Тема І. Основи теорії держави і права. Навчально - методичний

Навчально - методичний

Комплекс

забезпечення самостійної роботи студентів

 з дисципліни «Правознавство»

для студентів спеціальності

Бухгалтерський облік»

                             5.03050702 «Комерційна діяльність»

Методичні рекомендації

 

Розглянуто і схвалено

на засіданні циклової комісії

гуманітарних дисциплін

Протокол № _ від «_»__2013р.

                                         Голова ц/к _______ О. П. Ільєва

 

 

2013

Зміст

Вступ…………………………………………………………………………….....…4                                                                                                   

                                                                                             

Програма самостійної роботи з дисципліни «Правознавство»………………...…5

    

1. Тема І. Основи теорії держави і права………………………………………..…6

 

2. Тема ІІ. Основи конституційного права…………………………………….…15

 

3. Тема ІІІ. Основи адміністративного права………………………………….…23

 

4. Тема ІV. Основи цивільного права……………………………………….……33

 

5. Тема V. Основи кримінального права………………………………………..38

 

6. Тема VІІ. Основи господарського права………………………………………41

 

7.  Тема VІІІ. Основи трудового права…………………………………..............49

 Завдання для тестового контролю знань студентів…………….……...……..53                           

Використана література……………………………………….………………..59                                                                                                                                              

 

Вступ

Конституція 1996 року проголосила Україну правовою демократичною державою. Однією з ознак такої держави є наявність високої правової культури та правосвідомості громадян. Досягнення цього можливе лише за умови достатньої правової обізнаності населення. Без належного рівня правовихзнань і навичок правомірної поведінки не можлива свідома участь особи в суспільному та державному житті. Між тим, кожен громадянин повинен знати свої права та вміти легальними засобами захистити їх.

Проблема правової освіти, ознайомлення населення з чиним законодавством набуває актуальності. Важливе місце в системі правової освіти належить навчальним закладам, зокрема, загальнообов’язковому курсу «Правознавство», який повинен озброїти студентів неюридичних спеціальностей азами юридичної грамоти. Виходячи з цього, головними цілями курсу «Правознавство» є:

• формування правових знань та вмінь;

• формування таких компетентностей, свідома оцінка правової ситуації в країні, правосвідомість та правова культура;

• розвиток творчих здібностей практичного та конструктивного мислення студентів;

• підготовка до свідомої активної участі у суспільному житті своєї держави;

• виховання в студентів особистих рис громадянинаУкраїни;

• формування особистості, що усвідомлює свою роль у житті Європи та світу;

• виховання на основі загальнолюдських цінностей, ідей гуманізму та демократії;

• професійна орієнтація студентів.

Курс вивчення розрахований на 81 годину, з них 48  годин – аудиторних та 33 - самостійного вивчення.

Даний навчально-методичний комплекс є логічним продовженням аудиторних занять і містить необхідну інформацію самостійного вивчення.

При роботі з комплексом спочатку потрібно опрацювати програму, підібрати літературу, прочитати методичні вказівки, опрацювати матеріал теми, відповісти на запитання для самоконтролю, скласти план-конспект, написати реферат, повідомлення.

Після вивчення курсу «Правознавство» студенти повинні знати:

· основні законодавчі документи, які регулюють трудові, фінансові, адміністративні, господарські та інші відносини;

· основні юридичні терміни та поняття а також їх тлумачення

Студенти повинні уміти:

· давати характеристику правовим відносинам;

· в достатньому обсязі відтворювати програмовий матеріал;

· логічно, послідовно та аргументовано викладати свою думку;

· аналізувати та давати характеристику нормативно-правових документів;

· аналізувати правові ситуації і давати чітку відповідь.

Питання самостійного вивчення контролюються на поточних заняттях.

Програма самостійної роботи з дисципліни

«Правознавство».

 

№ п/п	Назва теми	Самостійна робота студентів
1.   2.   3.   4.   5.   6.   7.	Основи теорії держави і права   Основи конституційного права   Основи адміністративного права   Основи цивільного права   Основи кримінального права   Основи господарського права   Основи трудового права	4   6   4   10   4   12   5
Всього		45

 

 

Тема І. Основи теорії держави і права

Література

[3] - 14-19.

