" Олени Пчілки вийшов друком у київській друкарні С. В. Кульженка 1876 року. Він, високо оцінений за кордоном, уперше поставив вивчення українського народного орнаменту на грунт наукової системності.

В той час до горезвісного валуєвського циркуляру, згідно з яким української мови, а отже, національної культури, "не было и быть не может", долучився підписаний царем Ємський указ про заборону українського письменства, сценічних вистав і читання на "малорусском наречии", а також друкування українською мовою текстів до нот. Тому "Передмова" -грунтовна публікація - пояснення до трьох десятків аркушів формату А3 із сотнями взірців створених народом візерунків - була написана російською та французькою мовами.

Але за духом своїм, спрямованістю до невмирущих джерел народної творчості це було суто українське видання. Як підкреслює автор передмови до репринтного видання Н. Сташенко, воно мало не тільки протидіяти плановій русифікації, донести для нащадків самобутні візерунки вишивки і розпису писанок, а й оберігати і пробуджувати національну свідомість українців, нагадувати про їхнє культурне багатство, обдарування, високий естетичний хист.

У збірнику, який є глибокою монографією "оригінальної народної вмілості", вперше систематизовано орнаментику краю, що, на думку Олени Пчілки, мала б впливати і на архітектуру, і на скульптуру та інші види мистецтв, бо саме в ній є "нові сили, нові свіжі ідеї". Ці її слова виявилися пророчими.

- А ще "Український народний орнамент" став могутнім стимулом іншим дослідникам до нових етнографічних розвідок. Через два роки, зокрема, з'явилися "Южно-русский народный орнамент Черниговской губернии. Глуховский уезд" П. Литвинової, "Южнорусский орнамент" і "Отличительные черты южно-русской народной орнаментики" Ф. Вовка та інші праці.

Вихід на Волині репринтним друком оригінальної наукової праці Олени Пчілки став можливим завдяки ініціативі Волинського краєзнавчого музею та підтримці й допомозі в пошуках загублених матеріалів директора Музею етнографії і художнього промислу Інституту народознавства НАН України Романа Чмелика, директора Музею українського народного декоративного мистецтва Адріани Василець, професора, доктора історичних наук Володимира Александровича. Культурне відлуння від цього видання, що вже до презентації стало бібліографічною рідкістю, переконаний, - не на один рік!

2.1 Висвітлення особливостей писанок килимів і вищивки у збірці узорів сім,ї Косачів.

Орнаментальні мотиви українських вишивок сягають своїм корінням у місцеву флору та фауну, в історичну традицію. У давнину основні орнаментальні мотиви відображали елементи символіки різних стародавніх культів.

Протягом багатовікової історії мистецтва вишивання прямий, безпосередній зміст символічних зображень поступово стирався. Однак, хоча орнаментальні форми дійшли до нас дещо трансформованими, можливо, більш абстрактними, символіка їх в основному збереглася завдяки традиції.

За мотивами орнаменти вишивок поділяються на три групи: геометричні (абстрактні), рослинні, зооморфні (тваринні).

Геометричні орнаменти притаманні всій слов'янській міфології. Вони дуже прості: кружальця, трикутники, ромби, кривульки, лінії, хрести (прості й подвійні). Важко судити, який зміст вкладался в ці символи раніше. Сьогодні на основі їх в народній вишивці широко використовуються такі мотиви, як "баранячі роги", "кучери", "кудрявці", "гребінчики" тощо. В орнаменті подільских вишивок трапляється мотив "кривульки", або "безконечника", який відомий ще з часів трипільскої культури, тобто значно раніше, ніж славнозвісний грецький меандр. Зигзагоподібний меандровий орнамент зустрічається у вишивках західних районів Поділля. До цього виду орнаментальних мотивів належать "сосонки", "хвощ" та "перерви", що набули поширення в південних та західних районах Поділля. Відомий взір "рожи" (зірки, розетки) представляє собою перехід від геометричного до рослинного орнаменту. Іноді він нагадує зображення сонця.

В основі рослинного орнаменту лежить прагнення перенести у вишивку красу природи. Навіть гранично умовні узори виникли внаслідок спостереження реально існуючих форм у природі. В українській вишивці часто використовуються такі мотиви, як "виноград", "хміль", "дубове листя", "барвинок" тощо. Деяки з них несуть на собі відбиток стародавніх символічних уявлень народу. Так, мотив "барвинку" є символом немеркнучого життя, узор "яблучне коло", поділенний на чотири сектори, з вишиванням протилежних частин в одному кольорі - символом кохання. У сучасній вишивці трапляється й древній символ "дерево життя", який здебільшого зображається стилізовано у формі листя або гілок.

У вишивках зооморфних (тваринних) орнаментів зображуються: кінь, заєць, риба, жаба; з птахів - півень, сова, голуб, зозуля; з комах - муха, метелик, павук, летючі жуки. В багатьох випадках зооморфні орнаменти є своєрідним, властивим саме цій вишивальниці, зображенням, в якому відбивається її індивідуальне бачення узору. У подібних орнаментах виступають у різноманітних часто химерних сплетеннях (однак из збереженням традіційних вимог до композиції) заячі та вовчі зуби, волове око, коропова луска, баранячі роги тощо.

Вирішальний вплив на характер орнаментальних мотивів мають різноманітні вишивальні шви, так звані "техніки", яких відомо на Україні близько ста. Окремі вишивальні шви характерні тільки для тих чи інших етнографічних районів України, а інши зустрічаються також у білоруських і російских вишивках.

Сорочки на Полтавщині вишиваються переважно білими нитками, зрідка червоними та сірими. Манишка білих сорочок у старих взірцях оздоблювалася білим узором, що виконувався гладдю. Візерунок обводився чорними або кольоровими смугами. Техніка вишивання - стебнівка, хрестик, шов "позад голки".

Техника вишивання Харьківскої області має багато спільного з установленними формами вишивки центральних областей України, але їй властиві й цілком своєрідні поліхромні орнаменти, що виконуються півхрестиком чи хрестиком. Ці орнаменти здебільшого вишивають грубою ниткою, завдяки чому узори справляють враження рельєфних.

Вишивки Полісся прості й чіткі за композицією. Ромболамана лінія геометричного мотиву повторюється кілька разів. Вишивка червоною ниткою по біло-сірому фону лляного полотна графічно чітка.

Своєрідною вишивкою здавна відома Волинь. Візерунки геометричні, дуже чіткі й прості за композицією. Чіткість ритму посилюється одноколірністю вишивок, виконаних червоною ниткою на біло-сірому фоні полотна. Вишивки північної Волині вражають своєю вишуканою простотою. У південних районах області переважають рослинні мотиви у доборі квіток, ягід, листочків. Вражає колоритність орнаменту.

Для Чернігівщини характерні білі вишивки. Геометричний або рослинний орнамент вишивається білими нітками або из вкрапленням червоного та чорного. Набирування дуже дрібними суміжними стібками, що нагадує бісерні вишивки, характерне для чернігівских сорочок.

Вишивкам Київщини властивий рослинно-геометризований орнамент из стилізованими гронами винограду, цвітом хмелю, восьмипелюстковими розетками, ромбами, квадратами. Основні кольори вишивок - білий, коралово-червоний, відтінений чорним. Сорочки оздоблюються гладдю, занізуванням, набируванням та хрестіком.

У південних районах України техніка вишивання має багато спільного з вишивкою центральних областей, але їй властиві й цілком своєрідні поліхромні орнаменти, яки виконуються півхрестиком чи хрестиком.

Подільскі вишивки виділяються серед багатої мистецької спадщини вишивок всієї України своїм колоритом та орнаментикою, складною техникою виконання.

Для подільских сорочок характерна барвистість і різноманітність швів. Найтиповішим є змережування "павучками", яким примережують уставки на рукава, клинці. Використовується і кольорова мережка - "шабак". В орнаментах подільських вишивок переважає один колір - чорний з більшим чи меншим вкрапленням червоного, синього, жовтого чи зеленого. Найбільш поширені одноколірні (червоні та чорні) вишивані сорочки, значно рідше - дво - та триколіріні.

На півдні Тернопільщини типовою є вишивка вовняними нитками із згущеними стібками: окремі елементи обводяться кольоровими нитками, що забезпечує високий рельєф та кольоровий ефект. Такі вишивки розміщують вздовж усього рукава повздовжніми чи скісними смугами від пілочки до краю рукава.

Велике багатство технік вишивання характерне для Вінниччини: низь, хрестик, стебнівка, настилування, верхоплут, зерновий вивід, вирізування; різноманітні види чорних, білих та кольорових мережок. Поряд з основними швами застосовуються й допоміжні - штапівка, стебнівка, контурні шви, якими обрамляють та з'єднують окремі елементи композиції.

Своєрідним центром мистецького вишивання на Поділлі є село Клембівка. Клембівчанки одні з перших на Україні одержали звання майстрів народної творчості. Їх художні вироби відомі у всьому світі, вони експонуються на різних виставках та міжнародних ярмарках, неодноразово їм було присуджено золоті медалі.

При вишиванні на Поділлі не користувалися ніякими допоміжними засобами - такими, як тамбур, канва, п'яльця, також не робили малюнків на тканині, а рахуючи нитки голкою, робили хрестики відповідно до візерунку, який хотіли вишити.

Вишиванням займалися у вільний від польових та інших господарчих робіт час. Вишивали виключно для своїх власних потреб. Замовлення зі сторони не приймалися, вироби не продавалися на базарах…

Орнамент подолян геометричний, густий, дуже різний по складним комбінаціям кутніх, то пов'язаних, то самостійних фігур. Зустрічаються іноді смуги вишивок у вигляді двух рядів, розташованих в шаховій послідовності, квадратів із дуже складним візерунком всередині. Такі вишивки можна зустріти на рукавах жіночих сорочок. На рушниках забарвлення вишивання яскравіше і малюнок робиться більший.

Характерною рисою етнографічного району Карпат та Прикарпаття є велика кількість окремих складових частин регіону із своїм колоритом. Кожне село відрізняється від інших своєрідністю вишивання, багатством орнаментальних композицій та неповторністю кольорів.

У народній вишивці Львівської області використовуються різноманітні типи узорів. У південних районах орнамент вишивок геометричний, білий фон не заповнюється, що надає узорам прозорість та легкість.

На Буковині крім рослинних та геометричних мотивів використовуються зооморфні, що вишиваються лише гладдю (білою), дрібним хрестиком, крученим швом. Вишивальний матеріал - бісер, шовк, вовна, срібні та золоті нитки, металеві лелітки.

Гуцульські вишивки характеризуються різноманітністю геометричних та рослинних візерунків, розмаїтістю композицій, багатством кольорових сполук, здебільшого червоного з жовтим та зеленим, причому червоний колір домінує. Два або три відтінки жовтого кольору прояснюють вишивку і надають їй золотавого відблиску.

Для вишивок Закарпаття характерним є мотив "кривуля" у різних техніках виконання. Кольорова гама вишивок широка: червоне поєднується з чорним (при цьому виділяється один колір - чорний або червоний), використовуються як білі, так і багатоколірні орнаменти.

 

Килими — художні тканини ручного і машинного виготовлення, призначені для утеплювання, прикрашення житлових, громадських споруд, виконання обрядових, естетичних функцій. В них знайшли відображення найкращі здобутки народних майстрів у галузі декоративного ткацтва. Килими України — унікальні твори, художнє надбання народу, в яких виявлені висока культура технічного виконання, орнаментальне, композиційне, колористичне багатство. Упродовж віків формувалось і вдосконалювалось килимове мистецтво. Його коріння сягав глибокої давнини 3. Археологічні матеріали стверджують, що на території сучасної України в побуті вживалися узорні тканини, килими. Ними завішували стіни, покривали скрині, столи, долівку, платили данину, використовували у святкових, урочистих, весільних і похоронних обрядах. Найдавніші письмові відомості про килими X ст. зберегли подорожні записки іноземних мандрівників, літописи, давньоруські билини, історичні пісні, колядки тощо. Так, у Лаврентіввському літописі відзначено, що вбитого Олега «вмнесома й положима на ковре» (977 р.), на килим клали і князів Володимира (1015 р.), Василька (1097 р.), Андрія Боголюбського (1175 р.)

У записках арабського мандрівника Ібн-Фадлана (перша половина X ст.) також йдеться про те, що килимами місцевого виготовлення застеляли лави для померлих. Символічно звучить записане у літописі звернення Володимира Мономаха на з'їзді князів 1100 р.: «Да єси пршел й седити с братьею своєю на едином ковре» 5. Килимам надавали виняткового, значення в проведенні святкових ритуалів. Про це свідчать і фольклорні матеріали, зокрема «застеляйте столи та все килимами...»

Різноманітне застосування килимів, зростання попиту сприяло поширенню їх виготовлення, урізноманітненню декорування. Дослідники вважають, що килими часів Київської Русі місцевого виробництва, їх виготовляли килимовою технікою в кольорові контрастні смуги, розміщували орнаментальні геометричні мотиви. З XV ст. в відомості про привозні килими зі східних країн. Наприклад, у Львові 1474 р. східні килими продавалися по золотому за лікоть 6. У документах XV ст. (описах панського майна, скаргах, судових актах) дуже часто зустрічаються записи про місцеве виготовлення килимів та про майстрів-килимарів. Так, у документах волинської поміщиці Марії Голштанської згадуються квіткові килими на чорному, жовтому і білому тлі, в й відомості про невільника-ткача. Більше письмових документальних матеріалів дійшло до нас із XVII ст.7 В окремих панських маєтках було по декілька десятків, а то й сотні килимів (приклад — описи за 1618 р. коберців Я. Острозького в м. Дубно). Велику збірку килимів,мало Львівське братство та ін. Килими виготовляли у спеціалізованих майстернях, мануфактурах. У середині XVII ст. С. Конецьлоль-ський заснував у м. Броди фабрику для виготовлення килимів, шовкових тканин, макатів. У Львові дорогі килими з металевими, золотими і срібними нитками виробляв М. Корфінський. Була килимарська фабрика у Лагодові, Сохачеві тощо.

У XVII ст. килимарство поширилося на всіх землях України, швидко розвивалося, удосконалювалося у технічному, художньому відношенні. Воно стало предметом торгівлі на експорт. Багато килимів виробляли на Слобожанщині. У документах зафіксовані різні назви килимових виробів: килим, ковер, коберец, коц. У старовинних актах, описах церковного майна згадуються килими із «різними квітами», «пташками», у різнокольорові смуги, з вузенькою каймою і под.

Дослідники вважають, що українські коци — це стрижені килими з довгим однобічним ворсом. Назви «ковер» і «коберець» вживались як до ворсових, так і безвор-сових тканин. 6 підстави вважати, що тканинам з назвою «ковер» в XV—XVII ст. був притаманний квітчастий, рослинний орнамент, а «килимам» — смугастий, геометричний.

Килими ткали переважно з ниток овечої вовни. Часто на основу йшли конопляні або лляні нитки, туго спрядені, зсучені, а на піткання — вовняні. Нитки фарбували натуральними барвниками (з місцевих рослин або мінералів). Купували лише індиго — привозну синю фарбу. Відомі різні рецепти добування барвників: коричневий колір різних відтінків — з розчинів молодої вільхи; чорний — з відвару вільхової кори, в який додавали залізного купоросу; жовтий — з відвару лушпиння цибулі, гречаної полови, горіха; зелений — з ягід крушини, споришу; червоний — з материнки, листя дикої яблуні, червенців —"маленьких комах, що жили в корінні диких рослин тощо. Кожен фарбувальник мав власні таємниці отримання тих чи інших відтінків основних кольорів. Барви пофарбованих ниток закріплювали розчинами галуну або квасу. Рослинні барвники давали надзвичайно живописні кольорові акценти.

У церковних описах йдеться про різнокольорові смугасті, «проткані квітами» килими, «на червоному тлі різнокольорові смуги», «смуги, впоперек хрести великі різних кольорів», ворсовий килим «пристриганий квітами», «на жовтому тлі квіти київської роботи». Про характер художньої орнаментально-колористичної мови килимів XVII ст. свідчить збережений і датований ворсовий килим 1648 р., виготовлений на килимарській фабриці в Лагодові. На центральній площині зображений кошик з фруктами і квітами; по чотирьох кутах — квіткові галузки, спрямовані до центру кошика; на широкій каймі виткана хвиляста гілка, у вгинах якої квіти, листочки; переважають брунатні, золотнсто-жовті тони. В характері орнаменту помітні барокові впливи, однак домінують народні принципи квіткового орнаменту.

Килими з квітковим орнаментом набули особливого поширення на Сумщині, Полтавщині, Київщині, Херсонщині, Волині і ПоділлД. Початок розповсюдження квіткового орнаменту в килимах України припадав на середину і другу половину XVI ст. Він перейшов і на інші види українського народного мистецтва: гаптування, малярство, мініатюри тощо. Барвистий килимовий квітковий орнамент викристалізовувався в чіткі композиційні системи у середині XVII ст. і сягнув вершин художньої досконалості у XVIII ст. Завдяки гребінковій техніці на вертикальних і горизонтальних верстатах можна ткати кожен мотив, елемент окремо, відходити від симетричності, довільно передавати форми і різноколірне зображення, посилити загальний вигляд фантастичного цвітіння на переливних тонах чорного, золотистого, блакитного, сірого тла.

Масово поширилися килими з геометричним орнаментом. Однак, чим далі відцентральних у західні райони України, тим відчутніше рослинні мотиви набувають геометризованих форм, формується група килимів з рослинно-геометризованиморнаментом. і

XVIII ст.— період повсюдного виробництва орнаментальних килимів на Україні, Важливими центрами килимарської справи були Харків, Київ, Чернігів, Львів та ін. Виняткової уваги заслуговують численні панські килимарські майстерні і фабрики, де використовували кріпаків (Чарторийських у Корці, Потоцьких на Тульчинщи-ні, в маєтках Полуботка на Чернігівщині, у Горохові на Волині, в Янушполі на Поділлі тощо). У дрібних міських, сільських, монастирських килимових майстернях працювали ремісники, монахи. Килими потрапили й до селянського середовища, урізноманітнилося їхнє побутове призначення (завішували стіни, вкривали столи, скрині, ліжка, підлоги, сани і под.), вони стали необхідною частиною віна. У мистецтві килимарства визначилися дві тенденції: народна, що розвивала художні традиції минулого, і з цікавими відголосками пізнього барокко, рококо та класицизму. Це помітно в художньому рішенні килимів, призначених для панських палаців, тканих на замовлення козацьких старшин або на експорт. У них чільне місце належить зображенням гербів замовників, картушів, кошиків з натуралістичне трактованими квітами, овочами, плодами, важких гірлянд, оплетених стрічками, різними завитками тощо. Подібні килими виробляли в майстерні с. Михайлівка на Сумщині, у дворі полковника Полуботка, де жили «послужник Куницький з жінкою майстри-нею-килимарницею та дівчат коверних п'ять». Тут виготовлений знайдений у 20-х роках XX ст. датований килим з гербом Полуботка6. Ця важлива пам'ятка дає підстави аналізувати художні особливості килимів того часу: матеріал, техніка, орнамент, колорит. Килим вовняний; комбіноване ткання, гребінкова й ворсова техніка. На сірому тлі зображений рельєфно виступаючий герб, головний акцент в орнаментальному килимі. Він обрамований легкими галузками, попарними розетковими квітками. У чотирьох кутах розміщені складні квіткові галузки, спрямовані до центру. У верхній і нижній частинах килима виткані доцентрично фантастичні птахи з розпущеними крилами. Дрібні орнаментальні площини, вільне поле надають килимові легкості, символічної образності.

З датованих килимів XVIII ст. цікаві килими 1734 р. гетьмана Данила Апостола; 1760 р. з Лівобережної, 1787 р.— з Правобережної України; 1782 р.— з Могильного на Волині та ін.

Для характеристики килимів XVIII ст. велике значення мають датовані килими початку XIX ст., бо вени зберегли принципи орнаментації попереднього часу. Це, зокрема, килими 1801 р. з с. Росішки на Черкащині; 1803 і 1806 рр.— з Полтавщини; 1806 р.— з Волині; 1804 р.— з Житомирщини; 1819 р.— з Чернігівщини тощо. Як датовані килими, так і ті, що за своїми ознаками належать до XVIII ст., дають змогу визначити художні якості килимового мистецтва.

Переважають килими з рослинним орнаментом, передусім на Лівобережній та Центральній Україні. Талант народних майстрів спричинився до створення надзвичайного багатства рослинних килимів з численними локальними різновидами. Невипадково у документальних матеріалах цього періоду часто зустрічаються назви — квіткові килими. Багатство квіткового орнаменту полягає у різних варіантах зображення квітів, їх розміщення, доповнення іншими елементами: листочками, пуп'янками, кружальцями,,«пташками», своєрідно уподібнених до квітів тощо. Виділяються килими, в яких великі квіти виткані із заокругленими різнокольоровими пелюсточками (у рядовому плані). Часто багатопелюсткові, невпізнанно стилізовані квіти виткані в поперечному роарізі з цікавим кольоровим (позмінно червоним, рожевим, охристим) зображенням пелюсточок, пуп'янків, сердець і под. Збереглися такі килими з Га-дяцького, Зіньківського, Лубенського повітів. Округлені більш реалістично виткані квіти в килимах Пирятинського, Миргородського повітів на Полтавщині.

Форми килимових квітів настільки узагальнені, що в них майже не проглядається подібність до троянд, тюльпанів, гвоздик, маків тощо. Кожна квіточка тчеться окремо, не повторюються дослівно їхні форми. Довільне, заокруглене, м'яке обрамування надав зображенню квітів акцентів живості, динамічності. Цікаві варіанти подачі квітів у галузках, букетах, деревцях. Інколи квіткові гілки бувають надто укрупнені, з химерними вигинами, а квіти великих форм. У таких килимах кайма часто широка, із зображенням по вертикалі в ряд квіткових деревець. А з Миргорода зберігся килим зі стилізованим зображенням дерева, обабіч якого виткані птахи, лев і ягнята. Зображення птахів між деревами, квітами часто зустрічається в килимах XVIII ст. Оригінальними квітковими композиціями вирізняються полтавські килими. На соковитому світло-зеленому тлі виткані по п'ять квіткових галузок, які ніби зростають від землі — нижньої кайми, гнучко, довільно піднімаються догори, в їхніх вгинах і вигинах барвисто цвітуть квіточки — червоні, білі, блакитні, рожеві, жовті, також пуп'янки, листочки (охоплюють всю площину безкаймового килима). Інколи центральні стеблини ледь помітно перериваються зображеннями дрібніших гілок, квітів. Гребінкова техніка ткання сприяє мерехтливій передачі зеленого тла, на якому буяють квітучі галузки-деревця. Ткання квітів поширене і на чорному, сірому, блакитному фоні.

Типовим явищем у килимах України XVIII ст. в зображення квіткових деревець, що виростають з основи — круга, ромба або посаджені у вазони. Часто вазони конусо- або тюльпаноподібної, прямокутної форм. Такі орнаментальні зміни більш виявлені в київських, вінницьких, передусім подільських килимах. Так, у датованому черкаському килимі 1801 р. на центральному полі в горизонтальному плані виткані три деревця з великими квітами, що виростають із вазонів прямокутної форми. Килим мав широку кайму з хвилястою стрічкою, у вгинах якої багатопелюсткові квіти. Вони композиційно підтримують монументальне звучання квітів-деревець центральної площини. Отже, у XVIII ст. була розроблена чітка система орнаментації горизонтальних килимів, які набули особливого поширення на Поділлі.

Крім горизонтальних, ткали й вужчі килими, часто без кайми, де строго за вертикаллю розміщені один над одним три дерева життя з квітами. В основі деревець — круг, ромб або зубчастоподібна фігура, що нагадує коріння, яке вростав у землю. Є різні варіанти ткання деревець на килимах. Тло килимів з квітковим орнаментом переважно ясно-сіре, жовте, ясно-зелене, блакитне (Лівобережна Україна) або чорне, темно-коричневе (Правобережна Україна). Кольоровий фон підсилює живописну тональність рослинних, квіткових килимів.

У килимах України XVIII ст. поширеним був геометричний орнамент. Рахункова техніка сприяє передачі строгої симетричності, чіткої лінійної геометризації орнаментальних структур. Найчисленнішу групу утворюють килими з композиціями, де поодинокі орнаментальні мотиви (зубці, клинці, ромби і под.) розташовуються за схемою прямої або косої сітки. Композиції смугастого типу виступають у різних варіантах залежно від ширини смуг, їх обрамування, розміщення на полі килима і, головне, заповнення мотивами. Іноді один мотив, наприклад клинець, заповнює одну смугу, інший, хрестик чи ромб,— другу. Деколи в одній смузі позмінно або доцентрично розташовано кілька геометричних мотивів. Вони чергуються у смугах не з'єднаними рядами або ж тісно перетинаючись один з одним.

Геометричні орнаментальні смуги можуть чергуватися одна над одною на деякій відстані, залишаючи вільні, неорнаментовані стрічки, кольорове поле врівноважує всю композицію.

Окрему групу утворюють килими, поле яких поділене поперечними гладкотка-ними смугами на ряд прямокутних або квадратних площин, що заповнюються великими поодинокими мотивами і мають відмінне кольорове тло. Високомистецьким твором з геометричним орнаментом є волинський килим XVIII ст. з поперечно орнаментальними смугами на центральній площині і широкою каймою, заповненою рядом з'єднаних між собою зубчастих ромбів. Орнаментальні смуги центрального поля доцентричного розміщення і різні за шириною. По центральній смузі виткані в ряд три нез'єднаних зубчастих ромби, її обрамовують смуги з рядом плетінки, вічка якої заповнені прямокутними мотивами. Далі до боків ідуть позмінно по шість смуг з рядами ромбів, есовидних мотивів, зубців, тюльпаноподібних елементів. Характерно, що орнаментальні смуги розділені вузькими гладкотканими стрічками. Численні варіанти комбінацій гладкотканих і орнаментальних смуг властиві килимам з геометричним орнаментом всіх регіонів України.

Велику групу утворюють килими, геометричні мотиви в яких розташовані за схемою прямої або косої клітки, в її полях або на місцях перетину ліній. У таких килимах інколи все лоле доповнене однаковими мотивами або ж позмінно повторюються два-три різні мотиви на центральній площині, а інші — на каймі. Збережені пам'ятки засвідчують багатство геометричного орнаменту в килимах із смугастими, сітчастими, центричними композиціями, їх колористичну гармонійність.

