Г . Квітка-Основ’яненко «Маруся»     

Наум Дрот та його дружина були людьми богобоязними та праведними. В усьому вони дотримуються Божого і морального людського закону. За це Бог допомагає їм. За молитви й невпинну працю дає їм Бог донечку. Дитина теж росте слухняна, покірна, на вулиці з дівчатами не бігає, все коло хати, все молиться, з матір’ю до церкви радо ходить. Батьки піклуються про свою дитину, доглядають її.

Виросла Маруся вродливою та привітною — справжня ідеальна красуня. Вона не любила гуляти з дівчатами, допомагала вдома матері. Не ходила й на вечорниці. Лише на весілля до подруг Маруся не відмовлялася йти, але тримала себе там поважно.

Одного разу Марусю запросили бути дружкою. Серед бояр вона помітила Василя, який теж тримався спокійно, хоч був дуже вродливий. Василь теж угледів Марусю. Відразу полюбилися вони одне одному. Та не стали знайомитися, тільки дивилися та зітхали.

Нарешті Василь наважився підійти до дівчини з горіхами, за весільним звичаєм. Маруся відповіла на запитання парубка про кількість горіхів «чіт», тим самим висловивши згоду познайомитися з ним. Вона й сама не розуміла, як так вийшло.

В цей час почалися танці. Під час розмови з парубками Василь довідується про Марусину вдачу та її батьків.

Маруся сиділа на призьбі разом з подругою Оленою Кубраківною. Стала й вона розпитувати про парубка. Вона дізналася, що Василь служить у місті, а у його хазяїна дуже гарна дочка.

Олена запрошує Марусю йти з нею завтра в місто, щоб дещо купити.

Сама не своя повернулася Маруся додому та все чекала ранку. Василь теж не спав, він почув розмову дівчат і дізнався про їхні плани.

На ранок він перестрів подруг та зробив вигляд, що хоче їх оборонити дорогою від собак. Маруся все хотіла спитати його про хазяйську дочку, але не наважувалася.

На базарі дівчина навіть забула, що мала купувати. Василь розпитав її й сам купив, чого треба. Він знову проводжав дівчат, вигадавши якусь причину. Дорогою Олена згадала, що не все купила, та побігла назад. Закохані залишилися самі й поговорили, розказавши про свої почуття.

Дочекались Олену, яка все поглядала на подругу та дивувалась. Біля села розійшлися, потім Маруся повернулася й попросила Василя прийти сьогодні до озера. Вдома вона нічого не могла робити до ладу, але була весела.

Біля озера вони цілувалися та розмовляли про своє кохання. Маруся хотіла розповісти батькам про Василя, але той сказав, що ще не час. Тоді Маруся вирішила більше з ним потай не зустрічатися.

Через деякий час Василь допоміг на дорозі чоловікові з поламаним возом та заїхав до нього додому. Виявилося, що то батько Марусі. Батькам вони не призналися, що знайомі. Батько попросив Марусю провести хлопця до воріт, тоді закохані поговорили між собою, домовившись, що Маруся розкаже, як поставилися до хлопця її батьки. Ті його хвалили.

Наступного дня хлопець знову прийшов. Потім став приходити кожного дня, й старі до нього звикли.

Одного дня Василь прийшов до Марусі із сватами. Наум відмовив. Маруся стала плакати, мати здивувалась. Василь благав старого змилостивитися над ними, просила й Маруся. Підтримала молодих і Настя. Але Наум повернув старостам хліб та наказав прийти наступного дня.

Батько про все розпитав Марусю. Наступного дня він сказав Василеві, щоб той відступився від його дочки. Хлопець не хоче. Наум просить його принести папір, де буде написано, що його не заберуть у солдати, що він когось найняв за себе.

Під час прощання з коханим Маруся зомліла. Довго потім вона журилася, не маючи звістки про Василя.

На Великдень у церкві читати «Апостола» вийшов Василь. Після служби Наум запросив його до себе та почав розпитувати. Хлопець розповідає, що за добру службу хазяїн обіцяв найняти за нього найомщика. Тепер же він мусить їхати до Одеси, а потім до Москви. Наум пропонує Василеві засилати старостів. На цей раз Марусю засватали.

Письменник докладно описує обряд сватання, подає весільні пісні.

Коли Василеві прийшов час їхати, Маруся пішла його проводжати. Проходячи повз кладовище, заплакала та сказала, що знайде її Василь тут, коли повернеться.

