Тема 4. Мова як етнозберігіючий чинник

Національна мова розглядається як етнокультурний феномен, бо вона:

1) існує в людському суспільстві, від якого вона походить (рід, плем'я, народ, нація);

2) існує в свідомості членів суспільства, реалізується в процесі мовлення (усного), зберігається (консервується) в писемних мистецько-літературних та інших зразках;

3) у мові відображаються знання народу про світ, про життя;

4) тому й світ людина пізнає через призму мови;

5) мова - це генетичний код нації, який поєднує минуле з сучасним і спрямований у майбутнє;

6) мова є матеріалом створення культурних цінностей: фольклор, художня література, театр, пісня.

1. Функції мови. Загальноприйнято розрізняти такі важливі суспільні функції мови: комунікативну (від лат. сommunicatio - зв'язок), мислеоформлюючу, пізнавальну й художню. Однак, мало зверталося уваги на інші суттєві етноспецифічні функції мови:

       1. Мова має етнічну функцію як природну систему звукових символів, призначених для спілкування свого етносу.

       2. Мова має естетичну функцію: образотворення; спілкування митця з глядачем, читачем, слухачем; досконала організація мовного матеріалу в процесі спілкування митця з народом.

       3. Мова має також культуроносну функцію: культура кожного народу зафіксована в його мові; пропагуючи свою культуру в світі, ми пропагуємо й нашу мову; через мову відбувається і засвоєння рідної культури, і передача предківських звичаїв нащадкам.

       4. Мова має також магічну функцію: віра в те, що слово може викликати уявлення, образи предметів, істот, які не існують взагалі; уявлення про те, що слово є причиною того явища, яке ним назване; а звідси - уявлення, що слово має здатність стати ділом. Донедавна така тема як "Словесна магія українців" була заборонена, як "псевдонаукова", однак, із здобуттям незалежності в Україні справа змінилася на краще, хоча ще й недостатньо приділено наукової уваги до цієї цікавої проблематики.

 

2. Мова як етнічна ознака. Зв'язок етносу з його мовою розробляли американські вчені Уорф і Сепір ще на початку ХХ ст. Їхні дослідження отримали назву "теорії Сепіра-Уорфа". Вчені встановили такі особливості:

1. Мови відрізняються не тільки тим, як вони будують речення, але й тим, як вони поділяють світ на елементи, які є матеріалом для побудови речення.

2. Існує взаємозв'язок мови і психічної, розумової та практичної діяльності людей.

3. Існує залежність мислення, світогляду і поведінки людей від прийнятих форм слововживання, від природи і характеру мови, якою вони висловлюють свої думки і почуття.

       Таким чином, логіка хоч і не відображає дійсності, але вона видозмінюється з переходом від однієї мови до іншої. Подібні твердження в СРСР були заборонені. "Крамольними", як на той час, виглядали й наукові дослідження радянських мовознавців З. Джапаридзе та Ю. Стрельникова "О различиях в плаче новорожденных разной национальности и пола" (Экспериментально-фонетический анализ речи. - Л., 1984, вып. 1). Ці вчені з допомогою електронно-обчислювальної техніки довели, що мовні особливості дитини можуть бути спадковими, тобто є генетичною ознакою. Експерименти проводили в двох пологових будинках Москви та Тбілісі. Результати досліджень показали, що краще зберігають мовні особливості своєї нації дівчатка, ніж хлопчики; грузини - краще, ніж росіяни (що свідчить про їхній вищий рівень моноетнічності). Дитина при народженні плаче рідною мовою!

       Мова є своєрідним бар'єром, який стримує змішування етносів. Мова забезпечує нормальне функціонування етнічної культури. М. Бердяєв писав про це: "Великий самообман є прагнути творити будь-що поза національністю".

       Мовні проблеми нації є актуальними на будь-якому етапі розвитку народу, особливо в поліетнічних державах. З мовними проблемами, як правило, пов'язані проблеми свободи, незалежності, суверенітету, прав людини. Явище насильного впровадження єдиної офіційної (чи державної) мови отримало назву - лінґвократія, тобто мововладдя. Там, де є лінґвократія, як правило, наявний лінґвоцид (від lingua - мова, caedo - вбиваю), тобто мововбивство. Лінґвоцид спрямовується переважно проти писемної форми мовлення: державна документація, засоби масової інформації, наука, література, культура. Засилля однієї мови в середовищі інших народів ще прийнято називати лінґвістичним імперіалізмом. Панування імперіалістичної мови досягається великим рівнем її інформативності (напр., сьогодні 70 % наукової інформації в світі подається англійською мовою). Як писав видатний український вчений-мовознавець Олександр Потебня, "утрата мови, денаціоналізація народу, зводиться на дезорганізацію суспільства, аморальність, спідлення".

       На противагу лінґвістичному імперіалізму виступає новий напрямок - мовна екологія. У багатьох країнах світу приймаються закони про захист своїх мов. Наприклад, в 1975 р. такий закон прийнятий у Франції. В Ірландії кожен артист зобов'язаний щомісяця виступати ірландською мовою, яка вже оголошена державною (хоча переважна більшість ірландців розмовляє англійською). У Швеції податок від гонорару за виконання естрадних творів нешведською мовою вищий на 25 %, а отримані від цього кошти йдуть на розвиток шведської культури. У Китаї існує Міністерство церемоніалу, яке керує справами освіти і екзаменами осіб, які приймаються на державні посади, стежить за правильною вимовою ієрогліфів.