У поміщицьких майстернях, мануфактурах XVIII ст. виготовляли гобеленні вироби. Збереглися два гобелени, виготовлені в мануфактурі на Волині. Багатоколірними тонкими вовняними, шовковими нитками зображено сюжетні сцени, герби Олізарів і Четвертинських. За характером стилізації, принципами зображення гербів помітні паралелі з килимами XVII ст., тканих в поміщицьких майстернях, зокрема килимом з гербом Полуботка. Сюжети передані на високому професійному рівні. Збережені килимові, гобеленні вироби XVIII ст. належать до унікальних пам'яток мистецтва українського народу.

У XIX ст. виготовлення килимів набуло масового поширення, їх ткали міські й сільські ремісники у домашніх умовах, організованих майстернях, на фабриках. Славилися традиційні центри килимарства Лівобережжя, Наддніпрянщини, Східного і Західного Поділля, Волині. Все більше килимів стали виготовляти на Прикарпатті, Буковині, Закарпатті, півдні України. Так, у середині XIX ст. в Харкові щороку ткали до 25 тис. килимів та інших узорних тканин 9. Килимові фабрики працювали у селах Маріїнське Богодухівського повіту, Микитівка Охтирського повіту, Могриця, Юнаківка, Хотінь Сумського повіту та ін.

Користувалися попитом ворсові стрижені коци {геометричні, геометризовано-рослинні і тематичні) з Київщини, Полтавщини, Харківщини. У 10-х роках XIX ст. в Харкові щорічно виробляли на внутрішній ринок і на експорт близько 26 тис. коців. Цікаво, що у західних областях України ворсових вузликових коців не ткали (лише у 60-х роках в Глинянах і Косові виготовляли ворсові тематичні килими). Але в народі коцами називали вовняну однотонну або картату тканину на зразок ліжників. Виняткової уваги заслуговують бойківські заснівчасті коци типу європейських пледів. В них в основі і поробку білі чорні смуги обрамовані вузенькими стрічками.

Крім коців, народні майстри ткали безворсові килимові вироби. Па початку XIX ст. збільшилася кількість майстерень і фабрик, передусім на Лівобережній Україні (Полтавщина). Килими ткали, зокрема, у сільських майстернях у Гринському Кременецького повіту, Драбовому, Келеберді Золотоніського повіту, Решетиліївці, Ново-сілках Полтавського повіту, Слобідці Роменського повіту та ін. На багатьох сукняних фабриках створювали килимові цехи, наприклад, на мануфактурі князя Юсулова в Прилуцькому повіті, у м. Шполі на Черкащині, у селах Саврань і Байбузівка на Поділлі. На півдні України килимарство було поширене в Катеринославській, Херсонській губерніях, там, де жили молдавани, болгари, греки. Виділяються окремі осередки в Ямпільському і Балтовському повітах, а на Тернопільщині — Збараж, Золожці, Вікно і Товсте. У с. Глиняни на Львівщині 1894 р. почало виготовляти килими організоване ткацьке товариство, а в м. Атаки на Буковині відкрилася килимарська школа. На основі давніх осередків 1905 р. створено килимарські майстерні у закарпатських селах Ганичі Тячівського повіту і Аданово Іршавського повіту. У 1913 р. на виставці у Львові-експонувались килими, ткані в майстернях Косова, Глинян, Чортко-ва, Тернополя, Збаража, Жидачева та ін.

Збільшення кількості виготовлення килимів в організованих майстернях, фабриках, переважно низькі художні смаки замовників та інші фактори призводили до зниження мистецької якості килимів. До того ж замість міцних лляних, конопляних ниток на основу килимів стали використовувати м'якші, крихкіші бавовняні нитки. З другої половини XIX ст. природні барвники почали замінювати аніліновими фарбами. На Поділлі, у західних областях поширилися горизонтальні ткацькі верстати. Рідше виготовляли трудомісткіші, ворсові килими.

Наприкінці XIX—на початку XX ст. на всій території України здійснювалися певні заходи щодо збереження традиційного килимарського мистецтва і його дальшого розвитку. Важливу роль відігравали музеї, любителі-меценати. Так, Полтавське земство сприяло збуту килимової продукції, збирало високохудожні зразки полтавських килимів, організовувало навчальні майстерні. Київське земство приділяло увагу килимарству Таращанського і Липовецького повітів. На Тернопільщині 1886 р. у с. Вікно В. Федорович організував килимарську школу і майстерню. Тут проводились цікаві спроби відродити традиції геометрично-рослинного орнаменту, колориту. Ткацька килимарська школа організована 1894 р. у с. Глиняни на Львівщині, яку в 20-х роках реорганізували в килимарську фабрику. Художниця О. Прибильська посприяла організації і навчанню майстрів-килимарів у с. Скопці на Київщині. У 1905 р. В. Хоменко організував у с. Олшівці Васильківського повіту навчальну майстерню, де мистецтво килимарства опановували впродовж двох років. Ці та інші організаційні заходи спрямовані на розвиток художніх традицій, досягнень килимарського мистецтва України XVIII ст. Збережені пам'ятки XIX—початку XX ст. дають змогу глибше усвідомити художні особливості цього важливого виду народної культури.

У розмаїтті художньо-технічних засобів українських килимів домінуючу роль відіграв багатство орнаментації. За змістом орнаментальних мотивів виділяються килими рослинні і геометричні. Характерно, що поширені майже на всій території України, крім західних районів, кожна із цих груп килимів переважала за кількістю виготовлення в окремих осередках, була більш типовим художнім явищем. Так, народні майстри Слобожанщини й Правобережжя ткали рослинні геометричні килими. Але перевагу надавали рослинному орнаменту. Впродовж віків викристалізувалась високохудожня система орнаментування килимів улюбленими рослинно-квітковими мотивами. Рослинні килими були популярні на півдні України і в районах Східного, менше Західного Поділля. Геометризовано-рослинний орнамент притаманний килимам Волині. Чітко окреслений геометричний орнамент домінує в килимах Західного Поділля, Галичини, й Закарпаття. Кожен із килимарських осередків мав локальні, специфічні риси, які сформувались у давні часи, дещо змінились у XIX—на початку XX ст.

У рослинних килимах Лівобережжя характерним стало зменшення центрального поля килима за величиною і, навпаки, збільшення за шириною (інколи до 40 см кайми). Рослинні мотиви центрального поля розташовані у чіткішому, симетричному рядовому або шахматному плані. Тло килима ткали одним із кольорів: сірим, темнокоричневим, золотисто-жовтим, світло-блакитним, чорним, темно-коричневим тощо. На ньому ніжними переливами виділялися квіти, квіткові галузки, деревця, листя, качечки, пуп'янки і т. ін., виткані у різнокольоровій гамі тонального і контрастного поєднання. Барвисті відтінки кольорових ниток гармонійно узгоджені, створюють враження мерехтливості. Широка кайма, обрамовуючи буйне цвітіння центральних площин, вносить чіткість, певну організаційність. У рослинній орнаментації переважають хвиляста гірлянда з квітами, ряди нез'вднаних квітів, рідше геометризо-ваних елементів, мотивів. За кольором тла кайма часто світліша від центрального поля, а її мотиви виткані такими кольоровими нитками, які використані для мотивів, що заповнюють весь фон. Композиція розрахована на те, щоб звеселити кольорові акценти килима, посилити враження барвистого квітково-рослинного цвітіння, фантастичності, краси рукотворного мистецтва.

Килими із Золотоніського, Кременчуцького повітів характеризуються стилізовано-геометричним зображенням квітів, рослин. На Чернігівщині відчутне прагнення народних майстрів правдивіше, реалістичніше передати рослинні мотиви. У килимах правобережної Київщини переважав манера здрібнілішого зображення квіткових галузок, загострення контурів квітів, листочків, пуп'янків. Однак вони часто збираються у великі квіткові галузки-деревця, дещо густіше розгалужені і витягнені по горизонтальна центральному полі килима часто розміщено тільки дві таких квіткових галузки. Кайма в таких килимах широка: одно-, дво-, а то й трирядова з різними мотивами.

Домінуючий колір основного поля — чорно-коричневий. Подібно до київських виготовляли килими з рослинно-стилізованим орнаментом у районах Південно-Східної Волині. Цікаві зразки з мотивами «на дубовий лист», «калина» збереглися з Житомирського повіту. У них сильними декоративними акцентами звучить поле: вишневе, біле, чорне, а кайма — три- або п'ятирядова. Ці килими зберегли архаїчні пласти орнаментальної мови. В їхніх геометризованих формах передані і зображення дерева життя, і антропоморфні мотиви. У Північно-Східній Волині відбувалися цікаві процеси стилізації мотивів, перехід до виготовлення килимів з геометричним орнаментом. У цьому головну роль відігравали відомі волинські восьмикутні розетки-зірки, в як*их кожна пелюсточка виткана іншим кольором і мав зубчасте обрамування, а також мотиви — ромби, «на козака», «на круги» і под. Видаляються волинські килими з білим або вишневим тлом, на якому в рядовому плані виткані квіти-розетки (червоними, зеленими, фіолетовими, рожевими нитками). Волинські рослинно-геомет-ризовані килими — оригінальне художнє явище, яке розкривав цікаві питання геомет-ризації рослинних мотивів, аспекти монументальності звучання окремих геометризованих орнаментальних комплексів.

Важливим осередком українського килимарства XIX—початку XX ст. було Поділля. Тут розвивалися давні художні традиції килимів як з рослинним, так і з геометричним орнаментом. Переважали рослинні килими. Геніальність килимарниць Поділля виявилась у незвичайному хисті компонувати різновидні мотиви у чіткі орнаментальні композиції. Характерно, що саме на Поділлі в килимах багатогранне зображені композиції смугастого типу. Є різні варіанти внутрішньої орнаментальної будови смуг та їхнього розташування на полі. Становлять інтереси килими, в яких соковиті, барвисті червоні, жовті, коричневі та інші гладкоткані п'ятирядові смуги послідовно чергуються з орнаментальними, де виткані ряди ромбів, хрестів, розеток, клинців тощо. Це кольорово дзвінкі килими, в них ніби перекладеш найрізноманітніші відтінки популярних червоного, білого, вишневого, жовтого, чорного кольорів. Такі килими переважно безкаймові.

Типова група смугастих композицій — це килими, в яких чергуються смуги з витканими в горизонтальному плані мотивами дерева життя і смуги з рядами ромбів. Цікаві варіанти смугастих композицій з каймою. На центральних площинах таких килимів вужчі орнаментальні смуги розділяють великі на три або чотири площини, де розміщені розетки — квіти, ромби. На каймі часто виткані оригінальні січені листочки. У цих килимах переважають жовто-блакитні, охристі кольорові акценти. Вершин художньої досконалості досягли подільські горизонтальні килими з деревом життя і рядами вазонів. Класичні килими такого типу виготовлялися в Ольгопільському, Балтському, Крижопільському повітах, у м. Ямполі, Бершаді та ін. Це великі за розмірами килими (6—8 м). На центральній площині переважно чорного кольору виткані в ряд п'ять чи сім вазонів (часто прямокутної форми). З них виростають галузки квіткового характеру або одностовбурні деревця. Квіти розміщені як на верхівках галузок, дерев, так і при вазонах між галузками. Часто між вазонами в асиметричному плані розкидані колоски, квіти, дати тощо. Такі килими мають широку кайму з ламаною або хвилястою лінією, у вгинах якої розміщені окремі елементи композиції горизонтального поля або ж виткані в ряд птахи, люди, навіть цілі жанрові сцени. Орнаментальні квіткові мотиви подільських килимів сповнені глибокого символічного змісту. Часто галузки трансформовані у деревця, що виростають із землі, цвітуть на землі і зростають у піднебесся. На чорному полі контрастніше виділяється трьохдільна система зображення вазонів у насичених червоних, білих, фіолетових, синіх кольорах. Величаво звучить типовий горизонтальний подільський килим, датований 1872 р. На чорному полі виткані п'ять вазонів. З них виростають по п'ять—вісім галузок з фантастичними квітами, пшеничними колосками. У кожному вазоні інші квіти: в одних тюльпаноподібні, у других — із заокругленими пелюстками, у третіх — з ланцетоподібними. Є розбіжності у зображенні колосків. Вони світло-жовті і розташовані так, щоб підпорядкуватись до основного — передачі цвітіння квітів різними відтінками червоного, синього, білого, фіолетового та інших кольорів. На каймі — ряд великих, густо розташованих червоних п'ятипелюсткових квітів з зеленими листочками. Кайма — сильний акорд барвистої, соковитої гами килима — надав йому загального вигляду килима-квітки.

У районах Західного Поділля образно виділяються рослинні килими (Збараж-чина). У них квітучі дерева, вазони з квітами, стрункі галузки у горщиках, розміщені по три в ряд по горизонталі і вертикалі. Поле — суцільне, однотонне (червоний, малиновий, вишневий кольори). Кайма переважно відділена від центру вузькою стрічкою і на ній є пряма, хвиляста або ламана квіткова галузка. Типове розташування рослинних мотивів за вертикальною схемою. У таких килимах композиція зорієнтована за поздовжньою віссю. В ряд по вертикалі одне над одним виткані квіткові деревця у глечиках. Обабіч їх симетрично розміщені видовжені хвилясті галузки з густими листочками, квіточками. Зустрічаються різні варіанти розташування квіткових галузок рядами по вертикалі. Різновидність квіткових килимів створюють різні варіанти доцентричних композицій. У них квіткові галузки, часто стилізовані грона винограду, розміщені рядами і своїми верхівками спрямовані з верхньої і нижньої сторони килима до центру. Наприкінці XIX—на початку XX ст. поширилися килими з одним або двома квітковими віночками на центральній площині. Характерними для Збаражчини є килими з великими різнокольоровими трояндами. Тло килимів з доцентричним квітково-рослинним орнаментом бував синього, вишневого, чорного кольорів, їхнє функціональне призначення — застелення столів, диванів тощо. Високим професійним рівнем відзначаються килими, в яких гармонійно поєднані рослинні і геометричні мотиви, різні варіанти шахового і рядового розташування таких мотивів, як «яблука», «дубові листочки», «віконця» і т. ін. Народні майстри Поділля розробили високохудожні композиції килимів з геометричним, геометризова-но-рослинним орнаментом.

Оригінальні осередки килимового мистецтва — подільські центри Токи, Товсте, Вікно та ін. Великою популярністю користувалися килими, виткані у майстерні Федоровича у Вікні. Тут розробляли різні варіанти композицій з вазонами, деревцями, заокругленими плодами, подібними до яблук, ромбами з гачками і т. ін. Дещо змінювали поле: крім чорного» вишневого, виготовляли килими з сіруватим, коричневим, синім, білявим та іншим тлом.

Численні збережені зразки килимів з усіх районів Поділля дають змогу усвідомити досягнення народних майстрів у розвитку килимового мистецтва, прослідкувати еволюцію орнаментальних схем, з'ясувати питання взаємозв'язків і взаємовпливів з килимовим мистецтвом сусідніх районів, зокрема Буковини, Молдавії.

Чіткістю орнаментально-композиційної побудови характеризуються килими Буковини. Вони відмінні від килимів інших районів. Тут поширене було виготовлення невеликих за розмірами настінних килимів, оббиванців, так званих скорців. У них переважно суцільне чорне поле, на якому виткані багатоколірні зелені, рожеві, білі вазони, гільця, дерева життя, їм підпорядковані менші геометричні мотиви, качечки і т. ін. Композиційна будова буковинських килимових виробів з рослинним орнаментом близька до подільських, але за кольором вона контрастніша, навіть перенасичена.

На Буковині були популярними килими з геометричним орнаментом. Прямокутні, ромбові мотиви, клинці, зубці, круги тощо у сонячній, барвистій гамі розташовані у чітких композиційних схемах. Цікаві килими із смугастим типом композиції. Окрему групу утворюють настінні килими-коверці, поле яких поділене вузькими стрічками на прямокутні або квадратні ділянки, котрі різняться і полем і мотивами. Коверці видовженої форми ткали в Кельменецькому районі. В них ритмічно чергуються великі (на всю ширину килима) мотиви і дрібні, розміщені рядами. Найулюбленіші мотиви орнаменту: зубчасті ромби і восьмикутні розетки, їх площини й обрамування густо заповнені зубчастими багатоколірними стрічками.

Високим художньо-технічним рівнем виконання виділяються буковинські килими, в яких орнамент розміщений за схемою косої сітки. У віконцях сітки — хрести, ромби або розети (звідси і назви килимів «хрещатий», «зіркатий», «на вічка»). У таких килимах гармонійно поєднані чорні, червоні, оранжеві, білі, жовті кольори.

Численну групу утворюють килими, в яких орнаментальні смуги побудовані за схемою закритого ряду. В них вся площина ділиться на непарну кількість смуг (три—п'ять і більше). Середня частина килима — найширша смуга — різниться від бічних, обрамовуючих крупнішим орнаментом і кольором. В її центрі витканий один мотив (ромб чи розетка) або два, поєднані між собою. З двох боків основного мотиву розміщуються у зустрічному або протилежному плані менші і часто зубці його завершують. Така смуга — основний акцент, обабіч якого по горизонталі будуються вужчі орнаментальні смуги, йому підпорядковані, розділені гладкотканими стрічками. Кольорова гама барвиста, соковита, сонячна. Така система побудови орнаменту і кольорового вирішення характерна для геометричних килимів з Івано-Франківської області, окремих районів Карпат і Закарпаття. Килими з багатоколірними смугами такого типу відомі під назвами «гуцул», «кучері», «граничний», «скрилка» і т. ін. Подібні килими з домінуючими мотивами («кучерями», ромбами, зубцями, клинцями) побутували наприкінці XIX—на початку XX ст. на території Львівської, Тернопільської, Закарпатської областей. Оригінальне локальне явище — геометричний орнамент у килимах, що ткались у с. Глиняни на Львівщині. Тут сформувались два основних типи композицій смугастих поліхромних килимів. В одних орнаментальні смуги з рядами ромбів із східчастими і зубчастими контурами, розташовані по горизонталі; в інших — ламані смуги витягнені на всій площині килима по вертикалі. Вони густо розміщені і переливаються відтінками теплих тонів золотисто-кремових, оранжевих, ясно-брунатних, їм підпорядковані жовті, зелені, білі нитки. Все продумано так, щоб від світлого центру, як від сонця, райдужно переливались промені, розходились до країв. Такий тип килима отримав назву «сонце». У межах названих компози-ційних схем побудови геометричних килимів існують численні варіанти доповнень, відхилень.

На території Полісся писанкарство існує віддавна . Ще в дохристиянський період у багатьох народів світу, зокрема в слов’ян, був звичай навесні, в квітні - на початку травня, обдаровувати одне одного “красними яєчками” - крашанками. Цей звичай був пов’язаний з народними уявленнями про яйце як символ вічного оновлення природи, весни, перемоги життя над смертю. Цей звичай дожив на Поліссі до наших днів.
За технікою виконання писанки поділяються на “галунки”, “крапанки” (з різними кольоровими плямами на тлі чорного, зеленого або якогось іншого кольору), власне писанки, розписані восковою технікою декоративним орнаментом; “крашанки” - вкриті одним суцільним кольором; “мальованки” (розмальовані вільно пензлем від руки), “дряпанки” (або як вони звуться на східному Поліссі -”скробанки”). Ці останні є унікальним феноменом писанкарства. Яйце фарбують у темний колір, а потім металевим вістрям зішкрябують верхній шар фарби, утворюючи найрізноманітніші ажурні орнаменти. Писанка відігравала важливу роль у житті поліщуків, була предметом-символом, і саме тому в її орнаментах зашифровані найдавніші образи і уявлення багатьох поколінь. Образ дерева життя, що об’єднує землю і небо, є символом безперервного оновлення життя; спіраль - знак родючості; колесо - знак досконалості, вічності (в християнській релігії колесо є символом безсмертності небесного існування, образ безконечної Божої любові); сонце - джерело життя на землі, символ Бога, Христа, хрест-четвероріг як символ‚ Всесвіту є знаком чотирьох сторін світу, чотирьох вітрів, чотирьох пір року (в християнстві це головний символ, знак викупної жертви Христа); свастика - знак вогню і сонця, охорона від злих сил; півень є сторожем добра, провісником сонця, світла, що побороло темряву; кінь - це Бог Сонце, що їде через небо на вогненних конях; риба уособлює воду, вона є символом життя і смерті, знаком здоров’я і щастя (у християнстві це первісний символ Христа і знак новохрещених). Тож розшифрування багатьох елементів розпису писанок Полісся говорить про те, що вони уособлювали уявлення наших предків про добро і зло, про будову світу, в своїх зображеннях зберегли древню символіку, яка в період християнства знайшла свою нову інтерпретацію, пов’язану з воскресінням Христа.
Писанки Полісся характерні геометричним або геометризованим рослинним орнаментом. Вся площина майбутньої писанки поділяється на два, чотири і вісім полів. Геометричні мотиви укладені ритмічно на окремих полях, рідше - розкидані по полю північних районах Полісся писанки мають білий орнамент, а в районах, що межують з Поділлям, він насичується червоним, жовтим, зеленим кольорами. Полісся - один із тих регіонів, в якому найдовше збереглися прадавні мотиви: “богиня”, “княгиня”, “панна”. В писанках поширеними є мотиви “вербна шутка”, де в орнамент вплетено стилізовану вербову галузку, “баранячі ріжки”. Для західного Полісся типовими є орнаментальні мотиви “павучки”, “сосенки”, “огірочки”, для східного Полісся показові “туліпани”, “сорококлинці”, “вітрячок”. Головне в писанці - це ритм ліній орнаменту, а також ритмічне співставлення кольорових площин. На Поліссі переважає чорне, або червоне тло, на якому контрастно виділяються орнаментальні мотиви яскравих зелених, жовтих кольорів.

перші кроки збирання й вивчення писанок Катеринославщини було зроблено

завдяки зусиллям харківського філолога й етнографа професора М.Ф.

Сумцова, який у 1889 р. отримав від етнографа І. І. Манжури спостереження,

та 16 писанок привіз студент Бобін. Але це перше в Україні академічне

дослідження, яке вийшло в 1891 р. під назвою «Писанки», не відтворювало

оригінальних взірців [9, 40].

Що стосується досліджувальної орнаментики на основі народних

вишивок сорочок Катеринославщини, то її можна класифікувати за видами

графічних мотивів як геометричні та рослинні.

Геометричні належать до найбільш давніх. В українських вишивках

збереглася значна кількість геометричних орнаментальних мотивів, які мали

в давнину магічний зміст. Вишивки були своєрідним оберегом від злих сил.

Однак з плином часу семантика їх забулася, втратилося їхнє первісне значення,

вишивки стали тільки художнім оздобленням [4, 50]. Відмітною рисою

геометричних орнаментів є віртуозність внутрішньої розробки мотивів у

поєднанні з чіткою лінією, що об’єднує всю композицію, створює спокійний

розмірений ритм. Усі композиції геометричного орнаменту мають

безперервний ритм руху, тому важко знайти його початок. Це ланцюг, у якому

одні елементи є водночас частинами інших [4, 59].

92 Вісник ХДАДМ

Так сорочки, оздоблені геометричним орнаментом, у колекції ДІМу є

найдавніші і подібні вони до сорочок різних регіонів України. Про глибоку

давнину геометричного орнаменту вказує в своєму дослідженні Булгакова-

Ситник і зазначає, що орнаментальні мотиви-символи-знаки свідчать про те,

що орнаментика української народної вишивки була органічною і надзвичайно

важливою складовою світової знакової системи символів [2, 240]. Орнаментальні

композиції народної вишивки прості і стримані в побудові, лаконічні у доборі

елементів. Старовинні вишивки – одноколірні, білі, чорні, червоні або ж

двоколірні з перевагою одного основного кольору: червоні з чорним чи синім,

чорні з червоним [10]. У вишивках сорочок Катеринославщини переважає білий

колір, і подібні вони до вишитих сорочок Полтавщини. Так, як і колір, дещо

подібні техніки виконання: мережки, настилування_____, вирізування. Взагалі ареал

найбільшого поширення вирізування припадає на Полтавщину, як зазначає

Ніколаєва. Цією технікою оздоблювали сорочки також на Київщині, Поділлі,

Чернігівщині, Волині, Покутті, подекуди в Закарпатті [5, 269].

Головним елементом геометричної орнаментики є ромб. За словником

з декоративно-ужиткового мистецтва, елемент орнаментального мотиву –

проста самостійна одиниця орнаменту, що несе в собі мінімальне смислове

навантаження. Таким елементом може бути квадрат, ромб, листок, пуп’янок

тощо [3, 223].

Найпростіша його форма – квадрат, поставлений на кут, іноді ромби

бували витягнутими в горизонтальному чи вертикальному напрямку. Такий

декор характерний для північної частини України. Чим далі на південь ромб

ускладнювався, його зовнішній контур збагачувався гострими зубцями,

прямокутними сходинками та гачкоподібними елементами (кучерями,

ріжками) [6, 154].

Що стосується ромбічних елементів орнаменту Катеринославських

сорочок, то вони утворювалися за допомогою певних частин орнаменту,

виконаних технікою вирізування, або іншими техніками, такими як лиштва чи

зерновий вивід. За Є. Шевченком, лиштва – різновид двобічного настилування.

На полотно, залежно від малюнка, накладаються одна біля другої нитки

(довжиною від трьох ниток) по основі і пітканню [12, 369]. Зерновий вивід, або

довбанка – різновид вишивальної техніки, яка утворює ажурну смугу по діагоналі

з дірочками, з яких утворюються геометричні фігури – трикутники , ромби [12,

360]. У колекції Дніпропетровського історичного музею ім. Д. І. Яворницького

(далі ДІМ) зберігаються жіночі сорочки, вишиті біллю, елементи орнаменту

яких утворюють саме знак «ромб». Це сорочки з сіл Лихівка і Михайлівка (ДІМ.

КП-131002, КП-131088, КП-104262, КП-104263, КП-130939).

З-поміж геометричних узорів виділялися зірко- та хрестоподібні. Серед

перших була поширена розетка з восьми витягнутих паралелограмів, які

з’єднувалися попарно. Як додаткові орнаментальні мотиви часто виступали

половинки восьмипелюсткових розеток. Ціла восьмипелюсткова розетка була

основою орнаменту або вписувалася в ромб. Доповненням _____до ромбів і зірок

№ 4/ 2009 93

були прямий або косий хрест (у вигляді двох ліній, перетнутих під прямим кутом),

ламана крива, а також трикутники, що заповнювали простір між ромбами.

Свастичні зображення траплялися на сорочках Поділля. S-подібні мотиви мали

значне поширення на Середній Наддніпрянщині, Поділлі та Покутті.

У цілому мотиви ромба, хреста, свастики, восьмипелюсткової розетки

належать до найдавніших в орнаментиці – не тільки українців, а й багатьох

інших народів світу [6, 155].