По від’їзді коханого Маруся дуже тужила. Одного разу змерзла під дощем і сильно застудилася. Хворіла тяжко, а потім вирішили її причастити. Не дочекавшись Василя, Маруся померла.

Повернувшись, хлопець бачить кохану в труні. Він аж впав, як неживий, потім кинувся до Марусі. Потім хотів накласти на себе руки.

Після похорон Марусі Василь пішов у монастир, де заморив себе.

 

  Тарас Шевченко

«Катерина»

Поема починається зверненням автора до українських дівчат. Він щиро радить їм не кохатися з москалями (офіцери царської армії), «бо москалі — чужі люде, роблять лихо з вами». Москаль піде потім у свою Московщину, а збезчещена й кинута ним дівчина гине, а разом із нею гине від горя її стара мати.
Не слухаючи батьків, Катерина покохала москаля, «як знало серденько», ходила до нього в садочок, цілувала його карі очі, поки не занапастила свою долю. По селу вже пішла про неї «недобра слава», та вона, захоплена своїм коханням, на це не зважала. Аж ось москалі вирушили в похід у Туреччину. Від'їжджаючи, москаль обіцяв Катерині, якщо не загине, повернутися до неї і взяти її за дружину, зробити «московкою».
Дівчина тяжко переживала розлуку з милим, чекала на нього, не звертала уваги на людський осуд, на те, що з неї, покритки, глузують односельчани.
Катерина соромилась виходити вдень на вулицю, навіть по воду ходила опівночі. Але вона не втрачала надії, виглядала коханого.
Через півроку Катерина породила сина. Люди почали неприховано сміятися з молодої матері, пустили на глум її батьків.
Автор із великим жалем і співчуттям ставиться до скривдженої молодої жінки:
Катерино, серце моє! Лишенько з тобою! Де ти в світі подінешся З малим сиротою? Хто спитає, привітає Без милого в світі? Батько, мати — чужі люде, Тяжко з ними жити!
Минув час. Катерина, криючись від чужих очей, виносила в садочок сина, ходила по садочку, де все нагадувало їй про колишнє щастя, і гірко плакала, кляла свою долю.
Глузування, «недобрії речі» не припинялися. Якби милий був поруч, він би заступився за неї. Але вона не знала, чи живий її Іван. Може, він загинув за тихим Дунаєм, а може, покохав іншу в своїй Московщині.
Катерина плакала і журилась, а москалі повернулися з походу іншим шляхом.

II

Зажурений сидів за столом старий батько Катерини. Заплакана мати звернулася до дочки з гіркими словами:
Що весілля, доню моя?
А де ж твоя пара?
Де світилки з друженьками.
Старости, бояре?
В Московщині, доню моя!
Іди ж їх шукати,
Та не кажи добрим людям,
Що є в тебе мати.
Мати оплакує долю дочки, що її ростила, «як ягідку, як пташечку», але дівчина виявилася невдячною й осоромила батьків. Мати виганяє Катерину з дому, хоча знає, що без єдиної доньки її нікому буде навіть поховати. Вона благословляє дочку в далеку дорогу і падає непритомна.
Батько прискорює прощання. Катерина благає його простити її і, взявши дитину, виходить з хати.
Катерина пішла у садок, помолилась Богу, взяла з собою трохи землі з-під вишні, добре розуміючи, що навіки прощається з батьківською оселею.
Плачучи залишала покритка рідні місця, пригортала й цілувала своє дитя, а в селі ще довго не вщухали плітки про неї, та ані Катерина, ані її батьки вже не чули того осуду.
У ліричному відступі автор намагається пояснити, чому це люди завдають лиха іншим чи собі. Одних людей доля жалує, а інших — ні:
Де ж ті люде, де ж ті добрі, Що серце збиралось З ними жити, їх любити? Пропали, пропали!
Є на світі люди багаті, які теж не мають ні долі, ні волі, хоч і соромляться в цьому зізнатись. Краще не мати срібла-золота, та не соромитися власних почуттів, відчуваючи себе вільним.

