Теорії походження Київської держави

Зараз у науці нема єдиної думки щодо походження Давньоруської держави —Київської Русі. Існує декілька теорій.

1. Норманська теорія, її започаткували німецькі вчені Г. Баєр та

Г.Міллер, які працювали в другій половині XVIII ст. в Російській

Академії наук.«Норманісти» наголошують, що східні слов'яни були нездатні без зовнішньої допомоги створити свою державу, а варяги (нормани) відіграли вирішальну роль у створенні Київської держави. Слово «Русь» походить відфінської назви шведів «Ruotsi».2. За хозарською теорію поляни є не слов'янами, а різновидом хазарів.Модель влади, яка існувала в Хозарії. Там водночас правили два царі —цар по крові (хакан каган), та його «заступник» (хакан-бек). Тогочасні візантійські та арабські джерела згадують Аскольда з титулом хакана.3. Панюркська теорія, за якою слово «Русь» походить від іранського іозначає — світлий та належить іраномовним мешканцям одного з регіонівСереднього Подніпров'я.4.Теорія природно-історичного (автохтонного розвитку). Прибічниками цієї теорії були і видатні українські історики В. Антонович, М.Грушевський та інші. Прихильниками цієї теорії стверджують, що у східних слов'ян існували політичні та соціально-економічні передумови для створення своєї держави: високий рівень розвитку виробничих відносин, існувала майнова диференціація, відбувалося захоплення старійшинами общинних земель, багаточисельні військові походи, результатом яких булла велика кількість здобичі. Основними джерелами є літопис «Повість врем'яних літ», який розповідає про правління князя-слов'янина Кия (кінV — поч.УІ ст.) та хроніка «Бертинські аннали».Перші три концепції, хоч і мають під собою певну фактичну основу(варязьке походження багатьох руських князів, правління двох князів одночасно, різні варіанти походження слова «Русь» тощо), але ігнорують повністю ту обставину, що державність — це результат тривалого соціально-економічного і політичного розвитку, її не можна принести ззовні. Тому чимало вчених схиляється до думки, що Київська Русь утворилася на власній основі внаслідок тривалого процессу первіснообщинного ладу та формування класового суспільства у східних слов'ян. Розвиток феодальних відносин, а також переростання органів племінного управління в державні органи сприяли перетворенню союзів племен у «княжіння» державного типу.

Київська Русь об'єднувала фактично всіх східних слов'ян і була найбільшим державним утворенням у тогочасній Європі

42. Утворення Галицько-Волинського князівства

Коли Наддніпрянщина під ударами степових орд занепадала і упродовж 2 століть Київська Русь розпалась на 15 окремих земель, зросло значення західних земель, які лежали далі від воєнних дій і боярство яких стало економічно і політично могутнім, - Галичини (назва походить від м.Галич, тепер Івано-Франківської області, що вперше згадується в угорських джерелах 896 р. та в Іпатіївському літописі 1113 р.) і Волині (назва походить від м.Волинь, тепер с.Грудек Замойського воєводства Польщі).