[4]-22-28.

Кількість годин: 4 год.

Вид навчального завдання: скласти конспект

Методичні вказівки

При опрацюванні цієї теми потрібно звернути увагу напоняття держави, її ознаки, закономірності виникнення, основні теорії походження, функції та форми держави, поняття та ознаки громадянського суспільства і правової держави.

Запитання і завдання для самоконтролю:

1. Яке значення має організованість суспільних відносин і в яких формах вона існує?

2.  Яке значення в суспільстві має влада і які є види влади?

3. Який існує зв’язок між державою, правом і політичною системою?

4. Що являє собою гро громадянське суспільство і як воно пов’язане з державою?

Форми контролю:

Поточний - перевірка конспекту  

Підсумковий – усне опитування

Лекційний матеріал

Для того щоб розпочати вивчення державно-правової дійсності, необхідно розглянути питання, пов’язані з тим середовищем, де функціонують держава і право, а саме: суспільство, форми його організації і соціальне регулювання як засіб впорядкування суспільного життя.

Теорія держави і права враховує все прогресивне і конструктивне, що набули інші науки, насамперед суспільні. Особливе значення для сучасної теорії держави і права мають надбання політології, соціології та історії. Саме їх слід враховувати, вивчаючи співвідношення суспільства, держави і права. Дослідження цих питань має на меті формування загальнотеоретичних знань про суспільну обумовленість держави і права, про їх взаємозв’язки із суспільними явищами та процесами.

Суспільство — це продукт взаємодії людей, об’єднаних різноманітними економічними, сімейними, груповими, етнічними, становими, класовими відносинами й інтересами.

Розгляд суспільства як системи суспільних відносин, основу яких складають економічні (матеріальні) відносини, дозволяє, по-перше, підходити до нього історично, виділяти різні суспільно-економічні формації (рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, соціалістичне суспільство); по-друге, виявити специфіку головних сфер громадського життя (економічної, політичної, духовної); по-третє, чітко визначити суб’єктів соціального спілкування (особистість, етнос, нація тощо).

Суспільство з’явилося, коли люди виокремилися зі світу тварин. На відміну від природного світу, в суспільстві діють не біологічні, а насамперед соціальні закони. Людина є його головною передумовою, первинною клітиною, адже, як говорив Аристотель, людина - істота суспільна. Тому найважливіша риса суспільства полягає в тому, що воно являє собою систему взаємозв’язків розумних істот. Взаємодіючи із суспільством, людина розвивається сама і розвиває свої соціальні, сутнісні якості, стає особистістю. Саме в суспільстві кожна людина стає людиною у повному розумінні цього слова, тобто соціалізується. Суспільству завжди притаманні властивості, без яких воно просто не може існувати.

По-перше, це наявність в суспільстві певних соціальних інститутів, які надають йому організованої форми життєдіяльності.

По-друге, суспільство не може обійтись без регулюючої сили, що спрямовує його життєдіяльність у загальнокорисне русло. І такою регулюючою силою виступає влада.

У суспільстві існує багато різних форм організації взаємозв’язків між індивідами. Історично першою формою самоорганізації і відповідно першим соціальним інститутом були родові общини. Рід являв собою групу (спільність) людей, об’єднаних кровним спорідненням, спільною власністю і працею, зрівняльним розподілом.Цей соціальний інститут забезпечував виживання людей, які багато в чому залежали від природних сил і могли існувати тільки на базі колективної господарсько-соціальної єдності. Роди існували тисячоліття, згодом вони поєднувалися в більші соціальні інститути — племена.

Найпершим політичним інститутом, який виник у зв’язку із соціальною диференціацією суспільства і появою публічної влади, стала держава. З’являються й інші соціальні інститути: релігійні об’єднання, купецькі гільдії, кооперативи, профспілки, партії тощо. Держава виступає специфічним соціальним інститутом неоднорідного у класовому відношенні суспільства.    Держава уособлює певну відокремлену від усього іншого суспільства групу людей, що виконують функції управління і примусу і складають апарат держави. Приналежність до цієї верстви надає широкі можливості впливу на інших, можливості диктувати свою волю. Як правило, державну владу обіймають представники економічно панівного класу.