Щодо вищезазначених мотивів – зірок, хрестів, ламаної кривої,

трикутників, S-подібних мотивів, то вони всі присутні у вишивках

катеринославських сорочок зібрання ДІМу.

А також і у писанках Катеринославщини – «народній українській

мініатюрі» [7, 150]. Як зазначає мистецтвознавець Смолій Ю., за художніми

особливостями писанкарство Катеринославщини поділяється на

правобережне й лівобережне. У писанках обох районів домінують світле

насичене тло, невеликий добір кольорів, великомасштабна щодо самого яйця

орнаментика з чітким білим контурним малюнком. Найпоширенішими були

рослинно-геометризовані візерунки, «класичні» взірці геометричного

характеру і чисто рослинні зображення, характерні, за каталогом Бабенка,

для Правобережжя.

Окрему групу складають писанки з розписом геометричного характеру

і складним поділом – «криві паски з хрестами», «хрестова» (на 6 хрестів),

«сорок клинців», «дороги» («стежкова») [9, 42].

Крім геометричного, значну роль у декоруванні традиційного одягу

виконував рослинний орнамент. З початком ХХ ст. майже на всій території

України почали поширюватися натуралістичні зображення квітів, листя,

пуп’янків, якими декорували чоловічі та жіночі сорочки. Головними мотивами

найчастіше виступали рожа (сентифолія ), а також гвоздика, виноград, дубове

листя [6, 155]. Такі вишивки, виконані технікою хрестик, фахівці у

мистецтвознавстві іменують «брокарівськими».

На території України техніка вишивки хрестом з’явилася з середини ХІХ

ст. спершу в містах і майстернях при панських маєтках – оздоблювали предмети

інтер’єрного призначення: панно, скатерки, серветки)| __, фіранки, спинки, сидіння

меблів тощо. В Україну, так само як і в Білорусь, перші такі орнаменти

потрапляли не з першоджерел, а з російських друкованих видань, що копіювали

малюнки італійських, німецьких, голландських узорів. Окремі аркуші з

малюнками у псевдонародному стилі (частково запозичені з давніх узорів

російської або української народної вишивки і перероблені професійними

художниками), видавали в Москві, Києві, Петербурзі, Одесі, Могилеві і

розповсюджували по містах і селах Центральної Росії, України, Білорусі,

Бесарабії.

З 1864 р. московська фабрика «Брокар и К» виробляла мило й іншу

парфумерну продукцію. За покупку одного бруска гліцеринового мила

видавали так звані «премії» – 1 аркуш з надрукованими візерунками для

94 Вісник ХДАДМ

вишивання. Разом із милом швидко поширювали по губерніях Російської

імперії й друковані малюнки з узорами хрестиком, тож вишивка за такими

зразками отримала назву «мильної», або «брокарівської». У 1893 р. фабрика

була перейменована на «Товарищество парфюмерного производства «Брокар

и К». Так прізвище засновника «Товарищества» визначило назву нового стилю

української вишивки другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст. –

«Брокарівський стиль» [1, 22-23].

Так сорочок, вишитих у брокарівському стилі, які знаходяться у музеях

Дніпропетровської області дуже багато.

Вишивка хрестиком витіснила трудомісткі вишивальні техніки. Хрестиком

оздоблювали жіночі й чоловічі сорочки, запаски та білі полотняні спідниці-

фартухи (на Бойківщині), головні убори – хустки та чепці. Орнаментальні

мотиви, виконані хрестиком, були геометричні та рослинні (натуралістичні й

стилізовані) [5, 270].

Найчастіше вживаються зображення троянди, стилізовані для вишивки

хрестиком. Укрупнюються фізичні розміри мотивів і масштаб орнаментики.

Вишивка все частіше доповнюється мережаними елементами, виплетеними

гачком. Нова мода на рослинні наближені до натури візерунки, в першу чергу,

позначалася на вишивці найпомітніших деталей одягу – фартухів і рукавів

сорочок, а комір, манжети й поділ подекуди ще довго продовжують

прикрашати традиційним геометричним орнаментом. Основне застосування

вишивки поступово переходить від одягу до прикрашування інтер’єру [7, 62].

У писанкарстві взірці з рослинно-геометризованою орнаментикою

складніші за побудовою. Вони поділяються на ті, що тяжіють до рослинних

праобразів, – «лицьове хрещате дубове листя», «барильце зі сторчовою

рожею», «тюльпани» (розпис майже втрачено) – та більш геометризовані –

«квітчатий хрест із гвоздиками та карлючками» (на 6 хрестів), «рожі»-«зірки»

(«лицьова повна» та «клинчасті» на 6 та 8 квіток).

Яскраво виражені рослинні, навіть «натурні» композиції репрезентують

«павонія» і «гвоздика» вазонного типу. Їм притаманні умовний поділ яйця

навпіл по вертикалі, легкий невимушений малюнок вільно розміщених на обох

полях писанки мотивів із прорисовкою легко впізнаваних характерних ботанічних

ознак [9, 42]. Якщо прослідкувати розвиток писанкарства в інших регіонах

України, то стане зрозуміло, що більшість композицій була широко відома.

Українське писанкарство Катеринославщини було споріднене з писанкарством

інших східноукраїнських земель у звичаях, обрядах, символіці, орнаментиці тощо,

і водночас мало локальні ознаки, відмінні від інших регіонів [9, 41].

 

2.2

Класичні зразки полісько-волинської вишивки зібрала Олена Пчілка 9. Вона класифікувала орнаментальні вишиті мотиви за змістом, виділивши окремі локальні розбіжності. У Ковельському, Сарненському, Дубровицькому районах були поширені давні принципи орнаментально-композиційного рішення вишивок, переважала техніка «занизування» червоними нитками. Стрічкові червоні розеткові або ромбові смуги часто пересікались однією або двома чорними чи синіми нитками.

Вишивка у таких районах Рівненщини, як Володимирецький (передусім с. Цепне-вичі), Сарненський (села Вербуха, Зносичі, Тинне), характеризується переважно такими техніками: занизування, заволікування, настилування, «козлик», «верхоплут». Відмінна від названих районів хрестикова, стебелева вишивка Берестецького, Го-рохівського районів Волинської та ДубнівськогО, Млинівського, Рівненської областей.

Провідні мотиви: «хмелик», «калина», «огірки», «дубове листя», «копита», «полуничник», «гречка», «кучері», «рожа» та ін. (геометризовано-рослинне зображення).

У центральних районах Полісся (Житомирщина, Київщина) поширені найбільш типові, давні принципи орнаментально-композиційного вирішення вишивок, серед яких переважала техніка занизування. Червоними нитками вишивали основні візерунки, а чорні вводили з метою розподілу за центром або для побічного обрамування. Величністю віє від подібних вишивок з Овруцького та Чорнобильського районів.

Далі на південь від пограниччя з Білорусією, де переважала вишивка червоними нитками занизуванням, була поширена техніка білої гладі з вирізуванням та такі мотиви, як «бігунці», «хвильки», «шашечки», хрести-зерна, «ключики», «волові очка», «хміль» і т. ін.

Вишивка білими нитками гладдю, вирізуванням, набируванням, використання різних видів мережок (одинарний, двійрий стовпчик, «шеляжок», «гречечка» тощо) отримали масове поширення на Чернігівщині, Сумщині. Тонкістю виконання виділяються білі вишивки жіночих сорочок, рушників з широкими смугами мережок, на яких настилом окреслені крупні геометричні і рослинні мотиви.

Оригінальна вишивка білими нитками південних районів Київського, Чернігівського, Сумського Полісся. На відміну від інших областей України вона виконувалася переважно вибіленими, однотонними нитками, густо розміщеними стібками. Це посилює її рельєфне звучання, виділяє на білому тлі тканини.

Пам'ятки вишивального мистецтва XIX ст.— рушники, скатертини Чернігівщини. Вони великі за розмірами, пошиті з домотканого лляного або конопляного полотна, декоровані переважно такими мотивами, як дерева, птахи-сіріни, розетки, ромби, птахоподібні мотиви, гнучкі галузки, вишитими часто двобічним швом червоною заполоччю.

У сюжетному архаїчному орнаменті чільне місце посідав схематичне зображення антропоморфних фігур з деревами.

Поступова геометризація мотивів призвела до змін орнаменту вишивок інтер'єрного призначення. Активніші зміни у бік розвитку рослинного орнаменту зауважуються у вишивках більш південних районів. У них втілилися пишні візерунки улюблених берізок, вазонних мотивів тощо. У вишивках центральних районів Чернігівщини домінують складні композиції з деревами, фантастичними птахами, гетьманськими знаками і т. ін. Продумані методи поєднання в одних візерунках таких технік, як двобічний, стебелевий шов, хрестик, ретязь, настил* гладь.

Оригінальне художнє вирішення вишивок на рушниках Городнянського осередку з «барвінками», «соколками», «дубовим листом» тощо. В них рослинні мотиви розміщуються горизонтальними смугами на кінцях довгих полотнищ.

Своєрідні вишивки рушників в околицях Макошина, Мени (Чернігівська область). Поперечні смуги з рядів ромбів, зубців у відповідному ритмі повторення з рядами мотивів геометризованих листків, дубових галузок, квіток калини заповнюють усю площину рушників довжиною до 6 м, вишитих ручнопряденими вовняними коричневими нитками. Улюблені візерунки вишивок північних і центральних районів Чернігівщини другої половини XIX ст.: «на мороз», «рябіною», «под сливи» і под. На півдні Чернігівщини були поширені вишивки, в складних геометричних формах яких передані квіткові мотиви: різані жоржини, півонії, дзвіночки, волошки тощо.

У другій половині XIX ст. на Чернігівщині найбільшого поширення набули такі техніки, як гладь — «под застеж», набирування, ретязі, «через чисницю», хрестик тощо. Виняткової уваги заслуговують методи змережування — «шеляжком», мережання на стовпчики, зубцюваня, обметання тощо.

Процеси геометризації мотивів, розробки рослинного орнаменту посилилися наприкінці XIX — на початку XX ст. У класичних вишивках жіночих сорочок білими нитками все густіше розміщені стібки чорних і червоних ниток, а в рослинному орнаменті рушників, скатертин початку XX ст. чорні нитки введеш як домінуючий акцент поміж червоних ниток і пробілів тканини. Характерною особливістю чорно-білих, червоно-чорних вишивок Чернігівщини в те, що вони мають дрібні, окреслені пробіли білого тла, зернисту фактуру. Введення різних видів мережок логічно узгоджує складну ритміку рельєфно-прозорих акцентів.

У XIX ст. вишивка активно розвивалася у центральних районах України, зокрема на Київщині. Для неї характерне поєднання особливостей вишивок північних і південних районів України, разом з тим їй властиві неповторні художні якості. Тут широко побутувала вишивка білими, синьо-червоними, чорно-червоними нитками тканин одя-гового та інтер'ерного призначення. На відміну від інтер'єрних вишивок півночі Чернігівщини геометричний та рослинний орнаменти Київщини позначені більш живописними рисами, реалістичним трактуванням композицій. Так, у складних вишивках дерева життя, пишних квіткових галузок провідні і додаткові мотиви, елементи дещо рельєфніше виступають на тлі тканини, збільшені у розмірах. Вони виконані різноманітним поєднанням лічених і вільних від структури тканини стібків. Контури візерунків окреслені стрічкою стебнівки або ланцюжка, а в середині контура — дрібні геометричні фігури, вишиті ліченими стібками: коса і пряма гладь, кача-лочки, «вівсюр», хрестик, «кривульки» тощо. Характерна незчисленна варіантність заповнення орнаментальних мотивів. Поєднання їх в одному візерунку зумовило багату фактуру вишивки: то згущені тони червоного кольору, то великі пробіли білого тла. У червоний колір часто введений чорний або синій, що урізноманітнює гаму вишивок, посилює її декоративну виразність. У вишивках інтер'ерного побутово-обрядового призначення помітна нова, на відміну від XVIII ст., дещо полегшена, старокиївська гладь 10.

Живописна об'ємно-рельєфна вишивка київських рушників виконана двобічною гладдю. Яскраво-червоні мотиви дерева життя, квіткові вазони розміщені при кінцях рушників, витягнуті до центральної площини. Складні рослинні композиції завершуються розетками, квітами, обабіч яких птахи з ягідковими галузками, на бордюрах ламані, хвилясті стрічки, «кривульки» тощо. Великі площини квітів, листочків, стовбури вишиті двобічною гладдю, галузки, окремі елементи — стебнів-кою, ланцюжком тощо. Наприкінці XIX — на початку XX ст. помітна тенденція до вишивання рушників грубшим, пишнішим рослинним орнаментом, в якому майже рівномірно використані нитки червоного і чорного кольорів.

Специфічними локальними рисами позначені рушники Переяславщини, де орнаментальні горизонтальні смуги розміщені при краях (в ярусному плані). У східному Подніпров'ї смуги на кінцях рушників мережеві орнаментальним настилом. Часто між смугами — ряди квітів, вишиті хрестиком червоними і чорними нитками. Крупними вазонними мотивами виділяються рушники Канівщини, Чигиринщини, так звані чернечі рушники.

Вершин художньої майстерності досягли вишивальниці Київщини в унікальних прозорих техніках вишиваня круглої і квадратої довбанки, квадратного виколювання, вирізування чистої мережки. Довбанням, коленням, вирізуванням у повному ритмі робили дірочки, які обкидали двосторонньо нитками так, щоб утворити обрамування у вигляді кола, квадрата або розеткоподібної форми. Народні майстрині розробили безліч методів поєднання прозорих швів з непрозорим, об'ємне виступаючими на тлі тканини, що збагачувало фактуру.

Найбільшого поширення зазнали такі мережки, як просте і подвійне пруткування, мережка з затягуванням, «гречка», «подвійна гречка», «тяганка», «фарботи».

На Київщині особливо популярними були техніки поверхневого вишивання — затягування, набирування, лиштва, низь, хрестик, штапівка, ретязь тощо. Вишивка Київщини багата локальними різновидами. В усіх районах побутувала вишивка білими нитками на білому тлі. З півночі на південь зауважується тенденція активніших процесів щодо внесення червоних, синіх, чорних ниток у біле тло, а також фарбування білих ниток у різні відтінки (вохристі, сірі, коричневі). Наприкінці XIX— на початку XX ст. поширилася вишивка хрестиком червоною і чорною заполоччю. Вишивку, виконану різними техніками (хрестиком, верхоплутом тощо), називали мережкою, а виконану виколюванням, вирізуванням і лиштвою — вирізуванням. Безмежна народна фантазія щодо варіантності художньо-технічних засобів вишивання. Дослідники неодноразово звертали увагу на багатство візерунків мережок Київщини ", передусім таких, як книші, цілий хрещатий, половина хрещатого, кривоніг, простий криво-ніг, цілий кривоніг, половина кривоногу, цимбали, половина цимбалів, цимбалики, метелики, човники з вирізуванням, човники з крильцями, хмелик рожевий, а також: коло шнурочка, на гіллячках, головатий, ягідками, чорнобривцями, лапками, петрушкою, молоточками (хрести, ламані хрести, павучки, чорнобривці, цілі огірки, половина огірків, повна рожа, косиці, реберця, павичі, раки, цілі собаки, пагінці, дубові листки, реп'яшки, паслин тощо). Ці та інші мотиви мають незчисленні варіанти зображень в усіх районах Київщини. Виділяються такі центри вишивального мистецтва, як Переяслав, Канів, Чигирин, Золотоноша та ін.

Типовим у вишивці Подніпров'я в поєднання різних технік поверхневого шитва з виколюванням, вирізуванням, мережанням. З середини XIX ст. тут стало популярним вишивання стилізованих рослинних мотивів білими нитками, обрамованих різними відтінками червоного кольору. Інколи окремі візерунки в середині «зацвічені», тобто з вкрапленням синіх ниток.

Вишивка білими нитками з різним поєднанням гладі, мережок, хрестика була поширена у районах Сумщини, Харківщини. Мережані смуги тут значно більші за розмірами, з крупнішими орнаментальними мотивами, виконаними технікою настилування. Класичні вишивки настилом на мережці зберігаються у музеях Сумщини. В окрему групу виділяються прославлені вишивки Сумщини «через чисницю».

У XIX ст. вершин художньої майстерності досягла вишивка Полтавщини. Упродовж століття різні стилістичні типи орнаментального мистецтва зазнавали певних змін, але зберігали при цьому первісну природу 12. В одязі, передусім жіночих і чоловічих сорочках, вишивальниці розробили безліч варіантів геометризованої вишивки білими нитками домінуючою технікою (гладь, лиштва). Густими дрібненькими стіб-камн білих ручнопрядених ниток застелені у різному спрямуванні прямі, ламані лінії, зубці, кружельця, ромбики, галузки, пелюсточки тощо. Вони рельєфно виділяється на тканині, їх образне звучання посилене введенням у вишиті орнаментальні смуги інших технік: стеблевого шову, верхоплута, зернового виводу, довбанки, виколювання, вирізування та ін. Чарівності полтавської білої вишивки досягають і гармонійним поєднанням в одному візерунку до 10—15 різних технік виконання, підпорядкованих провідним орнаментальним мотивам. Розроблена чітка система розташування орнаментальних мотивів на поликах, рукавах, подолах, різноманітного їх обрамування. Залежно від змісту мотивів, способів їх окреслення стібками, лиштва отримала назви: клинцева, хмелем, барвінкова, берізка, орішина, порічкова, дубове листя, ламане дерево, виноград, решітка тощо. Масового поширення набули такі мотиви, як «ламане дерево», гілка, осьмирішки, гребінці, овесик, ключі, «глаголі» тощо. Незчисленні варіанти їх трактування. Вони наділені рисами величного, монументального звучання, коли розміщені вертикальними рядами від манжетів до полик рукавів. Вільні площини незашитого тла посилюють їх виділення, об'ємне окреслення. Ці ж мотиви подивляють делікатністю, ювелірною чистотою, тонкістю найдрібні-шого стібка у вузьких стрічках на поликах, манжетах, комірі.

Багатющі художні засоби вишивального мистецтва Полтавщини. Серед них — використання для вишивок крім білих також ниток з безліччю відтінків сірого, вохристого, блакитного кольорів, фарбованих природними барвниками: дубовою, вільховою корою, ягодами бузини, шовковиці тощо. Виходячи з характеру тонального звучання, можна виділити основні групи полтавської білої вишивки. До найбільш поширених належать вишивки, виконані тільки білими нитками переважно такими техніками, як лиштва, виколювання, вирізування. Наступну групу становлять вишивки сорочок, в яких при домінуючому білому кольорі мотиви, настили на мережці вишиті вохристо-коричневими нитками. Продумане зіставлення цих ниток з білими надає орнаменту золотистого відтінку. Окрема група вишивок на сорочках — це вишивки з введенням у біле тло сірих, з різними відтінками, ниток, зрідка чорних. З середини XIX ст. поширеним стало вкраплення до білих вишивок світло-голубуватих ниток, а з кінця XIX ст. все частіше у складних візерунках обрамування окремих мотивів зернові виводи вишивались червоними нитками. Поширеним був і так званий «полуботківський взір» (у геометричному орнаменті переважали блакитні, білі та коричневі нитки).

Композиція зумовлена місцем і призначенням вишивок. Вона складніша і багатша на видному, центральному полі — широких рукавах, подолах жіночих сорочок, а в чоловічих сорочках — на манішках, комірі, унизу широких рукавів. На керсетках, юпках переважно стебелевим швом вишивали орнаментальні вертикальні стрічки на верхній полі і горизонтальні — знизу передніх пілок. Візерунки — геометричні розводи або рослинні гнучкі галузки.

На Полтавщині вишивали кольоровим гарусом, вовняними нитками кожухи і кожушини: нижні частини їх рукавів, кути піл, особливо верхньої, шви в талії на боках і спинці. Найпоширенішими були рослинні мотиви: галузки, квіти, листя, «сосонки», «зорі», «яблука» і под., вишиті червоними, зеленими, синіми нитками (домінував червоний колір). Локальними різновидами одягових вишивок виділяються Решетилівський, Прилуцький, Кобеляцький, Зіньківський повіти.

Наприкінці XIX ст. у вишивці одягу поширився рослинний орнамент: хрестиком червоними і чорними нитками на жіночих і чоловічих сорочках і традиційною кольоровою гладдю на керсетках, кожухах, юпках. Одягова вишивка Полтавщини — це значне художнє явище, в якому в повну силу виявлене творче обдарування українських майстрів.

Упродовж віків народна вишивка Поділля зазнавала впливів мистецтва сусідніх і навіть дальше відлеглих народів. Але при цьому вона ніколи не втрачала грунту, традицій, що виводилися з древньоруської культури. Подільська вишивка XIX ст. характеризується винятковою тонкістю, чистотою виконання різних технік поверхневого шитва (так звана «поверхниця»). Виділяються вишивки білими нитками на білому тлі, чорна низинка та вишивка чорними нитками килимового типу. При загальних спільних орнаментально-колористичних ознаках розрізняють вишивки східних, центральних і західних районів Поділля. У свою чергу в них є осередки з певними розбіжностями. Вишивки білими нитками, рукопрядними з льону, конопель, вибіленими на сонці або пофарбованими у відварах кори вільхи у легкі відтінки сірого, вохристого кольору, були особливо популярними і масово поширеними в усіх районах Східного Поділля. Головна увага зосереджувалася на вишиванні широких смуг на пазухах, манжетах, у нагрудній частині і низу широких рукавів чоловічих сорочок, комірах-зби-ранках, верхніх частинах рукавів жіночих сорочок, чіпців, хустин, рушників та ін. Типовим у вишивці білими нитками в поєднання в одному візерунку різних технік виконання: стебнівки, обметання (обкидання), гладі, мережок, вирізування і витягуванням з обкиданням ниток основи — «цирок», «миканок» тощо. Вони часто зіставлялися так, щоб виділити мережані мотиви. В ажурних білих вишивках XVIII ст. дірочки виколювали веретеном, у XIX ст. їх вирізували ножицями. Густе обкидання тугими, інколи воскованими нитками разом з іншими техніками вишивання в одному візерунку гладі посилюють ажурно-рельефні, світло-тіньові ефекти. Про художню цінність вишивки білими нитками чоловічих сорочок, її гармонійне зіставлення з верхнім плечовим одягом, насамперед свитами, прикрашеними крученими шнурками, свідчить, зокрема, картина В. Тропініна «Портрет українця». У жіночих сорочках на поликах вишивали ряди ромбів з виступами. Зверху їх обрамовувала вужча смуга — так звана «поверхниця», а знизу — підопліччя. Все більше поширювалося вишивання візерунків нижче поликів на широкій площині рукавів ромбами в один ряд, з'єднаний виступаючими кутами або ж окресленими декількома пасочками різних стіб-ків у прямокутних площинах. З середини XIX ст. почали вишивати всю площину рукавів. Орнаментальні мотиви — ромби з виступами («рачки») і без виступів («книші»), круги-зерна, зигзаги-«хвильки» та ін. вишиті горизонтальними смугами, а нижче від поликів у шаховому або вертикальному плані розміщені мотиви аж до манжетів. Виділяються сорочки, на рукавах яких від манжета до поликів мережаний мотив «дерева життя» з розгалуженими гілками або три орнаментальні стрічки. Вертикальне розташування геометризованих мотивів у стрічковому або шаховому плані на рукавах нижче поликів характерне для південно-східних районів Поділля. Славилися вишивкою села Яланці, Клембівка, Городківка, Стінна, Баланівка, Янгород, Ку-ковка та ін. Високої художньої майстерності досягли майстрині у вишивках, в яких творили складний орнамент з геометричних фігур, виконаних білими і світло-вохристими нитками (фарбували у лузі із спаленої соломи гречки). Візерунки таких вишивок переливались золотистими відтінками. Такий колір у народі називали пшеничним. Біло-вохриста вишивка з вирізуванням багата орнаментальними мотивами, цікава щодо принципів їх ритмічної узгодженості — позмінного ритму прорізаних і рельефно-виступаючих площин. У ній здавалося би, простими засобами досягаються сильні, емоційні художні ефекти.

Особливо розвинута була вишивка низзю, або низинкою, різновидна щодо принципів технічного виконання та орнаментально-колористичного вирішення. Відомі її назви: кругла низь, дрібненька, «сліпа», «цвіткована», низь «з лиця шита», «лиса низь» тощо.

Характерна особливість подільської вишивки низинкою — це техніка її виконання (дуже дрібненькими стібками і переважно чорними нитками). Якщо смуга візерунку зроблена чорними нитками, а обвід зрідка окреслений червоними, таку низинку називали «поквітчаною». У середині XIX б$. була поширена класична вишивка низзю — смуги висотою до 5—6 см, де ритмічно чергувалися прямокутні площини, вишиті червоними і чорними нитками. В центрах тонко окреслені складні геометричні фігури: ромби з виступами, гачками, меандрові завитки тощо. Таке стрічкове розташування геометричних мотивів у червоних і чорних прямокутних площинах нагадує вишивку на уставках сорочок Полісся, Бойківщини.

Низинкова вишивка багата орнаментальними мотивами, їх народні назви свідчать про те, що у геометричному орнаменті зображені конкретні рослини, тварини, предмети побуту. Безмежна фантазія народних майстринь щодо передачі реального світу в чітких геометричних формах. Так, ламана лінія з виступами і рисками означає хміль, а без виступів — вужа. Найтонші лінії геометричних штрихів відрізняють один візерунок від другого. Найбільш популярні мотиви: сосонки, вазонки, вівсик, чорнобривці, реп'яхи, купчаки, хмелик, петрушка, горицвіт, «фасульки», рута, шипшина, рожа (проста, повна, стовпчаста, зіркаста, купчаста), яблука, полуниця, виноград, сливи тощо; вуж, в'юнок, раки, коропова луска, зозульки, сови, ластівки, качечки, павучки, коники, вовчі зуби, волове око, барани, баранячі роги і т. ін.; вітряки, гребенці, лемеші, ланцюг, копиток, багас тощо. Незчисленні варіанти умовного відтворення реального світу чіткими стібками складних геометричних форм. Дослідники невипадково порівнюють таку вишивку з дереворитами, підкреслюючи її без домішок чистий стиль.

