Входження західної України до складу урср. Державно-правові акти народних зборів західної України

1 вересня 1939 року гітлерівські війська перетнули кордон Польщі - почалася друга світова війна. Українські землі, що знаходилися в складі Польщі, були приєднані до УРСР внаслідок виконання положень таємних протоколів радянсько-германського пакта про ненапад (пакт Ріббентропа-Молотова).

17 вересня уряд СРСР дав наказ Червоній Армії вступити на територію Західної України і Західної Білорусії, а 22 вересня 1939 року радянські війська ввійшли до Львова. Це приєднання українське населення спочатку зустріло з великим ентузіазмом, із сподіванням на визволення від польського гніту. Але дуже швидко більшовицька влада примусила це ставлення змінити.

26 жовтня 1939 року в приміщенні Львівського оперного театру відкрилися Народні Збори Західної України.

 27 жовтня Народні Збори затвердили Декларацію про державну владу в Західній Україні. 28 жовтня одноголосно була прийнята Декларація про конфіскацію поміщицьких, монастирських земель і земель великих урядовців, а також Декларація про націоналізацію банків і великої промисловості Західної України.

1 листопада 1939 року Верховна Рада СРСР задовольнила прохання Народних Зборів і запропонувала Верховній Раді УРСР прийняти Західну Україну до складу Української РСР.

На території Західної України було створено Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Рівненську, Станіславську і Тернопільську області.

 А 17 січня 1940 року указом Президії Верховної Ради УРСР ліквідується старий адміністративно-територіальний поділ на повіти і волості. Формування органів радянської влади відбувалося в повній відповідності з тією системою, що існувала в СРСР.

Народні Збори Західної України — тимчасовий орган влади, утворений з метою правового оформлення нового статусу Західної України після вступу на її територію Червоної армії у вересні 1939 р.

Ухвалено 4 декларації:

про встановлення радянської влади в Західній Україні

про входження Західної України до складу СРСР і возз'єднання з УРСР

про конфіскацію поміщицьких і монастирських земель

про націоналізацію банків і великої промисловості.

ДЕКЛАРАЦІЇ НАРОДНИХ ЗБОРІВ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ     

- законодавчі акти конституційного характеру з найістотніших питань суспільного і держ. ладу Західної України, одноголосно ухвалені Народними Зборами Західної України.

Істор. значення декларацій полягає в тому, що вони, втілюючи одностайну волю населення, законодавчо закріпили перемогу Рад. влади на Зх. Україні, возз'єднання її з Українською PCP, визначили і закріпили основи нового, соціалістичного суспільно-політ. і екон. ладу на зх.-укр. землях.

 Українські Народні Збори проголошують на території Західної України конфіскацію земель поміщицьких, монастирських та великих державних урядовців зі всім 'їхнім живим та мертвим інвентарем та їх садибними будівлями.

 Народні збори затверджують відібрання поміщицьких земель без викупу, через селянські комітети, під керівництвом тимчасових управлінь, і передачу їх у користування трудовому селянству. Питання про землі осадників вирішують селянські комітети.

вся земля Західної України з її надрами, всі ліси та ріки оголошуються всенародним добром, тобто державною власністю.

 Українські Народні Збори закликають усіх трудівників землі, селянські комітети до залізної революційної дисципліни, до охорони від розтягання колишніх поміщицьких маєтків і будівель і інвентаря, що є віднині священним і недоторканним добром народу.

 Тільки селянські комітети мають право розподіляти поміщицькі землі. Тільки селянські комітети мають право порядкувати майном, яке належало поміщикам.

4. Державний лад Київської держави.

За формою правління Київька Русь була ранньофеодальною монархією, побудованою на принципі сюзеренітету-васалітету, не чітко централізованою.

Місцеві князі. Спершу на місцях владарювали племінні князівські династії (до середини 10 ст. місцеві князі часто називались великими), які перебували “у послуху” Київському.У разі порушення вірності Київському князю його васал втрачав своє володіння, так як князь ішов на нього війною. Феодальні з`їзди. Послаблення влади Великого Київського князя і посилення впливу феодальних землевласників спричинялось до скликання загальнодержавних феодальних з`їздів, у яких брали участь місцеві князі, їхні спільники (“брати”), васали (“сини”), бояри, іноді церковна знать. Під проводом Великого князя феодальні з`їзди розробляли нове законодавство, розподіляли лени, вирішували питання війни і миру з іноземними державами, розв`язували міжкнязівські суперечки, планували заходи щодо охорони торгівельних шляхів.

Рада бояр (Боярська дума) була юридично неоформленим державним органом з нечітко окресленими складом, компетенцією і функціями, але мала вплив на Великого Київського князя, спрямовувала його діяльність. До неї входили наймогутніші феодали-землевласники (бояри, “княжі мужі”), які мали посади у державному апараті, та представники духовної знаті, іноді представники міської верхівки, а у воєнний час – керівники союзників.

Вервь (сільська територіальна община) – орган місцевого сільського самоврядування. Здійснювала колективну власність на общинні землі, реалізацію норм звичаєвого права, організацію захисту своїх членів і їхньої власності у конфліктах з державним апаратом, феодалами і сусідніми общинами. Члени верві, пов`язані круговою порукою, несли перед князівською адміністрацією фінансові, поліційні та інші зобов`язання. Територія верві охоплювала кілька населених пунктів.

Збройні сили складались з 3 основних частин: 1. великокнязівська дружина, дружини місцевих князів та інших феодалів (бояр); 2. народне ополчення; 3. наймані загони. Військова дружина становила ядро війська. Головним суддею був князь; князівський суд розв`язував справи, в яких хоч би однією із сторін були представники феодальної знаті; найважливіші справи князь вирішував разом із своїми боярами. Судові функції здійснювали також представники місцевої адміністрації – посадники у містах і волостелі у волостях та їхні помічники – тіуни, вірники та ін. У верві зберігався ще общинний суд. Формується вотчинний суд – суд землевласників над феодально залежним населенням, що здійснювався на підставі імунітетних жалувань. Із запровадженням християнства виникає церковний суд; судові функції здійснювали єпископи, архієпископи і митрополити, а архімандрит вирішував справи щодо чернецтва і залежного від монастирів населення.

 

6. Джерела права Гетьманщини

За Березневими статтями 1654 р. в Україні продовжувала діяти попередня правова система періоду національно-визвольної війни. Зокрема, звичаєве право (“давні права і звичаї”) регулювало різні сфери суспільних відносин. Його норми широко застосовували судові і адміністративні органи, ними користувались упорядники нормативних збірників, кодифікатори, укладачі нормативних актів. Та наприкінці 17 ст. норми звичаєвого права почали витіснятись іншими джерелами права – спершу нормами гетьманського права, а згодом законодавством Росії.

На початку 18 ст. в Україні ще зберігались окремі джерела права польсько-литовського походження – князівські і королівські грамоти, постанови Сейму, збірники і статути, передусім Статут Великого князівства Литовського 1588 р., що діяв в Україні аж до середини 19 ст. (коли у 1840-1842 рр. на територію всієї України була поширена чиність “Зводу законів Російської імперії”), а також низка збірників магдебурзького права, які регулювали статус привілейованих міст на праві самоврядування. Легітимність цих джерел підтверджували універсал гетьмана І.Скоропадського 1721 р., “Рішительні пункти” Д.Апостола 1728 р., Інструкція судам 1730 р., “Екстракт із указів, інструкцій і установлень урядуючого Сенату” 1786 р.

Вагомими у регулюванні суспільних відносин в Україні були договірні статті, укладені між гетьманами України і козацькою старшиною та російським царем і його представниками, які визначали правове становище України у відносинах з Росією та врегульовували найважливіші сфери внутрішнього життя України.

Значне поширення отримали нормативні акти військово-адміністративної влади - гетьмана і Генеральної військової канцелярії – гетьманські універсали, ордери, інструкції, листи, декрети і грамоти; вони містили загальнообов`язкові норми, що визначали правове становище окремих установ, станів, осіб чи маєтків.

Визначним було прийняття Пилипом Орликом при обранні його гетьманом першої Конституції України “Пакти і Конституція прав і вольностей Запорізького Війська” 1710 р. Вона проголошувала незалежність України на засадах парламентського устрою як демократичної республіки з виборними законодавчим і виконавчим органами; і вперше у світовій історії закріплювала розподіл повноважень між законодавчою, виконавчою і судовою владами. Конституція визначала вищим законодавчим органом Генеральну Раду, яка мала скликатись у гетьманській резиденції для вирішення найважливіших справ тричі на рік – на Різдво, Великдень і Покрову. Вона мала складатись із генеральної старшини, полковників, по 1 представнику від кожного полку, сотників і представників від Запорізької Січі. Визначали суспільні відносини в Україні також нормативні акти російського монарха. До 18 ст. загальна система російського права на Лівобережну Україну не поширювалась, а вводились у дію лише ті нормативні акти царської влади, які видавались для цієї території. Та з початку 18 ст. усе частіше приймаються правові акти спеціально для України та вводяться у дію акти загальноросійського значення. А у другій половині 18 ст. після остаточного скасування гетьманства нормативні акти місцевого походження поступились місцем загальнодержавному російському законодавству.На території Слобідської України спершу у судових розглядах послуговувались нормами звичаєвого права, та поступово основним джерелом права стало законодавство Росії. На півдні України (Новоросії) набрало чинності виключно російське законодавство при незначному використанні норм місцевого звичаєвого права. На землях Запорізької Січі норми звичаєвого права залишались найважливішим джерелом права аж до її ліквідації.