Держава - соціальний інститут усього суспільства, що виконує багато функцій, які забезпечують її життєдіяльність, і насамперед - впорядкування і стабілізацію суспільних відносин. Її основне призначення полягає в управлінні соціальними справами, у забезпеченні порядку і суспільної безпеки.

Суспільство і держава, їх співвідношення - кардинальна для науки проблема. Довгий час наукова думка взагалі не розрізняла суспільство і державу. Лише з настанням буржуазної епохи вчені стали (спочатку тільки термінологічно) розділяти політичну державу і суспільство, громадянське суспільство і державу, розглядати окремі аспекти їх взаємодії.

Сучасна наука виходить з того, що суспільство і держава нетотожні, але в той же час їх не можна протиставляти. Суспільство виникло задовго до держави і тривалий час обходилось без неї. Об’єктивна потреба у виникненні держави з’явилася з ускладненням суспільної організації, загостренням у суспільстві протиріч через розбіжність інтересів соціальних груп. Отже, держава виникла як нова форма організації суспільства внаслідок ускладнення суспільних відносин лише на певній стадії його розвитку. Вона є продуктом розвитку суспільства.

І в первісному суспільстві, і в державно-організованому існує влада. Влада - це авторитетна сила, вольові відносини між людьми, в яких ті, що мають владу, визначають програму поведінки підвладних осіб; це реальна можливість здійснення своєї волі у соціальному житті, нав’язування її іншим за допомогою різних засобів і методів, включаючи й примус.

У різні періоди історичного розвитку суспільство мало специфічні форми організації, мало різну економічну, соціально-класову, політичну структуру. Але особливе місце в суспільній системі завжди займала влада. В суспільстві влада має надзвичайно важливе значення: вона надає суспільству керованості, цілісності, організованості, консолідує суспільство і забезпечує порядок як необхідну умову його нормальної життєдіяльності.

Разом з людським суспільством виникає соціальна влада як його невід’ємний і необхідний елемент. Влада - це двосторонні відносини, де воля носія влади здійснюється через підлеглість підвладних. У суспільстві влада - це необхідність, бо за її допомогою забезпечується нормальне функціонування всіх соціальних суб’єктів. Вона забезпечує організованість і порядок, координуючи дії всіх суб’єктів суспільних відносин. Таким чином, соціальна влада є організована сила що забезпечує здатність тієї чи іншої особи або соціальної спільності підкоряти своїй волі інших осіб, використовуючи різні методи, у тому числі й примус.

Влада буває двох видів - неполітична і політична, специфічним видом якої виступає державна влада. До неполітичних форм влади належать влада глави сім’ї, влада церкви, різних корпоративних утворень щодо своїх членів.    Політична влада - це вироблення і запровадження у життя політичних програм усіма суб’єктами політичної системи. Політична і державна влада не тотожні. Політична влада здійснюється ширшим колом суб’єктів політичної системи, в той час як державна влада здійснюється виключно державою. Для неї характерна суверенність, універсальність, можливість застосування примусу тощо. Державна влада є специфічною через те, що вона розповсюджується не на особистих, родинних або інших підставах, а має публічний, універсальний, всеосяжний і територіальний характер.

Порядок у суспільстві - необхідна умова його нормальної життєдіяльності. Він відображає досягнутий рівень організації громадського життя, стабільність, злагодженість суспільних відносин. Від рівня суспільного порядку залежить стан суспільної й особистої безпеки.

Але суспільний порядок не виникає сам собою, він є закономірним наслідком регулювання суспільних відносин. Соціальне регулювання - це система засобів, спрямованих на впорядкування поведінки людей, їхніх соціальних спільностей з метою узгодження і стабілізації суспільних відносин.