Названі орнаментальні мотиви, принципи їх стрічкового і шахового розміщення у XIX ст. повторювались у XX ст. Вони поступово видозмінювались у бік укрупнення орнаментальних форм, розцвічення чорного кольору вишивок жовтими, червоними нитками. Тенденція до поліхромії, підкресленої звучності кольору, яскравості, характерна для всього народного мистецтва початку XX ст., подільську вишивку захоплює лише частково. Вона активніше проходить у вишивці центральних і північно-західних районів Поділля. Поступово з півдня на північ збільшується кількість візерунків на поликах жіночих сорочок (верхні смуги орнаменту вишиті чорною низинкою, а нижні підполиччя — «поверхницею», «кафасором» сірими нитками). На густих складочках комірів, рукавів вишивали червоними і синіми нитками смуги з рядів «кривульок», ромбів. Це так звані «збиранки».» У творчості вишивальниць Східного Поділля середини XIX ст. були популярними такі техніки, як однобічна, двобічна пряма, коса штапівка, «поверхниця», «кафасор». Кожна техніка має визначені завдання: штапівка — переважно для зображення складних геометричних форм на верхніх частинах поликів, низь — ценральних смуг на поликах, а «кафасор» — смуг нижче поликів. Різновидність вишивок на поликах жіночих сорочок визначається їхнім кольором: чорним, світло-сірим, жовто-оранжевим. Для створення художнього ефекту використані найрізноманітніші засоби: введення для вишивання окремих мотивів об'ємної нитки, часто ручнопряденої вовни, різне їх обрамування, ускладнення темпу орнаментального ритму. Популярним було введення у вишивку металевих (срібних і золотих) ниток, що підкреслювало урочистість.

Новим наприкінці XIX ст. було вишивання гладдю широких смуг на поликах жіночих сорочок, чоловічих манішках і манжетах з домінуючими геометризова-ними рослинними мотивами п'ятипелюсткових квіток-розеток. Пелюстки вишиті двобічною червоною гладдю і обкидані чорною стебнівкою. Введення стебнівки для обрамування геометричних і рослинних мотивів характерне для вишивки подільських районів, що межують з Київщиною. Популярною стає вишивка хрестиком червоними нитками. Для виділення середини квітів, поділу листочків, ягідок, пуп'янків вводяться чорні нитки, їх виконують стебнівкою або дрібним хрестиком, півхрести-ком. Подібне трактування рослинних мотивів поширене у східних районах, що межують з Рівненською областю (Старо-Костянтинів, Шепетівка, Вишневець, Шумськ, Ланівці, Крем'янець) та ін. Наприкінці XIX ст. зазнала поширення вишивка гладдю, хрестиком в поєднанні із стебнівкою (в районах Зборів, Збараж, Теребовля, Бережани та ін.). Сильними декоративними акцентами звучать пробіли білого тла тканини. Дрібненькі стібки введеш для обрамування провідних мотивів, переважно розеток- «звізд», ніжно стеляться одинарними "попарними рядами в прямих, зубчастих, зигзагоподібних смугах. Позмінне використання червоного і чорного кольорів узгоджує темп орнаментального руху.

Монументальністю звучання виділяється вишивка Західного Поділля, особливо районів Подністров'я, з такими осередками, як Борщів, Заліщики, Бучач (Тернопільська область). Тут поширене вишивання густих, тугих візерунків (без пробілів тканини) різними поверхневими стібками. Такі вишивки мають вигляд тканин ворсових або дрібного двобічного ткання 24. Дивує фантазія майстринь у вишивці рукавів жіночих сорочок. І це при чітко виробленій тридільній системі розміщення вишивки на рукавах: 1 — уставки; 2 — «морщини» — смуги висотою до 20 см, розміщені під уставками; 3 — решта площини рукава до манжетів. Вишивки уставки, «морщини» і рукава різняться між собою розмірами, орнаментом і технікою виконання. Найбагатша і найскладніша вишивка на уставці. Па ній поверхневими стібками (настил, стебнівка) чорними нитками густо вишиті від трьох до семи орнаментальних смуг, що сягають аж до коміра. Смуги заповнені в рядовому плані дрібними мотивами, найчастіше розетками, зигзагами, інколи окресленими темно-вишневою, темно-фіолетовою стебнівкою. Орнаментальні смуги розділені вузькими горизонтальними стрічками, вишитими часто чорними і металевими, золотими чи срібними нитками. Уставки обрамовані з нижньої і бокових частин, виділені як важлива композиційна частина вишивки рукавів. Пижче уставки вишита «морщина» — низинкою, «напротяганки», півхрестиком, рідше хрестиком, її колір, орнамент відмінний від уставки. В околицях Борщова переважають великі темно-червоні ромби з виступами, у Заліщиках — зелені, оранжево-жовті ромбові розводи, у с. Колодрібка — темно-фіолетові геометричні фігури. У «морщинах» деколи виступають пробіли тканини. На відміну від вищерозташованих смуг «морщини» й уставки, орнамент на рукаві виконаний грубілими нитками кучерявим «стегом» або об'ємною гладдю. Колір вишивки рукавів аналогічний уставці. Незважаючи на відмінність, усі три частини вишивок рукавів логічно доповнюють одна одну й утворюють єдину композиційну цілісність. Високою художньою майстерністю виділяються наддністрянські вишивки, в яких різними напрямками стібків ниток одного кольору створюють ледь помітні орнаментальні форми. Для досягнення виразної пластики візерунків майстрині використовували найрізноманітніші засоби. В околицях Бучача поширені геометричні візерунки з чітко окресленими мотивами, розташованими в рядках. У них багато вільного фону, на якому виділяються крупніші ромби, розетки, зубці. Домінуючий колір — чорний, темно-вишневий. Делікатно введені фіолетові, рожеві стібки посилюють золотисто-червоні акценти. Оригінальна вишивка так звана «кручена». Поверхневими стібками вишиваються кола — «ґудзики», розміщені у розетках або в ряд у вигинах хвилястих стрічок. Розетки обкидані і це надає мозаїчності цілому фону вишивки. Соковита поліхромія входить у подільську вишивку лише на початку XX ст. Сорочки на Полтавщині вишиваються головним чином білими нитками, дуже рідко червоними або сірими. Манішки білих сорочок у старих зразках прикрашалися білим візерунком, виконаним гладдю. Візерунок обводився чорними або кольоровими смугами. Техніка вишивання - шов "уперед голкою", "хрестик", шов "за голкою".

Техніка вишивання Харківської області має дуже багато загального з формами вишивки, що установилися в центральних областях України, але їй властиві і своєрідні поліхромні орнаменти, створювані напівхрестиком або хрестиком. Ці орнаменти вишивають переважно грубою ниткою, унаслідок чого візерунки створюють враження рельєфних.

Для Чернігівської області характерні білі вишивки. Геометричний або рослинний орнамент вишивається білими нитками або - із украпленням червоного і чорного. Виконується дуже дрібними стібками, що нагадують бісерні вишивки, характерні для чернігівських сорочок.

Вишивкам Київщини властивий рослинно-геометризований орнамент зі стилізованими гронами винограду, кольором хмелю чи восьмипелюстковими розетками, ромбами, квадратами. Основні кольори вишивок Київщини - білий, коралово-червоний, відтінений чорний.

У південних областях України техніка вишивки має багато загального з устояними формами центральних районів, однак їй властиві і цілком своєрідні поліхромні орнаменти, виконувані напівхрестиком або хрестиком.

Для подільських сорочок характерні барвистість і розмаїтість швів. Типовим є мережка "павучками", якою примережують вставки на рукави, клинці. Використовується і кольорова мережка - "шабак". В орнаментах подільських вишивок переважає один колір - чорний з великим або меншим украпленням червоного, синього, жовтого або зеленого. Найбільш поширені одноколірні (червоні і чорні) вишиванки, рідше - двох - і триколірні.

На півдні Тернопільської області типовою є вишивка бавовняними нитками зі згущеними стібками: окремі елементи обводяться кольоровими нитками, що забезпечує високий рельєф і колірний ефект. Такі вишивки розміщають уздовж усього рукава повздовжніми або скошеними смугами від полички до краю рукава.

Велике багатство технік вишивання характерне для Вінницької області: низь, хрестик, вишивка розписом, настилання, верхошов (верхоплут), вирізування; різноманітні види чорних, білих і кольорових мережок. Поряд з основними швами застосовуються і допоміжні, якими обрамляють і з'єднують окремі елементи композиції.

Характерною рисою етнографічного району Карпат і Прикарпаття є велика кількість окремих частин регіону зі своїм колоритом. Кожне село відрізняється від інших своєрідністю вишивки, багатством орнаменту і неповторністю квітів.

У народній вишивці Львівської області використовуються різноманітні типи візерунків. У південних районах орнамент вишивок геометричний, біле тло не заповнюється, що додає візерункам прозорість і легкість.

На Буковині, крім рослинних і геометричних мотивів, користуються зооморфною, вишивають гладдю (білою), дрібним хрестиком, штаповкою, крученим швом. Вишивальний матеріал - бісер, шовк, вовна, срібні і золоті нитки, металеві блискітки.

Гуцульські вишивки характеризуються розмаїтістю геометричних і рослинних візерунків, безліччю композицій, багатством сполучень квітів, головним чином - червоного з жовтим і зеленим, причому домінує червоний колір. Два або три відтінки жовтого кольору прояснюють вишивку і додають їй золотавий відблиск.

Для вишивок Закарпаття характерним є мотив зиґзаґ ("кривуля") у різних техніках виконання. Колірна гама вишивок досить широка: червоний сполучається з чорним (при цьому виділяється один колір - чорний або червоний), застосовуються як білий, так і багатобарвні орнаменти.

В Україні вишивкою прикрашали рушники, фіранки, жіночий і чоловічий одяг. Особлива увага приділялася рушникам - древнім талісманам будинку, родини.

Вишивки і досі користуються популярністю. Окрім того, велику кількість пам'яток "одягають" у вишиванки, обрамлюють елементами, які часто застосовуються при вишиванні. Своєрідну культуру "вишиванка та джинси" створюють сучасні етно- та культурні фестивалі.

У статті досліджено етнографічну діяльність Ольги Косач-Кривинюк, сестри Лесі Українки, зокрема, колекцію зразків народної вишивки із Катеринославщини, яка зберігається в Колодяжненському літературно-меморіальному музеї Лесі Українки.

Історія вишивки дуже давня. Перші згадки про вишивку відомі ще в ІІ ст. до нашої ери. В ХІ ст. на Русі існувала перша вишивальна школа, яка була організована сестрою Володимира Мономаха Ганкою, де молодих дівчат навчали гаптувати золотом та сріблом. Довгий час одним із найпоширеніших видів народного мистецтва на Україні була вишивка, якою в основному оздоблювали одяг, рушники. Вишивкою могли прикрашати головні убори – очіпки, намітки, хустини, а також кожухи, свити, скатертини. Вишивка – це переважно дівоче і жіноче заняття. Колись за кількістю й майстерністю вишитих рушників, сорочок, скатертин, які дівчина підготувала до свого весілля, робили висновки про її працьовитість.
Олена Пчілка писала: «Українські вишиванки й тканки вславилися своєю красою. Від якого часу на їх звернув ширший світ: з тихих закутків селянських вони пішли на виставки, та продаж у великі городи наші і далекі краї заграничні. На Вкраїні вже не тільки поодинокі люди клопочуться коло тих українських виробів, а вже заходжуються й цілі товариства, земства, торгові фірми: замовляють роботу по селах, або готують її в своїх майстернях, а потім продають ті шиті й ткані вироби в своїх складах, або посилають куди инде. На сьому полі найбільшої слави придбали собі – Полтавське Земство й Київське кустарне Общество; маючи пильний догляд при тій справі за чистотою українського стилю, вони додержують стародавній «український хист у його своєрідній красі» [4, c. 1].
Піддає критиці український стиль: «…він в народному шитті починає псуватись, замість узорів давнього повздержного – з тими геометричними візерунками або стилізованими квітами й гілечками – часто можна побачити на рукавах страшну лапанину, якісь неможливі рози та лапате листя, або якесь там страшне зуб’я, птахи, і все те ріже очі, робить з рукава або попередиці, шматок якогось московського ситцю самого безглуздого смаку. Ці узори запозичують з московських журналів, які не мають ніякого розуміння про наш народний орнамент та не має й власного смаку теж. Узори потрібно черпати з чистого джерела народної творчості української» [4, c. 1].
Ольга Петрівна вважала за потрібне відродити давнє українське шиття «настилання» та «вирізування», яке почало було занепадати, дає оцінку цьому дивовижному мистецтву. «Взори настилання й вирізування належать до вельми прикметних зразків нашої орнаментики: вони мають чисто геометричний склад, переходячи інколи в прості, своєвиді квітки й вітки. Пильно виконана робота дає щиро мистецький зразок» – писала Олена Пчілка [4, c. 1].Вона особисто займалась волинською етнографією і видала перший в Україні альбом «Український орнамент». Свою любов до вишивки передала дочці Ользі.
Ольга Петрівна Косач, в одруженні Кривинюк, народилася 26 липня 1877 року в м. Новограді-Волинському Волинської губернії. Коли їй було півтора року, родина переїхала до м. Луцька. Свідоме дитинство і юність Ольги проходять в Колодяжному. У саду в Колодяжному діти мають свої грядочки, доглядають за квітами, кущами. До праці горнеться мала Ліля, Пуц, Олеся, як пестливо називають Ольгу.
«Ліля у нас хазяйка: годує індиків, качок і голубів – пише Леся в листі до бабуні, – щодня після снідання зо мною учиться, а потім бігає по всіх усюдах з одною дівчинкою Марисею, з котрою вона у великій дружбі [5, c. 19]. «Олеся гребеться у садку, мов курка, все садить та пересаджує, та насаджує, на се йде той час, що зостається від науки» – пише Леся в листі до М.П. Драгоманова [5, c. 152].
Ольга спочатку вчиться вдома у Колодяжному. Мама навчає її німецької і французької мови, з братом вчать фізику, хімію, математику. Але велику увагу своїй сестрі приділяє Леся. Вона для неї складає підручник «Стародавня історія східних народів» за порадами і матеріалами, що їх присилає із Софії Михайло Драгоманов. Вдячна учениця видасть цей підручник в Катеринославі (1918 рік).
Восени 1893 року Леся й Ольга оселяються в Києві для дальшого навчання. «…Приходять уже всі Пуцові професори, і Пуц вчиться дуже ретельно, не забуваючи при тім і моїх уроків: історії та німецької мови. Старається таки! Так він настроїв себе на учений лад, що навіть намагається йти зо мною сьогодні на публічну лекцію хімії в університет. Ну, що ж, нехай іде, нехай привчається до лекцій університетських» – пише Леся в листі до матері [5, c. 176].
Ольга вступає до сьомого класу Київської жіночої гімназії А.Дучинської і у 1897 році закінчує її із золотою медаллю. Склавши вступні іспити, стає слухачкою вищих жіночих медичних курсів у Петербурзі. Це був єдиний заклад, де жінка могла здобути вищу медичну освіту.
Наприкінці 1904 року Ольга Петрівна Косач вийшла заміж за Михайла Кривинюка, тоді студента Празького політехнічного інституту. Деякий час жила в Празі. Як схвильовано, з якою мудрою ласкою благословляла Леся Українка «Лілею золото рожевою», «Лілеюлілейную» на одруження з Михайлом Кривинюком. «Я безмірно рада за тебе (се видно по неладу й стилю мого почерку), що ти матимеш таку справді вірну й щиру дружину. Не міряй і не важ, хто більше, а хто менше любить, бо на сі речі не досить відомих «измерений», а треба іншого, не математичного. Не міряй і не важ, не збирайся жити, а живи, люби, скільки можеш і як можеш, то менше буде жалю, вір мені, ніж коли б ти все розмірила, розважила і відклала на завтра, бо «завтра» не завжди приходить… Ні, ні, я нічого не раджу тобі і навіть не бажаю, я тільки буду щаслива за тебе, коли ти будеш щаслива, а здається, ти досі мала репутацію взагалі щасливої (і «линовище» найшла)» [6, c. 235].
Ольга не маючи змоги одержати роботу лікаря на Поліссі, знаходить її у 1910 році у Лоцманській Кам’янці біля Катеринослава. Влаштувалась на посаду земського патронажного лікаря для дітей-сиріт. Крім лікарської практики, Ольга займається літературою. Виступає на сторінках преси під псевдонімом Олеся Зірка. Вивчає мови. Ольга була щасливою, маючи щирого і вірного друга – свого чоловіка. Але війна, розруха, голод. Особливо лютував він на Катеринославщині на початку 20-х років. Після смерті доньки Ольга Косач-Кривинюк не змогла вже працювати лікарем. З народженням сина Василя у 1921 р. родина переїхала до Могилева-Подільського, де не було такого голоду. На той час там жила найменша сестра Ізидора Косач-Борисова зі своєю сім’єю і матір’ю Оленою Пчілкою. В Могилеві-Подільському розпочала нову професію – учительську. В 1924 р. повертається до Києва, працює учителем української мови, а пізніше – бібліографом у медичній бібліотеці. 1929 р. арешт чоловіка, якого звинувачують у ворожій діяльності в СВУ. Чудом вдалося йому залишитись живим.
В червні 1941 р. Михайло Кривинюк виїжджає до Москви. Туди приїздить син Михайло, який працював у Свердловську інженером. З Москви вони відправились до Свердловська, і в дорозі їх застає початок війни. Син іде на фронт, а Михайло Васильович, хворий, залишається в чужому місті самотнім. У вересні 1944 р. сталась трагедія. Не почув сигналу поїзда, попав під колеса. Син, повернувшись після війни до Свердловська, не віднайшов навіть могили батька. А менший син на початку війни перебував у прикордонному окрузі Мозиря Білорусії, потрапив в полон. Втік з полону і повернувся до Києва. Ці обставини стали причиною від’їзду сестер Ольги і Ізидори у грудні 1943 р за кордон. Страх перед сталінськими репресіями гнав їх з рідної землі. Нелегко жилося Ользі Косач-Кривинюк на старість. Ходила в полатаному одязі, жила скромно, інколи голодувала. 11 листопада 1945 р. Ольга Петрівна помирає у таборах для переміщених осіб в м. Аусбургу в Німеччині, де і похована.
Ольга Петрівна вела широку наукову діяльність. Вона стає одним із відомих бібліографів своєї сестри, розпочала свою працю над збиранням і упорядкуванням родинного архіву, рукописів Лесі Українки, її листів, а також над упорядкуванням українських узорів, які сама зібрала на Полтавщині, Катеринославщині і Київщині.
В останньому листі до Ізидори Косач (написаний 11 вересня 1945 року) О. Косач-Кривинюк писала: «Люба моя Дорунечко, рідна моя і дорога, дуже мені прикро, що мушу тобі писати про себе смутні речі. Василь, повернувшись з подорожі, застав мене хвору і, хоч я не лежала, дуже серйозно. Коли тутешній – єдиний – лікар не помиляється, то в мене початок цирозу печінки… Тепер у мене одна лише мрія – побачитися з тобою. Що я вже не побачуся з Михайлами, не побачу України, цього я абсолютно свідома… Шкода, що я досі не скінчила «Хронології». Власне, її сама скінчила, а деяких додатків до неї не довела до кінця… Узори і це [«Хронологія» – К.В.] – єдине, що я зробила в житті путнього» [1, c. 148].
Узори – це зразки узорів, зібраних на Київщині, Полтавщині і Катеринославщині і відтворених Ольгою Косач-Кривинюк на Катеринославщині. Сім зразків узорів у жовтні 1990 р. Ірина Кривинюк, дружина Лесиного племінника Василя, через Тамару Борисик-Скрипку передала Музею Лесі Українки в с. Колодяжному. А також її збірник «Українські народні узори з Київщини, Полтавщини і Катеринославщини / Зібрала й до друку впорядкувала Ольга Кривинюк. – К., 1928». Узори унікальні розмаїттям, багатством і технікою (вирізування і настилання). Це рукави, полики, поперечні лиштви на суцільних рукавах жіночих сорочок, коміри, пазухи чоловічих сорочок.
Зразки узорів, зібрані Ольгою Косач-Кривинюк, є цінним джерелом до вивчення народної вишивки України, зокрема, Катеринославщини. Вони свідчать про багатогранність діяльності всієї родини Косачів на благо розвитку українства.

 

Інформацію про наш край Леся отримувала з розповідей своєї матері письменниці Олени Пчілки, дядька М. Драгоманова, які підтримували тісні зв’язки з громадськими діячами Галичини, а також з літературних творів. Цікавилася поетеса і гуцульськими вишивками, які зберігалися в домі матері.

Український фольклорист М. Бучинський надіслав Олені Пчілці гуцульські вишивки з описом 42 узорів та поясненнями способу вишивання і крою жіночих та чоловічих сорочок. Цей матеріал був використаний письменницею для видання «Альбому систематичного впорядкування узорів малоруської орнаментики» (1876 р.).

Вишивки подаровані Бучинським були складені у вигляді килима, а в центрі вишиті такі його слова:

«Там, де Карпати сині гори,
Там зібрані тії взори,
Де зелена Буковина,
Шила руська їх дівчина».

“”

На фотографіях можна побачити Лесю Українку в гуцульських плетінках (силінках). Ці намиста були привезені М. Драгомановим з Микуличина.

Перші твори юної поетеси були опубліковані у галицьких журналах «Зоря» (1884) та «Дзвінок». Три поезії та поему «Русалка» Лесі Українки надрукувала Н. Кобринська в альманасі «Перший вінок». В березні 1891р. Леся Українка особисто познайомилась з Н. Кобринською, а потім з нею навіть листувалася. Свої твори Леся друкувала і в інших галицьких журналах: «Учителі», «Дзвінок».

Поетичний талант Лесі Українки формувався під впливом творів Т. Шевченка, а також від безпосереднього знайомства з І. Франком, М. Павликом, М. Драгомановим, О. Кобилянською, В. Стефаником.

Також одним з перших видавців, критиків і популяризаторів творів Лесі був уродженець нашого міста Михайло Павлик. Він познайомив двох письменниць – Лесю Українку і Ольгу Кобилянську.

Весною 1901р. Леся Українка поїхала в гості до О. Кобилянської в Чернівці. Обидві письменниці потоваришували. Леся гостювала у Чернівцях понад два місяці і написала кілька поезій. Під час мандрівки по місту Леся Українка і О. Кобилянська сфотографувалися на згадку. Оригінал фотографії тепер зберігається в музеї О. Кобилянської у Чернівцях.

У кінці червня цього ж року поетеса разом з Климентом Квіткою поїхала на лікування в с. Буркут через Вижницю, Яворів і Криворівню. Серед чарівної карпатської природи Леся Українка не лише лікувалася, а й зустрічалася з цікавими людьми, багато читала й працювала над творами «Одержима» та «В пущі». Вона написала тут кілька поезій, в яких висловила своє захоплення красою Карпат.

Під час перебування в Буркуті поетесу відвідав І. Франко. К. Квітка записав тоді 32 народні пісні з вуст Каменяра. Повертаючись з Буркута, Леся Українка через несприятливу погоду на кілька днів затрималась в с. Довгополі, де зустрічалася з Василем Стефаником. Друга їхня зустріч відбулася у вересні 1903р. в Полтаві під час відкриття пам’ятника І. Котляревському.

Перебуваючи деякий час у Вижниці, а це майже 2 місяці, Леся Українка, їздила берегом Черемоша, об’їздила все містечко. Покидаючи Вижницю письменниця напише на згадку такі слова: «В інші гори я полину, але спогад не покину по зеленій Буковині, по привітній господині. 27.VІІ.1901». З Вижниці гості через Кути, Косів приїхали до Яворова, де Леся зупинилася у родини Окуневських, з якими була знайома.

Громадськість нашого краю завжди виявляла зацікавленість до перебування Лесі Українки в Галичині, зокрема на Гуцульщині. Адже спілкування з письменницею мало великий вплив не лише на тогочасну інтелігенцію, а й на простих трудівників Галичини. На честь Лесі Українки та її перебування на Прикарпатті в кількох місцях встановлені пам’ятні знаки.

Образ Лесі Українки увічнювали на полотні і галицькі, і наддніпрянські майстри пензля: це відомі художники Іван Труш та Фотій Красицький (племінник Т. Шевченка).

Ще за життя славетної поетеси окремі її поезії поклали на музику Микола Лисенко (5 творів, серед них «Жалібний марш», «Східна мелодія») та галицькі композитори Денис Січинський («Не співайте мені сеї пісні») і Ярослав Лопатинський («Калина», «Нічка тиха і темна була»). Ці твори часто виконувались на концертах і були відомі галичанам.

Леся Українка впродовж свого життя виступала за культурне єднання Галичини і Наддніпрянщини.

Важко сказати, коли виникло килимарство в поліських селах, але свого розвитку воно набуло в XVIІІ – на початку ХІХ ст. Потрібно відзначити, що воно існувало не в усіх поліських селах, а лише в “шляхетних”, тобто вільних від кріпацької залежності, й порівняно заможніх.

Гобелени виготовляли як для власних потреб, так і на продаж. Ткали килим три-чотири місяці вручну на кроснах або ткацьких верстатах. Назва “кросна” пов’язувалась первісно з вертикальним типом верства, який мав вигляд рами з вертикальною основою. З бігом часу кросну замінив більш досконаліший горизонтальний верстат (“станок”), хоча конструкція його також проста. Він розрахований на ткання полотна, тому майже всі поліські гобелени були з двох полотнищ (“пулок”), які потім зшивалися посередині. Для виготовлення гобелену використовували крашену пряжу.

Краса виробу часто-густо залежала від кольорів, використаних у процесі ткання, тому фарбуванню пряжі надавали особливу роль.

Найпоширеніші в поліських килимах: червоний, зелений, білий, жовтий, чорний, синій кольори. Фарби виготовлялися за рецептами, які часто зберігалися в таємниці й передавалися з роду в рід. Існували й загальновідомі способи.

2.3

 

Українська вишивка сьогодні — складне, багатогранне явище, що розвивається в сфері традиційно-побутового, самодіяльного мистецтва та творчості художників-професіоналів. У відомих осередках вишивання — таких, як Косів, Клембівка, Полтава, Черкаси, Львів та інші,—створені підприємства художніх промислів, що відроджують і далі розвивають класичні надбання кожного мистецького регіону.