III

Серед ночі, коли спочивають стомлені люди і сплять діброви, десь притулилась з малим дитям Катерина. Гірка її доля, чекає на неї лихо, піски, люта зима, зустрічі з чужими людьми. Чи хто—небудь привітає її в цім світі?
А поки що оповідач згадує свій шлях на Московщину. Цей далекий шлях йому добре відомий, та краще про нього не розповідати, бо він такий жахливий, що може часом приснитись.
За Києвом, за Дніпром їхали шляхом чумаки і зустріли смутну заплакану молодицю. На ній латана свитина, на плечах торбина, в руках — ціпок і немовля. Вони подумали, що молодиця повертається з прощі. Жінка спитала шлях на Москву і попросила подати їй Христа ради на дорогу. Тяжко було Катерині просити, та робила вона це задля дитини, якій на отримані гроші купила медяника.

Довго Катерина йшла до Москви, часом ночувала з дитиною під тином.
Знов звертаючись у ліричному відступі до сільських дівчат, автор просить їх не повторювати помилки Катерини, бо кого Бог карає, того й люди:
Шануйтесь ж, любі, в недобру годину Щоб не довелося москаля шукать.
Хоч як важко Катрі, та не треба людям бачити її сліз: вони не зрозуміють горя нещасної жінки і не пожаліють її.
Настала зима, а Катерина в личаках і в старенькій свитині все ще мандрувала шляхами. Зустрілися їй москалі, почали глумитись. А вона питала про свого Івана, щоб віддати йому сина, а потім хоч і вмерти.
Знялася хуртовина, а Катря стояла серед поля з дитиною і плакала. Потім край дороги, під лісом, побачила курінь і вирішила проситись на нічліг. Йдучи, роздумувала про долю дитини — що з ним буде, коли її не стане. Може, без матері доведеться спати серед собак надворі. Навіть сироті -собаці легше жити, бо ніхто не спитає про матір. А з її сина Івася люди будуть насміхатися і називати байстрям.

IV

Свище по лісу завірюха, поле вкрилося снігом, ставок замерз як у неволі, лишилась тільки ополонка, з якої беруть воду. Карбівничий вийшов оглядати ліс, але через хуртовину відразу повернувся в хату. Почувши від нього, що дорогою йдуть москалі, Катерина, неодягнена й боса, мерщій вибігла з хати. У старшому москалів вона пізнала свого коханого. Той хотів проїхати мимо, але жінка схопилась за стремена, благаючи подивитися на неї, бо це ж вона, його люба Катруся. Але Іван зрікся свого кохання і наказав солдатам: «Возьмите прочь безумную!» Вражена такою жорстокістю, Катерина знов почала просити його, кажучи, що вона на все згодна, аби він не кидав сина: «Покинь мене, забудь мене, та не кидай сина». Вона побігла в хату винести офіцерові сина, але Іван був вже далеко. У відчаї Катерина звернулась до солдатів, умовляючи їх забрати дитину та віддати старшому за сина: якщо батько його покинув, то й вона покине. Катерина положила сина на шлях, а сама як навіжена побігла у ліс до ставка і кинулася в ополонку.
Москалі байдуже проїхали повз дитини, залишивши її на дорозі, аж поки плач немовляти не почули лісничі.
Коли вмирає мати, дітям залишається добра слава і могила, на яку можна вилити сльози і знайти там розраду серцю. Горе байстрюкові, у якого немає ані батька, ані матері.

V

Сліпий кобзар ішов до Києва і зупинився спочити. Його маленький поводир куняв на сонці. Старий співав псалми, перехожі давали їм хто бублик, хто гроші, задивлялися на босе й голе гарне хлоп'я:
Дала,— кажуть,— бровенята, Та не дала долі!
їхала шляхом карета, запряжена шестернею коней, а в кареті — пан із сім'єю. Пані покликала Івася і дала йому гроші, а пан глянув і одвернувся, бо впізнав свого сина...
Карета рушила далі, жебраки полічили милостиню, помолилися на схід сонця і пішли понад шляхом.

 

Гайдамаки»  

Все йде, все минає — і краю немає.

Куди ж воно ділось? Відкіля взялось?

І дурень, і мудрий нічого не знає.

Живе... умирає... Одно зацвіло,

А друге зав’яло, навіки зав’яло...

 

Поет звертається до гайдамаків, що колись гуляли Україною, шукаючи волі, просить їх повернутися.

Тепер слава козацька забувається, люди живуть дрібними інтересами, звичайними побутовими справами. Ніхто вже не слухає з такою увагою старців-кобзарів, які співають про козацькі подвиги.

Та ліричний герой не зважає на це: він сам, у своїй хаті, буде співати старих пісень, буде згадувати. Неначе сама велична історія розмовляє з ним, і від цього стає легше.