       Етнокультурна еволюція тісно пов'язана з етногенезом. Діалектика етнокультурного розвитку полягає в досягненні історичного прогресу завдяки поступальному розвитку і на основі культурних досягнень у минулому. У цьому процесі відбувається постійне відчуження недосконалих форм і заміна їх розвинутими. Засвоєння своєї етнокультури в ранньому віці дає змогу представнику того чи іншого етносу вільно розуміти мову, "коди чи шифри" (образи) рідної культури і на цьому ґрунті вільно творити (розвивати) свою культуру. В дорослому віці така людина добре розпізнає і розуміє не тільки окремі знаки культури, але й уявляє всю їх систему і загальні принципи їх організації. Це також дає змогу відчувати й межі своєї етнокультури і відрізняти її від чужої, сусідньої. Типові для етносу риси характеру забезпечуються міжпоколінною передачею досвіду, інформації про походження та історію роду в системі "батьки - діти". Український педагог Григорій Ващенко писав: "Уявляти треба український народ - як єдину спільноту, що об'єднує в собі покоління минулі, сучасні й майбутні, і відчувати свою єдність з цією спільнотою".

       Етнокультура є природним (бо твориться природним шляхом у середовищі свого етносу) і водночас творчим явищем, коли творець перебуває в сучасній і рідній йому культурі. Таке етнокультуротворення вважається природним, нормальним, бо сформована в цій етнокультурі особа сприймає всі знаки своєї культури і вільно користується ними. Завдяки цьому в людей однієї культури існує взаєморозуміння, тотожність засобів художньої інтерпретації світу, а також усвідомлення того, що становить сутність розрізнення "ми - вони". Представники іншої (чужої) культури, як правило, не завжди можуть адекватно передати дух етносу, навіть, якщо вони живуть у його середовищі, чують його мову, але самі не є його органічною частиною. У зв”язку з цим постійно існує проблема митця і його етнічного середовища, бо не тільки в мистецтві, але навіть у науці не існує безнаціонального підходу до явищ, будь то хоч гуманітарна, хоч технічна галузь.

       Слід пам'ятати прислів'я: "Скільки ти знаєш мов, стільки разів ти людина". Через знання мови можемо легко встановити контакт і завоювати симпатії будь-якого народу.

 

3. Зв'язок мови з національною психологією. Зміни в українській психології значною мірою залежать також і від насильницького насадження чужої мови. Хоча багато дослідників, переважно іноземних, далеко не завжди можуть збагнути всю глибину цієї трагедії для української нації.

       Про те, що мови - це глибоко відмінні системи прийомів мислення, писав відомий мовознавець Олександр Потебня. (Эстетика и поэтика. - М., 1976. - ст. 259). Він відверто засуджував двомовне виховання дітей у ранньому віці: "Знання двох мов у дуже ранньому віці, не є володінням двома системами зображення і повідомлення одного й того ж кола думок, але роздвоює це коло і наперед утруднює досягнення цілісності світоспоглядання, заважає науковій абстракції" (там же, с. 263).

       У національній пам'яті криються глибинні риси мовного вираження всіх аспектів світосприйняття, руху національної думки. В етнопсихології досліджується таке явище як вплив іноетнічного мовного середовища на структуру етнічної свідомості. Встановлено, що проживання в чужомовному середовищі сприяє білінґвізму (вживанню двох мов) у першому поколінні. А вже в другому і особливо в третьому поколіннях відбувається повна мовна асиміляція. Більшість людей або не усвідомлюють цього, або байдуже сприймають цей факт як щось цілком нормальне. Тим часом втрачається етнічна специфіка характеру українців, що в свою чергу призводить до збільшення певних потаємних, прихованих рис і властивостей національної психіки (наприклад, роздвоєння особистості). Оскільки в мові відображається національна психологія мислення, то і в таємниці національної душі ми можемо проникнути тільки через її мову.

       Висловлюючи певну думку, людина користується словами несвідомо, концентруючи увагу тільки на змісті самої думки. Тобто "автоматичність" користування мовою має бути звичкою, як, скажімо, ходьба, жестикуляція, міміка тощо. На думку Дмитра Овсянико-Куликівського, все, що функціонує в несвідомій сфері, економить нашу енерґію. Отже, мова і національність, які діють несвідомо, автоматично, виступають як особлива форма збереження і накопичення психічної енерґії нації. Думка людини, висловлена рідною мовою, виявляється логічнішою, глибшою, ніж її висловлювання з допомогою словника і форм чужої мови. Слід відзначити також і той відрадний факт, що не завжди серед українців чужа мова (переважно російська) вбивала почуття національної самосвідомості.

      

       Висновки

1. Мова є однією із головних складових ознак етносу.

2. Рівень розвитку національної мови відображає рівень розвитку самої нації та її культури.

3. Мова етносу тісно пов'язана з його національним характером та менталітетом.

4. Володіння рідною мовою - це засіб проти стандартизації та уніфікації; перемога культури над технократизмом; боротьба національного "я" проти інтернаціонального знеособлення і бездуховності.

5. Кожен свідомий громадянин (особливо працівник культури) має рідномовні обов'язки: їх не можна іґнорувати; не можна поступатися своїми мовними правами, бо цим ми ослаблюємо свій народ, віддаємо його життєву силу на користь інших етносів.

6. Мова є одним з головних етнозберігаючих чинників.