Розділ ІІ. Фундаментальне значення збірки узорів Сім,ї Косачів для розвитку волинської вишивки.

 

Художні особливості волинської вишивки. «Збірка узорів» сім,ї Косачів.

Вступ

Розділ I. Художні особливості традиційної вишивки Волині (XIX – I пол. XXст)

I.2 Волинська народна вишивка у (II пол. XIX ст – на поч. XX ст.): якісні характеристики.

Розділ 2. Фундаментальне значення збірки узорів сім,ї Косачів для розвитку волинської вишивки.

2.1 Висвітлення особливостей писанок, килимів і вишивок у збірці сім,ї Косачів.

2.2 Порівняльний аналіз вишивки Наддніпрянської України у збірці сім,ї Косачів.

2.3 Орнаментальні й колористичні якості узорів, зібраних сім,єю Косачів.

 

ВСТУП.
Народне декоративно-прикладне мистецтво розвивається в наш час у вигляді домашнього ремесла та художніх промислів. Як результат творчої діяльності народних мас, воно тісно пов‘язане з побутом, тому й має головним чином прикладний характер.
Для народного декоративно-прикладного мистецтва характерний постійний зв‘язок з традиціями минулого, в ньому знаходять відображення ті соціально-економічні та культурні зміни, що відбувалися у житті народу в процесі його історичного розвитку.
У кращих творах народних митців минулого, а також у виробах сучасних народних майстрів органічно поєднуються зміст, форма і техніка виконання з функціональним та декоративним призначенням предмета.
Вишивка – класичний вид українського народного мистецтва, що розкриває невичерпне багатство творчих сил народу, вершин його мистецького хисту.
Дивовижне багатство художньо-емоційних рішень української народної вишивки зумовлено тим, що вона широко виступає в різноманітних варіантах – як прикраса тканин одягового,, побутового, інтер‘єрно-обрядового призначення.
Численні матеріали свідчать, що вишивкою займались майже в кожній селянській хаті. Популярною вона була і в міському середовищі. Чим пояснити, що ніколи не зникала потреба прикрашати одяг, різноманітні вироби для житлових, громадських, культових інтер‘єрів, ритуальних, святкових обрядів тощо?
Наявні фактологічні матеріали допомагають заглянути в далеке минуле вишивального мистецтва.
Вишивки на тканинах і шкірі не могли довго зберігатися. Зношувались вишиті речі, але узори з них повторювались, перефразовувались, видозмінювались. До узорів, вишитих матерями, бабусями, прабабусями, дівчата додавали нові мотиви, кольорові акценти, і кожна робила це по-своєму. А всі разом вони створювали співзвучні своєму часові складні орнаментальні композиції, в яких виявляються нашарування тем, образів і сюжетів різного історичного походження.
Народні вишивки захоплюють нас досконалою композицією, різнобарвним колористичним вирішенням – від одноколірного до багатобарвної гами супідрядних одних одному відтінків. У своїх роботах народні майстри відбили одвічний потяг людини до краси, зв‘язок з рідною природою. Про це свідчать хоч би назви деяких швів: солов‘їні очки, зерновий вивід, курячий брід, баранячі роги та інше.
Вишивка – це орнаментальна скарбниця колективного генія. В ній втілено чудеса народної вигадки, фантазії – геометризований метод зображення краси землі, природи, сонця, людини.
Сучасна народна вишивка розвивається на основі традиційної спадщини минулого. Її розвиток проходив у єдиному руслі сучасного народного мистецтва, підпорядковуючись його загальним основам.
Художнє багатство української народної вишивки обумовлене яскраво виділеними провідними центрами вишивального мистецтва, які є в усіх етнографічних зонах України: Середнього Подніпров‘я, Слобожанщини, Полісся, Поділля, Карпат з Прикарпаттям і Закарпаттям, Півдня України та ін.
Вишивка – це один із масово поширених, різних за функціональною роллю видів народної творчості, це невичерпне джерело розвитку сучасного народного і професійного мистецтва, художніх промислів. Її життя проходить у загальному руслі багатогранного сучасного суспільного і художнього прогресу.
Її розвиток ґрунтується на спільній основі мистецької культури трьох братніх східнослов’янських народів у процесах взаємовпливів і взаємозв’язків з мистецтвом інших сусідніх народів. На Україні вишивка розвивалася, як і в інших народів, у двох основних формах: як домашнє заняття, тобто вишивання виробів для себе. і вишивання виробів на замовлення, на продаж. Тобто вишивка розвивалась як домашні ремесла і організовані промисли. Ці дві форми існували паралельно, переплітаючись і взаємозбагачуючись. Кожна історична епохи вносила зміни у їх життя. Впродовж віків кристалізувалась чітка художня система, в якій гармонійну єдність творять матеріал, техніка, орнамент, композиційно-колористичне рішення. Вишивка не піддається довгому зберіганню. Але вишивальниці перефразовували узори, створюючи співзвучні своєму часові складні орнаментальні композиції, в яких виявляються нашарування тем, образів і сюжетів різного історичного походження. В стійких образах, композиціях, стилістичних засобах, колористичних рішеннях прослідковуються архаїчні пласти, що відображають давні уявлення людини про світ. Цікаво простежуються питання еволюції художньо-виражальних засобів вишивального мистецтва, його естетичної природи, в залежності від конкретних історико-соціальних умов. Народне вишивання – живе мистецтво, яке постійно розвивається. Це величезне багатство, створене протягом віків тисячами безіменних талановитих народних майстринь. Наше завдання – не розгубити його, а передати це живе іскристе диво наступним поколінням. Вишивка – це унікальне мистецтво народної графіки, вона зберегла і несе в собі багатовікову культуру народної декоративно лінії. Стібки нитки-лінії – прямі по горизонталі або вертикалі, діагональні – основа творення складних орнаментальних форм. Вона – домінанта вишивального мистецтва. З неї починається безперервний процес творення – від простих ел6ементів до складних мотивів орнаментальних форм. Характерно, що у вишивці наглядніше і переконливіше, ніж в інших видах мистецтва, можна спостерігати народну винахідливість щодо методу розміщення мотивів на лінії, яку в народі називають стежиною, дорогою, бігунчиком. Ці лінії стеляться на тканині рівно, зубчастими або хвилястими виступами, строго організовуючи в лінійно-стрічковому ритмі безліч мотивів, образів, знаків.

У вишивці найглибше відображене орнаментальне багатство народного мистецтва, воно дає численні зразки геніальних композицій, неперевершених за рівнем художнього трактування в інших видах народного мистецтва.

Вишивка – це орнаментальна скарбниця колективного генія. В ній втілено чудеса народної вигадки, фантазії – геометризований метод зображення краси землі, природи, сонця, людини.

Загальновизнані, неперевершені класичні зразки геометричного орнаменту українського народної вишивки Постійно оновлюючись і збагачуючись новими рисами, мистецтва вишивки ніколи не поривало з іншими методами зображення багатого рослинного світу. Краса рідної земля передана у вишивці широкомасштабно – сягаючи небесних планет, сонця, зірок, місяця.

Численні повтори різноманітних композицій геометричного, рослинного, оргітоморфного, зооморфного орнаментів приведені до їх особливої вишуканості, лаконічності, художньої виразності.

 

Актуальність теми. На сучасному етапі розвитку мистецтвознавства важливим кроком є дослідження народного мистецтва національних меншостей яке належить поліетнічному суспільству України та її культурній спадщині.

У різноманітті видів декоративно-ужиткового мистецтва українців на Волині  ХІХ та першої чверті ХХ ст. вишивання посідає одне з провідних місць. Багатство спадщини вишуканих виробів, яку залишили після себе митці народної творчості, свідчить про велике значення їх у суспільстві, побуті та традиціях. У Волинській  вишивці яскраво відображені ознаки доби, панівні тенденції, тогочасна мода та мистецькі вподобання. Особливу роль вишивка відіграє на святкових і обрядових предметах. Вона була домінантним засобом у декоративному оформленні інтер’єру житла, важливим оздоблювальним елементом народного строю, церковних атрибутів, які виконували під час обрядів Святого причастя, вінчання та ін. Орнаменти її генетично пов’язані із символікою та світосприйняттям українців  і відображають її художньо-функціональні особливості.