“Регіональні особливості орнаменту подільської вишивки” — розглянуто основні композиційні схеми узорів; визначено домінантні та найчастіше вживані елементи й мотиви, здійснено систематизацію колірних співвідношень, висвітлено специфіку “подільських” орнаментів у загальноукраїнському контексті та у порівнянні з аналогами інших країн.
Аналіз вишитих орнаментів дозволяє стверджувати, що до типової “подільської” орнаментики відносяться геоморфні узори, які започатковуються на Вінниччині, звідки розповсюджуються на південь і південний захід Поділля. Серед їх домінантних мотивів представлено основні графеми архаїчних знаків: ромб (“картки”, “графки”, “бубонки”), хрест-свастика (“раки”, “купчаки”, “ріжки”), S-подібні (“вуж”, “кривулючка”, “гесики”) та рогоподібні (“барани”, “баранчики”, “роги”) мотиви. Сьогодні важко говорити про їх семантику, оскільки назви мотивів швидше випадкові, утворені на візуальних асоціаціях, відсутні безпосередні докази про їх походження, проте вони засвідчують, що досліджувана територія входила в область формування загальноукраїнської орнаментальної системи, яка відображає складну історичну взаємодію недотичних ареалів праслов’янського світу.
До найбільш розповсюджених фітоморфних орнаментів кінця ХІХ – 30-х років ХХ ст. можна віднести новітні біхромні композиції у вигляді гірлянд, вінків, букетів з квіток рожі й сентифолії, кетягів калини, грон винограду тощо. Хоча подібні узори, як правило, відшивалися з друкованих зразків, однак сільські вишивальниці не завжди сліпо копіювали їх, а, запозичивши якісь мотиви, компонували свій варіант орнаменту з урахуваннням місцевих традицій та естетичних смаків. “Подільський” варіант таких узорів побутував в усіх північних районах регіону.
Лише у вишитих узорах південно-східних районів Поділля простежуються сліди давніх сюжетів з використанням антропоморфних образів, що було пов’язано із культурними взаємовпливами між українцями та російськими переселенцями.
Результати дослідження орнаменту подільської вишивки дозволяють позначити зони розповсюдження його композиційних, стилістичних та колористичних особливостей. Багатство мотивного арсеналу геометричного орнаменту зменшується з просуванням з півдня на північ, дещо північніше ця лінія відтягується на Західному Поділлі. Натомість збільшується питома вага рослинних узорів. Поліхромність орнаментики зростає, збагачуючись зі сходу на захід. Особливо це відчутно праворуч ріки Збруч, де типові для Східного Поділля чорно-червоні узори існують спорадично. Територія побутування орнаментів із символічними знаками окреслюється досить чітко і охоплює всі Придністровські райони Поділля.
Однак при всьому локальному розмаїтті вишитих узорів кінця ХІХ – 30-х років ХХ ст. на території Поділля прослідковується ряд спільних художніх особливостей на рівні стилістики, композиції, колориту, образності, що дає підстави говорити про наявність регіональної специфіки в національному контексті української традиційної вишивки.
Вирішальний вплив на характер орнаментальних мотивів мають різноманітні вишивальні шви, так звані "техніки", яких відомо на Україні близько ста. Окремі вишивальні шви характерні тільки для тих чи інших етнографічних районів України, а інши зустрічаються також у білоруських і російских вишивках.

Сорочки на Полтавщині вишиваються переважно білими нитками, зрідка червоними та сірими. Манишка білих сорочок у старих взірцях оздоблювалася білим узором, що виконувався гладдю. Візерунок обводився чорними або кольоровими смугами. Техніка вишивання - стебнівка, хрестик, шов "позад голки".

Техника вишивання Харьківскої області має багато спільного з установленними формами вишивки центральних областей України, але їй властиві й цілком своєрідні поліхромні орнаменти, що виконуються півхрестиком чи хрестиком. Ці орнаменти здебільшого вишивають грубою ниткою, завдяки чому узори справляють враження рельєфних.

Вишивки Полісся прості й чіткі за композицією. Ромболамана лінія геометричного мотиву повторюється кілька разів. Вишивка червоною ниткою по біло-сірому фону лляного полотна графічно чітка.

Своєрідною вишивкою здавна відома Волинь. Візерунки геометричні, дуже чіткі й прості за композицією. Чіткість ритму посилюється одноколірністю вишивок, виконаних червоною ниткою на біло-сірому фоні полотна. Вишивки північної Волині вражають своєю вишуканою простотою. У південних районах області переважають рослинні мотиви у доборі квіток, ягід, листочків. Вражає колоритність орнаменту.

Для Чернігівщини характерні білі вишивки. Геометричний або рослинний орнамент вишивається білими нітками або из вкрапленням червоного та чорного. Набирування дуже дрібними суміжними стібками, що нагадує бісерні вишивки, характерне для чернігівских сорочок.

Вишивкам Київщини властивий рослинно-геометризований орнамент из стилізованими гронами винограду, цвітом хмелю, восьмипелюстковими розетками, ромбами, квадратами. Основні кольори вишивок - білий, коралово-червоний, відтінений чорним. Сорочки оздоблюються гладдю, занізуванням, набируванням та хрестіком.

У південних районах України техніка вишивання має багато спільного з вишивкою центральних областей, але їй властиві й цілком своєрідні поліхромні орнаменти, яки виконуються півхрестиком чи хрестиком.

Подільскі вишивки виділяються серед багатої мистецької спадщини вишивок всієї України своїм колоритом та орнаментикою, складною техникою виконання.

Для подільских сорочок характерна барвистість і різноманітність швів. Найтиповішим є змережування "павучками", яким примережують уставки на рукава, клинці. Використовується і кольорова мережка - "шабак". В орнаментах подільських вишивок переважає один колір - чорний з більшим чи меншим вкрапленням червоного, синього, жовтого чи зеленого. Найбільш поширені одноколірні (червоні та чорні) вишивані сорочки, значно рідше - дво - та триколіріні.

На півдні Тернопільщини типовою є вишивка вовняними нитками із згущеними стібками: окремі елементи обводяться кольоровими нитками, що забезпечує високий рельєф та кольоровий ефект. Такі вишивки розміщують вздовж усього рукава повздовжніми чи скісними смугами від пілочки до краю рукава.

Велике багатство технік вишивання характерне для Вінниччини: низь, хрестик, стебнівка, настилування, верхоплут, зерновий вивід, вирізування; різноманітні види чорних, білих та кольорових мережок. Поряд з основними швами застосовуються й допоміжні - штапівка, стебнівка, контурні шви, якими обрамляють та з'єднують окремі елементи композиції.

Своєрідним центром мистецького вишивання на Поділлі є село Клембівка. Клембівчанки одні з перших на Україні одержали звання майстрів народної творчості. Їх художні вироби відомі у всьому світі, вони експонуються на різних виставках та міжнародних ярмарках, неодноразово їм було присуджено золоті медалі.

При вишиванні на Поділлі не користувалися ніякими допоміжними засобами - такими, як тамбур, канва, п'яльця, також не робили малюнків на тканині, а рахуючи нитки голкою, робили хрестики відповідно до візерунку, який хотіли вишити.

Вишиванням займалися у вільний від польових та інших господарчих робіт час. Вишивали виключно для своїх власних потреб. Замовлення зі сторони не приймалися, вироби не продавалися на базарах…

Орнамент подолян геометричний, густий, дуже різний по складним комбінаціям кутніх, то пов'язаних, то самостійних фігур. Зустрічаються іноді смуги вишивок у вигляді двух рядів, розташованих в шаховій послідовності, квадратів із дуже складним візерунком всередині. Такі вишивки можна зустріти на рукавах жіночих сорочок. На рушниках забарвлення вишивання яскравіше і малюнок робиться більший.

Характерною рисою етнографічного району Карпат та Прикарпаття є велика кількість окремих складових частин регіону із своїм колоритом. Кожне село відрізняється від інших своєрідністю вишивання, багатством орнаментальних композицій та неповторністю кольорів. У народній вишивці Львівської області використовуються різноманітні типи узорів. У південних районах орнамент вишивок геометричний, білий фон не заповнюється, що надає узорам прозорість та легкість.

На Буковині крім рослинних та геометричних мотивів використовуються зооморфні, що вишиваються лише гладдю (білою), дрібним хрестиком, крученим швом. Вишивальний матеріал - бісер, шовк, вовна, срібні та золоті нитки, металеві лелітки.

Гуцульські вишивки характеризуються різноманітністю геометричних та рослинних візерунків, розмаїтістю композицій, багатством кольорових сполук, здебільшого червоного з жовтим та зеленим, причому червоний колір домінує. Два або три відтінки жовтого кольору прояснюють вишивку і надають їй золотавого відблиску.

Для вишивок Закарпаття характерним є мотив "кривуля" у різних техніках виконання. Кольорова гама вишивок широка: червоне поєднується з чорним (при цьому виділяється один колір - чорний або червоний), використовуються як білі, так і багатоколірні орнаменти.На всій території західних областей України вишивка є неодмінною прикрасою народного одягу та інших предметів побуту. Її місцеві особливості щодо композиції орнаменту, колориту, техніки та способу пристосування дуже відмінні. У деяких околицях ці місцеві особливості вишивок збереглися приблизно до початку ХХ ст.., в інших (карпатському високогір’ї південному Подністров’ї, на північній Волині) вони в основному існують досі.

Південно-східні райони понад Дністром, в Івано-Франківській і Тернопільській областях, Чернівецька область та східне Закарпаття мають вишивки, подібні орнаментом і технікою виконання. Однак при загальній подібності вишивки окремих місцевостей мають свої характерні ознаки, за якими можна виділити зразки Тлумацького, Городенківського, Бучацького, Снятинського, Борівського, Заліщиківського районів на рівнині; Косовського, Кутського, Надвірнянського, Коломийського, Печеніжинськго районів на підгір’ї Ворохтянського, Жаб’ївського, Космацького районів гуцульського високогір’я та ін.

Вишивки цих районів, скомпоновані з трьох частин, положених уподовж. Різні способи вишивання – низинка, колення, прутик, вирізування, кручення поза голковий шов, пере міткове шиття, гладь, ланцюжок, хрестик тощо при тому самому мотиві дають зовсім інший ефект, іншу платину. Колорит вишивок також дуже різноманітний – від однотонного до сполучення десяти і більше барів. Найтиповішим є добір кольорів червоного, жовтого, зеленого і чорно, що відповідно до кількості й способу застосування дають дуже багато різноманітних узорів. У колоритні завжди переважає основний тон – червоний або чорний, він веде мотив “дає тло і головні акценти узору. Інші кольори підкріплюють звучання домінуючого.

Цікаві вишивки знаходимо в Тлумацькому районі. Для цієї місцевості типовий мотив з восираменних зірок, вписаних у ромби, що лежать на прямій лінії один біля одного. Поза ланцюжками, що лежать обабіч центрального мотиву, - зубчасті вершини, утворені з пів зірок. Узор густий, вишитий туго. без пробілів. Зірки, виконані гладдю з прозорими коленими вічками посередині, щільно заповнюють ромбоподібне поле. Контури ромбів і заповнення їх площин зрівноважені контрастним добром кольорів. Завдяки застосуванню різних способів вишивання окремих деталей узорів тлумацькі вишивки дуже пластичні й дають враження емалі.

На Снятинщині застосовують біле прозоре шитво – вирізування, колення, мережання у поєднанні з гладдю. Останнім часом тут дістали поширення кольорові вишивки, виконані хрестиками та двостороннім гаптуванням.

У вишивках з околиць Бучача мотиви подаються крупним планом, чітко й прозоро. Ліній ромбоподібних узорів з гострими зубастими вершками, виконані низинкою, наче виткані на полотні. Кольорові лінійні контури, завжди посилені білим тоном незаповненого полотна, надають вишивкам легкості та вираженості. Узори вишивають у темному колориті з перевагою чорно тону або в червоному, в поєднанні з жовтою й зеленою барвами, деколи з додатком синьої, рожевої, фіолетової. Кольори зливаються в загальний золотисто-червоний тон, який дуже типовий також для бучацьких тканин. У деяких селах Бучаччини вишивають спеціальним стібком з дрібних круглих цяток, ніби з ґудзиків, які розташовуються круглими розетками й півкруглими зубцями у тридільні мотиви. Ці так звані “кручені” узори, вишиті чорними або червоними нитками з додатком жовтого й зеленого кольорів, є місцевою особливістю Бучаччини.

Понад Дністром, в околицях Городенки, Борщева, Заліщиків, у Чернівецькій області, а також у Кутському та Косовському районах вишивки багатші ніж в інших місцевостях. Особливою пишнотою і декоративністю виділяються вишивки на рукавах жіночих сорочок. Покриваючи цілий рукав, вони мають три різні узори: на уставці, на морщинці (під уставкою) та вздовж рукава до зап’ястя. Вишивки уставок, морщинки й рукава різняться між собою розмірами, орнаментом і технікою виконання, але разом доповнюють одні одну і утворюють композиційну цілість. Найбагатша і найскладніша вишивка на уставці. Вона має широкий узор з одного або кількох горизонтальних пасом і часто буває обведена з трьох боків стрічкою, що збагачує її декоративність. Колористичний контраст уставці становить горизонтально вишита морщинка, виконувана стібком, подібним до ткання (низинка, напротяганки), рідше хрестиком.

У вишивках Городенківського району червоний колір вишнево-малинових відтінків часто поєднується із золотисто-жовтим та зеленим. Цікаві вишивки, які в одному кольорі мають два різні відтінки. Це досягається таким способом вишивання коли стібки кладуть у двох протилежних напрямках. Н особливу увагу заслуговують двобічні узори, вишивані шовковими, вовняними і металевими нитками. Вони вимагають великої майстерності та художнього смаку. Деякі з них дають враження дорогоцінної ювелірної прикраси з самоцвітами.

Ознайомлення з вишивками окремих місцевостей показує, що різноманітність і характерні порайонні ознаки в композиції, техніці виконання і колориті складають різні варіанти одного типу вишивки, який виступає на всій території і є основою для виникнення багатьох його відмінностей. Типовою вишивкою в західних областях України є стрічка з пасмовим розташування мотивів. Вона складається з трьох частин: основного, центрального мотиву, бічних ланцюжків і зубчастих вершків, що повторюють елемент основного узору. Орнаментальні мотиви завжди пов’язані з фактурою тканин, вони чіткі й дуже прості.

Щодо кольору ми бачимо вишивки від однотонних до виконаних десятьма, а той більше барвами. Найпоширеніші – двобарвні: червоно – черні або червоно-сині. Майже скрізь чорний та червоний кольори є основними. Червоними або чорними нитками вишиті узори в один колір, червона або чорна барва дає тло для кольорових вишивок і вдержує колоритну гаму в ясній або заглиблено темній тонації. Багатств барв зростає в напрямі з півночі на південь. Яскравих живописних ефектів і колористичної різноманітності вишивальниці домагаються шляхом контрастного зіставлення або добром відтінків того самого кольору.

Найпоширеніші способи вишивання: низинка і напротяганки, які виконуються на зразок ткання та дають різні варіанти геометричних узорів. Низинку шиють кольоровими нитками з вивороту вподовж за основою, роблячи рівнобіжні лінії потрібної довжини. Потім по лицьовій стороні “розвід” вишивки, тобто рисунок, виведений контурами, вишивають (заповнюють) кольорами відповідно до задуманого узору. Вишиваючи способом напротяганки, кольорову нитку прикладають по лицьовій стороні полотна в напрямку піткання, одержують однокольоровий контур геометричного мотиву.

У новіших вишивках переважають роботи хрестиком і гаптуванням, якими виконують геометричні та рослинні мотиви. Хрестиком, як і низинкою, будують основний мотив, потім ним же вишивають суцільний узор або поєднане з іншими способом вишивання. Гаптування завжди поєднане з ланцюжком, поза голковим шиттям, хрестиком, прутиком та прозорими стібками. Гаптування має більшу свободу, бо не обмежується строгим розрахунком на нитки, а закриває відповідно до узору площу і дає вільний рисунок заокруглених форм. Більшість вишивок минулого виконано “по нитці”. Ці способи пов’язані з фактурою тканини і дають переважно геометричні форми. З геометричними мотивами пов’язане і прозоре шитво – вирізування, колення, кручення та мереження – типове для вишивок ХІХ ст..

В західних областях України вишивають дуже багато. Майже кожна жінка з молодих літ вміє і любить вишивати. У компонуванні мотивів і поєднанні кольорів вишивальниці користуються незначною кількістю елементів, для кожного з яких мають окрему усталену назву “качела” (ромб, квадрат), кривуля (ламана лінія), головка (геометрична фігура), клинці (трикутники), ламки (з’єднані в одній точці три або чотири рисочки), рожі, зірки купки (назви розет), ріжки, пшеничка та інший якими означають вигляд геометричних мотивів. Маючи в пам’яті такий запас орнаментальних знаків та усталену схему орнаментальної побудови, вишивальниці творять незліченні комбінації узорів. Прекрасні узори, повні фантазії, художнього змісту і чуття, що хвилюють, як поетичні твори, вони вишивають з уяви і з пам’яті.

 

 

Підсумкові висновки

Українська традиційна вишивка як етнокультурний об’єкт, починаючи з кінця ХІХ ст., зазнала складних еволюційних перетворень. Проте у більшості районів Поділля майже до 1930-х років у ній збереглися основні риси традиційно-побутової культури українців.
Узявши за основу аналізу типологічні ознаки вишивки, встановлено, що подільська вишивка характеризується зонально-варіативними рисами північноподільського, середньоподільського та південноподільського варіантів вишивки.
Найвиразнішим у системі характерних ознак регіону виступає південноподільський (придністровський) варіант вишивки, аналоги якому знаходимо у сусідніх районах Буковини, Покуття та на Балканах і в Передній Азії. Неабияке значення в цьому відігравали безпосередні культурні контакти з вірменами та молдаванами, які протягом кількох століть проживали у придністровських районах Поділля.
У середньоподільській вишивці яскраво виділяються зональні відмінності між Західним й Східним Поділлям. Це, до певної міри, було зумовлено історичним поділом краю по річці Збруч впродовж майже 150 років, інтесивним розвитком промислових та культурних осередків з різною економічною орієнтацією в середині ХІХ ст. саме в центральних районах регіону (Тернопіль, Проскурів, Вінниця та ін.).
Натомість у вишивці північноподільського ареалу, який не був розділений державними кордонами в новітню добу, переважає схожість між цими зонами та наявні спільні риси з іншими областями України, що наприкінці ХІХ ст. сформувало загальний образ української національної вишивки.
Застосовуючи графічно-схематичний метод у вивченні узорів подільської вишивки, ми довели, що варіативність композицій базується на обмеженій кількості мотивів, традиційних для вишивки українського та інших народів світу. З’ясовано, що до формотворчих мотивів “подільського” геоморфного орнаменту належать графеми квадрата-ромба, S-подібного мотиву, хреста-свастики, перехрещених ліній з меандровим завершенням (“роги”), їх частин та близько 150-ти різноманітних похідних комбінацій з них. Отже присутність однакових графем в орнаментах народів Азії, Африки, Європи з одного боку та України — Поділля — з іншого слід вважати не випадковим збігом, а закономірністю, наслідком того, що ця територія ввійшла до світової орнаментотворчої системи.
З’ясовано, що в колірних співвідношеннях найбільш типовими є поєднання контрастних чорного і червоного у вирішенні малюнка узорів на білому тлі полотна. Виявлено локальне розмаїття вишивки у використанні різнокольорових ниток промислового виробництва у діапазоні монохромії, біхромії й поліхромії в галицькій частині Західного Поділля та домінуючої біхромії в Східному Поділлі.
Уважне вивчення всіх складових елементів, що витворили поняття “народна вишивка”, ще раз переконує нас у рівновазі всіх її компонентів, узгодженості їх з вишитими виробами. За багатовіковий період розвитку вишивки сформувалася диференціація технік виконання, матеріалу та узорів в оздобленні тканин хатнього вжитку та одягу. Встановлено, що традиційні подільські рушники вишивали техніками “качалочки”, стебнівка, штапівка, гладь нитками червоного і синього чи чорного кольорів. Лише для рушників характерні сюжетно-образні композиції з антропоморфними мотивами. А у вишивці жіночих сорочок зустрічаються орнаменти з архаїчними мотивами, вишиті вовняними нитками технікою “колодки” та шовковими нитками “позаігленним швом”. Вишиті бісером та стеклярусом складні рослинні композиції виявлено на одязі, пошитому з оксамитових та вовняних тканин.
Картографування народної вишивки як явища традиційно-побутової культури населення Поділля дозволяє виділити власне подільський тип вишивки, яий можна окреслити центральними районами Східного Поділля й всіма південними районами регіону та визначити міжрегіональний тип, що охоплює північноподільські та західну частину середньоподільських районів. Водночас встановлено спільні національні риси вишивки Поділля з вишивкою суміжних областей Буковини, Покуття, Опілля, Волині, Полісся, Київщини й Півдня України.

 

 

Матеріал і техніка вишивання – важливі фактори, які зумовлюють художній рівень вишивки. Вражаюча геніальність народних вишивальниць – у їх глибокому розумінні матеріалу, вмінні використовувати: здавалося б, прості засоби для отримання сильних декоративних ефектів. Згідно призначення матеріали для вишивання поділяються на два види: матеріал як основа, на якій вишивають (тканини, шкіра) і матеріал, яким вишивають (нитки рослинного, тваринного походження, металеві, бесід, лелітки, корали, перш, ґудзики тощо).

Природні, фізичні, структурно-еластичні властивості, кольорові відтінки, характер взаємодії цих двох видів матеріалів значною мірою визначають художню якість вишивки. Колективна мудрість народу полягає в мистецькому хисті згармонізування різних видів матеріалів, найвиразнішого виявлення й краси у двомірній площині і продуманої співмірності вилитих узорів і пробілів тканини для підсилення емоційних акцентів звучання орнаменту, колориту.

Як і в усіх східних слов’ян, в українській народній вишивці масово поширені були для вишивання тканини домашнього виготовлення – вовняні, конопляні та шкіра. Послідовно змінювалось використання різних матеріалів. На території України різні природні умови, рівень взаємовпливів з культурними надбаннями сусідніх народів спричинилися до формування локальних своєрідностей технічних технологічних аспектів підготовки тканин до вишивання. Матеріалами для виготовлення тканин в домашніх умовах виступала місцева сировина: льон, коноплі, овеча вовна, які оброблялись цілорічно, поетапно, у визначені народним календарем терміни.

В ХІХ ст.., як в епоху сивої давнини, про що свідчать археологічні знахідки матеріалом для вишивання, масово поширеним на території України, були ручнопрядильні льняні, конопляні і вовняні нитки.

Пряли нитки з найкраще опрацьованих волокон льону ти конопель, пряли тоненько і рівно, щоб жодна нерівність не шкодила вільному рухові нитки у вушці голки, щоб вона легко стелилась на фоні тканини. Особливо багато уваги приділялось дальшій підготовці ниток: вибілюванню, фарбуванню, натиранню воском або жиром тощо. В кожному районі, селі існували відмінності щодо процесів підготовки ниток для вишивання. Поширеним явищем було вибілювання ниток. Вишивка білими нитками – давня загальнослов’янська традиція. На Україні підготовка вибілених ниток, вишивання ними пов’язані з ідеалами чистоти, краси, вправності жіночих рук, повір’ями в добре життя.

 

Бісер, металеві пластини, ґудзики, корали, стеклярус – матеріали, які в українській народній вишивці були підпорядковані осиному вишивальному матеріалу – нитками, різної структури і якості, від тонких, ледве помітних, до грубих нитяних шнурів.

З давніх-давен поняття “вишивка” означало прикрашання тканин, шкіри, побутового обрядового та інтер’єрного призначення з допомогою голки і нитки. Здавалося б простіше є технічні засоби вишивання. Голкою, у вушко якої затягнута нитка, проколювала основу шкіри або тканини, стежки різні за розмірами, кольорові в задуманому напрямі, ритмі повторення стібки-шви. А в результаті створювалося безліч складних, високохудожніх орнаментальних форм.

Техніка вплітання нитки в основу, коли двосторонньому плані – з лицевої і вивоворотньої сторони – позмінно виступає вишивальна нитка, виконуючи функцію зшивання. призбирування тканини, орнаментування, поширена по всій території України і відома під назвами зшивання. переплітання, перебирання, снування. При її виконанні іде процес активного втручання в структуру тканини.

До двостороннього методу декорування тканин належать і різноманітні техніки виколювання, вирізування, мережання, обметування, рубцювання тощо. Ці техніки були відомі в усіх областях України. Особливого поширення вони набули на Покутті, Полтавщині, Київщині та ін.

Техніка виколювання передувала появі вирізування. Її своєрідність полягає в тому, що стібки щільно кладуться один біля одного, починаючи з центру, де утворюється голкою дірочка, і навколо неї застеляють площину у формі квадрата, ромба або круга.

Вирізування виконується в такій послідовності: спочатку обкидаються густими стібками нитки основи і піткання у формі квадратів різної величин, потім вирізуються квадратні отвори.

Важливим в українській народній вишивці ХІХ ст.. був активний процес розвитку мережання, змережування, які виконувались в тісному співвідношенні з різними техніками вишивання. В цій діяльності народні майстрині виявили досконале значення технічних навиків, а так само і високу орнаментальну колористичну культуру.

Мережка – це своєрідна прозора ажурна вишивка, що виконується тільки на тканинах полотняного переплетення, оскільки для виконання мережки необхідно витягти певну кількість горизонтальних ниток, а вертикальні зібрати голкою в пучки і обметати нитками, окреслюючи певні орнаментальні мотиви: “стовпчики”, “прутики”, “павучки”, “віконце” тощо. В залежності від техніки виконання мережки поділяються на “одинарний прутик”, “подвійний прутик”, “схрещений прутик”, “черв’ячок”, “одинарні стовпчики”, “подвійні стовпчики”, “гречка”, “вівсяночка”, “лучка”, “одинарна”, “подвійна ляхівка” та “багаторядова ляхівка з настилом”, “прутик з настилом”, з “прутиком через чисницю”, через “чисницю без прутик”, “шабак”, “затеганка зубчикова квадратикова”.

Гладь двостороння відома пряма і коса. Щільно один стібок біля одного прямо або скісно нитки основи заповнюються порівняно великі площини.

“Поверхниця” – техніка вишивання, при якій вишивальна нитка відповідно до узору щільно застеляє фон у вертикальному напрямі справа наліво. На лицевій стороні стібки вишивальної нитки вертикальні, на виворітній – горизонтальні. Найчастіше зустрічається у вишивках Полісся, Поділля, Покуття.

При техніці “ретязь” стібки наносяться зліва направо, починаючи від першого хрестика. З його нижнього лівого кута проведений довгий стібок вверх направо, протягнутий навиворіт тканини за три нитки основи вправо від верхнього уколу першого хрестика. Він накриває хрестик. Далі справа наліво набрані три нитки на голку, нитка витягнута в місце уколу правого верхнього кута першого хрестика. Так прокладені довгі діагональні стібки навхрест.

“Зерновий вивід” – техніка на перший погляд подібна до двобічної штапівки, тилу ромбовидної стрічки, “в Яночку”. Пізніше полягає в тому, що при вишиванні техніко. “зерновий вивід” стрічки з ромбиків у діагональному напрямі всі стібки нанесені подвійно, один поверх одного. Спочатку нанесений перший горизонтальний подвійний стібок, який покривається другим. Послідовно чергуються зигзагоподібні ряди зернового виводу.