 

Інтродукція

 

Поет глузує з бундючної колись Польщі, яка вважалася рівною Московщині і Туреччині, аж поки королем не став Понятовський. Тепер Польща втратила свою державність. Проти короля підняли повстання Пулавський і Пац. Разом з ними піднялися сто конфедератів. Від них дуже постраждав український народ, бо розбрелися вони Україною та "забули волю рятувати", а навпаки розпочали руйнування. А в цей час "гайдамаки ножі освятили".

 

Галайда

 

Ярема служить у жида, який дуже пригноблює хлопця-сироту, що не має в світі рідної душі. Єдине, що приносило втіху, — кохана дівчина.

Поет розказує про важку сирітську долю Яреми, безкінечні образи, яких той зазнавав.

Старий жид у своїй хаті лічить гроші, долі спить його дружина Хайка, а на ліжку лежить красуня-дочка. Ярема у цей час вирушив у Вільшану.

 

Конфедерати

 

Конфедерати вдираються до хати жида і б’ють його нагайкою, все хочуть дізнатися, куди він сховав дочку. Жид відповідає, що дочка померла, та конфедерати не вірять йому, продовжують катувати, змушують хреститися і сміються.

Поять жида горілкою і наказують співати. Потім вимагають грошей. Коли ж жид розказує, що не має грошей, його починають шмагати батогами. Старий не зізнається, але пропонує конфедератам поїхати до Вільшани, бо там у титаря дуже гарна дочка.

Конфедерати наказують жидові їхати з ними, щоб показати дорогу.

 

Титар

 

Ярема йде до Вільшани, щоб зустрітися з Оксаною, дочкою титаря. Чекає її у гаю, співає пісень. Дівчини довго немає, аж ось нарешті вона приходить саме в той час, коли хлопець заспівав сумну пісню про свою нещасну долю.

Відбувається радісна зустріч закоханих. Ярема розповідає, що збирається прибитися до козаків, щоб здобути слави і грошей. Оксана засумувала, почувши таку звістку. Їй жаль розлучатися з коханим, адже він може її забути.

В цей час до хати титаря вдираються конфедерати, які шукають грошей і дівчини. Не почувши від титаря нічого, вони вбивають його, потім запалюють церкву. Прибігає Оксана, яка непритомніє, побачивши мертвого батька. Конфедерати підхоплюють її й забирають із собою.

Ярема в цей час іде в Чигирин.

 

Свято в Чигирині

 

Знову ліричний герой жалкує за втраченими героїчними роками. Думкою він повертається до Чигирина, де всі готуються до "свята". Зібралося дуже багато людей з усіх куточків України, все це козаки.

Між старшинами відбувається розмова, в якій вони згадують своїх ватажків і радіють, що зібралося тут так багато люду.

Між людьми походжає сліпий кобзар Волох, який співає про те, як "гуляли" козаки з Максимом Залізняком.

В цей час задзвонили дзвони, які кличуть до бою. Гайдамаки одразу ж покинули всі справи і зібрались. За ними помалу шкандибає старий кобзар та співає.

Біля церкви гайдамаків зустрічають попи, які закликають захистити рідну землю, що страждає від наруги. Україна потерпає, знищуються молоді її сили, вмирають люди.

Козаки почали молитися, а священики освячують їм ножі.

 

Треті півні

 

Після свята Маковея гайдамаки чекають тільки ночі, щоб розпочати різанину. Україною течуть криваві ріки.

Тепер про ті часи нагадують лише старі могили. Але хто подивиться на них, хто згадає? Онукам байдуже, бо вони "панам жито сіють".

Поет згадує славу Ґонти, Залізняка.

Ярема йде до Черкас, щоб бити ворога. Дорогою згадує він свою кохану дівчину та журиться, що може ніколи її не побачити.

 

Червоний бенкет

 

По всій Україні дзвонять дзвони — то "по пеклу гуляють" гайдамаки. Залізняк тільки закликає "мордувати скажених" ляхів.

Ярема літає — "по три, по чотири так і кладе". Билися, поки зовсім не лишилося ворогів, тоді стали відпочивати.

Залізняк виділяє з-поміж усіх відважного Ярему, й запитує, звідки той прийшов. Дізнавшись, що хлопець з Вільшани, згадує, як там вбили титаря та вкрали його дочку.

Від страшної звістки Ярема непритомніє, а потім наповнюється ще більшою ненавистю до конфедератів.

Залізняк дає йому прізвище Галайда, що означає "безпритульний бурлака".

Загін приїжджає до Черкас.