Формування Галицького князівства почалось у другій половині 11 ст.; цей процес пов`язаний з діяльністю внука Ярослава Мудрого – Ростислава Володимировича – засновника галицької династії. Одним з найперших галицьких князів був син Володимира Великого Борис, згодом Всеволод (у Володимирі на Волині); приблизно у 1050-1054 рр. Галичину отримав Ростислав, якого звідти близько 1060 р. витіснили його дядьки, і він помер у 1067 р. у Тьмуторокані (Кубань), а Галичину і Волинь отримав син Ізяслава Ярославича Ярополк. Приблизно у 1085-1087 рр. Всеволод Ярославич (Великий Київський князь у 1078-1093 рр.) відібрав у нього галицько-волинські землі і віддав їх Ростиславичам – 3 синам Ростислава Володимировича: Рюрику - західну частину (Червену Русь – Перемишль), Володару - центральну (Звенигород), Василькові - південну (Теребовлю). По смерті Рюрика у 1094 р. Володар і Василько розділили Червену Русь і вели боротьбу за незалежність удільних князівств Галицької землі від Києва. Любецький з`їзд 1097 р. закріпив за ними їх міста, а Перемишль став столицею Галицької держави. Однак, на підмову волинського князя Давида, за нібито змову Василька з Мономахом про захоплення Київського престолу, Великий Київський князь Святополк Ізяславич (1093-1113) осліпив Василька. У 1099 р. Святополк з уграми рушив війною на Галичину, але Володар і Василько перемогли їх під Перемишлем, і Ростиславичів було визнано спадковими князями Червеної Русі (сучасна Перемишльщина). У 1124 р. обидва брати (спершу Василько) померли. Галицьку землю розділили сини Володимира - Ростислав взяв Перемишль і Володимирко Звенигород, та сини Василька – Юрій взяв Галич і Іван Теребовлю. Близько 1131 р. Ростислав помер, і Володимирко передав його сину Івану Берладнику Звенигород, а сам перебрався у Перемишль. У 1141 р. померли сини Василька, не залишивши нащадків, тож Володимирко прилучив їх землі до Перемишльщини та, прогнавши Івана зі Звенигорода (давши йому кілька міст і сіл), об`єднав Перемишльське і Звенигородське князівства та став єдиним володарем держави (3/4 Галичини) і переніс столицю із Перемишля до Галича (у 1141 р.) і назвав державу Галицьке князівство. Воно простягалось від Сяну і Вислока на заході до Дунаю на південному сході і охоплювало у т.ч. Буковину і майже всю Румунію. У 1144 р. Великий Київський князь Всеволод Ольгович послав у Галичину військо (у т.ч. з поляками і уграми), щоб приєднати її до Києва; Володимирко програв битву під Перемишлем і сплатив йому викуп – 1400 грн. срібла. У 1153 р. Володимирко помер, і у 1153-1187 рр. князював його син Ярослав Осмомисл*, який поширив кордони держави аж до гирла Дунаю, де заснував м.Новий (Малий) Галич (тепер м.Галац у Румунії), перебував у дружніх стосунках з Великим Київським князем, і його князювання стало періодом розквіту Галицького князівства. Князювання його сина від Ольги Володимира ІІ Ярославича (1187-1199) було завершенням династії Ростиславичів, оскільки він не мав синів.

 

43. Утворення УРСР та її юридичне оформлення.

УРСР було проголошено на I Всеукраїнському з’їзді Рад робітничих і солдатських депутатів за участю селянських депутатів, який проходив у Харкові 11-12 грудня 1917 року.

Вищим органом влади проголошувався Всеукраїнський з’їзд Рад. У перервах між з’їздами його функції мав виконувати Центральний виконавчий комітет (ЦВК). Народний секретаріат був вищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади радянської України. 17 грудня ЦВК рад України проголосив маніфест про повалення Центральної Ради і Генерального секретаріату. Зазначимо, що в той час Центральна Рада контролювала 3/4 території України.

25 грудня 1917 року розпочався наступ більшовицьких військ. Але за умовами Брестської угоди більшовицький уряд мусив перебратися з Києва до Полтави, а потім - з 9 березня 1918 року - до Катеринослава. У липні 1918 року в Москві (!) було створено Комуністичну партію (більшовиків) України - КП(б)У як складову частину Російської Комуністичної партії більшовиків - РКП(б).

28 листопада 1918 року в Курську за постановою Центрального Комітету (ЦК) РКП(б) було створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з П’ятаковим, який розглядався як тимчасовий радянський уряд.

7 січня 1919 року територія України, яка входила до складу Радянської Росії, стала називатися Українською Радянською Соціалістичною Республікою (УРСР). 26 січня 1919 року було створено новий уряд УРСР на чолі з Х. Раковським. Новий уряд декларував необхідність об’єднання УРСР з РСФРР на засадах соціалістичної федерації.

Українська державність в УРСР мала суто формальний характер. Вільне обрання місцевих рад на її території не проводилося. В період 1917-1920 рр. незалежної держави Радянської України не існувало. Її територія була включена до складу РРФСР.

 

44. Формування державності у східних словян. Утв Київської Русі.

Формування державності на території України відбувалось у процесі розкладу первіснообщинного ладу східних слов`ян і зародження феодальних відносин у 7-9 ст. “Повість временних літ” згадує такі східнослов`янські племена: поляни (їх очолили брати Кий, Щек і Хорив та заснували м.Київ), сіверяни, древляни, дуліби (згодом вони розділились на бужан і волинян), уличі, тиверці, хорвати – з них вийшли українці; дреговичі, кривичі, радимичі – від них походять білоруси; словени (ільменські слов`яни – з центром у м.Новгороді) і в`ятичі – предки росіян. Усі ці племена становили певну етнічну і культурну спільність. У 7-8 ст. східні слов`яни проживали територіальною сільською общиною (“мир”, “вервь”), яка була союзом індивідуальних господарств (малих сімей), притому існувала колективна власність на общинні землі, які періодично перерозподілялись між окремими сім`ями.