Попри історичну та культурну цінність, феномен вишивки на Волині і досі не був досліджений українськими  науковцями, хоча деякі етнографи частково торкалися цієї теми. В мистецтвознавчих працях другої половини ХІХ та початку ХХ ст. містяться незначні згадки про вишивку, але обсяг інформації настільки мізерний, що на основі цього матеріалу практично неможливо висвітлити художньо-стильові особливості, образну систему, традиції та характер цього виду народного мистецтва. Тому з’ясування ґенези та традиційних особливостей волинської  вишивки, які формувалися на теренах багатонаціонального етнокультурного середовища Закарпаття, є одним із актуальних напрямів сучасного мистецтвознавства. У зв’язку з цим комплексне дослідження волинської вишивки, яке полягає у розкритті історичних аспектів її розвитку, проблем стилістики, виявленні запозичених елементів і впливів різних культурних процесів на розвиток вишивки як поліфункціонального явища у контексті традиційної культури Волині, сьогодні є надзвичайно важливим для українського мистецтвознавства.

Дослідження вишивки Волині ХІХ – першої чверті ХХ ст. доповнить скарбницю сучасного українського мистецтвознавства і сприятиме тому, щоб ці пам’ятки посіли чільне місце серед витворів мистецтва європейської культури. Значна кількість раніше не публікованих маловідомих волинських вишивок, зафіксованих та зібраних на території Волині. Сьогодні є надзвичайно важливо і актуально фіксація тих автентичних явищ української  культури, які мали безпосередній вплив у зазначеному етнокультурному регіоні на розвиток народного мистецтва. Це має велике значення для розгляду Волинської області вже не як однорідного регіону, а як ареалу проживання різних етносів і національних меншостей, де аж до ІІ-го тисячоліття збереглися реліктові форми пластів ранніх культур.

На підставі вищевказаних проблем окреслено мету роботи. На основі науково­критичного опрацювання попереднього доробку та за матеріалами власних спостережень дати комплексну мистецтвознавчу характеристику вишивки Волині як самобутнього явища декоративно­ужиткового мистецтва. Дослідити історичний аспект розвитку, семантику, художньо-функціональні і стилістичні особливості волинської вишивки Волині ХІХ – першої чверті ХХ ст. як одного із важливих засобів декору. Для досягнення мети ставилися наступні завдання:

· проаналізувати основні тенденції розвитку вишивки України, її витоки та ґенезу в загальноісторичному контексті;

· з’ясувати роль вишивки в народному костюмі угорців Закарпаття ХІХ та першої чверті ХХ ст., її функції та різновиди;

· простежити художні особливості волинської вишивки (орнаментика, традиційні техніки, матеріали та кольорова гама);

· окреслити характерні ознаки, які відрізняють волинську вишивку від вишивки інших областей та регіонів;

· дослідити  вишивку Наддніпрянської України та виявити мистецькі засоби їх виконання;

· систематизувати вишивку «Збірки узорів сім,ї Косачів»  за стилістикою, техніками виконання та композицією; виявити її датування.

· з’ясувати семантику мотивів орнаменту Наддніпрянської вишивки на основі аналізу таких факторів впливу на аналізований вид народного мистецтва, як релігія, звичаї, традиції, міфологія, усна народна творчість;

Предмет дослідження – вишивка Волині ХІХ – першої чверті ХХ ст. Крім цього звернуто увагу на вишивку окремих поселень Волині, які до 1945 року відносилися до адміністративних центрів Закарпаття.

Об’єкт дослідження – процеси формування стилістики та художньо­функціональних особливостей вишивки угорців, які відбувалися на Закарпатті у період панування Австро­Угорської імперії.

Хронологічні межі дослідження охоплюють ХІХ та першу чверть ХХ ст. У цей період угорська вишивка переживає стан нового відродження, що характеризується найбільш інтенсивною динамікою розвитку, виникненням нових стилістичних ознак у народній вишивці, високою актуальністю цього виду народного мистецтва серед традиційних художніх промислів Закарпаття. Комплексне дослідження угорської вишивки здійснюється вперше, тому зроблено екскурс за рамки хронологічних меж. З метою аналізу попередніх

умов розвитку розглядається формування мистецтва народної вишивки як культурно-історичного явища на Закарпатті починаючи з ХVІІ ст.

Територіальні межі дослідження охоплюють землі компактного проживання угорців в межах українського Закарпаття (сучасна Закарпатська область). У зв’язку із спільними стильовими ознаками вишивки українських угорців та угорців Березького району в Угорщині враховувалися також твори народних умільців Соболч – Сотмар – Березького комітату (Угорщинa). Перед ІІ-ою світовою війною ці комітати були роз'єднані. Географічні межі Березького комітату охоплювали Мукачівський, Берегівський райони (на даний час Закарпатської області, Україна) та околиці міста Вашарошномень (Угорщина).

Наукова новизна полягає у тому, що це перше у мистецтвознавчій науці дослідження, у якому поставлено питання комплексного вивчення вишивки угорців Закарпаття як самобутнього явища декоративно­ужиткового мистецтва українського Закарпаття. Також вперше з'ясовується стилістика, художньо­функціональні особливості та семантика цього виду мистецтва у контексті української та угорської культур. Вперше у науковий обіг вводиться корпус літературних мистецтвознавчих і етнологічних джерел угорських вчених, які відсутні в Україні.

Вперше вводиться до наукового обігу значна кількість раніше не публікованих маловідомих зразків угорської вишивки, зафіксованих та зібраних дисертантом на території Закарпаття під час польових експедицій 1999 – 2004 рр. Матеріали відповідно документовані і зберігаються у фондах музею Мукачівського технологічного інституту.

Дисертантом обстежено вишивку в містах Мукачеве, Ужгород, Берегове, Свалява, Хуст, Виноградів, Тячів; селах Чоманин, Дрисіна, Чинадієве, Зубівка, Страбичове, Рівне, Ракошин, Баркасове (Мукачівського р­ну); у с. Середнє, Велика Добронь, Мала Добронь, Батьове, Минай, Геєвці, Дравці, Велика Паладь, Горяни (Ужгородського р­ну); с. Береги, Гут, Гать, Попове, Липове, Іванівка, Вари, Мужієве, Батьове, Дідове (Берегівського р­ну); с. Текове, Королеве, Підвиноградове (Виноградівського р­ну); с. Вишкове, Золотарьово, Крайникове, Велятино (Хустського р­ну); с. Солотвино, Біловарці (Тячівського р­ну); с. Білки, Малий Раковець, Довге (Іршавського р­ну).

Крім експедиційних польових матеріалів, літературних джерел дисертантом використано архівні дані, музейні колекції, зокрема, матеріали архіву Дебреценського національного університету, Державного обласного архіву Закарпаття, а також міських архівів Ужгорода, Берегова і Мукачева.

Опрацьовані музейні колекції Закарпатського краєзнавчого музею (м. Ужгород), музею архітектури та побуту (м. Ужгород), етнографічного музею замку “Паланок” (м. Мукачеве), етнографічний музей м. Берегове, Будапештський етнографічний музей (Угорщина), Березький етнографічний музей (м. Вашарошнамень, Угорщина), музей “Rétkхzi” (м. Кішварда, Угорщина); музей “Déri” (м. Дебрецен, Угорщина); кабінети народознавства навчальних закладів ЗОШ № 3 (м. Мукачеве), ЗОШ № 2 (с. Попове), Реформаторської угорськомовної гімназії (с. Береги).

Крім речових, польових і музейних зразків вивчались твори образотворчого мистецтва: ікони, картини художників, графіка, неопубліковані малюнки, котрі становлять важливе джерело вивчення угорської вишивки XVІІ – ХХ ст. на території Закарпаття

 

 

Розділ 1.

