Проект нового московсько-українського договору після смерті богдана хмельницького.

 

31) Постать Юрія Немирича в історії України Юрій Немирич (* 1612, Овруч, Житомирська область — † 1659) — український магнат, воєначальник, державний діяч і дипломат доби Хмельниччини. Автор проекту Гадяцького договору. Походив із старовинного роду Немиричів. Батько, Стефан Немирич, був київським підкоморієм. Розпочавши навчання у Раківській социніанській академії (Польща), молодий Немирич пізніше поповнив багаж знань в університетах Лейдена, Амстердама, Оксфорда, Кембриджа та Парижа. Навчаючись у Сорбонні, захистив і опублікував дисертацію магістра права, присвячену порівнянню політичних та юридичних систем Речі Посполитої і Московської держави. Також перу Немирича належать декілька теологічних трактатів — зокрема, надрукований у Парижі «Опис і виклад духовного арсеналу християн». Закінчивши «свої університети», молодий амбітний магнат повернувся на батьківщину - і відразу ж очолив протестантську шляхту Київщини. Брав участь на чолі власної хоругви у війнах Польщі з Московщиною та Швецією (1630-ті роки). З 1641 року, як і батько — підкоморій київський. Володів 12 містечками та 75 селами на Правобережжі. 1643 року придбав значні земельні володіння і на Лівобережжі. Будучи протестантом-аріанином, боронив права своїх одновірців у різних інституціях. Фундатор протестантської академії у Кисилині (Волинь). На початку Хмельниччини воював проти Хмельницького як генеральний полковник Київського воєводства. Будучи прихильником семигородського князя Ракочія, у 1655 році перейшов на бік шведського короля Карла X Густава. Гучні перемоги козаків змусили Немирича, як і лідера православної антикозацької «партії» Адама Киселя, шукати компромісу з Хмельницьким. 1657 року Юрій Немирич переїхав до Чигирина, під протекцію гетьмана, де прийняв релігію своїх предків — «руську віру». Знатність і багатство гарантували Немиричу блискучу кар'єру в гетьманській старшині. Відразу (по прибутті до Чигирина) дістав чин полковника. В якості дипломата проводив переговори зі Швецією, які закінчилися Корсунською угодою 1657 року, що визнавала незалежність України. Після смерті Хмельницького, завдяки фундаментальній освіченості, став Генеральним писарем — правою рукою гетьмана Івана Виговського. Від Виговського одержав підтвердження на лівобережні маєтності. Часи Виговського-Немирича були зенітом утвердження Гетьманщини, піком її бойової та політичної слави. Один із творців концепції Великого Князівства Руського, очолював українську делегацію на сейм 1659 року (для ратифікації Гадяцького договору, автором проекту якого був). Учасник Конотопської битви 1659 року. Під час повстання проти І. Виговського промосковськи налаштованих козаків у серпні 1659 року був убитий білоруськими селянами між Биковим та Кобижчею.Юрій Немирич належить до визначних українських державотворців. Автор суспільно-політичних праць, зокрема «Роздуми про війну з Московією» (1634), та з теології, написав поему «Паноплія» (1653), польською мовою аріанські молитви. Ця людина по праву може бути названа першим українським гуманістом, попередником великого Сковороди. Праці Юрія Немирича:   Гадяцький трактат (1658),«Роздуми про війну з Московією» (1634),поема «Паноплія» (1653),Аріанські молитви.

33. Гадяцький трактат 1658року  Гадяцький договір 1658 р. - угода, укладена між гетьманом України І. Виговським та польським урядом 16.9.1658 у м.Гадячі. На попередніх переговорах українську сторону представляли Ю.Немирич, якого вважають автором Г.д., і П.Тетеря, а польську - К.Беньовський та К.Євлашевський. Від кожного полку в Україні були присутні спеціально визначені представники, які узгоджували пункти договору, кожний з яких підписували. Договір складався з чотирьох розділів. За умовами Г.д., Україна, як незалежна держава, під назвою Велике Князівство Руське входила на рівних правах з Польщею і Литвою до складу федерального державного утворення - Речі Посполитої. Територію Великого Князівства Руського складали київське, брацлавське і чернігівське воєводства. Вища законодавча влада належала національним зборам депутатів, які обиралися ви усіх земель князівства. Виконавчу владу здійснював гетьман, який обирався довічно й затверджувався королем. Вибір кандидатів на гетьмана мали здійснювати спільно всі стани українського суспільства - козацтво, шляхта і духовенство. Гетьман очолював збройні сили України. У Великому князівстві Руському встановлювалися державні посади канцлера, маршалка, підскарбія і вищий судовий трибунал. Все діловодство мало вестися українською мовою. У Києві або в ін. місті передбачалося створити монетний двір для карбування власної монети. Українська армія мала складатися з 30 тис. козаків і 10 тис. найманого війська. Польським військам заборонялося перебувати на території князівства. У випадку воєнних дій в Україні польські війська, які знаходились на її території, переходили під командування гетьмана. Гарантувалися права та привілеї козацтва. На подання гетьмана щороку сто козаків з кожного полку мали прийматися до шляхетського стану. Православні віруючі зрівнювались у правах з католиками. Греко-католицька (уніатська) церква зберігалася, але не могла поширюватись на нові території. У спільному сенаті Речі Посполитої мали надати право застати православному митрополитові київському і п'ятьом православним єпископам. Четвертий розділ Гд. трактував питання освіти. У ньому говорилося, що Київська Колегія (див. - Києво-Могилянська Колегія) отримує такі ж права, як і Краківський ун-т. Другу академію або університет мали заснувати в ін. місті України. Планувалося відкрити гімназії, колегії та друкарні, “скільки буде потрібно”. В ході переговорів українські делегати домагалися, щоб до складу Великого князівства Руського були включені ще Волинське, Белзьке і Подільське воєводства. Проте, в цьому і в деяких ін. питаннях польська сторона виявляла негоступливість, чим викликала незадоволення частини козацьких мас, настроєних проти польської влади. Умови Гд. не задовольняли жодної з сторін, насамперед, прихильників повної незалежності України, і тому цей договір не міг бути довготривалим.

34. Конотопська битва в історії України  Конотопська битва або Соснівська битва (27 червня — 29 червня / 7 липня — 9 липня 1659 року) — битва між військами Гетьмана Івана Виговського та Кримської Орди з одного боку і московським військом з іншого біля міста Конотопа сучасної Сумської області. «Для вирішення долі України» царський уряд відправив в Україну величезне військо (200 000) під проводом князя О. Трубецького. 16 квітня 1659 року Трубецький підійшов до конотопа, який мужньо боронили лише 4000 козаків та місцеві жителі на чолі з ніжинським полковником Гуляницьким. Майже три місяці тривала облога. Та Гуляницькому вже не вперше доводилося тримати оборону і він вдало протистояв ворожим військам, завдаючи їм великих втрат. За деякими оцінками тільки на облозі Конотопу московські війська втратили близько 10000 чоловік. Успішна оборона Конотопа дала можливість Виговському виграти час і зібрати досить велике військо, до якого входило 50 000 козаків і наймані війська(серби, поляки, німці, татари).  Армія Виговського з татарами тим часом продовжувала просуватися в напрямку Конотопа. В 24 червня під селом Шаповалівкою був розбитий невеликий передовий загін московитів, і від полонених дізналися, що Трубецькой знаходиться вже не біля Конотопа, і що він не очікував підходу союзників так скоро. На основі цих відомостей було вироблено план дій, за яким татари сховалися в засідці в урочищі Торговиця на схід від села Соснівки — табору Виговського. Сам Виговський, залишивши командування братові Григорія Гуляницького Степанові Гуляницькому, вирушив на чолі маленького загону під Конотоп. Рано вранці 27 червня козаки напали на військо Трубецького і, скориставшись несподіванкою, захопили велику кількість московських коней та вигнали їх у степ. Але, оговтавшись, кіннота Трубецького контратакувала козацький загін і Виговський відступив за річку Соснівку (інша назва — Кукілка) в напрямку свого табору. Наступного дня, у суботу 28 червня Трубецькой відіслав 30 000 відбірної московської кінноти на чолі з боярином Семеном Пожарським наздогнати Виговського. Пожарський переправився через річку Соснівку і розбив табір на іншому її боці. Решта 30 000 війська на чолі з Трубецьким залишилися в таборі. Тим часом п'ятитисячний загін Степана Гуляницького зайшов у тил Пожарському, будучи непоміченим захопив міст через Соснівку, зруйнував його і, загативши вночі річку, затопив низину навколо неї. Рано вранці 29 червня 1659 року невеликий загін Виговського атакував табір Пожарського і після короткої сутички почав відступати, вдаючи втечу. Війська Пожарського, відчуваючи легку здобич, залишили табір і почали його переслідувати. Коли московські війська вступили в село Соснівку, козаки трьома пострілами з гармати та трьома вогневими стрілами дали знак рушати орді та полякам, а самі всією армією розпочали контрнаступ на Пожарського. Побачивши пастку, Пожарський спробував відступити, але тяжка московська кіннота та артилерія загрузли у вогкому ґрунті біля річки. В цей час з флангу вдарили татари — московська армія опинилася в оточенні; почалася різанина. Впродовж решти 29 червня були знищені майже всі 30 000 війська Пожарського, а сам він був захоплений у полон разом з князями Львовим, Ляпуновим, Бутурліними, Скуратовим, Куракіним та іншими. Полонених за звичаєм віддали татарам, які майже всіх немилосердно вирізали. Поставши зв'язаним перед ханом, Пожарський, за переказами літописців, плюнув йому в обличчя та обматюкав. За це татари миттєво відтяли йому голову і відіслали її з полоненим до табору Трубецького. Сам Трубецькой, почувши про розгром Пожарського, відкликав Ромодановського з облоги Конотопа та пізно ввечері почав відступ з України. Побачивши розвиток подій, Григорій Гуляницький вийшов з Конотопа і вдарив по армії Трубецького, що відступала, захопивши багато артилерії; сам Трубецькой ледве не загинув, був двічі поранений і втратив окрім частини артилерії ще бойові знамена, скарбницю й майже увесь обоз. Покінчивши із залишками військ Пожарського, козаки й татари продовжували переслідувати ворога у його відступі ще протягом трьох днів аж до московського кордону. Загиблих козаків з обох сторін поховали в одній братській могилі, а на її місці поставили церкву на честь 40-ка мучеників Севастійських. Сьогодні це Конотопський Вознесенський кафедральний собор, який люди за традицією і досі називають Сорокосвятською церквою.

35. Постать Мартина Пушкаря в історії України Марти́н Пушка́р або Мартин Пушкаре́нко (бл.1599— †11 червня 1658) — козацький отаман, учасник Хмельниччини, полковник полтавський (1648 — 1658). Лідер антиурядового заколоту 1657-58, спрямованого проти влади гетьмана Івана Виговського. До 1648 року Пушкар перебував на Запорожжі. На початку Хмельниччини приєднався до козацького війська, брав участь у ряді битв. У реєстрі 1649 року під іменем «Мартина Пушкаренка» записаний Полтавським полковником. У березні 1651 року, на чолі козацьких полків прийшов на допомогу Івану Богуну, який обороняв Вінницю. Учасник Охматівської битви 1655 року. Належав до частини козацької старшини, яка виступала за воєнно-політичний союз з Московською державою.Після смерті Богдана Хмельницького і виборі гетьманом Івана Виговського, Пушкар виступив в опозиції до останнього. Разом із запорозьким кошовим Яковом Барабашем, він засуджував орієнтацію гетьмана на союз із Річчю Посполитою. Пушкар підбурював проти Виговського козацьку голоту і селянство, які були невдоволені консервативною політикою Виговського, і діяв у тісному зв'язку з московським урядом, який намагався ще поглибити суспільні суперечності серед населення України та використати міжусобиці козацької старшини для посилення своїх впливів в Україні. Вже в кінці 1657 року на південному Лівобережжі вибухнуло повстання селян-дейнеків, яке очолив Пушкар. Виговський спершу хотів порозумітися із ним, але коли це не вдалося, мусив придушити повстання силою. 11 червня 1658 року під Полтавою козацьке військо Виговського розгромило сили дейнеків Пушкаря. Сам бунтівний полковник загинув у бою.Заколот полковника Пушкаря активно  використовувала Московія, намагаючись внести розкол у єдиний козацький табір.