Розрізняють два основних види соціального регулювання - індивідуальне і нормативне. Індивідуальне регулювання - це упорядкування поведінки людей за допомогою разових рішень, що стосуються окремих випадків, конкретних осіб. Нормативне регулювання - упорядкування поведінки людей за допомогою загальних правил, тобто стандартів, зразків, моделей поведінки, що поширюються на всі аналогічні випадки. За допомогою загальних правил (соціальних норм) досягається єдиний порядок у суспільстві.

Одним із специфічних напрямів соціального регулювання є правове регулювання, яке виникає разом із соціальним розмежуванням суспільства, виникненням держави. Воно спрямоване на впорядкування найважливіших суспільних відносин і здійснюється за допомогою системи специфічних юридичних засобів. Правове регулювання здійснюється як за допомогою загальнообов’язкових правил поведінки - правових норм, так і за допомогою індивідуальних рішень правового характеру.

Право з’являється як результат об’єктивних потреб суспільства, в якому виникають внутрішні суперечності, що не можуть долатись вже ним самим самостійно. Своїм регулюючим впливом право забезпечує організованість, стабільність і порядок у суспільстві. За допомогою права в суспільстві розв’язуються соціальні конфлікти і протиріччя. Право несе в суспільство інформацію про добро і справедливість, витісняє із суспільства шкідливі для нього відносини. Право служить мірою суспільної й особистої свободи. Адже в суспільстві немає і бути не може безмежної свободи. Свобода без меж - це свавілля, вседозволеність. У межах права, правових норм люди, їхні об’єднання та організації можуть діяти вільно. Таким чином, в умовах соціально неоднорідного суспільства право виконує важливу і необхідну функцію узгодження різних інтересів людей, їхніх об’єднань, суспільства в цілому, надання суспільним відносинам ознак стабільності, впорядкованості за допомогою специфічних юридичних засобів.

З виникненням держави в суспільстві з’явилася нова сфера суспільних відносин, а саме політичних. Політика - широке за обсягом і складне за змістом явище і поняття. У Стародавній Греції політика розумілась як мистецтво управління державою.

Політика - це сфера діяльності, пов’язана з відносинами між різними соціальними групами, ядром якої є проблема завоювання, утримання і використання державної влади, а також організація соціального життя.

Політика здійснюється з приводу і для досягнення державної влади. Будь-яка проблема здобуває політичний характер, якщо її рішення пов’язане з класовими інтересами, проблемою влади. Суб’єктами політики є класи, нації, соціальні угруповання, об’єднання громадян, політичні партії, держава. Політична сфера суспільства певним чином структурована, утворює складну систему.

Політична система суспільства — це сукупність політичних інститутів і організацій, політичної діяльності, політичних відносин, політичних норм, принципів і традицій, політичної свідомості і культури та засобів масової інформації у їх взаємодії, які відображають інтереси і волю соціальних об’єднань, що реалізують політичну владу, борються за її здійснення в рамках права через державу.

Політична система суспільства відображає різноманітні інтереси соціальних груп, що безпосередньо або через свої організації і рухи впливають на політичну владу. В сучасному суспільстві політична система являє собою необхідний механізм, за допомогою якого здійснюється народовладдя, суверенітет народу. Політична система має ряд основних властивостей. Її існування і функціонування можливе лише в межах класового, соціально неод- норідного суспільства. Вона охоплює все суспільство, що існує в межах тієї чи іншої країни. Політичній системі притаманна наявність саме політичного характеру, а не економічного чи будь-якого іншого. В той же час кожна політична система спирається на певний тип економіки, соціальної структури й ідеології.

Держава займає провідне місце в політичній системі. Це зумовлено тим, що держава знаходиться в центрі політичної діяльності: навколо неї, навколо здобуття державної влади точиться політична боротьба. В історії суспільства держава була першим інструментом, знаряддям політики. Політика з’явилася з виникненням держави. І тільки поступово формуються інші соціальні інститути: спілки, громадські організації, партії, політичні рухи, що стали брати участь у політичному житті, у боротьбі за державну владу.