Ярема страждає від страшного горя, згадує Оксану.

Гайдамаки ховаються в лісі.

 

Гупалівщина

 

Коли сходить сонце, Україна лише де-не-де дотліває. У будинках ховається перелякана шляхта. Скрізь трупи.

У гайдамаки йде кожен, навіть жінки і діти.

Коли загін прибуває у Вільшану, Ярема докладно розпитує про смерть титаря та викрадення Оксани.

Дорогою до Лисянки загін прихоплює із собою конфедератів, які охороняли скарб. Скарб забирають.

 

Бенкет у Лисянці

 

Вже почало смеркатися, а гайдамаки все карають шляхту. Вбивають навіть жінок і дітей. Галайда все ніяк не може вгамувати жадобу помсти за свою Оксану. Над містом займається пожежа.

Гайдамаки святкують перемогу. Залізняк просить Волоха заспівати веселої пісні. Гайдамаки танцюють.

До засмученого Яреми підкрадається жид і розповідає, де знаходиться Оксана. Він зголошується допомогти хлопцеві.

Гонта збирається штурмувати будинки панів, не зважає навіть на прохання Яреми не робити цього, бо там його кохана.

Галайда зникає — разом з жидом він вирушає рятувати дівчину. Непритомною вони вивозять Оксану в Лебедин.

 

Лебедин

 

Оксана розповідає старій черниці про події у Вільшані. Вона зовсім хвора і нічого не пам’ятає.

Тільки згадка про коханого відвернула дівчину від спроби самогубства.

Бабуся розповідає, що сюди її привіз Ярема Галайда, який обіцяв повернутися через тиждень. Дівчина зраділа, бо то, мабуть, її Ярема.

Через тиждень Ярема повінчався з Оксаною, але вже ввечері змушений був покинути дружину й битися з ляхами.

 

Гонта в Умані

 

Україна все ще палає в огні битви. Діти по селах залишились у батьків, ніде не видно людей, лише виє звірина.

Максим Залізняк отримав в особі Яреми вірногасина, який виконує його накази, ріже ляхів без жалю.

Опівночі гайдамаки вступають в Умань. До Гонти і Залізняка приводять ксьондза, разом з яким ідуть діти-католики Гонти.

Гонта лютує, що його діти стали католиками, він вважає, що мусить їх вбити, бо так велить його військова присяга.

Гайдамаки страшно карають усіх католиків, а потім починають пити і гуляти. Кобзар співає пісні.

Гонта шукає своїх синів, щоб поховати їх. Кладе їх у яму, цілує і хрестить, а потім плаче з горя.

 

Епілог

 

Все це було дуже давно, ніхто з живих цього не бачив на власні очі. Ще дід колись розповідав про Коліївщину, про Залізняка і Ґонту. Майже рік вбивали вони ляхів.

Потім помер Гонта, за ним і Залізняк. Залишився тільки Ярема. Гайдамаки розійшлися хто куди.

 

Передмова

 

Передмова подається у кінці поеми. Ще раз нагадує поет про старі часи, просить нащадків жити дружньо.

 

Кавказ»