До часу утворення Київської Русі існувало понад 100 східнослов`янських племен, об`єднаних у 14 великих союзів племен – за назвою племені, яке їх об`єднало. На початках формою організації їх правління була військова демократія. Союзи племен створювались передусім для війни і оборони, тож на чолі їх ставав військовий ватажок, який витісняв інших старійшин. Військо становили усі боєздатні чоловіки, з яких почала виділятись дружина ватажка. Ще зберігались первісні демократичні установи – Народні збори (Віче) і Рада старійшин, але Народні збори перетворились у збори воїнів, що виконували волю військового ватажка, який, спираючись на дружину, міг нехтувати звичаями племені. Тобто, відбувався процес перетворення органів суспільного самоврядування у державні органи, а військової демократії – у військово-ієрархічне правління-князівство. Завершувалось оформлення відокремленої від населення публічної влади з апаратом управління, що поширювалась на окрему територію. Військовий ватажок союзу племен ставав управителем-князем, а його близьке оточення – його радниками і намісниками.Найінтенсивніше розвивалось створене у 7-8 ст. об`єднання союзів племен полян і на межі 8-9 ст. виникає перша держава (як союз союзів племен) східних слов`ян - Руська земля, в яку увійшли союзи племен: Русь*, Поляни, Древляни, Полочани, Дреговичі, Сіверяни. Цей союз охопив територію близько 120 тис.км<sup>2</sup> і простягнувся на 700 км на північ аж до Західної Двіни. Правила у цьому державному об`єднанні, ймовірно (науковцями достовірно не встановлено), династія Кия, представниками якої у середині 9 ст. були князі Дір і Аскольд. Суспільство Руської землі поділялось на знатних і бідних. Князь щорічно збирав данину з населення. У середині 9 ст. виникає друга слов`яно-фінська Новгородська держава внаслідок об`єднання навколо Новгорода союзів племен на чолі зі словенами, які запросили на престол у 862 р. 3 братів-варягів: Рюрика, Синеуса і Трувора. По смерті братів Рюрик став єдиновладним князем над землями словенів, кривичів (з центром у Полоцьку) і фінських племен (мері, весі і муроми). По смерті Рюрика у 879 р. у Новгороді князював Олег (879-912), що теж походив з варяг. У 882 р. він здобув Смоленськ, Любеч і, вбивши Аскольда і Діра, заволодів Києвом та об`єднав два політичних центри в єдину державу – Київську Русь. У 883-885 рр. він розширив її територію на підкорених древлян, сіверян, радимичів. Олег уклав договори Київської Русі з Візантією 907 і 911 рр., які засвідчують, що Київська Русь мала розвинену політичну систему і національне право та виступала як рівноправний з Візантією суб`єкт міжнародного права.

 

45. Формування укр.. держави 1648-1654 р.

Гетьман Богдан Хмельницький продовжив справу П.Сагайдачного. Він очолив визвольну війну українського народу проти польської шляхти 1648—1654 pp., результатом якої стало утворення козацько-гетьманської держави. Державотворчі процеси в тогочасній Україні визначали такі документи, як «Статті про устрій Війська Запорозького», Зборівський договір 1649 p., універсали та офіційні листи Б. Хмельницького. Особливо важливе значення для становлення незалежної української держави мав Зборівський договір, укладений Б. Хмельницьким з польським королем Яном Казимиром. Договір утвердив автономію (владу гетьмана) Правобережної України у складі Речі Посполитої. В результаті укладення договору інші європейські держави визнали Україну як окреме державне утворення з власною територією, органами державної влади, військом, судом, вірою, мовою тощо.

У процесі розгортання національно-визвольних змагань (1648—1657) у середовищі козацької еліти вперше в історії було чітко сформульовані фундаментальні основи національної державної ідеї:— право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання;— незалежність і соборність Української держави;—генетичний зв´язок козацької державності з Київською Руссю, спадкоємність кордонів, традицій та культури княжої доби.

Ці положення і лягли в основу державотворчої діяльності Б. Хмельницького. Після взяття під контроль значної частини українських земель та ліквідації в них польської адміністрації гостро стало питання про власну національну державність. Потрібно було забезпечити регулювання економічного життя, правопорядок, захист населення та території України. Специфічні засади внутрішньої організації козацької держави сформувалися під впливом двох основних чинників: традицій та звичаїв суспільного життя українців, насамперед Запорозької Січі, яка стала своєрідним зародком новоствореної держави, та складного геополітичного становища, що зумовлювало постійну ситуацію надзвичайного стану в державі.