Другий ряд виконується подвійними зустрічними стібками, утворюючи квадратики. При застосуванні цієї техніки вишивальна нитка притягнута, і в місцем уколів голкою утворюються дірочки. Ця техніка має ще назву “дірочкова”.Вишивка “хрестик” виконується двома перехресними діагональними стібками. Чітко рухаються нитки основи тканини. Всі верхні стібки лежать в одному напрямі, нижні – в іншому. При правильному виколюванні на виворітній стороні виходять рівні, прямі, паралельн6і стібки по вертикалі (коли спочатку миються скісні стібки, пів хрестики, а не цілий хрестик) і прямі суцільні стрічки по горизонталі (коли одразу вишивається цілий хрестик).

“Металівка”, при якій спочатку наносять методом “поперед голки” зліва направо стібки через три-п’ять ниток основи (один на лицевій, другий на виворітній стороні). Зворотнім ходом нитки справа нанесені стібки на проміжки лицевої і виворотної сторони. Двічі стібки ніде не покриваються. Цю техніку на Волині називають стібок, на Поділлі – стебнівка.

“Ланцюжок” – техніка вишивання петельками, які виходять одна з одної, утворюючи ланцюжок, виконується голкою або гачком. При вишиванні голкою виводять нитку з виворотньої сторони на лицеву, роблять петельку і проводять нитку навиворіт, вводячи голку в попередній укол. Наступний стібок на лицеву сторону роблять так, що кінчик голки, потрапив у середину петлі. Різновид петель довших, коротших, вужчих, ширших визначає характер ланцюжкової стрічки.

Композиція орнаменту, його розміщення перебувають, у тісному зв’язку з призначенням вишивки. Вона складніша і багатша на видних частинах комплексів одягу, тканинах інтер’єрного призначення. Відмінний характер композиції, кольорового рішення вишивки в жіночому, чоловічому і дитячому одязі, у весільному вбранні, одязі, призначеному для щоденної праці, на свято і на смерть. Вас заздалегідь детально продумане і логічно обґрунтоване. Прямокутні площини тканини, прямий крій окремих компонентів одягу спричинились до створення стрічкових, композицій. Серед величезної кількості варіантів композиційного рішення вишивок перевагу мають стрічкова, булетка, а також вазонна композиції. Дещо іншого застосування набула розеткова і шахова системи розміщення орнаментальних мотивів

Орнаментальні мотиви волинських вишивок сягають своїм корінням у місцеву флору та фауну, в історичну традицію. У давнину основні орнаментальні мотиви відображали елементи символіки різних стародавніх культів.

Протягом багатовікової історії мистецтва вишивання прямий, безпосередній зміст символічних зображень поступово стирався. Однак, хоча орнаментальні форми дійшли до нас дещо трансформованими, можливо, більш абстрактними, символіка їх в основному збереглася завдяки традиції.

За мотивами орнаменти вишивок поділяються на три групи: геометричні (абстрактні), рослинні, зооморфні (тваринні).

Геометричні орнаменти притаманні всій слов'янській міфології. Вони дуже прості: кружальця, трикутники, ромби, кривульки, лінії, хрести (прості й подвійні). Важко судити, який зміст вкладался в ці символи раніше. Сьогодні на основі їх в народній вишивці широко використовуються такі мотиви, як "баранячі роги", "кучери", "кудрявці", "гребінчики" тощо. В орнаменті подільских вишивок трапляється мотив "кривульки", або "безконечника", який відомий ще з часів трипільскої культури, тобто значно раніше, ніж славнозвісний грецький меандр. Зигзагоподібний меандровий орнамент зустрічається у вишивках західних районів Поділля. До цього виду орнаментальних мотивів належать "сосонки", "хвощ" та "перерви", що набули поширення в південних та західних районах Поділля. Відомий взір "рожи" (зірки, розетки) представляє собою перехід від геометричного до рослинного орнаменту. Іноді він нагадує зображення сонця.

В основі рослинного орнаменту лежить прагнення перенести у вишивку красу природи. Навіть гранично умовні узори виникли внаслідок спостереження реально існуючих форм у природі. В українській вишивці часто використовуються такі мотиви, як "виноград", "хміль", "дубове листя", "барвинок" тощо. Деяки з них несуть на собі відбиток стародавніх символічних уявлень народу. Так, мотив "барвинку" є символом немеркнучого життя, узор "яблучне коло", поділенний на чотири сектори, з вишиванням протилежних частин в одному кольорі - символом кохання. У сучасній вишивці трапляється й древній символ "дерево життя", який здебільшого зображається стилізовано у формі листя або гілок.

У вишивках зооморфних (тваринних) орнаментів зображуються: кінь, заєць, риба, жаба; з птахів - півень, сова, голуб, зозуля; з комах - муха, метелик, павук, летючі жуки. В багатьох випадках зооморфні орнаменти є своєрідним, властивим саме цій вишивальниці, зображенням, в якому відбивається її індивідуальне бачення узору. У подібних орнаментах виступають у різноманітних часто химерних сплетеннях (однак из збереженням традіційних вимог до композиції) заячі та вовчі зуби, волове око, коропова луска, баранячі роги тощо.

 

 

Мистецтво вишивання сягає сивої давнини. Розвиток його ніколи не переривався. Пам‘ятки Х-ХІІІ століття засвідчують високий рівень орнаментальних композицій вишивок з антропоморфними, зооморфними і рослинними геометризованими мотивами.
Уже в цей період можна говорити про два напрями вишивання- орнаментального і сюжетного. Важливими знахідками срібно-золотого гаптування з фігурними зображеннями ХІІ століття є фрагменти єпітрахилі знайдені в 1936 році у Софійському соборі. Вісім фігур – жіноча Оранта, п‘ять чоловічих, двох ангелів – вишиті золотою, срібною сухозліткою та світлим шовком “в прокол”, “в прикріп”, “в настил”. Між фігурами на єпітрахилі вишитий рослинний орнамент: галузки, завитки, листочки та ін. Про поєднання сюжетних і орнаментальних зображень як про типове явище вишивального мистецтва свідчать пам‘ятки пізнішого часу.
Так, сітчастий ромбовий орнамент червоними нитками вишитий на білій скатертині, якою застелений стіл у фресці “Тайна вечеря” в Горянах. Чітке розміщення квіткових галузок, червоних, чорних стрічок видно на фресках в Любліні й Лаврові, на іконі “Богородиця з дитиною” з Луцька, “Спас нерукотворний”, “Преображення” з Яблунева. Детально рядове і шахове розміщення квіткових червоних і чорних галузок передано в одязі Христа в іконах “Богородиця одигітрія” з Красова та в “Поклоніння волхвів” з Бусовиська.
Розвиток сюжетного вишивального мистецтва засвідчують зображені твори ХІ-ХVI століття. Серед них особливо цінні: золочівський фелон, плащаниця із Жиравки. В золочівському фелоні вишивка передає не тільки багатство орнаментальних мотивів, а й індивідуальність виразу обличчя. Всього в фелоні одинадцять постатей, і кожна має відмінні риси в передачі обличчя, орнаменту одягу, німбу.
На домотканому полотні вишита плащаниця ХVI століття, що зберігається в Кам‘янець-Подільському історичному музеї-заповіднику. Це одна з тих пам‘яток, що показує орнаментальне багатство геометризованих і геометризовано-рослинних мотивів у сюжетних вишивках. У цьому плані цікаві буковинські гапти, датовані сюжетні вишивки XVII століття, що зберігаються у Львівському музеї українського мистецтва.
Поступово збагачуються техніки виконання вишивок золотом, сріблом та шовком. У XVII столітті з‘являється панцирний шов, різні методи закріплення металевих ниток, які утворюють ромби, зигзаги, кривулі та ін. Аналогічні техніки були поширені в пам‘ятках із західних областей України. В єдиному руслі творчого процесу проходив розвиток вишивки в таких центрах гаптування, як Київ, Чернігів, Львів, Луцьк, Корець, Чернівці, Броди, Дубно, Острог. Вишивкою прикрашали одяг, скатерті, рушники, наволочки, кінську збрую.
Вишивки XVII-XVIII століття виконані переважно на домотканих матеріалах: льняних, конопляних, вовняних. З середини XVII століття поширилось використання для вишивок привізних бавовняних, вовняних, шовкових, металевих. Пожвавлення торговельних відносин сприяло тому, що фабричні червоні, чорні і сині нитки масово використовувалось в українській народній вишивці. Місцеве виробництво шовкових тканин XVII-XVIII століття у таких провідних осередках, як Київ, Корсунь, Кам‘янець-Подільський, Львів, Броди, Корець, Івано-Франківськ, Бучач, мало велике значення для поширення шовкових ниток у народному вишиванні. Вітчизняне виробництво золотих і срібних ниток давало можливість активно використовувати їх для виготовлення високохудожніх золототканих тканин.
Різні верстви феодальної верхівки, козацька старшина, церква були замовниками дорогих вишивок золотими, срібними, шовковими нитками – скатертин, завіс, шат для ікон, фелонів, плащаниць, риз, інших коштовних виробів. Суцільне вишивання золотими і срібними та мідними нитками – гаптування – було популярним видом народної творчості. Вишивальниці уміло застосовували в своїх композиціях різновидні елементи геометричного, рослинного, зооморфного орнаменту, дуже часто зберігаючи архаїчні форми: геральдичні, зооморфні композиції, антропоморфні зображення, розетки, дерево життя та ін. Особливого розвитку зазнав дуже стилізований рослинний орнамент, серед якого центральне місце займала квіткова галузка.
Унікальні пам‘ятки народного вишивання XVII-XVIII століття- рушники, вишиті ручнопряденими червоними, інколи з вкрапленням синіх ниток на домотканому полотні. В рушниках з антропоморфними мотивами складні геометризовані зображення часто передані в характері рослинних форм. Архаїчні риси антропоморфних мотивів найбільш збереглися в рушниках з районів Поділля, Подністров‘я.
Різновидність вишитих на рушниках композицій дерева життя- символу всього живого – створюють фантастичні казкові птахи, що оберігають його. Вишивальниці наділили ці мотиви рисами неземної краси, таємничості, глибинної премудрості. Птахи переважно розміщені обабіч центрального стовбура над кроною дерев. Їм видно все земне і відкриті небесні простори. Вони вишиті або з припіднятими крильцями, готові злетіти, або зображені в іншій, спокійній позі – їх голови повернуті вгору. В усіх композиціях птахи трактовані узагальнено, так, що важко відгадати їх реальні форми.
Серед фантастичних сюжетів у вишитих рушниках XVII ст. виділяються сіріни – птахи давніх легенд, билин, своєрідні древньослов‘янські покровителі. Виміряні людською уявою, вони по-різному зображувались на рушниках. У Чернігівському історичному музеї зберігається рушник з типовим розміщенням диво-птаха над деревом життя. Крила його високо підняті, хвіст овалоподібний, пишно розпущений, з променеподібними пір‘їнками, що уособлюють промені сонця.
Образи диво-птахів, віл-русалок збереглися у вишивках рушників північних районів Чернігівщини, Сумщини. В характері їх трактування відчутні аналогії з подібними сюжетами, поширеними в російській народній вишивці. Ці мотиви нерозривно зв‘язані з деревом життя. Фантастичні напівлюдські птахи видозмінювались, губилися в народній пам‘яті.
В орнітоморфному орнаменті в XVII ст. з‘являються зображення орлів. Вони вишивались сидячими, з напіврозпущеними крилами, у профільному зображенні або у фас, але завжди з характерно поверненою головою. Найбільше пам‘яток з вишитими геральдичними орлами XVII-XVIIІ ст. збереглося з Чернігівщини. Як стверджують дослідники, орел особливо шанувався як покровитель племені сіверян, а вже пізніше він стає геральдичною емблемою міста Чернігова.
В рушниках XVIIІ ст. в складні рослинні композиції дуже часто включені попарно або в круговому розміщенні півники, курочки, качечки. Типовим зразком є рушник, в якому птахи в круговому плані оточують дерево життя. Найчастіше птахи розміщені вверху композиції попарно, як символи радості, родинного щастя.
Складні процеси переходу від геометризованих форм найрізноманітнішого сюжетного образотворчого орнаменту до рослинного прослідковуються у вишивках початку XVIIІ ст. Типовий приклад – вишивки з буковинських районів Подністров‘я. На зміну ламаним стрічкам приходять хвилясті, у вгинах яких розміщуються чотирипелюсткові квіти, листочки. Особливо цікаві у вертикальному плані розміщені смуги, в яких позмінно вишиті червоними і синіми нитками один над одним вазонні мотиви з різними квітами. Такий принцип вертикальної подачі вазонних мотивів, антропоморфних фігур, уподібнених до дерева життя, зустрічається і в інших районах України: Бойківщини, Яворівщини та ін. Поширені трирядові композиції з мотивами дерева життя, уподібненими до зображення людських постатей у вишивках запасок Яворівщини.
Особливого розвитку зазнав рослинний орнамент у вишивках великих скатертин, запон, простирадл. Складні рослинні орнаментальні форми логічно розміщені на бордюрах, що обрамляють прямокутну і центральну частини. В міському купецькому середовищі побутували скатертини з виділенням концентричної композиції, обрамленої бордюром – прямокутною або круговою орнаментальною смугою. Так, скатерть 1710 року, на якій вишиті складні рослинні галузки, розетки-зірки, вражає багатством варіантів різного напрямку і щільності стібків червоною заполоччю, їх виділенням на білому фоні. Аналіз принципів суцільного двостороннього заповнення квіткових пелюсток, листя різними дрібними стібками, зубцями, ромбиками, квадратами дає можливість проводити порівняння з відомими рушниковими швами, характерними для Київщини, Полтавщини XVIIІ ст.
Для Чернігівщини та Київщини найхарактернішими старовинними швами є “набирування” – це шви, що шиються зліва направо дуже дрібними стібками і нагадують бісерні вишивки, орнамент чіткий, простий, завжди геометричний.
Майже по всій Україні відома техніка “вирізування”, що комбінується із “лиштвою”. Вирізування виконується білими та сірими нитками, на Поділлі – кольоровими. Ця техніка поєднувалася з іншими способами вишивання.
Українській народній вишивці притаманні також інші шви: стебнівка, верхоплут, кучері, вирізування, мережка, які раніше часто поєднувалися в одному узорі. Так лиштва із мережками або вирізування дає один з художньо найдосконаліших типів вишивки, що був особливо поширений на Полтавщині, Київщині, Поділлі.
На початку ХХ століття вищеназвані техніки дещо витісняються швом “хрестик”. Це, безумовно, менш складна техніка, узори хрестиком звичайно вишиваються дещо грубіше, ніж заволіканням або низзю. Проте окремі майстри досягають в техніці “хрестик”значних мистецьких ефектів.
Чи не найяскравішим втіленням багатого і розмаїтого мистецтва народної вишивки є біла вишивана сорочка – невід‘ємна складова частина українського народного вбрання як жіночого, так і чоловічого. Вишивана сорочка була характерною ознакою кожної місцевості, і порівняно легко відрізнити полтавську від подільської, гуцульську від поліської. Вони розрізняються орнаментом, технікою виконання та гамою барв.
Для Полтавщини характерні такі шви: хрестик, плутаний хрестик, подвійний прутик, зубчики, мережка, прутикова мережка, вирізування, лиштва, виколювання, довбанка, верхоплут, ляхівка в один і більше рядів, пухлики, ланцюжки та ін. Узори виконуються окремими швами і поєднанням кількох швів. Сорочки на Полтавщині вишиваються переважно білими нитками, зрідка червоними та сірими. Манишка білих сорочок у старих взірцях оздоблювалася білим узором, що виконувався гладдю. Візерунок обводився чорними або кольоровими смугами. Техніка вишивання – стебнівка, хрестик, шов “позад голки”.
Вишивки Полісся прості й чіткі за композицією. Ромболамана лінія геометричного мотиву повторюється кілька разів. Вишивка червоною ниткою по біло-сірому фону лляного полотна графічно чітка.
У північних районах Волині побутує вишивка низовим і поверхневим швом на зразок ткання, одноколірне вишивання, виконане в цій місцевості, вражає своєю вишуканою простотою. У південних районах області переважають рослинні мотиви у доборі квіток, ягід, листочків. Шиття поверхневе – хрестик, гладь, прутик. Чорний колір поєднується з найрізноманітнішими комбінаціями червоного, чим досягається значний колористичний ефект.
Для Чернігівщини характерні білі вишивки. Щоб підсилити загальну виразність вишивки, в ній здебільшого використовують два або більше типів швів. Наприклад в одній композиції поєднуються шви прозорі із щільним настиланням або іншим видом лічбової гладді. На Чернігівщині чоловічі та жіночі сорочки змережуються прутиком так, як і на Поділлі, - прозорою мережкою, червоними та чорними нитками.
Сорчки на Київщині оздоблюються гладдю, занизуванням, набируванням та хрестиком. На них переважно рослинно геометризованіорнаменти із стилізованими гронами винограду, що виконується червоними і чорними нитками, з незначним вкрапленням жовтого.
У південних районах України сорочки прикрашаються вишивкою, що являє собою поєднання орнаментальних мотивів та вишивальних технік різних місцевотей. Це пояснюється тим, що тут мешкає мішане у плані національному населення.
Для подільських сорочок характерна барвистість і різноманітність швів. Найтиповішим є змережування “павучками”, яким примережують уставки на рукави, клинці. Подільська вишивка особливо багата на візерунки: центральні мотиви у вигляді ромбів здебільшого розміщуються між двома горизонтальними лініями. В орнаментах подільських вишиванок переважає один колір – чорний з більшим чи меншим вкрапленням червоного, синього, жовтого та зеленого.
На півдні Тернопільщини типовою є вишивка вовняними нитками із згущеними стібками: окремі елементи обводяться кольоровими нитками, що забезпечує високий рельєф та кольоровий ефект. Такі вишивки розміщають уздовж усього рукава повздовжніми чи скісними смугами від пілочки до краю рукава.
Велике багатство технік вишивання характерне для Вінничини: низь, хрестик, стеблівка, настилювання, зерновий вивід, вирізування; різноманітні види чорних, білих та кольорових мережок. Поряд з основними швами застосовуються й допоміжні – штапівка, стебнівка, контурні шви, якими обробляють і з‘єднують окремі елементи композиції.
Характерна риса етнографічного району Карпат та Прикарпаття – це велика кількість окремих складових частин регіону із своїм колоритом та специфічними особливостями. У минулому майже кожне село відрізнялося від іншого своєрідністю вишивки, багатством орнаментальних композицій та неповторністю кольорів. Так у сорочках, вишитих у селі Космачі, переважає осіння гама кольорів, а у Верховинських селах – гама синіх та фіолетових.
У народній вишивці Львівської області використовуються різноманітні типи узорів: окремі з них поширені по всій області, інші – пов‘язані з певними місцевостями і утворюють локальні різновиди. У південних районах Львівщини орнамент вишивок геометричний, білий фон не заповнюється, що надає узорам прозорості й легкості. Вишивані сорочки колористично розмаїті.
На Буковині використовуються зооморфні, які вишивають білою гладдю, дрібним хрестиком, штапівкою, крученим швом. При цьому як вишивальний матеріал використовують бісер, шовк, вовну, срібні та золоті нитки, металеві лелітки.
Для вишивок Закарпаття характерним є мотив “кривуля” у різних техніках виконання. Переважає техніка “заволікання” і вишивання хрестиком, часто також використовують вирізування і гаптування. Кольорова гама вишивок широка: червоне поєднується з чорним, поширені як білі так і багатоколірні орнаменти.
Сьогодні, як і сотні років тому, не старіє стародавнє мистецтво тканих і вишиваних рушників, які є традиційною прикрасою українського народного життя. Розвішані у світлиці по стінах і над картинами, вони надають їй охайності, святковості та затишку.
Спільною творчою працею народних майстрів і художників – професіоналів українська вишивка всебічно розвивається, широко виходить у художню промисловість, знаходить застосування в побуті міста і села.

 

2.2.Технологічні особливості
Усі види швів, що застосовуються в українському народному вишиванні, можна поділити на лічильні і по вільному контуру. Лічильні шви виконують на основі лічби ниток тканини. Шви по вільному контуру вишивають по попередньо нанесеному рисунку на тканину. До них належать різноманітні декоративні шви: петельний, тамбурний та їх різновиди- стебловий, полтавська та художня гладь, рішелье.
Лічильні шви виконують на попередньо прорідженій або суцільній тканині. Перші називаються ажурними, другі - глухими швами. До групи ажурних лічильних швів належать мережки, вирізування, сітки, а до глухих- лічильна пряма і коса гладь, хрестики, різноманітні декоративні лічильні шви, занизування, набирання та ін.
Простими мережками називають такі, для яких висмикують лише одну смугу тканини і застосовують один технічний метод.
Одинарний прутик. Основою мережки е звичайний ручний шов, який застосовують для підшивання рубця. З розвитком народного мистецтва вишивання цей шов видозмінився і перетворився в найпростішу мережку- одинарний прутик.
Виконуючи цю мережку, обшивають лише одну сторону прорідженої доріжки тканини, утворюються немовби китички з ниток тканини. За принципом ціеї мережки вишивають багато інших, але тільки в два ходи – з обох боків прорідженої смужки тканини – верхнього і нижнього.
Подвійний прутик. Ця мережка е основою для всіх складніших мережок, але часто застосовуеться і в чистому вигляді – для підшивання краю виробів – серветок, скатертин, рукавів і ін.
Мережку подвійний прутик виконують тим же методом,що й попередню. Спочатку виконують мережку одинарний з протилежного боку – виходять стовпчики, стягнуті з обох боків.
Роздвоений прутик,або черв‘ячок . Ця мережка – видозмінений подвійний прутик . Нижній край мережки виконують так само, як і в одинарному прутику, але при цьому кількість відокремлюваних ниток для стовпчика має бути обов‘язково парна. Оформляючи ряд мережки, в кожній стовпчик стягують половину ниток двох сусідніх стовпчиків, немовби розділяючи кожен стовпчик навпіл. Роздвоєний прутик застосовують у вузьких мережках.
Снопик і жучок з центральною ниткою. Цю мережку виконують зліва направо по готовій мережці, подвійний прутик завширшки 1 см або більше. За допомогою робочої нитки з‘єднують стовпчики в пучок по два або три разом по центру мережки. Якщо об‘єднують по два і чотири стовпчики , мережку називають снопик , а якщо – три стовпчики , то жучок .
Козлик . Ця мережка є іншою комбінацією парного з‘єднання стовпчиків. Робочою ниткою роблять одночасно два ряди петель. Стовпчики зв‘язують по два разом приблизно на 1\3 висоти то зверху, то знизу. При цьому до вже стягнутого стовпчика приєднують щоразу тільки один новий так, щоб кожний стовпчик був з‘єднаний з двома суміжними.
Затягування. Ця старовинна мережка характерна для полтавської вишивки. Поеднується з глухим швом занизування. Свою назву дістала від способу вишивання. Узор утворюється не настиланням, а затягуванням робочої нитки замість висмикнутої. За рахунок цього створюється враження ажурності. Виконують мережку нитками неяскравих кольорів, близьких до кольору тканини.
Вирізування. Цей шов у поєднанні з лічильною гладдю, мережками та іншими видами швів дуже поширений на Полтавщині і виконуеться білими або сірими нитками на білому полотні. Він також поширений на Київщині, але виконуеться червоними або чорними нитками.Спочатку качалочками обшивають контур фігурки, стежачи за тим, щоб одні й ті самі нитки з обох сторін контуру попадали встовпчики. Як тільки фігурка буде обкидана ниткою, вирізують нитки біля качалочок і висмикують їх. Виходить сіточка всередині фігурки. Стовпчики утвореної сіточки щільно обкидають робочою ниткою, одночасно виконуючи в центральних клітинках накидні петлі. Перехрещення стовпчиків закривають двома перехрещеними діагональними стібками
Виколювання або солов‘їні вічка. Цей шов самостійно не застосовується, а входить як складова частина у великі композиції спільно з іншими швами, як лічильна гладь, зерновий вивід. Шов виколювання являє собою квадратик з дірочкою посередині. Стібки, якими обкидають дірочку, роблять різної довжини по одній нитці тканини.Щоб мати правильний квадратик з дірочкою посередині, беруть парну кількість ниток для кожної сторони квадратика. Під час вишивання стібки треба стягувати, щоб утворилась дірочка.
Двобічний шов, або штапівка. Цей шов грунтується на шві вперед голку, який є основним у народному вишиванні. Застосовується самостійно і як елемент орнаментального вишивання з лічильною гладдю. Виконується за лічбою ниток основи і утка уперед голку без попереднього нанесення рисунка на тканину. Спочатку прошивають контур рисунка. Зворотним ходом робочої нитки покривають пропущені місця і пропускають покриті, одночасно заповнюючи внутрішню частину рисунка.
Ретязь. Шов ретязь застосовують як декоративний та маскувальний у поєднанні з іншими швами для оформлення країв виробів. Стібки лягають дуже щільно. Ретязь можна вишивати двома способами. В обох випадках на лицьовому боці виходить однакова вишивка, а на виворотному – або всі стібки вертикальні, або два ряди горизонтальних.
Курячий брід . Цей шов застосовують у поєднанні з лічильною гладдю, вирізуванням, солов‘їними вічками. Він являє собою зворотний бік зернового виводу, але вертикальні і горизонтальні стібки двічі не повторюються.Під час вишивання робочою ниткою стягують нитки тканини, щоб утворились невеличкі отвори. Цей шов має красивий вигляд, якщо його вишивають товстою крученою ниткою. Шов часто вишивають у два, три і більше рядів.
Косий хрестик. Виконуючи всі види вишивання хрестиком, необхідно дотримуватись таких правил:
вершини всіх хрестиків, що стикаються, мають збігатися так, щоб на просвіт вишивки видно було дірочки;
верхній напівхрестик по всій вишивці повинен мати один напрям.
Косий хрестик – найпоширеніший шов у сучасних українських вишивках. Він складається з двох косих стібків, які перехрещуються по діагоналі.
Подвійний хрестик. На відміну від косого кожний подвійний хрестик вишивають окремо. Спочатку виконують діагоналі хрестика, а потім два перпендикулярних стібки так, щоб центр їх перехрещення збігався з центром перехрещення діагональних стібків.
Прямий хрестик. Прямий хрестик поширений у західних областях України, але як елемент орнаменту зустрічається у вишивках інших областей. Вишивають прямий хрестик так само, як і косий, тільки перехрещуються вертикальні і горизонтальні стібки.
Рушникові шви. Ця велика група технічних способів великих елементів рослинного орнаменту поширена у вишивках центральних областей України. Це в основному двобічні лічильні шви, які поєднують в собі занизування, штапівку, лічильну гладь, хрестик.
Обводки. До рушникових швів близькі обводки, призначені для композиційного завершення орнаменту. Їх можна виконувати різними швами – занизуванням, прямою і косою гладдю, набируванням, а також ретязем, верхошвом, хрестиком. Можна застосовувати різноманітні їх поєднання.
Строчка, або шов назад голку. Цей шов нагадує машинну строчку:на лицьовому боці виробу стібки розташовані впритул один за одним,а на вивороті вони лягають один на одного.
Тамбурний шов,або ланцюжок. Народне вишивання дає дуже багато зразків застосування тамбурного шва. Ним вишивають узори як самостійно, так і в поєднанні з рушниковими швами, в рослинних орнаментах. Шов виконують справа наліво.
Художня гладь із зливанням відтінків. Цей шов звичайно застосовують для вишивання квіток та листків. Поєднуючи кольори ниток, можна досягти потрібного кольору і відтінку. Злиття відтінків досягають тим, що стібки гладі роблять різної довжини. Для вишивання художньою гладдю необхідно мати велику палітру кольорів ниток. Часто в одному кольорі необхідно поєднати до 10 і більше відтінків.
Сполучні шви. Сполучні шви, застосовувані для зшивання різних площин тканини, називають змережуванням. Виконують їх петельним швом. Перш, ніж приступити до змережування, треба підготувати краї деталей виробу. Для цього край виробу підгинають на 3 мм, потім ще раз на 3 мм і приметують ниткою кольору тканини виробу.