Кавказькі гори «засіяні горем, кровію политі» — тривалий час там іде війна. Споконвіку там орел (символ російського самодержавства) карає Прометея (символ нескореного народу), та не в змозі остаточно здолати непокірного титана:
Не вмирає душа наша, Не вмирає воля. І неситий не виоре На дні моря поле. Не скує душі живої І слова живого. Не понесе слави Бога, Великого Бога.
Ліричний герой поеми звертається до Бога, запитуючи, коли, нарешті, «прокинеться правда», коли кати народу перестануть знущатися з людей:
Ми віруєм твоій силі
І духу живому.
Встане правда! встане воля!
І тобі одному
Помоляться всі язики
Вовіки і віки.
А поки що течуть ріки.
Кровавії ріки!
Кавказькі гори политі кров'ю, бо там живе волелюбний народ, який чинить відчайдушний опір завойовникам. Тому тисячами гинуть царські солдати, ллється кров. А сльози — удов'ї, дівочі, матерів і батьків! їх вистачило б на те, щоб утопить «всіх імператорів... з дітьми і внуками».
Ліричний герой поеми славить «лицарів великих» — синів Кавказу, які мужньо відстоюють своє право на мирну працю, на життя за власними законами:
Борітеся — поборете, Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая!
Поет протиставляє вільному Кавказу, де ніхто не зазіхає на чуже, кріпосницьку Росію. У цій країні, що здавна пишається своїми християнськими традиціями, можуть навчити лише, як ошукувати людей, здирати з них останню шкуру, мордувати по тюрмах і як продавати чи програвати в карти своїх же єдиновірців-християн.
Ліричний герой гірко докоряє панству:
Ви любите на братові Шкуру, а не душу!
Зажерливі й багаті моляться розіп'ятому за людство Христу, будують йому храми і каплиці, кладуть перед його образом
Неутомленниє поклони
За кражу, за війну, за кров,
Щоб братню кров пролити просять
І потім в дар тобі приносять
З пожару вкрадений покров!!!
Поема закінчується зверненням поета до пам'яті його загиблого друга Яковаде Бальмена, який склав голову «не за Україну, а за її ката». Аліричний герой залишається наодинці зі своїми гіркими роздумами про долю України.
Гнів і обурення ліричного героя твору викликає лицемірство провідників загарбницької політики царату, які намагаються прикрити свої хижацькі наміри облудними твердженнями, нібито вони несуть просвіту темним «диким» народам:
Просвітились! та ще й хочем Других просвітити, Сонце правди показати Сліпим, бачиш, дітям!.. Все покажем! тілько дайте Себе в руку взяти,
Як і тюрми муровати, Кайдани кувати.
Всьому навчим; тілько дайте Свої сині гори Остатнії... бо вже взяли І поле, і море.

 

Сон» («У всякого своя доля)

У всякого своя доля

І свій шлях широкий:

Той мурує, той руйнує,

Той неситим оком

За край світа зазирає —

Чи нема країни,

Щоб загарбать і з собою

Взять у домовину,

Той тузами обирає

Свата в його хаті,

А той нишком у куточку

Гострить ніж на брата.

А той, тихий та тверезий,

Богобоязливий,

Як кішечка, підкрадетеся,

Вижде нещасливий

У тебе час та й запустить

Пазурі в печінки, —

І не благай: не вимолять

Ні діти, ні жінка.

А той, щедрий та розкішний,

Все храми мурує;

Та отечество так любить,

Так за ним бідкує,

Так із його, сердешного,

Кров, як воду, точить!..

А братія мовчить собі,

Витріщивши очі!

Ліричний герой повертається напідпитку додому. Він лягає спати і раптом сниться йому дивний сон. Йому здається, що слідом за совою він летить над землею. Бачить він у передсвітанковому тумані села у рясних садках, красиву країну. Але чомусь та картина не викликає радості, бо "рай" той страшний. Бо он з каліки знімають латану свитину разом зі шкурою, розпинають за подушне вдову, єдиного ж її сина забирають у рекрути. Попідтинню шкандибає покритка з байстрям, а батько-панич вже розважається з іншою.

Поет звертається до Бога із запитанням, чи довго ще терпіти народові таку наругу.

Знову герой продовжує свій політ. Навкруги він бачить сніги і раптом чує гул кайданів. Це каторжники працюють на рудниках Сибіру. І тут немає щасливого життя. Серед злодіїв знаходяться і революціонери.

Знову піднімається герой у небо. Бачить він якесь чи то московське, чи то німецьке, чи то турецьке місто. У ньому знаходяться тільки одні палати. Раптом усе спалахнуло, виявилося, що це розпочався парад.

Герой проштовхується наперед, зустрічає дорогою земляка, який пропонує провести його до палацу за гроші. Зробившись невидимим, герой проходить до палат. Бачить він царя, що виступає бундючно, і біля нього непривабливу царицю.

Викликає подив, що таким людям присвячено стільки віршів.

Багато тут різних панів, які намагаються протиснутися ближче до царської пари.

Цар підходить до найстаршого і б’є його в пику, той б’є меншого і так пішло далі.

Герой вирішує оглянути місто, бачить пам’ятник Петру І, який розпинав Україну, Катерині II, яка її доконала. Раптом він чує пісню про замордованого гетьмана Павла Полуботка. З неба спускається хмара — біла пташка, яка співає:

І ми сковані з тобою,

Людоїде, змію!

На страшному на судищі

Ми Бога закриєм

Од очей твоїх неситих...

Починається ранок, і додому повертаються дівчата, яких матері посилали вночі на заробітки. В сенат ідуть писарі, щоб брати хабарі. Між ними і українці, які забули свою мову.