1.1. ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ ВИШИВКИ. Історія вишивки дуже давня. Вишивки були відомі ще в 2 ст. до н. е. Великий вплив на характер вишивки мали ткані візантійські матерії. Про вишивку на білій сорочці українців є звістки 11-12 ст. візантійських письменників. Відомі рисунки по мініатюрах і фресках на Україні тієї ж доби. Ще в 11 ст. на Русі існувала перша вишивальна школа, організована сестрою Володимира Мономаха Ганкою, де дівчата вчилися гаптувати золотом і сріблом. Про українські вишиванки згадують іноземні мандрівники 16-19 ст. Збереглися вишиванки з козацьких часів 17-18 ст. У 16-18 ст. центрами вишивання були Качанівка на Чернігівщині, Григорівка на Київщині, Велика Бурімка на Черкащині та інші. Вишивали у кожному селі, монастирях, дворянському, купецькому середовищі. У 19-20 ст. відкривалися навчально-кустарні майстерні, художньо-промислові артілі, великі спеціалізовані підприємства з вишивки.

Вишивка — це не тільки майстерне творіння золотих рук народних умільців, а й скарбниця вірувань, звичаїв, обрядів, духовних прагнень, інтелекту українського народу. Численні орнаментальні зображення тварин, птахів, рослин, дерев, квітів стверджують, що наші предки обожнювали їх, опоетизовували природу не лише у фольклорі, а й у декоративному мистецтві. Наприклад, рушники з вишитими зображеннями голубів, півнів, коней, хрестиків тощо були своєрідними оберегами, що захищали людину від злих сил. Вагоме значення мала й кольорова символіка (червоний — любов, жага, світло, боротьба; чорний — смуток, нещастя, горе, смерть; зелений — весна, буяння, оновлення, життя тощо). Солярні знаки, схематичні фігури Сонця, Берегині, Дерева життя, вишиті на тканині, є ще одним свідченням глибокої шаноби наших пращурів до Сонця, Матері, як могутніх, святих, життєдайних першооснов усього сущого. Крім того, вишивання як національна традиція сприяло формуванню у дівчат і жінок терпіння, відчуття краси. Дівчина мала вишивати милому сорочку, хустину, весільні рушники. Вишитий своїми руками одяг був одним із головних показників працьовитості юнки.Вишивка сьогодні живе, розвивається, збагачується новими аспектами. Сьогоднішня українська вишивка – результат унікальної духовно-матеріальної еволюції нашого народу. Впродовж багатьох століть в українській вишивці знаходять відображення думки і настрої людини, краса оточуючого світу, їх мрійливі сподівання на кращу добру долю, людські вірування, оберегова символіка речей, позначених доторком голки з ниткою

Дані археологічних розкопок, свідчення літописців і мандрівників минулого дозволяють стверджувати, що початки мистецтва вишивання на території, яку займає сучасна Україна, сягають сивої давнини і розвиток його не переривався ніколи – починаючи з незапам’ятних часів і до наших днів. Елементи символіки сучасних орнаментів української народної вишивки перегукуються з орнаментами, якими прикрашали посуд давні мешканці території нашої країни – трипільські племена (доба пізнього неоліту і початку періоду бронзи).

Вишивкою був прикрашений одяг у скіфів – мешканців причорноморських степів, про що свідчить давньогрецький історик Геродот.

Відомо багато археологічних доказів відносно давності і поширеності народних звичаїв вишивати одяг. У с. Мартинівка Черкаської області було знайдено скарб, що датується VІ ст. н.е. Серед інших речей тут виявлено срібні бляшки з фігурками, чоловіків, одягнених у широкі сорочки з вишивкою на грудях, - ще недавно так одягались українські селяни. Бляшки, подібні до знайдених у с. Мартинівка, було виявлено у Фессалії, на Балканах. Науковці вважають, що їх занесли туди слов’яни з середньої Наддніпрянщини. На фессальських бляшках зображено воїна так виразно, що видно вишивану вставку на сорочці.

Арабський мандрівник Ібн-Фадлак (Х ст. н. е.) у своїй оповіді про русів зазначає, що вони мали вишитий одяг.

У часи Київської Русі мистецтво художньої вишивки дуже високо цінувалося. Сестра Володимира Мономаха Анна - Янка організувала в Києві, в Андріївському монастирі, школу, де молоді дівчата вчилися вишивати золотом і сріблом.

Археологічні розкопки, підтверджували значне поширення вишивання у стародавньому Києві на фібулах і срібних браслетах ХІІІ ст.. зображено постаті в сорочках з широкими вишиваними манишками.

В Іпатіївському літопису від 1252 р. говориться, що князь Данило Галицький під час зустрічі з королем був одягнений в кожух, обшитий золотими плоскими мережками. Творче спілкування з іншими народами мало певний вплив на техніку художньої вишивки майстрів Київської Русі, але в своїй основі вона залишалась самобутньою. Народ творив, знаходив і стверджував власний, оригінальний стиль. Невідомі умільці копіткою працею виробили різноманітні устелені техніки вишивання, зразки давньокиївського вишивання на шкірі та тканині дійшли до нас з Х-ХІ ст.. З первісного заняття вишивка згодом перетворилася у ремесло, яке потрібно було добре знати. Відомо, що таку школу очевидно, першу на українській землі, у ХІ ст. організувала сестра Мономаха Ганна. В ній навчали майстринь, котрі вишивали речі церковного вжитку, князівський одяг тощо. У ХVІ-ХVІІ ст. успішно діяли промисли гаптування в Києві, Чернігові, Корці та інших містах. У Львові вишивальний цех створений у 1658 р. Численні такі майстри були в ХVІІІ ст.. при монастирях, поміщицьких садибах. Тут вишивали одяг, скатерки, рушники, наволочки та ін. Ці вироби здебільшого призначалися для продажу. Поступово формуються значні вишивальні центри, наприклад, у селах Григорівні на Київщині, Качаневці – на Чернігівщині, Клембівці – на Поділлі, і т.д. Такими центрами в Карпатах стають Вижниця, Косів, Космач тощо. У другій половині ХІХ ст.. знову виник інтерес до народного, національного вишивання і не тільки компонентів одягу, хатнього вжитку, а й атрибутів, символіки. І саме цей період виявився своєрідним пробним каменем під тиском штучних псевдонародних зразків, не притаманного їй призначення. Ручне вишивання, як основа існування такого виду народного художнього промислу не могло бути конкурентноздатним з промисловістю. Намагання різних товариств, організацій, установ (наприклад “Просвіти” земств, різних шкіл, курсів при них) щодо збереження, та дальшого розвитку цього виду народної художньої творчості могли дати бажаних результатів у конкурсній боротьбі з промисловим виробництвом.

Проте вишивка не зникла з життя народу, як і не згасла його душа, естетичні уподобання. Основне призначення вишивки – прикрашувати одяг, інетр’єно-обрядові тканини – зумовило її виживання і дальшого розвитку. Вона стала майже виключно домашнім заняттям, і хоч існували вишивальні фабрики, наприклад ім.. Лесі Українки у Львові. та дешеве фабричне полотно все більше замінювало тканини домашнього виробництва, вививка традиційно тримається на індивідуальної творчості, дуже повільно переходила вона на перкалі, шовк та інші тканини промилсовгов виробництва. І навпаки, фабричні різноколірні нитки, - заполоч, волічка, гарус і т.д. у народних вишивальниць користувались зростаючим попитом.

Кінець ХІХ – початок ХХ ст.. – це період, коли вишивка набула масового застосування на жіночому і чоловічому одязі вишивання, образний, орнаментальний лад, набувають чітко означених рис. Наприклад, вишивка з рослинного орнаменту червоного, синього, зеленого, жовтого кольорів Яворів шини на Львівщині і монохромний (чорний),часто геометризований, орнамент. Сокальщини в цій же області. Багата на відмінності місцевого характеру гуцульська вишивка, наприклад, оранжево-жовта космацька з суто геометричним орнаментом відрізняється від наддніпрянської з розвиненим рослинним, і.т.д. Українська вишивка знає також зооморфні, антропоморфні та орнітоморфні мотиви (зображення звірів, людей, птахів. Неповторністю композицій, орнаменту, колориту характеризується вишивки Полісся, Бойківщиин, Поділля, Полтавщини. Часто вони є своєрідним “паспортом” для вишитих речей (наприклад, сорочок), Вже в кінці ХІХ на початку ХХ ст.. вишивальницям на Україні були відомі понад 1200 художньо-технічних прийомів вишивання, хоч століттями існувало два основних методи нанесення вишивальними нитками стібків на тканину – двосторонній і односторонній. На всій території України широко було відоме мережання, однак окремі регіони мали свої особливості.