Сучасна держава володіє суверенною владою, уособлює суверенітет народу та суверенітет нації і є результатом реалізованого права на самовизначення; виступає офіційним представником усього народу через вищий представницький орган законодавчої влади; забезпечує права громадян; виконує різні загальносоціальні функції; має спеціальний апарат управління і примусу; встановлює обов’язкові для всіх правила поведінки у вигляді правових норм, за допомогою яких регулює суспільні відносини.

Оскільки основним засобом соціального регулювання в соціально неоднорідному суспільстві виступає право, воно так само, як і держава, займає особливе місце в політичній системі. Значення і роль права в політичній системі суспільства виявляються в наступному. Право є необхідним стабілізаційним фактором політичної системи. Впорядкованість і стабільність політичних відносин, регульованих правом, забезпечуються тим, що норми права розраховані на тривале існування в часі і реалізуються в чітко регламентованих процесуальних формах.

Право впливає на політику в кількох напрямах. Насамперед за допомогою норм публічного права, відображеного в Конституції і конституційних законах, закріплюються політичний лад суспільства, порядок формування і функціонування державних органів, виборче право, діяльність політичних організацій і рухів, поділ влади, політичні свободи громадян.

  Право надає легітимність політичним рішенням. Поняття легітимності означає визнання державної влади і її рішень суспільством, обґрунтованість і необхідність цієї влади і її носіїв. У вузькому розумінні поняття легітимності характеризує законність влади та її рішень.

Право встановлює межі цивілізованої політичної діяльності. Такі межі закріплені в офіційних документах і забезпечені силою держави й авторитетом суспільства. Тому всі структурні елементи політичної системи, у тому числі й сама держава, змушені реалізовувати свої політичні запити з урахуванням цих меж. У межах дії права засновуються політичні інститути, визначаються повноваження структурних елементів політичної системи. У правову форму вводяться відносини з приводу здобуття, утримання і здійснення державної влади, зв’язки між державними органами, політичними партіями, суспільними об’єднаннями і громадянами, відносини з іншими державами. Інакше кажучи, право виступає як високоефективний засіб регулювання суспільних відносин, включаючи політичні, виступає засобом людського виміру політики.

Громадянське суспільство за своїм змістом не збігається із суспільством у цілому: останнє включає в себе державу. Держава є складовою суспільства, громадянське ж суспільство - це сфера відносин, які не зазнають прямого втручання з боку держави.

Громадянське суспільство - система взаємин між індивідами та їхніми об’єднаннями, в якій реалізуються індивідуальні та колективні інтереси, заснована на автономних від надмірного втручання з боку держави засадах, на свободі самореалізації, плюралізмі (багатоманітності) в усіх сферах суспільного життя, на пріоритеті прав людини.

Звичайно, такі відносини між державою і громадянським суспільством з’являються лише тоді, коли і суспільство, і держава перебувають на високому рівні економічного, політичного, культурного і духовного розвитку.

Громадянське суспільство - правове демократичне суспільство, де сполучним фактором виступають визнання, забезпечення і захист прав людини і громадянина. Ідеям громадянського суспільства про розумність і справедливість влади, про свободу і благополуччя особистості відповідають ідеї пріоритету права, єдності права і закону, правового розмежування діяльності різних галузей державної влади. Громадянське суспільство — співтовариство вільних індивідів. В економічному плані зазначене означає, що кожен індивід є власником, реально має кошти, необхідні людині для нормального існування. Він вільний у виборі форм власності, визначенні професії, виду праці, розпорядженні результатами своєї праці.

Індивід може існувати самостійно, має право на досить автономну самоорганізацію для задоволення своїх потреб та інтересів. Політичний аспект свободи індивіда як члена громадянського суспільства полягає в його незалежності від держави, тобто в можливості, наприклад, бути членом політичної партії або іншого об’єднання, що виступає з критикою нинішньої державної влади, має право братии участь або не брати участі у виборах органів державної влади і місцевого самоврядування. Забезпеченою свобода вважається тоді, коли індивід через певні механізми (суд та ін.) може обмежувати свавілля

державних та інших структур відносно себе.