Курсова робота на тему:

«Вишивка: історія, особливості, народні майстри»

ЗМІСТ

ВСТУП

Розділ І.

1.1. Історичні відомості про вишивку

1.2.Значення вишивки в житті людини

Розділ ІІ

2.1. Розвиток сучасної народної вишивки

2.2.Художньо-технологічні особливості.

2.3.Орнамент та техніка виконання.

Розділ ІІІ

3.1. Народні майстри вишивки Покуття

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

       Свю курсову роботу , як зазвичай , я розпочинаю зі вступу.

За час навчання в коледжі та інституті я ознайомилася з різними видами

мистецтва та техніками виконання виробів.Особливу увагу я надала пошиттю

та оздобленню одягу, елементами якого є народні мотиви. Випробувавши та

вивчивши різні матеріали , я вирішила зупинитись на впровадженні

новаторських ідей в ще ніби стародавній крій та оздоблення. Це давній та

дуже захоплюючий вид декоративно-прикладного мистецтва ,котрий захопив

мене з самого початку знайомства з ним .

       Вишивка – класичний вид українського народного мистецтва, що розкриває

багатство творчих сил народу, вершини його мистецького хисту.

Дивовижне багатство художньо-емоційних рішень української народної

вишивки зумовлено тим, що вона широко виступає в різноманітних варіантах

– як прикраса тканин одягового побутового, інтер’єрно-обрядового

призначення.

Дослідників народної культури постійно хвилює цілий ряд проблем

вишивального мистецтва. Чому вишивка зазнала такого масового поширення в

творчості українського народу? Численні матеріали свідчать, що вишивкою

займались майже в кожній селянській хаті. Популярною вона була і в

міському середовищі. Чим пояснити, що ніколи не зникала потреба

прикрашати одяг, різноманітні вироби для житлових, громадських культових

інтер’єрів, ритуальних, святкових обрядів, тощо.

Наявні фактологічні матеріали допомагають зазирнути в далеке минуле

вишивального мистецтва. Вишивки на тканинах і шкірі не могли довго

зберігатися. Зношувались вишиті речі, але узори з них повторювались,

перефразовувались, видозмінювались. До узорів, вишитих матерями,

бабусями, прабабусями, дівчата додавали нові мотиви, кольорові акценти,

і кожна робила це по-своєму. А всі разом вони створювали співзвучні

своєму часові складні орнаментальні композиції, в яких виявляються

нашарування тем, образів і сюжетів різного історичного походження.

вишивального мистецтва, його естетично-художньої природи. Вишивка

розглядається як один із видів живописного мистецтва. Аналіз сріблястих

переливів вишивки білими нитками на білому фоні, дзвінких звучань

вишивки червоними і білими, червоними і синіми, червоними і чорними

нитками, барвистої соковитості багатоколірної гами дає можливість

стверджувати, що в галузі вишивки найбільш багато і різносторонньо

розкрилось колористичне обдарування народних майстрів. Кольорова вишивка

дає сміливий порівняльний виклик народному розпису і в багатьох

варіантах перемагає його своєю специфікою мелодійної гармонійності

кольорових зіставлень.

Вишивка – це унікальне мистецтво народної графіки, вона зберегла і несе

в собі багатовікову культуру народної декоративно лінії. Стібки

нитки-лінії – прямі по горизонталі або вертикалі, діагональні – основа

творення складних орнаментальних форм. Вона – домінанта вишивального

мистецтва. З неї починається безперервний   процес творення – від простих

ел6ементів до складних мотивів орнаментальних форм. Характерно, що у

вишивці наглядніше і переконливіше, ніж в інших видах мистецтва, можна

спостерігати народну винахідливість щодо методу розміщення мотивів на

лінії, яку в народі називають стежиною, дорогою, бігунчиком. Ці лінії

стеляться на тканині рівно, зубчастими або хвилястими виступами, строго

організовуючи в лінійно-стрічковому ритмі безліч мотивів, образів,

знаків.

У вишивці найглибше відображене орнаментальне багатство народного

мистецтва, воно дає численні зразки геніальних композицій,

неперевершених за рівнем художнього трактування в інших видах народного

мистецтва.

Вишивка – це орнаментальна скарбниця колективного генія. В ній втілено

чудеса народної вигадки, фантазії – геометризований метод зображення

краси землі, природи, сонця, людини.

Загальновизнані, неперевершені класичні зразки геометричного орнаменту

українського народної вишивки Постійно оновлюючись і збагачуючись новими

рисами, мистецтва вишивки ніколи не поривало з іншими методами

зображення багатого рослинного світу. Краса рідної земля передана у

вишивці широкомасштабно – сягаючи небесних планет, сонця, зірок, місяця.

Численні повтори різноманітних композицій геометричного, рослинного,

оргітоморфного, зооморфного орнаментів приведені до їх особливої

вишуканості, лаконічності, художньої виразності.

1.1. Історія вишивки

Цей вид мистецтва виник давно – корені його сягають у глибину віків.

Мабуть, ніколи не зможемо ми довідатися, хто і коли вперше здогадався

втілити в узорний мотив красу рідної природи, свої переживання та

відчуття, бо огляду на недовговічність тканини та ниток наука позбавлена

можливості точно визначити час виникнення цього мистецтва. Адже зразки

найдавнішої вишивки у музеях Європи віднять до V ст. н.е., а пам’ятки

української вишивки збереглися лише за кілька останніх століть

(найбільше у музеях вишивок ХІХ ст.).

Дані археологічних розкопок, свідчення літописців і мандрівників

минулого дозволяють стверджувати, що початки мистецтва вишивання на

території, яку займає сучасна Україна, сягають сивої давнини і розвиток

днів. Елементи символіки сучасних орнаментів української народної

вишивки перегукуються з орнаментами, якими прикрашали посуд давні

мешканці території нашої країни – трипільські племена (доба пізнього

неоліту і початку періоду бронзи).

Вишивкою був прикрашений одяг у скіфів – мешканців причорноморських

степів, про що свідчить давньогрецький історик Геродот.

Відомо багато археологічних доказів відносно давності і поширеності

народних звичаїв вишивати одяг. У с. Мартинівка Черкаської області було

 Черкаської області було

знайдено скарб, що датується VІ ст. н.е. Серед інших речей тут

виявлено срібні бляшки з фігурками, чоловіків, одягнених у широкі

сорочки з вишивкою на грудях, - ще недавно так одягались українські

селяни. Бляшки, подібні до знайдених у с. Мартинівка, було виявлено у

Фессалії, на Балканах. Науковці вважають, що їх занесли туди слов’яни з

середньої Наддніпрянщини. На фессальських бляшках зображено воїна так

виразно, що видно вишивану вставку на сорочці.

Арабський мандрівник Ібн-Фадлак (Х ст. н. е.) у своїй оповіді про русів

зазначає, що вони мали вишитий одяг.

У часи Київської Русі мистецтво художньої вишивки дуже високо

цінувалося. Сестра Володимира Мономаха Анна - Янка організувала в Києві,

в Андріївському монастирі, школу, де молоді дівчата вчилися вишивати

золотом і сріблом.

Археологічні розкопки, підтверджували значне поширення вишивання у

стародавньому Києві на фібулах і срібних браслетах ХІІІ ст.. зображено

постаті в сорочках з широкими вишиваними манишками.

В Іпатіївському літопису від 1252 р. говориться, що князь Данило

Галицький під час зустрічі з королем був одягнений в кожух, обшитий

золотими плоскими мережками.

Творче спілкування з іншими народами мало певний вплив на техніку

художньої вишивки майстрів Київської Русі, але в своїй основі вона

залишалась самобутньою. Народ творив, знаходив і стверджував власний,

оригінальний стиль. Невідомі умільці копіткою працею виробили

різноманітні устелені техніки вишивання, зразки давньокиївського

вишивання на шкірі та тканині дійшли до нас з Х-ХІ ст.. З первісного

заняття вишивка згодом перетворилася у ремесло, яке потрібно було добре

знати. Відомо, що таку школу очевидно, першу на українській землі, у ХІ

ст. організувала сестра Мономаха Ганна. В ній навчали майстринь, котрі

вишивали речі церковного вжитку, князівський одяг тощо. У ХVІ-ХVІІ ст.

успішно діяли промисли гаптування в Києві, Чернігові, Корці та інших

містах. У Львові вишивальний цех створений у 1658 р. Численні такі

майстри були в ХVІІІ ст.. при монастирях, поміщицьких садибах. Тут

вишивали одяг, скатерки, рушники, наволочки та ін. Ці вироби здебільшого

призначалися для продажу. Поступово формуються значні вишивальні центри,

наприклад, у селах Григорівні на Київщині, Качаневці – на Чернігівщині,

Клембівці – на Поділлі, і т.д. Такими центрами в Карпатах стають

Вижниця, Косів, Космач тощо. У другій половині ХІХ ст.. знову виник

інтерес до народного, національного вишивання і не тільки компонентів

одягу, хатнього вжитку, а й атрибутів, символіки. І саме цей період

виявився своєрідним пробним каменем під тиском штучних псевдонародних

існування такого виду народного художнього промислу не могло бути

конкурентноздатним з промисловістю. Намагання різних товариств,

організацій, установ (наприклад “Просвіти” земств, різних шкіл, курсів

при них) щодо збереження, та дальшого розвитку цього виду народної

художньої творчості могли дати бажаних результатів у конкурсній боротьбі

 ьтатів у конкурсній боротьбі

з промисловим виробництвом.

Проте вишивка не зникла з життя народу, як і не згасла його душа,

естетичні уподобання. Основне призначення вишивки – прикрашувати одяг,

інетр’єно-обрядові тканини – зумовило її виживання і дальшого розвитку.

Вона стала майже виключно домашнім заняттям, і хоч існували вишивальні

фабрики, наприклад ім.. Лесі Українки у Львові. та дешеве фабричне

полотно все більше замінювало тканини домашнього виробництва, вививка

традиційно тримається на індивідуальної творчості, дуже повільно

переходила вона на перкалі, шовк та інші тканини промилсовгов

виробництва. І навпаки, фабричні різноколірні нитки, - заполоч, волічка,

гарус і т.д. у народних вишивальниць користувались зростаючим попитом.

Кінець ХІХ – початок ХХ ст.. – це період, коли вишивка набула масового

застосування на жіночому і чоловічому одязі вишивання, образний,

орнаментальний лад, набувають чітко означених рис. Наприклад, вишивка з

рослинного орнаменту червоного, синього, зеленого, жовтого кольорів

Яворів шини на Львівщині і монохромний (чорний),часто геометризований,

орнамент. Сокальщини в цій же області. Багата на відмінності місцевого

характеру гуцульська вишивка, наприклад, оранжево-жовта космацька з суто

геометричним орнаментом відрізняється від наддніпрянської з розвиненим

рослинним, і.т.д. Українська вишивка знає також зооморфні, антропоморфні

та орнітоморфні мотиви (зображення звірів, людей, птахів. Неповторністю

композицій, орнаменту, колориту характеризується вишивки Полісся,

Бойківщиин, Поділля, Полтавщини. Часто вони є своєрідним “паспортом” для

вишитих речей (наприклад, сорочок), Вже в кінці ХІХ на початку ХХ ст..

вишивальницям на Україні були відомі понад 1200 художньо-технічних

прийомів вишивання, хоч століттями існувало два основних методи

нанесення вишивальними нитками стібків на тканину – двосторонній і

односторонній. На всій території України широко було відоме мережання,

однак окремі регіони мали свої особливості.

Композиційне вирішення української вишивки відзначається безмежною

фантазією, колоритом. І все ж переважає стрічкова, букетна і вазонна

композиції. Багатий колорит, складні геометричні узори, що густо

заповнюють тло тканини, властиві вишивці Галичини, Буковини, Закарпаття.

Рослинний орнамент червоного, чорного і синього кольорів у поєднанні із

зображенням тварин характерний для Полтавщини, Київщини, Чернігівщини.

Серед найвідоміших майстрів Г. Герасимович, Л. Березовська, О.Василенко,

Г.Гринь, Л. Вансальська, Г. Кольченко, а також В.Сидоренко, А Корзун

(Зхапрків), Н.Гречанівська, Л. Городина (Київщина), О. Великодна, О.

Закорна (Полтавщина), М. Коржук, Є. Ковтун (Вінниччина), Д. Петневич,

С.Селянкіна (Івано-Франківщина), Л. Фролова, Г.Бигук (Львівщина), А.

Шувайло, З. Кресанова (Черкащина), І. Ремізова, В. Тташмик

(Чернігівщина) та ін.

Вишивка – це не тільки майстерне творіння золотих рук народних умільців,

 

українського народу. Численні орнаментальні зображення тварин, птахів,

 нні орнаментальні зображення тварин, птахів,

рослин, дерев, квітів, стверджують, що наші предки обожнювали їх,

опоетизовавули природу не лише у фольклорі, а й декоративному мистецтві.

Наприклад, рушники з вишитими зображеннями голубів, півнів, коней,

хрестиків тощо було своєрідними оберегами, що захищали людину від “злих”

сил. Вагоме значення мала й кольорова символіка), червоний – любов,

жага, світло, боротьба, сорний – смуток, нещастя, горе, смерть, зелений

– весна, буяння, оновлення життя тощо). Солярні знаки, схематичні фігури

Сонця, Берегині, Дерева життя, вишиті на тканині, є ще одним свідченням

глибокої шаноби наших пращурів до Сонця, Матері, як могутніх, святих,

життєдайних першооснов усього сущого. Крім того, вишивання як

національна традиція сприяло формуванню у дівчат і жінок терпіння,

відчуття краси. Дівчина мала вишивати милому сорочку, хустину, весільні

рушники. Вишитий своїми руками одяг був одним із головних показників

працьовитості юнки. стійкості традицій дійшли через століття до наших

часів. Звичайно, з часом майстерність вишивання вдосконалювалась.

Народний досвід зберіг найтиповіші, найбільш доцільні, позначені високим

мистецьким смаком зразки орнаменту, їх барвистість, вишивальні техніки.

На рубежі ХVІ- ХVІІ ст.. починається могутня хвиля відродження

української культури, розвитку різних видів мистецтва, в тому числі й

вишивання, Арабський мандрівник, який у 1656 р. проїздив через Україну

по дорозі до Москви і назад, описуючи побут українців, зазначав, що у

дочок українських міщан та київських вельмож головні убори гаптовані

золотою ниткою.

В умовах патріархального укладу сільського життя з натуральними формами

господарювання більшість речей домашнього вжитку та його сім’єю. Майже в

кожній хаті ткали полотно і шили з нього одяг. А вишивка була

напоширенішим способом прикрасити тканину.

      1.2.Вишивка в житті людини

Дослідження вишивки розкриває важливі аспекти вираження в ній

живописної, графічної і орнаментальної культури народу.

Вишивка зберігала в своїй іконографії давні архаїчні мотиви. Вона майже

нічого не губила із своїх надбань, досвід причетний до відбиття складною

мовою вишивального мистецтва народного світогляду.

Закономірні процеси художньо-естетичного мислення народу формувалися

віками і удосконалювалися в міру поступу на шляху суспільного прогресу.

У всезагальній художньо-естетичній картині людського буття вишивка

займає чільне місце як найбільш масовий і різнофункціональний вид

мистецтва.

Історією визначена особлива роль вишивки в духовному життя людини,

створені естетичного середовища у праці, відпочинку, святкуванні. Вишиті

одяг, рушники, скатертини, завіси тощо, які організовують інтер’єр

житлових і ритуальних споруд, супроводжують свята, обряди, несуть в собі

не тільки матеріально-практичну, а й духовно-естетичну функції. З

давніх-давен і до сьогодні вишивка виступає як естетичне духовне

самовираження народу, його морального етикету, як утвердження краси

земного життя.

Починається кожна вишивка з підготовки матеріалу – вибору тканин, ниток,

голки та ін. Легкі рухи їх розміщень, сполучень, приводить до утворення

складних, наперед задуманих “серцю милих” узорів. При цьому завжди

присутні тактовна неспішність, міра співставлення, органічний зв’язок

між матеріалом тканини і вишивальних ниток. В результаті народжується

вишивка як нова реальність – на весільному рушникові, сорочці для

милого, дитячому одязі. Найкращі узори, такі, яки би ні в кого не було,

створювались і вишивались для дорогих людей, для особливих святкових

подій. Народною свідомістю опоетизована творчі жіноча праця, зв’язана з

образами добра, захисту, надії. Високоморальні естетичні основи

всенародного вишивального мистецтва.

Аналіз, вивчення вишивки в соціологічному аспекті пов’язані з основним

автором – жінкою. Вона по-іншому творила в кожну епоху, залежно від

соціально-історичних факторів, втілюючи у вишивці глибину філософської

мудрості життя, вміння вносити в нього красу, доброту ніжність. Одні і

ті ж жіночі руки легко і вправно виготовляли тканини, шили одяг,

вишивали його, прикрашали хату, готували їжу, випікали з шишками хліб,

коровай, калачі, книші тощо. І завжди в усьому непохитна вірність

народним традиціям і чуйність до всього нового, прогресивного. Ніколи не

переривався зв’язок художніх традицій, як і постійні процеси

взяємозв’язків і взаємовпливів з іншими видами народної творчості та

мистецтва.

Вишивка найпоказовіший вид мистецтва, який має широкі аналогії в

культурі інших народів.

Вишивка – мистецтво всенародне і інтернаціональне за своєю суттю. У ній

через віки пронесене і збережена колективна народна мудрість, художня

пам’ять, естетичні ідеали краси.

Покуття – Снятинський, Городенківський, Коломийський і частина

Тлумацького району Івано-Франківської області – виділяється в окремий,

чітко визначений своїми художньо-образними ознаками етнографічний

регіон. Проте він має аналогії з Поділлям і Буковиною. Найхарактернішими

сорочками тут є “чорнєнки”, які носили заміжні жінки, і “червонєнки”, що

вдягали дівчата. Вони здебільшого орнаментовані геометричними мотивами,

а розміщували скісними, ламаними віртуальними смугами або ж

розташовували в шаховому порядку, суцільно вкриваючи усе поло рукава.

Нижче “плічко” і “зморшки” ішли горизонтальні смуги орнаменту в

три-чотири ряди.

Варіанти червоного кольору в різних селах Покуття мали свої відмінності.

У Стецеві вони мали помаранчевий відтінок у Воронівцях і Раківцях

(Городенківський район) – темно-вишневий. Улюблений узор – композиція

чотирикутників, уся площина яких зашивалася нитками у різному напрямку.

В селі Видинові “чорнєнки” вишивали дрібними чорними купочками,

розкиданими в шаховому порядку по всьому полю рукава, що створювало,

високий рельєф узору. До того ж на Покутті чоловічі портяниці і жіночі

сорочки “рісши”, тобто збирали в дрібні складочки. Це також створювало

додатковий художній ефект глибини поверхні полотна сорочки.

особливістю народної вишивки Покуття наявність у селах Русові,

Микулинцях, Залуччі, Видинові Снянинського району вишивок білим по

Залуччі, Видинові Снянинського району вишивок білим по

білому. Це переважно узори геометричного орнаменту – восьмипроменева

жіночі сорочки мали на подолі і рукавах широкі смуги мережок “цирок”.

Біла нитка, завдяки застосуванню різноманітних наскрізних технік

виконання, створювала світло-тіньову гру кольору – від блискучо-білого

до темно-сірого. З’єднувальні шви змережували “кривульками” вишневого

кольору, і це чудово поєднувалося з вишивкою білим по білому.

З’єднувальні шви перетворювалися на широкі орнаментальні смуги, які,

крім утилітарної функції, несли й художньо-декоративне навантаження.

Особливістю святкової вишивки є наявність в орнаментах поряд з

рослинними мотивами зображень птахів, вазонних квітів з двома птахами,

птахів у вигляді грифонів. Подібні зразки поширені в селах Белелуї,

Видинові, Джурові. Поряд з вишивкою білим по білому у Снятинському і

Тлумацькому районах, зустрічаємо геометричні узори жіночих сорочок,

виконі суцільно чорним кольором, які носили виключно літні жінки.

2.1. Розвиток сучасної народної вишивки Покуття.

Сучасна народна вишивка розвивається на основі традиційної спадщини

минулого і досягнень художньої культури народу. Її розвиток проходив у

єдиному руслі сучасного народного мистецтва, підпорядковуючись його

запальним основам.

Художнє багатство української народної вишивки обумовлене яскраво

виділеними провідними центрами вишивального мистецтва, які є в усіх

етнографічних зонах України: Середнього Подніпров’я, Слобожанщини,

Полісся, Поділля,, Карпат з Прикарпаттям і Закарпаттям, Півдня України

та ін.

У кожному із них – свої традиції, своя система і творчі методи. До того

ж і в межах етнографічних зон, крім основних центрів, виділяються

локальні осередки, такі, наприклад, як Київщина, Полтавщина, Волинь,

Гуцульщина, Бойківщина, Покуття, Буковина. Часто село від села

(наприклад, на Поділлі Клембівка від Горо днівки, Заліщики від Борщева)

автор від автора відрізняються характером виливання. А загалом іде

постійний процес розвитку вишивки на спільній основі народних художніх

традицій, починаючи від її життя в етнографічному середовищі, кінчаючи

промилася. В різних за організаційною структурою підприємствах народних

художніх вишивальних промислів – об’єднаннях, фабриках, комбінатах,

майстернях, лабораторіях – вишивальниці в творчій співпраці з

художниками-конструкторами, модельєрами, дисонаторами виготовляють

різноманітні вишиті вироби. “Мистецтво кожного промислу – це своя школа

досвіду, своя історія”.

Основою творчого життя підприємств народних художніх промислів України є

безперервний розвиток народних художніх традицій, в який таїться

оптимістична сила і енергія художньої творчості. “Народна художня

традиція, як і мова народу, є сам народ з його історією”.

Найважливішим явищем сучасного вишивального мистецтва є безперервний

процес появи нових талановитих майстрів з їх яскраво вираженою манерою,

індивідуальністю, авторів нових відкриттів та носіїв колективного

 ттів та носіїв колективного

досвіду. Дивовижна сила творчого обдарування вишивальниць, виявлена в їх

хисті створювати вироби високої художньої вартості, нести в життя

гуманістичні ідеали. Здобутки народних майстрів нерозривно пов’язані з

їхнім світосприйманням, ерудицією, з відчуттям найтонших нюансів крас

досягненнями вітчизняної і світової культури, а працюючи в річниці

локальних місцевих традицій, спричиняються до виникнення нових напрямів,

розвитку вишивки як одягового, так і інтер’єрного призначення.

Новим етапом творчого злету є вишивка України 90-х років. В сьогодні, в

бурхливу епоху науково-технічного прогресу актуально звучить питання,

яким задавався колись видатний просвітитель, філософ і поет Г.Сковорода

“Для чого делаем материи, вышиваем их розными нитками и взору приятными

цватми обвешемся оными?”. Він сам на це питанні відповів: “Для радости

сердца”.

Життя підтверджує, що вишивка як вид народного мистецтва постійно живе,

розвиваючись, збагачуючись новими аспектами філософсько-естетичного

звучання. Постійно зростає її популярність і зацікавленість нею.

Зміст монографії – вишивка ХІХ-ХХ ст.. західних областей України. Але

узагальнене її вивчення неможливе без розгляду української народної

вишивки загалом, питань давньоруської основи розвитку в процесі

взаємовпливів і взаємозв’язків з іншими народами. Автором поставлені

завдання: розгляд закономірностей її розвитку, з’ясування художньої

природи, естетичних функцій, значення в житті, побуті, визначення

спільних і локальних художніх особливостей, аналіз основних тенденцій,

проблем розвитку сучасного вишивального мистецтва.

       2.2.Художньо-технічні особливості.

Матеріал і техніка вишивання – важливі фактори, які зумовлюють художній

рівень вишивки. Вражаюча геніальність народних вишивальниць – у їх

глибокому розумінні матеріалу, вмінні використовувати: здавалося б,

прості засоби для отримання сильних декоративних ефектів. Згідно

призначення матеріали для вишивання поділяються на два види: матеріал як

основа, на якій вишивають (тканини, шкіра) і матеріал, яким вишивають

(нитки рослинного, тваринного походження, металеві, бесід, лелітки,

корали, перш, ґудзики тощо).

Природні, фізичні, структурно-еластичні властивості, кольорові відтінки,

характер взаємодії цих двох видів матеріалів значною мірою визначають

художню якість вишивки. Колективна мудрість народу полягає в мистецькому

хисті згармонізування різних видів матеріалів, найвиразнішого виявлення

й краси у двомірній площині і продуманої співмірності вилитих узорів і

пробілів тканини для підсилення емоційних акцентів звучання орнаменту,

колориту.

Як і в усіх східних слов’ян, в українській народній вишивці масово

поширені були для вишивання тканини домашнього виготовлення – вовняні,

конопляні та шкіра. Послідовно змінювалось використання різних

матеріалів. На території України різні природні умови, рівень

взаємовпливів з культурними надбаннями сусідніх народів спричинилися до

 ародів спричинилися до

формування локальних своєрідностей технічних технологічних аспектів

підготовки тканин до вишивання. Матеріалами для виготовлення тканин в

домашніх умовах виступала місцева сировина: льон, коноплі, овеча вовна,

які оброблялись цілорічно, поетапно, у визначені народним календарем

терміни.