Герой страждає за Україною, "бездітною вдовицею". Надумався він подивитися, що ж відбувається у царських палатах, і побачив там страшного з похмілля царя, що кричав на підданих. Знову починається крик від більшого на меншого. Раптом цар зіщулився і став подібним до кошеняти. Герой засміявся і прокинувся.

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):

Поему "Сон" Тарас Шевченко написав після повернення з України, вражений стражданнями земляків.

Епіграф розкриває бажання автора розказати людям правду про суспільство зла і насильства.

Картини страждання гноблених протиставляються зображенню мізерності царського палацу, його підданих. Царське подружжя змальовується як потворні непривабливі істоти.

Засобами сатири у поемі є гротеск, сарказм та іронія.

Поема "Сон" — перший в українській літературі твір політичної сатири, Форма сну не тільки не затіняє викривального змісту, а наче підкреслює нереальність такого жахливого існування людини.

.....

 

20. І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ, І НЕНАРОЖДЕННИМ ЗЕМЛЯКАМ МОЇМ В УКРАЙНІ І НЕ В УКРАЙНІ МОЄ ДРУЖНЄЄ ПОСЛАНІЄ

Аще кто речет, яко люблю бога, а брата своего ненавижу, ложь есть. Соборное послание Иоанна Глава 4, ст. 20.

 І смеркає, і світає,

День божий минає,

І знову люд потомлений

І все спочиває.

Тільки я, мов окаянний,

І день і ніч плачу

На розпуттях велелюдних,

 І ніхто не бачить,

 І не бачить, і не знає –

Оглухли, не чують;

Кайданами міняються,

Правдою торгують.

 І господа зневажають, -

Людей запрягають

В тяжкі ярма.

Орють лихо,

Лихом засівають.;:

А що вродить?

Побачите,

Які будуть жнива!

Схаменіться, недолюди,

Діти юродивії

Подивіться на рай тихий,

На свою країну!

Полюбіте щирим серцем

Велику руїну!

Розкуйтеся, братайтеся!

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тільки

На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

 І сила, і воля.

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра;

А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра,

Добра святого. Волі! волі!

Братерства братнього!

Найшли,

 Несли, несли з чужого поля

І в Україну принесли

Великих слов велику силу,

Та й більш нічого.

Кричите,

 Що бог создав вас не на те,

Щоб ви неправді поклонились!..

І хилитесь, як і хилилисьі

І знову шкуру дерете

З братів незрящих, гречкосіїв;

І сонця правди дозрівать

В німецькі землі, не чужії,

Претеся знову!..

Якби взять І всю мізерію з собою,

Дідами крадене добро,

Тоді оставсь би сиротою

З святими горами Дніпро!

 Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,

Щоб там і здихали, де ви поросли!

Не плакали б діти, мати б не ридала,

 Не чула б у бога вашої хули.

І сонце не гріло б смердячого гною

На чистій, широкій, на вольній землі.

І люди б не знали, що ви за орли,

І не покивали б на вас головою.

Схаменіться! Будьте люди,

Бо лихо вам буде!

 Розкуються незабаром

Заковані люди.

Настане суд, заговорять

 І Дніпро і гори!

І потече сторіками

Кров у синє море

Дітей ваших...

І не буде

Кому помагати:

Одцурається брат брата

І дитини мати.

 І дим хмарою заступить

Сонце перед вами,

І навіки прокленетесь

Своїми синами!

Умийтеся!

Образ божий

Багном не скверніте.

Не дуріте дітей ваших,

Що вони на світі

 На те тільки, щоб панувать...

Бо невчене око

Загляне їм в саму душу

Глибоко! глибоко!

 Дознаються небожата,

Чия на вас шкура,

 Та й засудять, - і премудрих

Немудрі одурять!

Якби ви вчились так, як треба,

То й мудрість би була своя.

А то залізете на небо: -

І ми - не ми, і я - не я!

 І все те бачив, і все знаю:

Нема ні пекла, ані раю,

 Немає й бога, тільки я!

Та куций німець узлуватий,

А більш нікого!.. –

Добре, брате,

Що ж ти такеє? –

Нехай скаже Німець.

Ми не знаєм. –

Отак-то ви навчаєтесь

 У чужому краю!

 Німець скаже: -

Ви моголи. - -

Моголи! моголи! –

Золотого Тамерлана Онучата голі. Німець скаже: -

 Ви слав'яни. –

Слав'яни! слав'яни!

Славних прадідів великих

 Правнуки погані! І Коллара читаєте

З усієї сили,

 І Шафарика, і Ганка,

 І в слав'янофіли

 Так і претесь...