Громадянське суспільство - відкрите соціальне утворення. У ньому забезпечується свобода слова, включаючи свободу критики, гласність, доступ до різного роду інформації, право вільного в’їзду в країну і виїзду з неї, культурне і наукове співробітництво із закордонними державними і громадськими організаціями.

Плюралізм як риса, що характеризує громадянське суспільство, виявляється в усіх сферах: в економічній - це різноманіття форм власності; у соціальній і політичній - наявність широкої і розвиненої мережі суспільних організацій, у яких індивід може виявити і захистити себе; у духовній - забезпечення світоглядної свободи, виключення дискримінації за ідеологічними мотивами, толерантне ставлення до різних релігій, протилежних поглядів.

Структуру сучасного громадянського суспільства можна представити у вигляді п’яти основних систем, що відображають відповідні сфери його життєдіяльності. Це соціальна (у вузькому розумінні слова), економічна, політична, духовно-культурна й інформа ційна системи.

Соціальна система охоплює сукупність спільностей, що об’єктивно сформувалися, і взаємин між ними. Це первинний, основний пласт громадянського суспільства. В нього входять інститути родини, виховання, освіти, що допомагають людині соціалізуватися. Другий блок складають відносини, що відображають різноманітні зв’язки людини з людиною як безпосередньо, так і в різних колективах (суспільних об’єднаннях за інтересами). Третій блок утворюють відносини між великими соціальними спільностями людей (групами, станами, класами, націями, расами).

Економічна сфера громадянського суспільства являє собою сукупність економічних інститутів власності, виробництва, розподілу, обміну, споживання сукупного суспільного продукту. В цій сфері індивід реалізує свої економічні інтереси.

Політичну сферу громадянського суспільства складає діяльність політичних партій, громадсько-політичних об’єднань, в яких індивіди реалізують свої політичні інтереси і через які вони вступають у політичне життя.

Духовно-культурна система утворюється з відносин, що виникають на тлі духовно-культурних благ, діяльності відповідних інститутів, установ (освітніх, наукових, культурних, релігійних).

Громадянське суспільство тісно пов’язане як з державою, так і з правом. Держава покликана створювати найоптимальніші умови для розвитку громадянського суспільства, не втручатись у сферу реалізації приватних інтересів, а розвинене громадянське суспільство, у свою чергу, є соціальною базою демократичної, правової соціальної держави.

Право формується всередині громадянського суспільства як потреба у нормативній регламентації найважливіших суспільних відносин. Саме у громадянському суспільстві відчуваються ті зміни, які мають бути певним чином упорядковані. Держава повинна цю потребу задовольнити, прийнявши відповідний нормативно-правовий акт, покликаний якнайоптимальніше вирішити проблему, що назріла.

 

Література

[3] - 43-50.

[9] – 58-64.

Кількість годин: 6 год.

Вид навчального завдання: написати повідомлення.

Методичні вказівки

При опрацюванні даної теми звернути на загальні засади конституційного ладу, народовладдя та формами його здійснення. Охарактеризувати порядок набуття та припинення громадянства, правовий статус іноземців та біженців в Україні, громадянство та основні права свободи та обов’язки громадян. Назвати найдавніші історичні пам’ятки та основні етапи становлення Конституції на території України.

Запитання і завдання для самоконтролю:

1. Якою за формою правління є Україна?

2. Назвіть підстави набуття громадянства України.

3. Назвіть підстави припинення громадянства України.

4. Порівняйте права людини і громадянина.

 

 

Форми контролю:

Поточний – виступ на занятті

Підсумковий – тестовий контроль

Лекційний матеріал

Історичні передумови розвитку конституційного процесу в Україні

У часи Київської Русі, Галицько-Волинської та Литовсько-Руської держави організація державної влади в Україні базувалася, як правило, на засадах звичаєвого права.