Функціонування держави виявилося в запровадженні власного територіального поділу, створенні та діяльності органів публічної влади; введенні своєї податкової системи. За часів Хмельниччини територія Української держави охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та Степу. В основі адміністративного поділу лежала структура козацького війська. Територія держави поділялася на полки та сотні, що давало змогу в екстремальних умовах згуртувати та мобілізувати народні маси на боротьбу.Формально основним органом влади була Військова (Генеральна) рада, яка вирішувала військові, політичні, господарські, правові та інші питання. Проте вона не була постійно діючою, до того ж Б. Хмельницький з метою зміцнення гетьманської влади частіше скликав старшинську раду, до якої незабаром перейшла вся повнота влади в державі.Гетьман був главою і правителем України. Він очолював уряд і державну адміністрацію, був головнокомандуючим, скликав ради, відав фінансами, керував зовнішньою політикою, мав право видавати загальнообов´язкові для всіх нормативні акти — універсали. Система органів публічної влади мала три рівні — генеральний, полковий і сотенний. Реальна вища влада в державі належала генеральному урядові, до якого входили гетьман та генеральна старшина. На місцях управляли полкові та сотенні уряди.. У великих містах управління здійснювалося магістратами, в малих, але привілейованих — отаманами, з 1654 р. було запроваджено посаду гетьманського підскарбія, який контролював прибутки та видатки військової скарбниці. Своєрідним Гарантом успішної розбудови держави стала національна армія. Вона сформувалася і зросла на організаційних принципах Запорозької Січі.

 

47. Цивільне право за Руською Правдою.

У Київській Русі (Україні) основним джерелом цивільного права був звичай. Головні норми цивільного права були зібрані в 11 — 12 століттях у відомому збірнику «Руська Правда», але й інші писані джерела містили деякі норми цивільного права; наприклад, церковні і адміністративні акти (устави) тощо.

Право власності.Не було загального терміну для позначення права власності, оскільки його зміст залежав від того, хто був суб`єктом і що було об`єктом права власності. Але право власності відрізнялось від права володіння, оскільки визначався порядок відібрання речі, що перебувала у володінні іншої особи згодом було передбачено неправомірне володіння (Ст.44 Розширеної Правди), щодо якого встановлювалась вимога повернення речі власнику і виплати йому компенсації за її використання.В "Руській правді" відсутні спеціальні статті про земельну власність. Як відомо, вона існувала у вигляді общинної власності, князівських володінь, боярських і монастирських вотчин. Власність общини на землюбазувалася на природному праві; князівська набувалася шляхом освоєння пустопорожніх земель та захоплення общинних, а боярська і монастирська збільшувалася за рахунок князівських пожалувань.

Попри появу права-привілею з виданням "Правди Ярославичів", власність представників різних верств населення закон захищав рівною мірою. Незалежно від соціального статус власника штраф за знищення йому належного знаку влас­ності був однаковим — 12 гривень. Це означало, насамперед, захист самого принципу власності, а не об'єкту і не особи, на майно якого посягав зловмисник

Зобов`язальне право було доволі розвинене. Існували зобов`язання іззаподіяння шкоди – особа, яка зламала чужий спис чи щит, зіпсувала одяг, була зобов`язана відшкодувати вартість зіпсованої речі (Ст.18 Кр.Пр.); закуп, який втратив коня свого господаря у полі чи не загнав і замкнув його у дворі (і хліві), внаслідок чого коня вкрали, або втратив плуг чи інше знаряддя, - був зобов`язаний сплатити господарю вартість втрати; якщо ж коня вивели із загати чи з хліву, закуп не відповідав за цю крадіжку (Ст.58 Розш.Пр.).

Відомі були зобов`язання за договорами позики, купівлі-продажу, поклажі, особистого найму та ін. Невиконання стороною деяких зобов`язань могло не лише тягти за собою накладення майнових стягнень, а й продаж у рабство (Ст.54, 55 Розш.Пр.). Договори (“ряди”) укладались, здебільшого, на торзі усно із застосуванням певних символічних дій, рукостикання, зв`язування рук тощо; іноді у присутності свідків чи митника; зароджувалась також письмова форма договору про нерухомість.