Композиційне вирішення української вишивки відзначається безмежною фантазією, колоритом. І все ж переважає стрічкова, букетна і вазонна композиції. Багатий колорит, складні геометричні узори, що густо заповнюють тло тканини, властиві вишивці Галичини, Буковини, Закарпаття. Рослинний орнамент червоного, чорного і синього кольорів у поєднанні із зображенням тварин характерний для Полтавщини, Київщини, Чернігівщини. Серед найвідоміших майстрів Г. Герасимович, Л. Березовська, О.Василенко, Г.Гринь, Л. Вансальська, Г. Кольченко, а також В.Сидоренко, А Корзун (Зхапрків), Н.Гречанівська, Л. Городина (Київщина), О. Великодна, О. Закорна (Полтавщина), М. Коржук, Є. Ковтун (Вінниччина), Д. Петневич, С.Селянкіна (Івано-Франківщина), Л. Фролова, Г.Бигук (Львівщина), А. Шувайло, З. Кресанова (Черкащина), І. Ремізова, В. Тташмик (Чернігівщина) та ін. Вишивка – це не тільки майстерне творіння золотих рук народних умільців, а й скарбниця вірувань, звичаїв, обрядів, духовних устремлінь, інтелекту українського народу. Численні орнаментальні зображення тварин, птахів, рослин, дерев, квітів, стверджують, що наші предки обожнювали їх, опоетизовавули природу не лише у фольклорі, а й декоративному мистецтві. Наприклад, рушники з вишитими зображеннями голубів, півнів, коней, хрестиків тощо було своєрідними оберегами, що захищали людину від “злих” сил. Вагоме значення мала й кольорова символіка), червоний – любов, жага, світло, боротьба, сорний – смуток, нещастя, горе, смерть, зелений – весна, буяння, оновлення життя тощо). Солярні знаки, схематичні фігури Сонця, Берегині, Дерева життя, вишиті на тканині, є ще одним свідченням глибокої шаноби наших пращурів до Сонця, Матері, як могутніх, святих, життєдайних першооснов усього сущого. Крім того, вишивання як національна традиція сприяло формуванню у дівчат і жінок терпіння, відчуття краси. Дівчина мала вишивати милому сорочку, хустину, весільні рушники. Вишитий своїми руками одяг був одним із головних показників працьовитості юнки. стійкості традицій дійшли через століття до наших часів. Звичайно, з часом майстерність вишивання вдосконалювалась. Народний досвід зберіг найтиповіші, найбільш доцільні, позначені високим мистецьким смаком зразки орнаменту, їх барвистість, вишивальні техніки.

На рубежі ХVІ- ХVІІ ст.. починається могутня хвиля відродження української культури, розвитку різних видів мистецтва, в тому числі й вишивання, Арабський мандрівник, який у 1656 р. проїздив через Україну по дорозі до Москви і назад, описуючи побут українців, зазначав, що у дочок українських міщан та київських вельмож головні убори гаптовані золотою ниткою.

В умовах патріархального укладу сільського життя з натуральними формами господарювання більшість речей домашнього вжитку та його сім’єю. Майже в кожній хаті ткали полотно і шили з нього одяг. А вишивка була напоширенішим способом прикрасити тканину.

 