Однією з найцікавіших пам'яток української правничої думки є «Пакти й кон­ституції законів та вольностей Війська Запорізького», що з'явилися на світ у Бендерах в середовищі тієї частини українського козацтва, яка пішла за Мазепою і в результаті опинилася у вимушеній еміграції. Цей документ являв собою своєрідний договір між козаками і ново­обраним після смерті Мазепи емігрантським гетьманом Пилипом Орликом щодо бажаного майбутнього державного ладу України. Конституція Пилипа Орлика (так її прийнято скорочено називати) була прийнята публічною ухвалою обох сторін, підтверджена 5 квітня 1710 р. під час виборів підписом, печаткою і відповідною присягою нового гетьмана, а 10 травня 1710 р. ще й санкціонована і підтверджена шведським королем Карлом XII.

Важливою особливістю, яка відрізняла цей акт від традиційних гетьманських статей і робила його подібним до пізніших євро­пейських конституцій, було те, що він укладався не між гетьманом і монархом — протектором української держави, а між гетьманом і козацтвом, яке виступало від імені українського народу. При всьому тому слово «конституція», вжите у назві акту, ще не мало такого значення, як сьогодні, а отже помилкою буде вважати цей документ конституцією в сучасному розумінні.

Конституція Пилипа Орлика складалася зі вступу і 16 статей. Вступ (преамбула) містив відповідну інтерпретацію історії ук­раїнського народу, яка мала пояснити, чому Україна розриває з ца­рем московським і переходить під шведську протекцію. Зміст ст. 1 зводився до закріплення панівного становища православ'я у май­бутній державі і безпосереднього підпорядкування київської митро­полії константинопольському патріарху. Ст. 2 передбачала непо­рушність законів, привілеїв та кордонів України під протекторатом шведського короля та заходи щодо повернення після війни всіх полонених українців. Ст. З підтверджувала традиційний союз з Кримським ханством. Ст. 4 і 5 стосувалися повернення козакам їх традиційних територій в Придніпров'ї, привілеїв на ловлю риби тощо. Ст. 6 закріплювала принципи діяльності органів державної влади: гетьман мав вирішувати поточні справи за порадою Гене­ральної старшини, три рази на рік для вирішення найважливіших справ мала збиратися Генеральна Рада у складі Генеральної старшини, полковників зі своїми сотниками та урядниками, Гене­ральних радників (представників від полків) та послів від Низового Війська Запорізького. Ст. 7. передбачала створення Генерального суду. Ст. 8 встановлювала право Генеральної старшини особисто до­повідати гетьманові про стан доручених їм справ. Ст. 9 визначала компетенцію Генеральних і Полкових скарбників. Ст. 10 зобов'язувала гетьмана дбати, щоб на простий народ не покладали надмірних тягарів, вимагала забезпечити вільне обрання на всі державні посади. Ст. 11 проголошувала звільнення від податків і повинностей всіх козацьких сімей і їх господарств. Ст. 12 передбачала проведен­ня після війни ревізії всіх публічних і приватних володінь, перевірки правомірності накладання повинностей або звільнення від них. Ст. 13 підтверджувала права і привілеї Києва та інших міст Ук­раїни. Ст. 14 обіцяла в наступному полегшити підводну повинність, яка визнавалась «найбільш прикрою та тяжкою для народу». Ст. 15 скасовувала окремий загальний податок на утримання «гетьмансь­кої лейб-гвардії» — компанійців і сердюків. Остання 16 стаття рег­ламентувала порядок стягнення ринкового податку.

Таким чином, Конституція Пилипа Орлика містила багато цікавих і прогресивних правових ідей, була на рівні кращих досяг­нень тогочасної юридичної думки. Проте реальної сили на території України вона так і не набула і назавжди лишилася в історії тільки як оригінальна правова пам'ятка, своєрідна юридична платформа «мазепинського руху».

 У 1846—1847 рр. Г. Андрузький — один із членів Кирило-Мефодіївського братства підготував "Начерки Конституції Республіки". Більш докладний проект Кон­ституції України був розроблений у 1884 р. видатним українським вче­ним та політичним діячем М. Драгомановим. Відповідно до нього Російська імперія мала бути перетворена на де­централізовану федеративну державу на зразок США або Швейцарії.