В ХІХ ст.., як в епоху сивої давнини, про що свідчать археологічні

знахідки матеріалом для вишивання, масово поширеним на території

Пряли нитки з найкраще опрацьованих волокон льону ти конопель, пряли

тоненько і рівно, щоб жодна нерівність не шкодила вільному рухові нитки

у вушці голки, щоб вона легко стелилась на фоні тканини. Особливо багато

уваги приділялось дальшій підготовці ниток: вибілюванню, фарбуванню,

натиранню воском або жиром тощо. В кожному районі, селі існували

відмінності щодо процесів підготовки ниток для вишивання. Поширеним

явищем було вибілювання ниток. Вишивка білими нитками – давня

загальнослов’янська традиція. На Україні підготовка вибілених ниток,

вишивання ними пов’язані з ідеалами чистоти, краси, вправності жіночих

рук, повір’ями в добре життя.

З середини ХІХ ст. поширеним стало як і в містах, так і в селах

використання привозних бавовняних, вовняних, шовкових, металевих ниток,

бісеру, металевих леліток тощо.

У середині ХІХ ст. західноєвропейська мода на вишивку бісером

спричинилась до поширення його і в народній вишивці. Різнокольоровими

бісеринками доповнювали вишивки на уставках жіночих сорочок, головних

стрічках, поясах, безрукавках. Суцільне вишивання бісером складних

рослинних композицій, сюжетних мотивів було характерним у міському

середовищі. Найбільшого використання зазнав бісер у вишивці карпатської

зони, особливо в районах Буковини, Покуття.

Бісер, металеві пластини, ґудзики, корали, стеклярус – матеріали, які в

українській народній вишивці були підпорядковані осиному вишивальному

матеріалу – нитками, різної структури і якості, від тонких, ледве

помітних, до грубих нитяних шнурів.

З давніх-давен поняття “вишивка” означало прикрашання тканин, шкіри,

побутового обрядового та інтер’єрного призначення з допомогою голки і

нитки. Здавалося б простіше є технічні засоби вишивання. Голкою, у вушко

якої затягнута нитка, проколювала основу шкіри або тканини, стежки різні

за розмірами, кольорові в задуманому напрямі, ритмі повторення

стібки-шви. А в результаті створювалося безліч складних, високохудожніх

орнаментальних форм.

Техніка вплітання нитки в основу, коли двосторонньому плані – з лицевої

і вивоворотньої сторони – позмінно виступає вишивальна нитка, виконуючи

функцію зшивання. призбирування тканини, орнаментування, поширена по

всій території України і відома під назвами зшивання. переплітання,

перебирання, снування. При її виконанні іде процес активного втручання в

структуру тканини.

До двостороннього методу декорування тканин належать і різноманітні

техніки виколювання, вирізування, мережання, обметування, рубцювання

тощо. Ці техніки були відомі в усіх областях України. Особливого

 ли відомі в усіх областях України. Особливого

поширення вони набули на Покутті, Полтавщині, Київщині та ін.

Техніка виколювання передувала появі вирізування. Її своєрідність

полягає в тому, що стібки щільно кладуться один біля одного, починаючи з

центру, де утворюється голкою дірочка, і навколо неї застеляють площину

у формі квадрата, ромба або круга.

Вирізування виконується в такій послідовності: спочатку обкидаються

густими стібками нитки основи і піткання у формі квадратів різної

величин, потім вирізуються квадратні отвори.

розвитку мережання, змережування, які виконувались в тісному

співвідношенні з різними техніками вишивання. В цій діяльності народні

майстрині виявили досконале значення технічних навиків, а так само і

високу орнаментальну колористичну культуру.

Мережка – це своєрідна прозора ажурна вишивка, що виконується тільки на

тканинах полотняного переплетення, оскільки для виконання мережки

необхідно витягти певну кількість горизонтальних ниток, а вертикальні

зібрати голкою в пучки і обметати нитками, окреслюючи певні

орнаментальні мотиви: “стовпчики”, “прутики”, “павучки”, “віконце” тощо.

В залежності від техніки виконання мережки поділяються на “одинарний

прутик”, “подвійний прутик”, “схрещений прутик”, “черв’ячок”, “одинарні

стовпчики”, “подвійні стовпчики”, “гречка”, “вівсяночка”, “лучка”,

“одинарна”, “подвійна ляхівка” та “багаторядова ляхівка з настилом”,

“прутик з настилом”, з “прутиком через чисницю”, через “чисницю без

прутик”, “шабак”, “затеганка зубчикова квадратикова”.

Гладь двостороння відома пряма і коса. Щільно один стібок біля одного

прямо або скісно нитки основи заповнюються порівняно великі площини.

“Поверхниця” – техніка вишивання, при якій вишивальна нитка відповідно

до узору щільно застеляє фон у вертикальному напрямі справа наліво. На

лицевій стороні стібки вишивальної нитки вертикальні, на виворітній –

горизонтальні. Найчастіше зустрічається у вишивках Полісся, Поділля,

Покуття.

При техніці “ретязь” стібки наносяться зліва направо, починаючи від

першого хрестика. З його нижнього лівого кута проведений довгий стібок

вверх направо, протягнутий навиворіт тканини за три нитки основи вправо

від верхнього уколу першого хрестика. Він накриває хрестик. Далі справа

наліво набрані три нитки на голку, нитка витягнута в місце уколу правого

верхнього кута першого хрестика. Так прокладені довгі діагональні стібки

навхрест.

“Зерновий вивід” – техніка на перший погляд подібна до двобічної

штапівки, тилу ромбовидної стрічки, “в Яночку”. Пізніше полягає в тому,

що при вишиванні техніко. “зерновий вивід” стрічки з ромбиків у

діагональному напрямі всі стібки нанесені подвійно, один поверх одного.

Спочатку нанесений перший горизонтальний подвійний стібок, який

покривається другим. Послідовно чергуються зигзагоподібні ряди зернового

виводу.

Другий ряд виконується подвійними зустрічними стібками, утворюючи

квадратики. При застосуванні цієї техніки вишивальна нитка притягнута, і

нитка притягнута, і

в місцем уколів голкою утворюються дірочки. Ця техніка має ще назву

“дірочкова”.

Вишивка “хрестик” виконується двома перехресними діагональними стібками.

Чітко рухаються нитки основи тканини. Всі верхні стібки лежать в одному

напрямі, нижні – в іншому. При правильному виколюванні на виворітній

стороні виходять рівні, прямі, паралельн6і стібки по вертикалі (коли

спочатку миються скісні стібки, пів хрестики, а не цілий хрестик) і

прямі суцільні стрічки по горизонталі (коли одразу вишивається цілий

хрестик).

“Металівка”, при якій спочатку наносять методом “поперед голки” зліва

виворітній стороні). Зворотнім ходом нитки справа нанесені стібки на

проміжки лицевої і виворотної сторони. Двічі стібки ніде не

покриваються. Цю техніку на Волині називають стібок, на Поділлі –

стебнівка.

“Ланцюжок” – техніка вишивання петельками, які виходять одна з одної,

утворюючи ланцюжок, виконується голкою або гачком. При вишиванні голкою

виводять нитку з виворотньої сторони на лицеву, роблять петельку і

проводять нитку навиворіт, вводячи голку в попередній укол. Наступний

стібок на лицеву сторону роблять так, що кінчик голки, потрапив у

середину петлі. Різновид петель довших, коротших, вужчих, ширших

визначає характер ланцюжкової стрічки.

Композиція орнаменту, його розміщення перебувають, у тісному зв’язку з

призначенням вишивки. Вона складніша і багатша на видних частинах

комплексів одягу, тканинах інтер’єрного призначення. Відмінний характер

композиції, кольорового рішення вишивки в жіночому, чоловічому і

дитячому одязі, у весільному вбранні, одязі, призначеному для щоденної

праці, на свято і на смерть. Вас заздалегідь детально продумане і

логічно обґрунтоване. Прямокутні площини тканини, прямий крій окремих

компонентів одягу спричинились до створення стрічкових, композицій.

Серед величезної кількості варіантів композиційного рішення вишивок

перевагу мають стрічкова, булетка, а також вазонна композиції. Дещо

іншого застосування набула розеткова і шахова системи розміщення

орнаментальних мотивів.

2.3.Орнамент ат техніка виконання

На всій території західних областей України вишивка є неодмінною

прикрасою народного одягу та інших предметів побуту. Її місцеві

особливості щодо композиції орнаменту, колориту, техніки та способу

пристосування дуже відмінні. У деяких околицях ці місцеві особливості

вишивок збереглися приблизно до початку ХХ ст.., в інших (карпатському

високогір’ї південному Подністров’ї, на північній Волині) вони в

основному існують досі.

Південно-східні райони понад Дністром, в Івано-Франківській і

Тернопільській областях, Чернівецька область та східне Закарпаття мають

вишивки, подібні орнаментом і технікою виконання. Однак при загальній

подібності вишивки окремих місцевостей мають свої характерні ознаки, за

якими можна виділити зразки Тлумацького, Городенківського, Бучацького,

Снятинського, Борівського, Заліщиківського районів на рівнині;

Косовського, Кутського, Надвірнянського, Коломийського, Печеніжинськго

 тського, Надвірнянського, Коломийського, Печеніжинськго

районів на підгір’ї Ворохтянського, Жаб’ївського, Космацького районів

гуцульського високогір’я та ін.

Вишивки цих районів, скомпоновані з трьох частин, положених уподовж.

Різні способи вишивання – низинка, колення, прутик, вирізування,

кручення поза голковий шов, пере міткове шиття, гладь, ланцюжок, хрестик

тощо при тому самому мотиві дають зовсім інший ефект, іншу платину.

Колорит вишивок також дуже різноманітний – від однотонного до сполучення

десяти і більше барів. Найтиповішим є добір кольорів червоного, жовтого,

зеленого і чорно, що відповідно до кількості й способу застосування

дають дуже багато різноманітних узорів. У колоритні завжди переважає

акценти узору. Інші кольори підкріплюють звучання домінуючого.

Цікаві вишивки знаходимо в Тлумацькому районі. Для цієї місцевості

типовий мотив з восираменних зірок, вписаних у ромби, що лежать на

прямій лінії один біля одного. Поза ланцюжками, що лежать обабіч

центрального мотиву, - зубчасті вершини, утворені з пів зірок. Узор

густий, вишитий туго. без пробілів. Зірки, виконані гладдю з прозорими

коленими вічками посередині, щільно заповнюють ромбоподібне поле.

Контури ромбів і заповнення їх площин зрівноважені контрастним добром

кольорів. Завдяки застосуванню різних способів вишивання окремих деталей

узорів тлумацькі вишивки дуже пластичні й дають враження емалі.

На Снятинщині застосовують біле прозоре шитво – вирізування, колення,

мережання у поєднанні з гладдю. Останнім часом тут дістали поширення

кольорові вишивки, виконані хрестиками та двостороннім гаптуванням.

У вишивках з околиць Бучача мотиви подаються крупним планом, чітко й

прозоро. Ліній ромбоподібних узорів з гострими зубастими вершками,

виконані низинкою, наче виткані на полотні. Кольорові лінійні контури,

завжди посилені білим тоном незаповненого полотна, надають вишивкам

легкості та вираженості. Узори вишивають у темному колориті з перевагою

чорно тону або в червоному, в поєднанні з жовтою й зеленою барвами,

деколи з додатком синьої, рожевої, фіолетової. Кольори зливаються в

загальний золотисто-червоний тон, який дуже типовий також для бучацьких

тканин. У деяких селах Бучаччини вишивають спеціальним стібком з дрібних

круглих цяток, ніби з ґудзиків, які розташовуються круглими розетками й

півкруглими зубцями у тридільні мотиви. Ці так звані “кручені” узори,

вишиті чорними або червоними нитками з додатком жовтого й зеленого

кольорів, є місцевою особливістю Бучаччини.

Понад Дністром, в околицях Городенки, Борщева, Заліщиків, у Чернівецькій

області, а також у Кутському та Косовському районах вишивки багатші ніж

в інших місцевостях. Особливою пишнотою і декоративністю виділяються

вишивки на рукавах жіночих сорочок. Покриваючи цілий рукав, вони мають

три різні узори: на уставці, на морщинці (під уставкою) та вздовж рукава

до зап’ястя. Вишивки уставок, морщинки й рукава різняться між собою

розмірами, орнаментом і технікою виконання, але разом доповнюють одні

 ом і технікою виконання, але разом доповнюють одні

одну і утворюють композиційну цілість. Найбагатша і найскладніша вишивка

на уставці. Вона має широкий узор з одного або кількох горизонтальних

пасом і часто буває обведена з трьох боків стрічкою, що збагачує її

декоративність. Колористичний контраст уставці становить горизонтально

вишита морщинка, виконувана стібком, подібним до ткання (низинка,

напротяганки), рідше хрестиком.

У вишивках Городенківського району червоний колір вишнево-малинових

відтінків часто поєднується із золотисто-жовтим та зеленим. Цікаві

вишивки, які в одному кольорі мають два різні відтінки. Це досягається

таким способом вишивання коли стібки кладуть у двох протилежних

напрямках. Н особливу увагу заслуговують двобічні узори, вишивані

шовковими, вовняними і металевими нитками. Вони вимагають великої

майстерності та художнього смаку. Деякі з них дають враження

дорогоцінної ювелірної прикраси з самоцвітами.

Ознайомлення з вишивками окремих місцевостей показує, що різноманітність

складають різні варіанти одного типу вишивки, який виступає на всій

території і є основою для виникнення багатьох його відмінностей. Типовою

вишивкою в західних областях України є стрічка з пасмовим розташування

мотивів. Вона складається з трьох частин: основного, центрального

мотиву, бічних ланцюжків і зубчастих вершків, що повторюють елемент

основного узору. Орнаментальні мотиви завжди пов’язані з фактурою

тканин, вони чіткі й дуже прості.

Щодо кольору ми бачимо вишивки від однотонних до виконаних десятьма, а

той більше барвами. Найпоширеніші – двобарвні: червоно – черні або

червоно-сині. Майже скрізь чорний та червоний кольори є основними.

Червоними або чорними нитками вишиті узори в один колір, червона або

чорна барва дає тло для кольорових вишивок і вдержує колоритну гаму в

ясній або заглиблено темній тонації. Багатств барв зростає в напрямі з

півночі на південь. Яскравих живописних ефектів і колористичної

різноманітності вишивальниці домагаються шляхом контрастного зіставлення

або добром відтінків того самого кольору.

Найпоширеніші способи вишивання: низинка і напротяганки, які виконуються

на зразок ткання та дають різні варіанти геометричних узорів. Низинку

шиють кольоровими нитками з вивороту вподовж за основою, роблячи

рівнобіжні лінії потрібної довжини. Потім по лицьовій стороні “розвід”

вишивки, тобто рисунок, виведений контурами, вишивають (заповнюють)

кольорами відповідно до задуманого узору. Вишиваючи способом

напротяганки, кольорову нитку прикладають по лицьовій стороні полотна в

напрямку піткання, одержують однокольоровий контур геометричного мотиву.

У новіших вишивках переважають роботи хрестиком і гаптуванням, якими

виконують геометричні та рослинні мотиви. Хрестиком, як і низинкою,

будують основний мотив, потім ним же вишивають суцільний узор або

поєднане з іншими способом вишивання. Гаптування завжди поєднане з

ланцюжком, поза голковим шиттям, хрестиком, прутиком та прозорими

 прутиком та прозорими

стібками. Гаптування має більшу свободу, бо не обмежується строгим

розрахунком на нитки, а закриває відповідно до узору площу і дає вільний

рисунок заокруглених форм. Більшість вишивок минулого виконано “по

нитці”. Ці способи пов’язані з фактурою тканини і дають переважно

геометричні форми. З геометричними мотивами пов’язане і прозоре шитво –

вирізування, колення, кручення та мереження – типове для вишивок ХІХ

В західних областях України вишивають дуже багато. Майже кожна жінка з

молодих літ вміє і любить вишивати. У компонуванні мотивів і поєднанні

кольорів вишивальниці користуються незначною кількістю елементів, для

кожного з яких мають окрему усталену назву “качела” (ромб, квадрат),

кривуля (ламана лінія), головка (геометрична фігура), клинці

(трикутники), ламки (з’єднані в одній точці три або чотири рисочки),

рожі, зірки купки (назви розет), ріжки, пшеничка та інший якими

означають вигляд геометричних мотивів. Маючи в пам’яті такий запас

орнаментальних знаків та усталену схему орнаментальної побудови,

вишивальниці творять незліченні комбінації узорів. Прекрасні узори,

повні фантазії, художнього змісту і чуття, що хвилюють, як поетичні

твори, вони вишивають з уяви і з пам’яті.

3.1. Народні майстри вишивки Покуття

 

художнього вишивання. Народилося воно ще тоді, коли з’явилося домоткане

полотно.

Вишивання часто використовується як прикраса жіночого і чоловічого

одягу, предметів домашнього вжитку, як оздоба рушників, наволочок,

скатертей, занавісок і т.п. У кожній сім’ї вишивка є тим невід’ємним

художнім компонентом, що органічно увійшов у культуру роботу населення.

З покоління в покоління передаються, збагачуються і шліфуються традиції

художнього вишивання як однієї з важливих галузей народної творчості.

Асортимент предметів, у якому тепер практично знаходить застосування

художня вишивка, дуже великий. Це свідчить про любов народу до здобутків

традиційної художньої культури, про його естетичні смаки.

Мистецтво художнього вишивання широко використовується в створенні

декоративних прикрас, в нових сучасних моделях жіночого і дитячого

вбрання, в оздобленні жіночих сумочок.

Художня вишивка вдало використовується в інтер’єрах сучасних приміщень –

у житлах трудящих, у Палацах культури в ресторанах, кімнатах відпочинку,

готелях тощо. Вона вносить в побут своєрідну святковість, урочистість.

У багатьох районах Прикарпаття при художньо-промислових фабриках

організовані цехи художнього вишивання (Косів, Кути, Космач, Яблунів,

Коломия, Івано-Франківськ тощо). Удосконалюючи свою майстерність, творці

художньої вишивки знаходять все нові й нові мотиви.

Герасимович Г. На Прикарпатті провідне місце здобула творчість майстрині

народної вишивки Ганни Юліанівни Герасимович (нар. 1889 р.) в м. Косові.

Прекрасний фахівець, невтомний ентузіаст улюбленої професії, збирач і

охоронець кращих народних зразків художнього ткацтва та килимарства,

Г.Герасимови створила багато нових оригінальних композицій, що здобули

нових оригінальних композицій, що здобули

широке визнання. Орнаменти народної художниці застосовуються в килимах,

веретах, ліжниках, скатертях, занавісках, гардинах, у верхньому

чоловічому та жіночому одязі.

З перших днів заснування Косівського училища прикладного мистецтва до

похилого віку Герасимович працювала майстром відділу художньої вишивки.

Під її керівництвом підготовлено цілу плеяду здібних спеціалістів, які

нині працюють у різних регіонах України.

Багато робіт Герасимови включено до постійних експозицій в музеях (Київ,

Львів, Івано-Франківськ та інших).

У 1956 році вже в похилому віці вона вишила портрет Івана Франка до

100-річчя з дня народження (експозиція в Коломийському музеї народного

мистецтва Гуцульщини).

Знаменною подією в творчому житті Герасимович було прийняття її в члени

Спілки художників України в 1958 році.

Декілька зразків й вишивок експонувалось на виставці в Москві в 1960 р.

Відомим на Покутті є прізвище талановитої вишивальниці з села Шешори

Ганна Василівна Василащук. Село Шешори лежить у самому серці гір, серед

стін зеленого прадавнього лісу. Це віддавна знаний центр художньої

вишивки на Івано-Франківщині. Високі художні традиції ткання та вишивки

продовжують сучасні майстри: М.Федорчук, В.Мартищук, Г.Мартищук, М.

Курій щук, Д.Соколюк. Їхні соковиті за кольором, майстерно

оргаментоввані вироби не раз експонувалися на республіканських

лауреат Державної премії Т.Г. Шевченка Ганна Василівна Василащук.

Народилася 1924 р. 2 листопада в селі Шешори на Косівщині, в бідній

селянській сім’ї. В 1939 р. закінчила п’ять класів місцевої школи.

Відтоді змушена йти на заробітки. 1939 – возз’єднання західноукраїнських

земель з Радянською Україною. Час, коли Г.В.асилащук вирішує присвятити

себе творчості. 1964 – у цей рік ряд творів майстрині був придбаний

провідними музеями республіки, зокрема ті, які вона присвятила 150-річчю

від дня народження Т.Г. Шевченка. А в 1967 – у Києві, в Державному музеї

Т.Г.Шевченка, відбулася персональна виставка творів майстрині. В 1968 р.

відбулося дві виставки творів Г.В. Василащук – у Києві та Каневі. За

високі досягнення в розвиткові українського народного декоративного

мистецтва їй було присвоєно звання лауреата Державної премії ім.. Т.Г.

Шевченка. Вже в 1971 р. Г.В. Василащук прийнято до спілки художників.

Протягом багатьох років вона обиралася депутатом селищної і районної Рад

народних депутатів, тривалий час очолювала сільську жіночу раду, брала

участь у роботі VІ з’їзду художників України.

Витоки творчості Михайлини Сабадаш з Коломиї ґрунтуються на давніх

традиціях прикарпатської вишивки, що виділяється стриманим колоритом з

перевагою темно-червоних, чорних кольорів витонченою ювелірною проробкою

деталей орнаменту. Основним засобом художньої виразності виставок

Сабадаш виступає чітка графічна лінія, переважно чорного кольору, що

утворює і підкреслює основні форми малюнка, які потім ускладнюються і

доповнюються і ними кольорами.

 кольорами.

Сабадаш творчо інтерпретує традиції народної вишивки. Вона застосовує у

своїй творчості найпоширеніші техніки - хрестик, “Стебнівку”, гладь,

але найулюбленішою залишається “низинка”. Майстриня натхненно і сміливо

фантазує в створенні орнаментів чоловічих і жіночих сорочок. Світ

асоціативних уявлень майстрині розкривається насамперед у вишивці

рушників. Образна змістовність їх будується через ритмічно-пластичні

мотиви, певний колорит. Так, основа художнього образу рушника “Вівці

мої, вівці” передається через ритмічне повторення домінуючого мотиву

“баранячих ріжків”. Візерунок “Подарунок матері”, побудований на

контрастному протиставленні двох кольорів – чорного і червоного,

викликає асоціації з художнім образом, поширеним у поетичній творчості.

Свіжість барв, м’який ліризм відзначає рушники “Гори димлять”, “Вечірні

зорі”.

Також Марія Стефак із села Шешори творить диво-рушники. Завдяки

натхненній праці вишивальниці вишивка широко проникає в побут і стає

найбільш популярним видом декоративного мистецтва працюючи у вишивальних

цехах, фабриках художніх виробів (ім.. Лесі Українки у Львові, ім.. Т.

Шевченка в Косові) художніх майстернях, організованих окремих центрах

вишивальниці прикрашають чудовими узорами різні побутові предмети , що

розходяться по всій нашій Україні. За зразками народних вишивок працюють

гуртки любителів художнього вишивання, організовані в містах і селах при

школах і клубах.

У безлічі варіантів узорів дуже яскраво виступають декоративні якості

народних вишивок. Широко застосовуючись у сучасному побуті, мистецтво

вишивання зараз розвивається як важлива галузь декоративно-прикладного

мистецтва знаходять багатющий матеріал для творчих композицій і дають

нові зразки стильної декоративності в тканині.

         Вишивка – складне багатогранне явище художньої культури

українського народу. Це один із давніх, найбільш масових і розвинених

видів народного декоративного мистецтва. Історичні, літературні,

фольклорні матеріали стверджують активне побутування на Україні вишивки

одягового, інтер’єрного, побутового та обрядового призначення к у

сільському, ат і в міському середовищах. Її розвиток ґрунтується на

спільній основі мистецької культури трьох братніх східнослов’янських

народів у процесах взаємовпливів і взаємозв’язків з мистецтвом інших

сусідніх народів. На Україні вишивка розвивалася, як і в інших народів,

у двох основних формах: як домашнє заняття, тобто вишивання виробів для

себе. і вишивання виробів на замовлення, на продаж. Тобто вишивка

розвивалась як домашні ремесла і організовані промисли. Ці дві форми

існували паралельно, переплітаючись і взаємозбагачуючись. Кожна

історична епохи вносила зміни у їх життя. Впродовж віків

кристалізувалась чітка художня система, в якій гармонійну єдність

творять матеріал, техніка, орнамент, композиційно-колористичне рішення.

Вишивка не піддається довгому зберіганню. Але вишивальниці

перефразовували узори, створюючи співзвучні своєму часові складні

 ючи співзвучні своєму часові складні

орнаментальні композиції, в яких виявляються нашарування тем, образів і

сюжетів різного історичного походження. В стійких образах, композиціях,

стилістичних засобах, колористичних рішеннях прослідковуються архаїчні

пласти, що відображають давні уявлення людини про світ. Цікаво

простежуються питання еволюції художньо-виражальних засобів вишивального

мистецтва, його естетичної природи, в залежності від конкретних

історико-соціальних умов.

Широкого розквіту мистецтва Покутської вишивки багато в чому сприяє

діяльність Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини і Покуття.

Тут постійно організовуються виставки майстрів народного мистецтва,

пропагуються його кращі твори.

Творчість сучасних майстрів, виявляє їх глибокий зв’язок з традиціями

народної вишивки збереження й подальший розвиток її художньо-образної

структури. Головне те, що сучасна вишивка зберігає свій духовний світ,

поглиблює образну змістовність і доводить, що народне мистецтво, як і

народна пісня це велике надбання нашої культури.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Антонович С.А., Захарчук-Чугай Р.В., Станкевич М.Є.

“Декоративно-прикладне мистецтво” – Львів: Світ, 1999.

Василащук Ганна. Альбом. _ Київ, Мистецтво, 1985.

Гсаюк Е.О. Художнє вишивання. Альбом. – Київ: Вища школа, 1984.

Гурчала Ірина. Народне мистецтва Західних областей України. Київ.: 1966.

Захарчук-Чугай Р.В. Українська народна вишивка Західних областей УРСР.

Київ.: Наукова думка, 1988.

Журнал “Початкова школа” № 10, 1996 р.

Кара-Васільєва Т. Українська вишивка. Альбом. – Київ. Мистецтво, 1993.

Макарчик С.А. Етнографія України.- Львів.6 Видавництво “Світ”, 1994.

Потапенко О.І., Кузьменко В.І. Шкільний словник з українознавства. –

Скуратівський В. Берегиня. – Київ.: Радянський письменник”, 1987.

Українська минувшина. Ілюстративний етнографічний довідник. – Київ.:

Либідь, 1993.