Віденський конгрес уперше розробив систему договорів, які регулювали міжнародні відносини і закріплювали кордони у масштабах усієї Європи.

Основою Віденської системи стала співпраця Великої Британії, Росії, Австрії та Пруссії. Будь-яке загострення протиріч між ними могло призвести (і врешті призвело) до руйнування міжнародної системи. Для закріплення Віденської системи у подальшому було утворено Священний Союз і Четверний союз Росії, Великої Британії, Австрії та Пруссії.

Після поразки Наполеона під Ватерлоо у листопаді 1815 р. укладено нову угоду Росії з Францією, Великою Британією, Австрією і Пруссією, так званий Другий Паризький мир (перший, що зводив Францію до кордонів 1792 р., було укладено у травні 1814 р.), який був ще більш несприятливий для Франції. Її територія зменшилася приблизно до кордонів 1790 р. Ії зобов'язували протягом п'яти років виплатити контрибуцію у 700 млн. золотих франків. Крім того, Франція мала також до виплати контрибуції утримувати окупаційні союзні війська.

Етап консолідації 1815-1822 рр.

26 вересня 1815 р. Росія, Австрія і Прусія підписали у Парижі так званий "Акт Священного Союзу". Від імені трьох монархів акт був розісланий іншим європейським державам з метою приєднання.

Цей союз був утворений з метою підтримки Віденської системи міжнародних відносин, забезпечення гарантій взаємодопомоги. Мета Союзу полягала у збереженні статус-кво, встановленого в Європі, затвердження Віденської системи міжнародних відносин і підтримання миру між європейськими народами. В одному з головних пунктів цього акту була зазначена необхідність підтримувати європейські кордони, закріплені Віденським конгресом.

19 листопада 1815 р. до Священного Союзу приєдналася Франція; а згодом більшість монархій європейського континенту, за винятком Великої Британії, Туреччини (турецький султан-мусульманин не міг брати участь у Священному Союзі християнських монархів) і Папи Римського. Хоча Британія офіційно не ввійшла до Союзу, вона фактично координувала свою політику відповідно до його політичної лінії.

Зовнішня політика держав – членів Священного Союзу засновувалася на засадах легітимізму і дотриманні загальнохристиянських канонів; адже це був союз православної Росії, католицької Австрії та протестантської Прусії.

Священний Союз на той час являв собою наднаціональну організацію, яка передбачала втручання у внутрішні справи третіх країн у разі внутрішньої чи зовнішньої загрози будь-якій державі альянсу.

У Священному Союзі, особливо у перші роки його існування, велику роль відігравав австрійський канцлер Меттерніх та російський імператор Олександр I.

Усього відбулося чотири конгреси Священного Союзу. Крім керівників трьох держав-засновниць, у них брали участь представники Великої Британії та Франції.

Перший конгрес Священного Союзу відбувся в Аахені у 1818 р. На ньому були присутні представники всіх п'яти країн. На конгресі було вирішене питання про приєднання Франції як рівного члена Союзу і дострокове виведення з Франції окупаційних військ, а також ухвалено декларацію, що постулювала основною метою Священного Союзу підтримку "міжнародного права, спокою, віри і моральності…".

За пропозицією британців установлено, що втручання у внутрішні справи інших держав може здійснюватися тільки на їхнє прохання і за їхньої участі в переговорах.

Незабаром цей пункт було скасовано на конгресі Священного союзу у жовтні 1820 р. у Троппау (Сілезія), скликаному за ініціативою Меттерніха у зв'язку з революцією в Неаполітанському королівстві. Особливо занепокоєним був уряд Австрії, що побоювався втратити своє панування у Венеції й Ломбардії. Уряди Росії, Австрії та Пруссії хотіли припинити розвиток національно-визвольного руху в Польщі. 19 листопада Росія, Австрія і Пруссія підписали протокол про право збройного втручання у справи інших держав для придушення сепаратистських рухів без жодних прохань урядів цих держав. Франція і Британія не підписали цього протоколу, але й не перешкодили його прийняттю.

Для зручності переговорів з італійськими урядами конгрес у січні 1821 р. переїхав у Лайбах (Любляна у нинішній Словенії).

На останньому, Веронському конгресі Священного союзу (20 жовтня-14 грудня 1822 р.) погляди збіглися лише з питання про грецьке повстання. Воно дістало засудження всіх учасників конгресу. З інших питань точилася гостра боротьба. Священний Союз розколювали протиріччя між державами, особливо між економічно розвиненішою Великою Британією, зовнішню політику якої диктувала буржуазія, і промислово нерозвиненими країнами, де сильними ще були напівфеодальні відносини. Британська ліберальна буржуазія, що дедалі ставала вагомішою (те саме чинилося і в інших країнах, але меншою мірою) різко критикувала Священний Союз, ідеї та рішення його були вкрай непопулярними в усіх прогресивних верствах європейського суспільства, на це мали зважати уряди. Значно ускладнила становище Священного Союзу спроба втручання у національно-визвольний рух народів Латинської Америки.