Проблематика новели І.Франка « Сойчине крило ».

Повість І. Франка "Сойчине крило" справляє надзвичайно трагічне враження. Це сповідь двох душ, що загубили одна одну в цьому жорстокому світі через непорозуміння та неувагу. Спочатку ми знайомимося із автором-оповідачем. Те, що він розповідає про своє життя, викликає неоднозначні почуття. Він закоханий у самотність, постійно наголошує на тому, що тепер його ніщо живе не цікавить: ані робота, ані суспільство, ані почуття. Йому сорок років, але звідки виникла ця впевненість у своїй байдужості до світу? Знаменно, що повісь починається зображенням веселого святкування Нового року. Це свято пов'язане не тільки з радістю, домашнім вогнищем, а і з надіями на краще майбутнє. Усі пам'ятають той звичай — загадати бажання перед початком нового року, і воно обов'язково здійсниться. Героя не цікавить свято з його щасливими забобонами. Ще кілька років тому він був лише учнем у школі самоти. Сьогодні він стверджує, що став професіоналом, хоча іноді зі споду душі поставало несподіване переживання: "Ще щось тягло мене кудись. У душі ще не вмерла була та мала дитинка, що плаче до мами. Тепер се вже скінчилося. Давні рахунки замкнені, давні рани загоєні. Де колись хвилювало та бушувало, тепер тихо та гладко".
У своєму запереченні навколишньої дійсності він доходить до крайньої межі. Герой вважає, що життя — це тільки його власний скарб. Отже, ніхто не має права жадати він нього найменшої жертви цього скарбу. Поняття "суспільство", "держава", "народ" стали порожнім звуком. Для вільної людини це ланцюг з твердого заліза і м'якої павутини — насилля та брехні. Насилля в'яже тіло, а брехня душу.

"Сойчине крило", де на найвищий п'єдестал підніс автор любов, обтрясши її "із земних пут". І справді, проблематика цієї повісті-новели має екзистенційний характер, порушено тут певні нелегкі для збагнення питання людського буття взагалі в ракурсі людських взаємостосунків як "скомплікованого паралелограма сил". У своїх "записках" "відлюдько"-інтелектуал змальовує світ свого відчуження від людей, заборолом від яких є штучні, хоча мистецькі витвори культури. Поміж улюбленими авторами у комфортабельному інтер'єрі "відлюдька" — томи Гете, Емерсона, Рескіна і, що характерно, журнальна стаття Уальда про Ісуса Христа. У час написання "Сойчиного крила" І.Франко остаточно ствердив універсальну сутність Христової науки.

16. Жанрові особливості драматичної поеми Лесі Українки «Одержима».

У драмі Лесі Українки “Одержима” розглядаються проблеми комунікації, порозуміння, неадекватності сказаного й почутого в інтерпретації співрозмовників. Тут конфлікт тлумачень пов’язаний з античним та християнським дискурсом. Протогоністами виступають жінки. Адже приреченість на безголосся, брак мови найгостріше відчуває в патріархальному суспільстві саме жінка. В «Одержимій» Месія та Міріам не можуть дійти згоди у трактуванні основоположних “Буттєвих і етичних понять, як-от “Бог”, “людина”, “віра”, “свобода”, “щастя”, “любов”, “ненависть”. Самозречена у своїй любові жінка не може поступитися лише одним – власною самістю, свободою вибору, яка лише й уможливлює любов. Для Міріам любов – це результат індивідуального вибору, це почуття до обранця. Неможливість порозуміння стає очевидною вже при першій розмові. Всезнаючий Месія пропонує жінці як найнеобхідніший – дар спокою. Але вона від цього дару відмовляється, бо її душа вже спалена чи то ненавистю, чи то любов’ю. Така одержимість для Міріам незрівнянно дорожча від зцілення. Стосовно кінечного людського життя почуття й душевні стани сприймаються у нерозривній опозиційній роздвоєності. Це поняття любові (ненависті, свободи) залежності, близькості (відчуженості). Месія з божественної перспективи вічності нав’язує поняття любові, спокою, залежності як абсолютні, позбавлені опозиційних пар. Любов до ближнього. Спокій у блаженній безтривожності, залежність від Бога, Отця – абсолютні. Щодо них ні про який особистий вибір не може йтися. Цього Міріам не приймає. Сила земного почуття могутніша за всі раціональні доводи. Заради любові можна загинути, кров’ю викупити життя обраного. Але не можна забути про різницю між добром і злом у людському вимірі й виборів. Відмова від ненависті спричинили б для Міріам і згасання любові. Міріам відособлюється від Месії, заявляючи, що вона – лише “нещасна жінка”. Але в потребі дорівнятися до обранця, перебрати на себе призначені йому муки, прийняти біль, любов Міріам стає майже материнською. Любов Міріам – це не покірна любов.

 

17. Неоромантичний ідеал особистості в драматичній поемі Лесі Українки «Одержима».

У драмі Лесі Українки “Одержима” розглядаються проблеми комунікації, порозуміння, неадекватності сказаного й почутого в інтерпретації співрозмовників. Тут конфлікт тлумачень пов’язаний з античним та християнським дискурсом. Протогоністами виступають жінки. Адже приреченість на безголосся, брак мови найгостріше відчуває в патріархальному суспільстві саме жінка. В «Одержимій» Месія та Міріам не можуть дійти згоди у трактуванні основоположних “Буттєвих і етичних понять, як-от “Бог”, “людина”, “віра”, “свобода”, “щастя”, “любов”, “ненависть”. Самозречена у своїй любові жінка не може поступитися лише одним – власною самістю, свободою вибору, яка лише й уможливлює любов. Для Міріам любов – це результат індивідуального вибору, це почуття до обранця. Неможливість порозуміння стає очевидною вже при першій розмові. Всезнаючий Месія пропонує жінці як найнеобхідніший – дар спокою. Але вона від цього дару відмовляється, бо її душа вже спалена чи то ненавистю, чи то любов’ю. Така одержимість для Міріам незрівнянно дорожча від зцілення. Стосовно кінечного людського життя почуття й душевні стани сприймаються у нерозривній опозиційній роздвоєності. Це поняття любові (ненависті, свободи) залежності, близькості (відчуженості). Месія з божественної перспективи вічності нав’язує поняття любові, спокою, залежності як абсолютні, позбавлені опозиційних пар. Любов до ближнього. Спокій у блаженній безтривожності, залежність від Бога, Отця – абсолютні. Щодо них ні про який особистий вибір не може йтися. Цього Міріам не приймає. Сила земного почуття могутніша за всі раціональні доводи. Заради любові можна загинути, кров’ю викупити життя Але в потребі дорівнятися до обранця, перебрати на себе призначені йому муки, прийняти біль, любов Міріам стає майже материнською. Любов Міріам – це не покірна любов. Вона не може сприйняти ті вимоги й моральні імперативи Ісуса, в правомірності яких не переконалася через досвід власного серця. А патріархальний ідеал любові – це зразок любові покірної, який і демонструє в Гетсиманському саду Месія. Героїні Лесі Українки часто присвячують себе Богові, коли їх зраджує світ (Долорес, Прісцілла).   

 

18. Роман В.Винниченка «Записки кирпатого Мефістофеля»: конфлікт ірраціонального й раціонального.

Головним героєм раннього модернізму стає надлюдина. Передумовою цього стає те, що Ніцше проголосив смерть Бога. Таким чином відбувається розчарування у християнстві, світоглядній системі, системі координат. Адже якщо Бог помер, то поняття «добро» і «зло» втрачають свій сенс. Людина дезорієнтована, а потім вона починає хаотично болісно шукати сенс буття. У романі присутні фрейдистські ідеї, бо відбувається експеримент над людською психікою. У творі відбувається конфлікт раціонального та ірраціонального: головний герой постійно знаходиться в стані складного вибору – або жити з жінкою, яка народила від нього дитину, або все життя наздоганяти недосяжну жінку, але яку він кохає. З одного боку грають роль християнські заповіді, з іншого – вседозволеність. Яскравим прикладом є поведінка Сосницького, коли він думає викрадати йому дитину чи ні. Він не може визначитись в житті – чи продовжувати жити з жінкою, або піти до молодої коханки. Відбувається змішання почуттів. Таким чином протягом всього роману відбувається конфлікт раціонального та ірраціонального, бо це тільки початок перетворення світу.

19. Суть «лабораторного» методу В.Винниченка (роман «Записки кирпатого Мефістофеля»).

«Лабораторний метод» роману почався ще з історії його створення, коли в реальному житті Винниченко робив експерименти над жінками і чоловіками. Навмисно створював різні ситуації, де робив висновки. Суть лабораторного методу полягає у створенні лабораторних умов для людей і він вважав, що має право це робити. Він випробовував нову мораль, експериментував над нею. Мефістофель – спокусник і кінцевим результатом лабораторного методу є те, що тваринний інстинкт перемагає цивілізовану людину.

20. Структура роману В.Винниченка «Записки кирпатого Мефістофеля».

Характеризуючи роман Винниченка “Записки кирпатого Мефістофеля”, особливу увагу треба звернути на структуру твору. При розгляді хронотопа художнього світу “Записок Кирпатого Мефістофеля” стверджується, що термін фабульного часу - приблизно один рік (провесінь - зима). Простір слід розглядати в трьох площинах: географічний простір - Київ (реалізує себе в пейзажних картинах), життєвий - побутовий простір буденного життя, психологічний простір - свідомість героя (рефлексії, коментування, оцінки, позиції). Географічний і життєвий простір залишаються об’єктивно незмінними. Але суб’єктивний фактор визначальний у творі: простір “трансформується” під кутом зору героя відповідно до часових умов, що фіксують карколомні зміни в житті Михайлюка. Тут варто наголосити на категорії точки зору, яка становить одну з ключових особливостей поетики роману.

Хронотопний план роману вибудовується за принципом циклічності (три цикли). Структурологічними чинниками циклу є пора року, відповідна внутрішньопсихологічна атмосфера, яка ідентифікує топографічно-просторові реалії, виділяючи серед них наскрізні символічні коди, прослідковується умовна “розкладка” твору:

“Провесінь” - “Нудьга” - “Місяць”.“Весна, літо, осінь” - “Вдоволення” - “Сонце”.

“Зима” - “Відчай” - “Туман”При аналізі поняття художнього часу зазначається, що ця категорія обумовлюється двома вісями: віссю самого тексту літературного твору, що проявляється в лінійній послідовності знаків, і віссю часу в художньому світі подій і персонажів. Для розподілу тематичного матеріалу роману “Записки Кирпатого Мефістофеля” характерний причинно-часовий зв’язок.

Прсторова організація твору характеризується фрагментарністю. Цей факт наближає романну структуру до морфології драми. У творі прослідковується велика кількість монологів, діалогів, полілогів (характеристичних ознак драматичного жанру); малочисельність персонажів зумовлює сконцентрованість на характері подій, ключових конфліктних вузлах, що ріднить романну сюжетику з драматичною.

Сюжет роману аналізується таким чином: семантичне поле (свідомість головного героя), поділ його на дві півмножинності (розумові потуги й підсвідомі процеси), кордон між півмножинностями (усвідомлення керуючої ролі інстинктів і спроба подолати фатум завдяки раціоналізаторським експериментам (перший кордон), крах розумових надбудов і торжество підсвідомого (другий кордон)), герой-діяч (Михайлюк).

Монологічне структурування художнього світу роману підкреслюється жанровою різновидністю — «записки»,— що за деяких умов співвідноситься з модифікативним варіантом сповіді. Цей жанроутвір передбачає осмислення людиною власного життя, фіксацію ситуативних домінант внутрішнього

21. Проблема свободи вибору в романі Винниченка “Записки кирпатого Мефістофеля”

У творі визначальними є такі екзистенціалістські постулати: самотня й самоцільна особистість, буття індивіда як достовірна реальність, маргінальність будь-яких систем включеності людини у світ, протидія середовищу, ситуація вибору, свобода особистості. Свобода героя - наратора на рівні свідомості й суцільна детермінованість героя-персонажа на рівні екзистенції - так визначаються пріоритети екзистенціалістського дискурсу роману “Записки Кирпатого Мефістофеля”. Екзистенціалістська семантична структура визначається такою значеннєвою схемою: фатальна самотність людини у світі, зумовлена відсутністю любові, постійне перебування на межі вибору, у пограничній ситуації, абсурдність життя.

Початок твору, що виконує моделюючу функцію, дає зрозуміти, що світ роману ототожнюється зі світом Михайлюка, а Михайлюк є продуктом власної свідомості.

У процесі дослідження аналізується образ головного героя, яку визначають прийоми: називання, розповіді про себе, бінарних опозицій, зіставлення, аспектів. Констатується дворівнева двоплановість образу Михайлюка: герой - наратор і персонаж, персонаж - Мефістофель, що грає, і Кирпатий Мефістофель, яким грають. “Образ Михайлюка в романі (мефістофелівська проекція)” - стверджується, що в генезі образу Михайлюка-Мефістофеля прочитується принаймні три коди: “диявольський”, “Винниченкового героя-експериментатора”, “ніцшеанської нігілістичної людини”. Це дозволяє розглядати текст твору й перш за все головного героя в контексті “дияволіади” кінця ХІХ - першої половини ХХ століття, романістики В.Винниченка 1911-1916 років, концептуальних ідей Ф.Ніцше.

З іншої точки зору можемо подивитися на головного героя як на Розкольнікова Достоєвського. Адже він задається собі питанням “бути чи не бути”, вбити чи не вбити. Однак батьківське відчуття перемагає і в кінці твору ми бачимо Михайлюка зовсім іншим – він став антиподом самого себе (банальний сюжет чоловічої капітуляції; проводимо паралель з Панасом Павловичем).

Оптична виразність диференціальних рис героя стає видимою не лише за допомогою протилежних характерів, а й виділяється при можливому їх зіставленні. Це можуть бути схожі оцінки явищ, людей, подібні реакції на події. Споріднені погляди на шлюб, дружину, дітей пов’язують образи Кривулі, Сосницького і Михайлюка. Однак Кривуля й Сосницький оцінюють ситуацію запізніло, вже будучи одруженими, що ще раз характеризує їх пасивність. Михайлюк зробив висновки з власних спостережень над чужими сім’ями, визначив усі небезпечні можливості утворення шлюбу й заздалегідь сформував свою модель шлюбних стосунків, що характеризує його як людину активну, творчу, будівничу. Окрім того, в реальному здійсненні своїх постанов ще більше вирізняється нерішучість («нерухливість») Панаса Павловича й рішучість, наполегливість Михайлюка, абсурдність, хаотичність дій Сосницького й виваженість, раціоналізм Михайлюка. Ефект віддзеркалення «Михайлюк — оточення», «оточення — Михайлюк» виступає основним регулятором системи персонажів. Отож, персоналістичний світ роману організований таким чином: центрову позицію займає образ Михайлюка, роль інших персонажів визначається як супровідна.