Вишивка – один з найбільш поширених видів декоративного мистецтва, в якому орнаментальне та сюжетне зображення на тканині, шкірі, повсті виконується різними ручними або машинними швами. Вишивка виникла з появою шитва на примітивному одязі людини кам‘яного віку. Уже в першому тисячолітті до нашої ери вишивка досягла високого художнього рівня в народів Стародавнього Вавілону, Греції, Риму, Китаю, Індії, Ірану. Особливою пишністю відзначалася вишивка Візантії. Вплив її позначився на вишивальному мистецтві країн Середньовічної Європи і Київської Русі.
На Україні вишивка відома з давніх часів і набула великого поширення. Впродовж віків удосконалювалась художня система вишивки, в якій гармонійно поєднуються такі фактори, як матеріал, техніка, орнамент, композиційно-колористичне вирішення. Крім основного призначення – прикрашення одягу та інтер‘єрно-обрядових тканин, вишивка може бути і самостійним твором (панно, картина, портрет). Спочатку вишивка виконувалась на матеріалах домашнього виробництва – вовняних, лляних, конопляних, а з кінця ХІХ століття – на тканинах і шкірі фабричного виробництва (перкаль, коленкор, батист, китайка, кумач, муслін, плис, плюш, шовк та ін.). Основним матеріалом для виконання вишивки є нитки домашнього і фабричного виготовлення. Вишивали нитками ручного прядіння – лляними, конопляними, вовняними; згодом почали застосовувати нитки фабричного виробництва – заполоч, біль, кумач, волічку, зсукані вовняні нитки, шнури, шовкові, металеві золоті та срібні нитки, виокристовували також у вишивці коралі, перли, коштовне каміння, бісер, металеві пластинки, гудзики тощо.
Є дуже багато видів і технічних способів вишивки. Найбільш поширені – хрестик, гладь, тамбур, вирізування, настил, низь, виколювання, мережка. Застосування різноманітних швів дає змогу створювати вишивані візерунки геометричного і рослинного характеру, а також тематично-сюжетні зображення в багатоколірній гамі від легких контурних і ажурно-сітчастих до рельєфних і суцільно закритих площин. Вишивка завжди тісно пов‘язана з побутом народу, відображає його художні смаки і національну своєрідність. Відомо, що людина палеоліту вперше відкрила можливість творчості шляхом відтворення художньої картини дійсності. Через льодовики і тисячоліття дійшли до нас шедеври епохи палеоліту, не втративши своєї естетичної сили і художньої виразності. З тих віддалених часів збереглися пам‘ятки, які в певній історичній послідовності засвідчують художній рівень анімалістичних творів, антропоморфних зображень, знаків.
Славнозвісні пам‘ятки археології часів палеоліту на Україні, зокрема Мізина на Чернігівщині та його аналогів, розкривають складну абстрактно-знакову систему відображення дійсності, початки зародження геометричного орнаменту. Круги, зубці, ромби, зигзаги, ялинки – елементи меандру, ці строгі мотиви, які ми сприймаємо як абстрактно-геометричні, декоративні, у свій час виступали як сюжетні зображення людей, землі, води, птахів та ін. В ранніх землеробських культурах ромбічним узором – символом родючості покривали глиняні жіночі фігури богинь, посудини-жертовники. Простий ромб з крапкою посередині виражав ідеограму засіяного поля; ромб з відростками або завитками на зовнішніх кутах був символом родючості.
Минали віки. На території нашої країни змінювались народи. Збагачувалися знання людей про навколишній світ і про себе. Магічний зміст геометричного орнаменту поступово змінювався, з‘являлися нові мотиви, знаки, обереги.
Через тисячоліття тягнуться зв‘язки орнаментальних схем, які постійно видозмінювались, збагачувались, залежно від конкретних соціально-історичних умов. Дослідники підкреслювали, що саме орнамент української вишивки найповніше проніс, через віки тотожність з орнаментом попередніх епох, особливо з античним геометричним орнаментом. Історичні джерела свідчать про те, що вишиті рушники, скатертини вішали в язичеські часи на деревах, молитовниках, хащах. Про поширення вишивки на території сучасних земель України свідчать збережені археологічні матеріали, повідомлення літописців, мандрівників.
Важливими свідками про вишивку на території сучасних південно-українських земель є численні “кам‘яні баби”, на яких чітко позначені вишивки на уставках, подолах, манжетах.
В епоху Київської Русі вишивка золотими і срібними нитками зазнала розквіту і поширення в побуті феодальної знаті. Вона була популярною й оцінювалась як надзвичайна коштовність. Нею прикрашали не тільки святковий, ритуальний, княжий, а й цивільний одяг, тканини для храмів. Важливі історичні відомості про місце виготовлення вишивок, про людей, які нею займалися. Так, у ХІ столітті сестра Володимира Мономаха Ганна Всеволодівна прийняла постриг у київському Андріївському монастирі й організувала школу, де молоді дівчата вчились вишивати золотом і сріблом. Київ був центром вишивального мистецтва золотом і сріблом. Тут організовувались при монастирських школах майстерні. Дружина Рюрика Ростиславовича Ганна вишивала тканини для себе, своєї родини, для Видубецького монастиря. Вишивка була важливим заняттям і в родинах великих князів.
Вишивка золотом і сріблом вимагала неабиякої майстерності технічного виконання складних композиційних зображень, які несли в собі сліди давнього язичницького змісту, містили і новіші зооморфні, геометричні мотиви. Вишивки виконувались золотом і сріблом, в основному на цупких шовкових тканинах технікою “в прокол”, технікою “шов по формі” та шов “в ялиночку”. Техніка “в прокол” була домінуючою, лише в кінці ХІІ – на початку ХІІІ століття вишивальниці почали вишивати складні орнаментальні і сюжетні зображення технікою “в прикріп” – золоті нитки накладались одна біля одної щільно на тканину і прикріплювались до неї дрібними, ледь помітними шовковими стібками.
Фрагменти вишитих тканин з розкопок Десятинної церкви, с.Городниця над Дністром, с. Білгород на Київщині та інші розширюють відомості про орнамент вишивок Х – ХІІ століття. Збереженість лише фрагментів тканин, втрати вишивальних ниток не дають змоги реконструювати узори. Однак по отворах, які залишилися на тканинах від ниток, виявляється характер орнаменту.
Вперше класифікацію збережених фрагментів вишивок здійснила М.О.Новицька, виділивши три типи орнаментально-композиційних стрічкових схем. Перший – розміщення елементів в ряд, на певній відстані один від одного; другий – з трьома варіантами зображення хвилястої, ламаної лінії, пересіченої лініями з відгалуженнями то вгору, то вниз симетричних завитків; третій – преплетення двох вузьких “стрічок”, варіанти плетінки. Основні мотиви: круги, трикутники, ромби, розетки, крини, хрести, дерево життя, завитки, есовидні мотиви та ін.
Різні варіанти цих мотивів на вишивках Х-ХІ століття довго зберігались, перефразовувались у пам‘ятках пізніших століть. На вишивках із Десятинної церкви в Києві, Райковецького городища зображені в ряд круги. Ці мотиви, що символізували сонце, були популярні і поширені в Древній Русі. Вони не зникали з орнаменту вишивок, співпадаючи з зображенням на інших творах народного мистецтва, відомі і у вишивках ХVIII-XIX століття дійшли і до наших днів. У районах Прикарпаття і сьогодні побутують круги-розетки, це улюблені узори вишивок, які народні майстри називають “сонечка”. На особливу увагу заслуговує вишивка, що містилась на комірі з курганного поховання поблизу с. Головурів (Київщина). Вишивка виконана шовком на шовковій тканині, стебелевим швом і підстильною гладдю. Унікальність цієї знахідки в тому, що в місцях, де не збереглися вишивальні нитки, залишилися проколи, по яких вдалося реконструювати орнамент. У фризованому плані, ритмічно повторюючись, вишиті напівкруги арочки, що підтримуються колонками, зверху над колонками вишиті деревця. В арочних площинах позмінно зображені птахи в профіль, одне крило яких півкругло підняте аж до голови, друге опущене вниз, подано й геометризоване зображення людської постаті. Голова – півкруг, тулуб – трикутноподібна фігура. Дослідники не раз звертали увагу на наявність в давній вишивці зображень слов‘янських язичницьких храмів, теремків з деревами, птахами, а у середині – жіночих фігур. Б.А.Рибаков на конкретних пам‘ятках доводить, що жіноча фігура в храмі – богиня Мокош, покровителька жіночих занять, особливо прядіння і ткацтва.
На Київщині найбільш поширені вишивки з геометричним, рослинно-геометричним орнаментом із стилізованими гронами винограду, що виконуються червоними і чорними нитками. Найбільш уживаними техніками є “гладь”, “набирування”, “занизування”, “хрестик”.
Вишивка – мистецтво всенародне, в якому через віки пронесена і збережена колективна художня пам‘ять. Вишивка, як вид народного мистецтва живе, розвивається, збагачується новими аспектами.
Сьогодні вишивка – це висока культура орнаменту, колориту, це мистецтво унікальне, споконвічне і завжди молоде, що стверджує розвиток графічної, живописної культури народу. Це важлива художня цінність, що виконує різноманітні функції – естетичну, пізнавальну і комунікаційну.

1.2. Волинська народна вишивка у ІІ пол.ХІХ ст.- на поч.ХХ ст: якісні характеристики

Народна вишивка та писанкарство Рівненщини належать до самобутніх і дуже популярних в минулому видів народного мистецтва. Орнаменти волинських вишивок і писанок часто перегукуються між собою, може, через те, що їх творили одні і ті самі вправні жіночі руки. Симетрія, схильність до геометризації, чіткість і простота композиції - перше, що кидається у вічі. Але саме в простому і буває іноді захована геніальна мудрість, що опирається на почуття міри ^:в творенні композицій, підборі кольорів.

Завдяки невичерпній фантазії волинських селянок, їх тонкому світосприйняттю, винахідливості з простих геометричних елементів творилося безліч варіацій одного і того самого мотиву. Трикутники, ромби, хрести, зірки, об'єднані між собою в найрізноманітніших комбінаціях, будять, хвилюють нашу уяву. На полотні та поверхні яйця часто оживають давні, забуті образи-символи. Культи і вірування, з ними колись тісно пов'язані, вмерли, але символічні знаки, втративши магічні властивості, перетворились в мотиви чистого узору. Збережені завдяки жінці-берегині вікових традицій сім'ї, вони набули нових декоративних, якостей. Багата фантазія в поєднанні з тактом і лаконізмом при вираженні задуманого - риси, визначальні для народного мистецтва Рівненщини.

Найпоширеніші елементи в орнаментах волинських писанок і вишивок – восьмикутна зірка, хрест, трикутник, ромб. Подив викликає багатоваріантність цих знаків. На початку XX ст. на великодніх писанках з Рівненщини за твердженням польського дослідника Й.Гофмана зустрічалось більш як півсотні різновидів мотиву "рожа" (восьмикутна зірка). Вишиті восьмикутники ми бачимо на рушниках, хустках, жіночих сорочках поч. ХХ ст. Частіше всього в орнаментальних композиціях цей знак виступав самостійно. На комірцях жіночих сорочок він нагадує таємничі знаки-обереги, на писанках - розкидані у Всесвіті небесні світила.

Витоки символу хреста слід шукати ще в кам'яному віці. З хрестом пов'язувалась ідея процвітання, благополуччя. Здавна. використовували його в якості амулета, оберега від усього злого. Чи не тому він стає таким поширеним елементом орнаменту на хустках, рушниках, сорочках та великодніх писанках? Цікаво, що хрест виступає також структурною одиницею багатьох орнаментальних композицій.

Ромбічні орнаменти і орнаменти, творені з трикутників, мають чітку і просту будову. Ритм, логіка композиції - основа таких орнаментів. В залежності від задуму, кольорового рішення, ромбічні композиції викликають найрізноманітніші асоціації: безперервного руху, спокою, безмежності Всесвіту. Найпоширеніший ромбічний орнамент - у вишивці, де він наділений багатими виражальними властивостями.

Народні майстри глибоко розуміли органічний зв'язок орнаменту з, формою і фактурою матеріалу. З однієї речі на іншу ті самі елементи переносилися не бездумно, а зі змінами, відповідно до призначення, форми. Орнамент випливав із структури матеріалу, вигідно контрастував з фоном. Чітка структура полотна вимагала ритмічного повторення геометричних елементів, опукла форма яйця давала більший простір для імпровізації, була, як правило, визначальною в творенні композицій. Рівна поверхня полотна давала можливість насичувати орнаментом будь-які місця, в залежності бід призначення речі. Волинські вишивки відрізняються від писанок і більшою стриманістю в кольоровій гамі. Ця стриманість часто була продиктована загальник строєм народного вбрання, сувора краса якого колись зачарувала польську, дослідницю Ядвігу Коженьовську. За її висловом "скарби предивних узорів і гармонії барв" дрімають-в душах волинських селянок. Скарби ці довгий час були обділені нашою увагою і чекають на вдумливих і серйозних дослідників.

Полісся охоплює територію сучасних Волинської, Рівненської, Житомирської та північні райони Київської, Чернігівської й Сумської областей. Віддаленість цього етнографічного регіону від крупних промислових і культурних центрів, несприятливість природних і географічних умов життя спричинили ізольованість культурно-побутових та економічних процесів його розвитку. Відрізані лісами й болотами поліщуки довше, ніж в інших районах України, зберігали в побуті, народному мистецтві, віруваннях архаїчні елементи, що несли відгомін не лише давньоруської, а й праслов'янської традиції.

Поліський одяг з дитинства причарував геніальну поетесу Лесю Українку. У своєму рідному селі Колодяжному вона завжди носила народні строї. Поетеса захоплювалася орнаментами вишивки, розуміючи їх високий естетичний смак, глибоке осмислення народом поезії навколишньої природи, відчуваючи давню магію символів і знаків, що збереглись у вишивках. Мати поетеси Олена Пчілка звернула увагу на самобутність і красу вишивки й уперше в Україні видала альбом орнаментів вишивки Полісся, що вийшов друком 1877 року. Вишивали за волинсько-подільськими мотивами діти Олени Пчілки — Леся Українка та Ольга Кривинюк. В Київському літературно-меморіальному музеї Лесі Українки зберігаються клаптики домотканого полотна з родини Косачевих із зразками різних узорів вишивки рідного краю. Одна з вишитих сорочок Лесі Українки донині зберігається у Волинському краєзнавчому музеї.

На Поліссі поширені жіночі сорочки, що густо призбируються навколо шиї, мають виложистий комір і чохли. Чоловічий костюм на Поліссі був дуже стриманий щодо оздоб. Святкове вбрання чоловіків складалось із сорочки, яка мала широку вишиту маніжку, стоячий або виложистий комір і чохли, на які рясно призбирували рукав сорочки.

Здавна існує на Волинському Поліссі звичай прикрашати сорочки візерунковим ткацтвом, під впливом якого утворилася техніка шитва «занизування». Характерною особливістю цієї техніки є те, що вишивальна нитка протягується через усю довжину орнаменту, аналогічно шву «уперед голку». Вишивається, залежно від узору, горизонтальними паралельними стібками справа наліво до кінця ряду, а потім у зворотному напрямку. Основним, домінуючим завжди виступає червоний або вишневий колір, силу звучання якого підкреслюють синім або чорним. Орнаментальні мотиви геометричні і вкривають усе поле рукава. На полику й підопліччі орнамент лягає в горизонтальному напрямку, а нижче полика організовується у вертикальні смуги. Часто в оздоблених ткацтвом сорочках чохли й комір вишиваються дрібним хрестиком червоно-чорними квітковими мотивами. На відміну від орнаментів сорочок Середнього Подніпров'я, які мали ефект глибини простору, ажурності, на Поліссі орнамент на рукавах сорочок лягає площинно, вкриваючи все тло, вишивка виступає активно завдяки червоному кольору й технікам поверхневого шва — «занизування», «заволікання», «настилування».

 

 

Вишивки Полісся - прості і чіткі за композицією. Ромбоподібна лінія геометричного візерунка повторюється кілька разів. Вишивка червоною ниткою по білому-сірому тлу льняної полотнини - графічно чітка.

Своєрідною вишивкою здавна славилася Волинь. Візерунки геометричні, чіткі і прості, чіткість ритму підсилюється однобарвністю вишивок, виконаних червоною ниткою на білій-сірій полотнині.

В поліській вишивці використовуються нескладні орнаменти, які утворюються з ритмічного повтору окремих або вписаних один в другий ромбів, восьмикутних зірок, ламаних ліній. Особливе місце посідає мотив «осьмирожка». Розетка — основний і найпоширеніший мотив вишивок Полісся. Вона має чотири, шість і вісім загострених або заокруглених кінців, які поперемінно вишиваються червоним або чорним. Розетки чергуються із зображенням ромбів, кругів, зигзагів, хрестів у різних варіантах. Мотив хреста часто буває вписаний у ромби, прямокутники й має різне кольорове забарвлення — червоне або чорне чи синє. Часто у вишивці трапляється мотив птаха, іноді з деревом життя в центрі, із гілочками з ягід і листя. Інколи мотив птаха конкретизується до більш чіткого відтворення лебедя, орла, пави, качки. На Чернігівському Поліссі зафіксовано мотив пугача, зрідка грифонів, орлів, коней. З архаїчних мотивів побутують сильно стилізовані антропоморфні мотиви у вигляді ромба, які мають місцеву назву «на козака».

Вирізняється поліська вишивка розміреним ритмом лаконічного за абрисами мотиву. Найулюбленішими в поліщуків є лінійні орнаменти, що складаються з ромбів, у середину яких вміщено геометричні розетки різної конфігурації.

У вишивці Полісся зберігається багато геометричних фігур, від яких віє таємничою силою легенд і вірувань наших пращурів. Значна кількість геометричних орнаментальних мотивів, які збереглися, мали в давнину магічний зміст. Вишивки були своєрідними оберегами від злих сил. Однак з часом їхня семантика забулася, втратилося первісне значення. Вишивки слугували тільки художнім оздобленням. За асоціацією з яким-небудь предметом утвердилися нові назви: «волові очі», «оленячі голови», «баранячі роги».

Поліські орнаменти не мають деталізованої внутрішньої розробки мотивів, застосування водночас кількох технік виконання. Основне емоційне навантаження належить червоному кольорові, який відіграє важливу роль і подається без напівтонів. Чергування червоного узору й білого тла доповнює вишивку додатковою ритмічністю і красою.

Поліські майстрині досягали у вишивці безконечних варіацій одних і тих самих мотивів. На Західному Поліссі геометричні орнаменти комбінуються в бордюри, що розміщуються вздовж осьової лінії. Найчастіше це ритмічний повтор одного й того ж мотиву. Вільний простір між ними заповнюється половинками інших елементів. Так, якщо бордюр складається з ромбів, то простір між ними заповнюють трикутники або половинки розеток, утворюючи чудові за своєю красою узори. Орнаменти вкривають суцільно все поле рукавів жіночих сорочок, широкою смугою — маніжки в чоловічих.

У вишивках Рівненської та Волинської областей переважають геометричні орнаменти, композиції яких утворюються з ритмічного повторення ромбів, ламаних ліній, восьмикутних зірок. Основний колір — червоний, іноді додавалася чорна або синя нитка. Київське й Чернігівське Полісся має також забарвлення вишивки в червоний колір, поширеною є техніка «занизування», що імітує візерункове ткацтво, а також «вирізування», ажурні мережки.

В Київському та Чернігівському Поліссі поширеним було також шиття «білим», що поєднувалося з ажурними техніками «вирізування», та різноманітними мережками. Застосовували мотиви «терен», «виноград», «ключики». Типовий для Чернігівщини елемент ажурного поєднання двох частин сорочки за допомогою наскрізної мережки, так званої «чернігівської розшивки».

Вирізняються вишивки Ковельського, Камінь-Каширського, Володимир-Волинського, Любомльського, Любешівського районів, а також вишивки північно-східної частини Волині. В селах Забужжя, Пульмо вишивали стрічковими узорами, утвореними з рядів ромбів, вписаних у прямокутники, що поперемінно вишивалися червоним і синім кольорами. Якщо північно-західний ареал виокремлюється вишивкою синьо-червоною з дрібними орнаментальними елементами, то узори Східного Полісся характерні червоно-чорним поєднанням кольорів і орнаментами масивних форм.

У поліських районах Рівненської області побутувала вишивка білими нитками гладдю, «вирізуванням», «набіруванням», якою оздоблювали жіночі сорочки, рушники. На Поліссі використовували також «вирізування» й ажурні «розшивки» (техніка, при якій дві частини сорочки поєднуються між собою за допомогою наскрізної мережки). Різні елементи народного одягу виконувались усталеними техніками шиття. Так, уставки, манжети, коміри, пазухи жіночих, чоловічих сорочок виконувалися «заволікуванням», «занизуванням», а кожухи, свити — гладдю, «стебловим швом», «тамбуром» вишивали рушники. Хустки з білого лляного полотна мали на кутах велику китицю й ромбічний орнаментальний малюнок рельєфної вишивки в техніках гладьових швів.

Поряд з давніми мотивами поширені рослинно-геометризовані мотиви «рожі», «берізки», «хміль», «барвінок», а також «гусячі лапки», «сливки», «старчики». Вони дають вишивальницям великі можливості у створенні цілісного художнього образу. В їх трактуванні завжди наявний зв'язок з живою природою, але вони вирішені умовно і стилізовано.

Наприкінці XIX — на початку XX століття значного поширення набули мотиви троянди в червоно-чорній гамі, виконані в техніці хрестика.

Хрестик — одна з найпоширеніших рахункових технік, вона найбільш легка, доступна у виконанні й перезніманні узорів. Завдяки цьому хрестик дає величезні можливості для кольорової розробки орнаментального мотиву — найчастіше в червоно-чорній гамі. Краса залежить від точного рахунку ниток тканини й діагонального перекриття верхніх стібків, які мають лягати в одному напрямку.

На зламі XIX—XX століть в Україні відбувається кардинальна зміна художньо-образного вирішення народної вишивки. Пояснюється це поширенням техніки хрестика. Він відомий в Європі з XVIII століття, а в Росії та Україні — з початку XIX століття. Цією технікою вишивали в містах і панських маєтках різноманітні предмети інтер'єрного призначення: декоративні панно, оздоби на меблі, скатерки, серветки тощо. Здебільшого це були натюрморти, пишні букети з об'ємно-мальовничими формами квітів, багатою гамою колірних відтінків.

У народному вишиванні ця техніка викликана появою нових рослинних натуралістичних мотивів у червоно-чорній гамі. Техніка хрестика поступово витісняє давні засоби шитва, сталу колористичну гаму, традиційні орнаментальні мотиви.

Майстрині надають перевагу натуралістичним мотивам троянд, гвоздик, лілій, жоржин, хмелю, винограду, які поширюються через друковані взірці, дешеві альбоми з малюнками для вишивок у псевдонародному стилі.

Замість традиційних орнаментів у вишивках з'являються різноманітні червоно-чорні квітки. Але поступово вишивальниці навчилися домагатися цілісності, ритмічного співвідношення білого тла і яскравої насиченої вишивки. Трансформація художньо-виразних засобів нових мотивів ішла від натуралізації, деталізації до дедалі більшого узагальнення, площинно-декоративного вирішення. Вміння майстринь творчо, індивідуально підійти до трактування узору унеможливило одноманітність, бо навіть однакові мотиви щоразу мали іншу інтерпретацію й осмислення. Мотиви, збагачені власною творчою фантазією вишивальниць, далеко відійшли од першоджерела й у кожній місцевості мали своє трактування. Так, на Київському Поліссі поширеними стають мотиви крупних форм, у яких кольори лягають суцільними площинами з переважанням червоного. На сорочках і рушниках все тло густо, як килим, заповнюється мотивами «калина», «копита», «паничі», «кропива» і вкривають все поле рукава, широкі нагрудні вишивки чоловічих сорочок — «маніжки». У Богуславському, Миронівському, Ржищівськом; районах розробка малюнка більш розріджена, чорний колір лише підкреслює й відтіняє переходи однієї форми в іншу. Орнаментальні мотиви «дощ», «перчики», «гвоздики», «берізка» створюють чіткий ритм і строгу симетрію в загальній композиційній схемі малюнка.

На Чернігівщині рослинні мотиви укладаються в горизонтальні смуги орнаменту, з найбільш крупними мотивами внизу рушника.

Техніка хрестика часто імітує традиційні шви як більш легкий і доступний засіб зображення. У зв'язку з цим на Київщині з'явилась «обманна мережка», на Чернігівщині її називали «фальшиве вирізування», широко побутувала ця техніка на Вінниччині. Вона справляє враження ажурної наскрізної техніки, яка полягає в тому, що напівхрестиком зашивається тло узору через один, а сам узор залишається білим і сприймається як орнамент. Рослинні узори, виконані цією технікою, втрачають натуралістичне трактування й набувають легкості й ажурності.

У 30-х роках XX століття на території Київського Полісся поширилася так звана «писана», або «рисована», техніка шитва. Це умовно вирішені рослинні орнаменти з різноманітних за формою листочків, пуп'янків, квітів. Техніка, нагадуючи гладь, має ту особливість, що попередньо на полотні вільно, від руки, малюється майбутній малюнок. Форми окремих елементів усуціль зашиваються червоним кольором, надаючи їм площинності й підкреслюючи декоративність. Іноді контур червоної квітки обводиться чорним, завдяки чому весь малюнок набуває чіткості, графічної виразності. Вишивка «писаних» сорочок і рушників потребувала особливого вміння й художнього смаку. У кожному селі були свої найкращі вишивальниці. Так, у селі Болотня уславилася мати народної художниці Марії Приймаченко Параска Василівна. В дитинстві вона також малювала односельцям узори на рушник» й сорочки.

«Занизування». Найбільш поширилося на Волині, побутує й на Київщині. Виконується переважно нитками червоного кольору.

Узори, виконані в цій техніці, будуються з паралельних горизонтальних або вертикальних стібків, прокладених від одного краю рисунка до другого. Кожний наступний ряд стібків віддалений від попереднього на одну нитку основи. У всіх рядах вишивають стільки горизонтальних або вертикальних стібків, скільки потрібно вертикальних ниток для утворення однієї клітинки. На одну клітинку орнаменту потрібно два повторення кожного ряду (рис. 34). На лицьовому боці узору утворюється вишитий рисунок, на вивороті — його негативне зображення.

«Косий хрестик». Виконуючи всі види вишивання хрестиком (лічбою ниток тканини, по канві або по нанесеному рисунку), необхідно дотримуватися таких правил:

1) вершини всіх хрестиків, які стикаються, мають збігатися так, щоб на просвіт вишивки видно було дірочки;

2) верхній напівхрестик по всій вишивці повинен мати один напрямок.

«Косий хрестик» — найпоширеніший шов у сучасних українських вишивках. Він складається з двох косих стібків, які перехрещуються по діагоналі. Виконавшії один косий стібок, робочу нитку переводять навиворіт, роблять прямий стібок, виводять її на лицьовий бік і накладають другий косий стібок, перехрещуючи його з першим. Утворюється «косий хрестик».

Вишиваючи «косим хрестиком», оформляють відразу цілий ряд хрестиків. Спочатку в одному ряді роблять косі стібки зліва направо, а потім зворотним рухом голки перекривають їх справа наліво (рис. 35). На вивороті утворюється рівний рядок вертикальних стібків.

 

 

«Подвійний хрестик». На відміну від «косого» кожний «подвійний хрестик» вишивають окремо. Спочатку виконують діагоналі хрестика, а потім два перпендикулярні стібки так, щоб центр їх перехрещення збігався з центром перехрещення діагональних стібків (рис. 36).

«Прямий хрестик». «Прямий хрестик» поширений у західних областях України, але як елемент орнаменту побутує у вишивках інших областей. Вишивають «прямий хрестик» так само, як і «косий», тільки перехрещуються вертикальні й горизонтальні стібки.

«Обманка» ще має назву «фальшиве вирізування». З'явилася вона на Чернігівщині на початку XX століття замість складної і трудомісткої техніки «вирізування». Виконується переважно чорним чи темно-сірим кольором по білому полотну або ж білими нитками по сірій конопляній тканині.