Значно радикальніший проект Конституції України було опубліковано у вересні 1905 р. в першому номері ча­сопису Української народної партії «Самостійна Україна» під назвою «Основний закон «Самостійної України» — спілки народу українського». Цей проект уже передбачав цілковиту самостійність України.

Питання конституційного будівництва в Україні, ідеї національно-територіальної децентралізації Російської ім­перії висунуто і М. Грушевським у статті «Конституційне питання і українство в Росії», опублікованій у травні 1905 р.

Початок реального конституційного процесу в Україні пов'язаний із поваленням самодержав­ства і організацією у перших числах березня 1917 р. Центральної Ради. Підґрунтя становлення української державності за­клали чотири універсали Центральної Ради та Конституція УНР 1918 р., яка, однак, так й не набула чинності, бо у день її прийняття до Києва увійшли німці. Почалася німецька окупація під кольорами українського гетьманату П. Скоро­падського. Прийняття Конституції УНР 1918 р. завершило чер­говий етап розвитку конституційного процесу в Україні, найважливішим здобутком якого був його демократичний вплив на розвиток державності.

  За гетьманату особливого значення набула «Грамота до всього українського народу» від 29 квіт­ня 1918 р., яка відновлювала старі порядки, скасовувала усі акти, прийняті Централь­ною Радою. Того ж дня було прийнято установчий правовий акт під назвою «Закони про тимчасовий державний устрій України», яким врегу­льовувалися питання «про гетьманську владу», «про віру», встановлювалися «права і обов'язки українських козаків і громадян».

Серед правових актів Директорії, що мали конститу­ційне значення, варто назвати Декларацію Української директорії від 26 грудня 1918 р.. Закон про тимчасове вер­ховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці і Закон про Державну Народну Раду Української Народної Республіки. За часів Директорії було розроблено розгорнутий проект Конституції УНР під назвою «Основний державний закон Української Народної Республіки», який підготувала Урядова комісія з вироблен­ня Конституції Української держави.

Характеристика розвитку кон­ституційного процесу в Україні була б неповною без згадки про правові акти, прийняті у Західно-Українській Народній Республіці. Серед них — Статут Української Національної Ради, прийнятий у Львові 18 жовтня 1918 р., Прокламація Української Національної Ради від 19 жовтня 1918 р., Відозва Української Національ­ної Ради від 1 листопада 1918 р.. Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії, ухвалений Україн­ською Національною Радою 13 листопада 1918 р., Закон про виділ Української Ради від 4 січня 1919 р., а також Уні­версал Директорії Української Народної Республіки від 22 січня 1919 р., в якому, відповідаючи на звернення Української Національної Ради Західно-Української На­родної Республіки, проголошувалася «злука Західно­української Народної Республіки з Наддніпрянською На­родною Республікою в одноцільну, суверенну Народ­ну Республіку».

 Падіння Директорії на початку 1919 р. і створення так званого другого українського радянсько­го уряду засвідчило початок в Україні нового етапу розвитку конституційного процесу.

Більшість норм та положень радянської Конституції України, прийнятої ВУЦВК у березні 1919 р., лише повто­рювали Конституцію Російської Федерації 1918 р., розвивали основи державного устрою, проголошеного на початку січня 1919 р. у Маніфесті Тимчасового робітничо-селянсь­кого уряду України.

Створення у 1922 р. Союзу радянських республік і прийняття у 1924 р. Конституції СРСР зумовило необхід­ність внесення змін до Конституції УСРР 1919 р., го­ловним чином пов'язаних із розподілом компетенції.

У грудні 1936 р., тобто у самий розпал сталінських реп­ресій, було прийнято нову Конституцію СРСР, яку одразу ж було охарактеризовано як найдемократичнішу в світі. Насправді ж вона покликана була замаскувати той "вели­кий терор", який Й. Сталін та його підручні здійснювали в Радянському Союзі, і від якого, мабуть, Україна потерпала більше, ніж інші регіони.

Конституція Української РСР, прийнята в 1937 р. на основі Конституції СРСР, повністю повторювала її основні положення. Відмінність полягала лише в максимальному зву