 

48. Шлюбно-сімейне право Руської Правди

Формування норм шлюбно-сімейного права на Русі відбувалося внаслідок поєднання місцевих правових звичаїв і привнесених з кінця X ст. християнських. На відміну від візантійських церковних норм, якими за певні правопорушення передбачалася смертна кара чи покалічення, руська система покарань була набагато ліберальнішою. Нею передбачалися іпітимійні са­нкції (покаяння), а також грошові штрафи на користь єпископа.

Шлюб, як і розлучення, монопольно здійснювалося церквою. "Без вінчання одруження є незаконним і неблагословенним" — свідчать церковні настанови. Шлюбний вік для нареченого наступав з 15 років, а для нареченої — із 13— літнього віку. Цих норм не дотримувалися, шлюби між 10-річними були звичним явищем. Більше двох разів одружуватися не дозволялося. Священикам забороня­лося благословляти такий союз, адже за порушення цієї норми їм загрожувало відлучення від церковного сану.

Приводом для розлучення були в переважній більшості проступки дружини. Хоча інколи вона також могла бути ініціатором розлучення. Це могло статися, коли чоловік мав великі борги і був неплатоспроможним або зловживав спирт­ними напоями.

Розірванню шлюбного союзу і створенню нової сім'ї церква чинила всілякі перешкоди. Своїй першій дружині чоловік мав виплатити велику матеріальну компенсацію, а також повинен був сплатити штраф на користь церковної влади. Його розмір залежав від соціального статусу чоловіка. Чим вище становище в суспільстві займало подружжя, тим вищий штраф сплачувався.

Церковними канонами на Русі заборонялося двоєженство, одруження кров­них родичів, а також шлюб християнина з представниками нехристиянських ві­росповідань. Такими способами церква зміцнювала сім'ю, сприяла утвердженню одношлюбності та подружньої вірності.

 

49.  Шлюбно-сімейне та спадкове право за литовськими статутами.

До прийняття християнства основною формою шлюбу було викрадення нареченої, що зберігалось тривалий час, хоч законодавство передбачало за це покарання. Після прийняття християнства шлюб оформлявся церковним вінчаннстикаям. До 1447 р. вимагався дозвіл на шлюб князя чи місцевих правителів. У литовському праві діяв принцип спільності майна пожружжя, тож дружина відповідала за борги чоловіка, і він навіть міг віддати її кредитору для відробітку боргу. Врегульовувалось правове становище приданого дружини, а чоловік повинен був записати на користь дружини частину свого майна або віно, і по його смерті віно ставало її власністю. Особисті права батьків були значні – могли віддавати діяте для відробітку боргу, мали право усіляко карати їх за непослух.

У польсько-литовському праві розрізнялось спадкування за законом, заповітом, на основі звичаю. За законом спадкували діти; щоправда, у Польщі спершу спадкування дочок обмежувалось лише рухомим майном, а нерухоме майно і передусім земля переходили лише до синів, кожен з яких отримував рівну частку, та з 14 ст. шляхетські маєтки за відсутності синів спадкували дочки. За Литовськими Статутами за законом спадкували діти, брати, сестри, батьки та інші кровні родичі; іноді вони позбавлялись права на спадок – дівчина, яка вийшла заміж без згоди батьків чи опікуна, вдова-шляхетка, яка без згоди родичів вийшла заміж за простолюдина, визнані незакононародженими діти, діти державних злочинців та деякі інші. Вдова отримувала довічне держання, яке по її смерті переходило до дітей.

Розрізнялось спадкування батьківського і материнського майна; так, ІІІ Статут передбачив, що спадщина, нерухоме і рухоме майно та коштовності переходять лише синам і близьким по зброї; тобто, батьківське майно, у т.ч. куплене, передавалось у “вотчину” лише синам, а дочкам, здебільшого, - лише придане з ¼ усього батьківського, у т.ч. купленого, майна. А материнське майно – як нерухоме у вигляді маєтків, так і рухоме, у т.ч. готівка, золото, срібло, одяг і прикраси, коні, вози, килими тощо – розподілялось порівно між усіма дітьми – і синами, і дочками.

Закон передбачав можливість розпорядження майном за заповітом; свобода заповіту поширювалась на рухоме майно і куплену нерухомість, яка не належала до родової власності (вотчини або материнського майна). Не мали права заповідати майно нпвнолітні, ченці, не відокремлені від батьків сини, залежні люди тощо.

За відсутності синів, дочок, інших нащадків і родичів родове майно і набуті маєтки переходили до близьких по чоловічій лінії, а маетринське майно – до близьких по материнській лінії.