Техніка виконання — розсипний «косий хрестик», тільки вершини сусідніх хрестиків не поєднуються, а розташовуються на відстані, заданій рапортом* рисунка. Малюнок утворюється незашитою тканиною.

Вишиваються хрестики з лицьового боку рядочками відповідно до малюнка. Завжди слід пам'ятати основне правило будь-якої вишивки — перехідні зворотні стібки від однієї групи хрестиків до другої не повинні перевищувати 0,8—1 см. Тому, вишиваючи «обманку», виокремлюємо який-небудь фрагмент малюнка, вишиваємо на ньому рядки, потім переходимо до іншого фрагмента і т. д. Для того, щоб не закріплювати робочу нитку, якщо перехідний зворотний стібок утворюється довше 1 см, існує такий спосіб: голкою підхоплюємо вже виконані короткі зворотні стібки й переходимо до тієї частини малюнка, яка нам потрібна. Таким чином, довгий перехідний стібок ми сховали під вже виконаними.

«Курячий брід». Цей шов також застосовують у поєднанні з «лічильною гладдю», «вирізуванням», «солов'їними вічками». Він являє собою зворотний бік «зернового виводу», але вертикальні й горизонтальні стібки двічі не повторюються.

Під час вишивання робочою ниткою стягують нитки тканини, щоб утворилися невеличкі дірочки. На рис. 38/1 цифрами показано послідовність виконання роботи.

Цей шов має красивий вигляд, якщо його вишивають товстою крученою ниткою. Шов часто виконують у два, три й більше рядів. Для цього поруч з першим стібком виводять другий, третій і т. д., зміщуючи їх один відносно одного точно по вертикалі. На рис. 38/2 показано шов «курячий брід» у три ряди.

«Ретязь». Шов «ретязь» застосовують як декоративний та маскувальний у поєднанні з іншими швами для оформлення країв виробів. Стібки лягають дуже щільно, на лицьовому боці виходить однакова вишивка, а на виворотному — або всі стібки вертикальні, або два ряди горизонтальні. Порівняно з іншими етнографічними зонами України вишивка Полісся наочно зберегла архаїчні корені ритуально-побутового призначення і характеру орнаментально-композиційного вирішення (передусім на обрядових предметах: рушниках, обрусах, весільному одязі і под.). Вона багата мотивами, своєрідними знаками, які у далекому минулому вважалися священними зображеннями 5. Збережені датовані орнаментальні і сюжетні вишивки Полісся свідчать про високий художній рівень майстринь, розкривають складність еволюції вишивального мистецтва впродовж одного століття. Повільній зміні тут піддавалися традиційні техніки вишивання, принципи орнаментально-колористичного вирішення. У XIX ст. широко поширилися техніки «заволікування», «підволікання», підбір 6.

За технікою виконання поліське занизування мав прямі аналогії з гуцульською низзю, а « засти лювання» — з подільською «поверхницею». Ці техніки вишивання на Поліссі не тільки домінували, а й часто були єдиними техніками вишивання аж до кінця XIX ст. Ними вишивали складні орнаментальні композиції у визначених частинах одягу, тканин інтер'ерного призначення. Для обрамовування головних орнаментальних смуг використовували пряму гладь, мережку, «стовпчики» або «гречку». На Поліссі вироблені стійкі принципи комбінування різних технік вишивання в одному візерунку.

Для різних компонентів одягу були усталені відповідні техніки. Так, «заволікуванням», «занизуванням», «застелюванням» вишивали уставки, манжети, коміри, пазухи жіночих, чоловічих сорочок, намітки, хустини; гладдю, «козликом», стебле-вим швом — кожухи, свити; тамбуром — рушники. Орнамент включав у себе прості мотиви і складні фігурні зображення. До перших належать смуги із рядів прямих рисок, прямокутників, зубчастих ламаних і хвилеподібних ліній — «дороги», «бігунці», «хвильки». Площини між ними по-різному заповнені прямими, косими стібками. У більш складному геометричному орнаменті одним із провідних елементів є ромб. Характер його зображення відповідав зображенню таких мотивів, як квадрат, круг, розетка, хрестоподібна фігура. На початку XX ст. була поширена і довго зберігалася давня композиція вишивки — горизонтальна смуга, поділена на прямокутні площини, окреслені почергово червоними і чорними нитками, а пізніше — чорними і синіми, де розміщені ромби, розетки. Цей візерунок характерний для вишивок Західного Полісся. У ньому образно виступає квадрат у складній побудові, часто з введеним до нього ромбом з розеткою по центру.

Розетка — найбільш поширений і головний мотив архаїчних композицій у вишивках Полісся (чотири, шість або вісім загострених або заокруглених пелюсток). Часто пелюстки однієї розетки вишивали почергово червоними і чорними нитками. Розетки поєднували із зображенням ромбів, кругів, квадратів, хрестів тощо. Мотив хреста поданий у вишивці у вигляді прямого рівнобедреного, іноді з ромбічними кінцями або ж косого хреста в різних варіантах. Він часто вписаний в ромби, прямокутники і відповідно з їхнім ритмом мав червоний, чорний або червоний і синій кольори.

Один з найулюбленіших зооморфних мотивів поліської вишивки — птахи, їх зображували дуже узагальнено, із живописними акцентами. Часто птахи утворюють самостійний візерунок — ряд, де ритмічно розташовані один за другим. У таких композиціях підкреслена своєрідна динамічність рухів. Часто зустрічається зображення птахів з деревом життя у центрі, з гілками ягід, квітів. У багатьох складних композиціях можна побачити таких птахів, як лебеді, орли, пави, качки, голуби тощо. Образ пугача поширений у вишивці чернігівського Полісся. Дуже рідко зустрічається зображення грифонів, оленів, коней і под. На рушниках і скатертинах чернігівського Полісся часто вишиті двобічним швом, хрестиком двоголові геральдичні орли. У вишивках зустрічаються архаїчні, сильно геометризовані антропоморфні мотиви ромбічного трактування, їх називають «на козака».

У середині XIX ст. бурхливо відбувався складний процес перетворення геометричних мотивів у рослинні форми. Рослинні мотиви посіли чільне місце у складних орнаментальних комплексах. Поширилися такі візерунки, як «сосонки», «хвойки», «берізки», вазонки, листя дуба, цвіт калини і под. Складні композиції із рослинних мотивів живописного характеру стали домінуючими наприкінці XIX— на початку XX ст. на півночі Київщини, на Сумщині, півдні Чернігівщини, Волині.

Різновидність, високий художній рівень орнаментального мистецтва поліської вишивки глибше розкривається при аналізі її локальних типів. Виділяються вишивки західних районів Волині, півночі Рівненської, Житомирської і Київської областей, Ченігівщини і Сумщини. У кожному з цих регіонів спостерігаються локальні групи, підгрупи орнаментів. Зокрема, становить інтерес вишивка в північно-західній частині Волині (околиці Шацька, Любомля). Техніка «занизування» крайнього північно-західного ареалу з дрібними мотивами переважно синьо-червоного колориту нагадує синьо-червоний колорит вишивки гірських районів Бойківщини і чорно-червоний — східного Поділля. З другої половини XIX ст. одна композиція все частіше виконувалася декількома техніками. Так, вишивки сіл Маркостав, Микуличі, Світанок Володимир-Волинського району, Города Камінь-Каширського району, с. Кукли Мане-вицького району виконані «заволікуванням», мережкою з настилом, стебнівкою, хрестиком, мережані «шабаком». У них гармонійно поєднані такі орнаментальні мотиви, як «звізда», «круги», «рожі», «хвойки» і т. ін. У селах Володимир-Волинського, Ківерецького районів отримав розвиток геометризований рослинний орнамент, виконаний настилом, хрестиком. Вишивка північних районів Волині подібна до вишивки, поширеної на півночі Рівненщини, Житомирщини. Однак на Житомирщині композиція візерунків більш монументального звучання, збагачена різними варіантами трактування мотивів — «звізд», «рож». Такі широкі вишиті смуги розміщуються на традиційно визначених частинах одягу, рушниках, скатертинах 8. У Любешівському, Камінь-Каширському районах вишиті смуги часто поєднані в певній почерговості з орнаментальними тканими смугами.