І всі мови

Слав'янського люду –

Всі знаєте.

А своєї Дастьбі...

Колись будем І по-своєму глаголать,

Як німець покаже

Та до того й історію

 Нашу нам розкаже

. Отоді ми заходимось!

Добре заходились

 По німецькому показу

 І заговорили

Так, що й німець не второпа,

 Учитель великий,

 А не те, щоб прості люди,

А гвалту! а крику! –

 І гармонія, і сила:

Музика та й годі!

 А історія!..

Поема Вольного народа!

Що ті римляни убогі!

Чорт зна що - не Брутиі

У нас Брути! і Коклеси!

Плавні, незабуті! (

 У нас воля виростала,

Дніпром умивалась,

 У голови гори слала,

 Степом укривалась! –

 Кров'ю вона умивалась,

 А спала на купах,

На козацьких вольних трупах,

Окрадених трупах!

Подивіться лишень добре,

Прочитайте знову

Тую славу.

Та читайте

Од слова до слова,

 Не минайте ані титли,

Ніже тії коми –

Все розберіть...

Та й спитайте

Тоді себе: що ми?..

Чиї сини?

Яких батьків?

 Ким? За що закуті?..

То й побачите, що ось що Ваші славні Брути:

Раби, підніжки, грязь Москви,

Варшавське сміття - ваші пани,

Ясновельможнії гетьмани.

Чого ж ви чванитеся, ви!

Сини сердешної Украйни!

Що добре ходите в ярмі,

Ще лучче, як батьки ходили?!

 Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,

А з їх, бувало, й лій топили.

Може, чванитесь, що братство

Віру заступило?

Що Синопом, Трапезонтом

 Галушки варило?

Правда!..

Правда, наїдались,

А вам тепер вадить.

 І па Січі мудрий німець Картопельку садить,

 А ви її купуєте,

Їсте на здоров'я

Та славите Запорожжя. А чиєю кров'ю Ота земля напоєна,

Що картопля родить?

Вам байдуже.

Аби добра Була для городу!

 А чванитесь, що ми Польщу

Колись завалили!..

Правда ваша:

Польща впала,

Та й вас роздавила! Так от як кров свою лили

Батьки за Москву і Варшаву,

І вам, синам, передали

Свої кайдани, свою славу!

Доборолась Україна

До самого краю.

Гірше ляха свої діти Її розпинають.

Замість пива праведную

Кров із ребер точать.

Просвітити, кажуть, хочуть

Материні очі

Современними огнями.

Повести за віком,

За німцями, недоріку,

Сліпую каліку.

Добре! Ведіть, показуйте!

Нехай стара мати Навчається, як дітей тих Нових доглядати. Показуйте!.. За науку Не турбуйтесь! Буде

Материна добра плата:

 Розпадеться луда

На очах ваших неситих;

Побачите славу,

Живу славу дідів своїх

 І батьків лукавих.

Не дуріте самі себе! Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Бо хто матір забуває,

Того бог карає,

Того діти цураються,

 В хату не пускають.

Чужі люди проганяють,

 І немає злому

На всій землі безконечній

Веселого дому.

Я ридаю, як згадаю

Діла незабуті

Дідів наших.

Тяжкі діла!

 Якби їх забути,

Я оддав би веселого Віку половину.

Отака-то наша слава, Слава України.

Отак і ви прочитайте,

Щоб не сонним снились

Всі неправди, щоб розкрились

Високі могили

Перед вашими очима.

 Щоб ви розпитали

 Мучеників: кого, коли,

За що розпинали?

Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата, -

Нехай мати усміхнеться,

Заплакана мати.

 Благословить дітей своїх

Твердими руками

 І діточок поцілує

Вольними устами.

 І забудеться срамотна

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України,

І світ ясний, невечерній

Тихо засіяє.....

Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю!

Заповіт»

Як умру, то поховайте

Мене на могилі

Серед степу широкого

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу... отойді я

І лани і гори —

Все покину, і полину

До самого Бога

Молитися... а до того

Я не знаю Бога.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

І мене в сем’ї великій,

В сем’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом.

Мені однаково»

Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині -
Однаковісінько мені.
В неволі виріс між чужими,
І, неоплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру,
І все з собою заберу -
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій - не своїй землі.
I не пом'яне батько з сином,
Не скаже синові: - Молись.
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись. -
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні...
Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені.