Етап занепаду та ліквідації (1871-1914)

На даному етапі можна виділити два періоди: 1871-1890 рр. - відносна стабілізація Віденської системи та намагання зберегти загальний баланс сил на європейському континенті за умов прогресуючого антагонізму у відносинах між окремими великими державами; 1890-1914 рр. - невідворотний занепад та руйнування даної системи міжнародних відносин.

Після франко-пруської війни система міжнародних відносин повертається до стану рівноваги, на певний час відновлюється "європейський концерт", для якого характерним був певний дисонанс: збільшення антагонізму між Францією та Німеччиною, а також зростання ворожості між Австро-Угорщиною і Росією. Поразка у війні 1870-1871 рр. викликала у Франції постійне бажання реваншу, підкріплене ще й міркуваннями безпеки. Справа в тому, що ще з часів Ришельє слабка і роздроблена Німеччина була ключовим чинником для безпеки Франції. Об'єднання Німеччини призвело до того, що Франція сама по собі не могла більше стримувати Німеччину, а отже, для неї постійною була німецька загроза, що штовхало її на союз з будь-яким потенційним супротивником Німеччини, тим самим обмежуючи гнучкість німецькою дипломатії. Крім того, проблема Ельзасу та Лотарингії, відокремленого від Франції, надовго стала каменем спотикання на європейському континенті.

Другий європейський розкол між Австро-Угорщиною та Росією також можна вважати наслідком об'єднання Німеччини. Зазнавши поразки у боротьбі за домінування в Німеччині та втративши італійські володіння, Австрія змушена була перенести центр своєї зовнішньополітичної активності на Балканський півострів. Посилення австрійської експансії на Балканах містило в собі конфлікт з Росією.

Після об'єднання головною метою зовнішньої політики Німеччини стало намагання не дати приводу жодній з великих держав вступити в союз, спрямований проти неї. Так, Бісмарк заспокоював Росію, що у Німеччини немає національних інтересів на Балканах, а Велику Британію - відсутністю колоніальних амбіцій. Німеччині потрібен був союз з Росією і Австрією одночасно. Бісмарку вдалося створити такого типу альянс в 1873 році.

Однак вже перша міжнародна криза, пов'язана з черговим загостренням "східного" питання у 1876 році, несла в собі загрозу існуванню такого союзу. Втручання Росії у внутрішні справи Османської імперії могло викликати збройну відповідь Англії та Австрії у випадку просування Росії на Балканський півострів. А якщо Німеччина змушена була б вибирати між Австрією та Росією, зовнішня політика Бісмарка зазнала б краху. Незалежно від розвитку подій Бісмарк ризикував зіпсувати відносини або з Росією, або з Австрією, або з обома державами у випадку німецького нейтралітету. Розуміючи це, він підтримував Росію у питаннях, що стосувалися східної частини Балкан, а Австрію - у питаннях, що мали відношення до західної їх частини. Таким чином, Бісмарк намагався розмежувати австрійську та російську сфери впливу на Балканах для уникнення в майбутньому кризових ситуацій з цього приводу.

У 1880-х роках політика Німеччини у питанні підтримання балансу сил зазнає суттєвих змін. Аби запобігти утворенню антинімецької коаліції Бісмарк вирішив встановити союзні відносини з більшою кількістю держав, ніж будь-яких з можливих опонентів Німеччини. Це давало змогу німецькому уряду вибирати з-поміж багатьох союзників в залежності від обставин. З цією метою Німеччина виступила ініціатором створення системи альянсів, спрямовану, з одного боку, на те, щоб німецькі потенційні супротивники не укладали союзи між собою, а з іншої - щоб тримати під контролем дії своїх союзників. послаблювати напруженість з усіх боків. При цьому Німеччина завжди володіла правом вето щодо спільних дій, а також можливістю діяти самостійно.

Бісмарк розпочав нову політику в 1879 році укладенням таємного союзу з Австрією. Наступним кроком стало реанімація ідеї Союзу трьох імператорів. Цей союз передбачав для всіх учасників сприятливий нейтралітет у випадку війни одного з членів з іншою державою. У конкретній міжнародній ситуації того часу мова йшла про нейтралітет Росії у випадку франко-німецької війни і Німеччини у випадку британо-російського військового зіткнення. Таким чином, Німеччина була захищена від можливості війни на два фронти, а Росія убезпечена від можливості реставрації Кримської коаліції, що відповідало на той час інтересам обох держав.

В 1882 році формується ще один альянс - Троїстий союз - у складі Німеччини, Австро-Угорщини та Італії. До союзу Німеччиною Італію підштовхнуло захоплення Францією Тунісу, що безпосередньо загрожувало її національним інтересам у Північній Африці. Зі свого боку Австрія додатково страхувалася на випадок, якщо Союз трьох імператорів виявиться нездатним стримувати Росію. Німеччина та Італія зобов'язувалися надати один одному допомогу на випадок французької агресії. Одночасно Італія обіцяла дотримуватися нейтралітету по відношенню до Австро-Угорщини на випадок її війни з Росією, що виключало для Австрії перспективу війни на два фронти.

Нарешті, в 1887 році Німеччина, Австрія та Італія укладають так звані Середземноморські угоди з Великою Британією, за якими вони домовлялися спільно зберігати статус-кво в районі Середземного моря. Результатом бісмарковської політики була поява на світ системи альянсів, що страхувала Австрію від російського нападу, Росію від австрійського авантюризму, Німеччину від оточення. Щоб звести до мінімуму виклики цій складній системі, Бісмарк робив все, аби задовольнити французькі амбіції. Спонукаючи французьку колоніальну експансію, він намагався відвести французьку активність від Центральної Європи та зіштовхнути Францію з Великобританією з приводу колоніальних володінь.

В 1887 році Росія відмовилася поновлювати термін дії Союзу трьох імператорів через загострення відносин з Австро-Угорщиною. Проте Німеччина ще не готова була відмовитися від російського варіанту, а тому Бісмарк запропонував укласти двосторонню німецько-російську угоду, що згодом отримала назву Договір "перестрахування". "Застрахувавшись" проти Росії та Франції за допомогою Троїстого союзу, Німеччина таким чином "перестраховувалася", щоб перешкодити зближенню Росії з Францією та усунути небезпеку війни на два фронти. Договір передбачав, що кожна з двох сторін зберігатиме сприятливий суверенітет у випадку війни однієї з них з будь-якою третьою державою. Однак це положення не стосувалося випадків нападу Німеччини на Францію або Росії на Австро-Угорщину. Договір діяв до 1890 року.

Незважаючи на зусилля Бісмарка, до 1890 року концепція рівноваги сил вичерпала весь свій потенціал. В останній третині XIX ст.. в сфері міжнародних відносин накопичилися суттєві якісні зміни: зросла кількість держав, що претендували на роль великих, наприкінці століття в цьому списку вперше з'явилися неєвропейські держави, зокрема Сполучені Штати Америки, що послаблювало євроцентристську основу існуючої системи міжнародних відносин. Це помітно ускладнювало спільний баланс сил. Трансформуються і ускладнюються державні інтереси провідних держав. Положення ускладнювалося тим, що колоніальний поділ світу в рамках Віденської системи міжнародних відносин вже завершився. Але старі сфери впливу до того часу вже не відповідали новим геополітичним та економічним реаліям.

Велика Британія спочатку намагалася відігравати роль посередника між двома військово-політичними блоками, маючи конфліктний потенціал як з Німеччиною з приводу провідної ролі у світовій політиці, так і з Росією з приводу зіткнення інтересів на Середньому Сході.

З утворенням двох антагоністичних військово-політичних блоків - Троїстого союзу та Антанти - почав розпадатися "європейський концерт", була остаточно порушена система балансу сил в Європі, супротивники поставили перед собою завдання переділу сфер впливу на свою користь.

Таким чином, у результаті трансформації міжнародних відносин на місці роздрібнених Італії та Німеччини з'являються два нових потужних суб'єкти міжнародних відносин.

Європейські країни розгорнули пошуки джерела посилення своєї військової, економічної та політичної могутності. Таким джерелом наприкінці ХІХ ст. стала колоніальна експансія. Вона перетворилася на один з чільних засобів вирішення конфліктів і протиріч між великими державами.

Наприкінці XIX ст. завдяки досягненням науково-технічної й промислової революції особливо посилилися США і Німеччина. Сполучені Штати активно освоювали заокеанські ринки. Яскравим прикладом стала іспано-амери­канська війна 1898 р., одна з перших воєн за переділ світу напередодні Першої світової війни. Наслідком цих подій стало вигнання іспанців з Куби, а потім і з Філіппін.

Тоді ж Німеччина під керівництвом "залізного канцлера" Отто фон Бісмарка перетворилася на величезну континентальну державу і стала відігравати провідну роль у світовій політиці. За ініціативою Німеччини був створений Троїстий Союз.

Спочатку у 1879 р. було укладено союз Німеччини й Австро-Угорщини, а у 1882 р. поступово сформувався союз цих двох держав з Італією.

Інший могутній військовий блок – Антанта – був створений Францією, Великою Британією і Росією. Франція вбачала утворення Троїстого Союзу за пряму загрозу для себе й прагнула його нейтралізувати.

У 1891 р. вона уклала таємну угоду з Росією, а у 1893 р. – таємну військову конвенцію, які остаточно завершили формування франко-російського союзу.

Підсумовуючи, зазначаємо: на початку ХХ ст. в Європі існували два блоки держав – Німеччина з Австро-Угорщиною й Італією з одного боку, та Росія з Францією – з іншого.

Велика Британія трималася осторонь коаліцій, використовуючи їхні суперечності. Проте довго зберігати таке становище було неможливим. 8 квітня 1904 р. Росія, Велика Британія та Франція уклали договір Антанти (від фр. Entente – угода), секретні статті якого передбачали розподіл колоніальних сфер впливу. На початку 1906 р. секретні домовленості Великої Британії та Франції визначили умови їхньої військової співпраці.

Залишалося доповнити британсько-французький та російсько-французький союзи угодою Великої Британії з Росією, передусім на Близькому Сході й у Азії. З огляду на британсько-германський антагонізм на Близькому Сході (будівництво Німеччиною залізниці від Берліну через Багдад до Кувейту), Велика Британія в результаті переговорів 31 серпня 1907 р. підписала британсько-російську конвенцію про розподіл сфер впливу в Ірані, Афганістані, Тибеті. Британсько-російська угода 1907 р. закінчила утворення Антанти у складі Франції, Росії та Великої Британії.

Отже, метою блоків був переділ сфер впливу і недопущення цього переділу на користь молодих агресивних європейських держав.

Всі ці події завдали нищівного удару і фактично звели нанівець існування Віденської системи міжнародних відносин і наблизили світ до Першої світової війни.

Із утворенням двох протиборчих союзів була остаточно порушена система балансу сил в Європі. Супротивники поставили перед собою завдання переділу сфер впливу на свою користь, а Віденська система, фактично, припинила своє існування.

Таким чином, утворившись після системних наполеонівських війн, Віденська система проіснувала майже сто років й розпалася з системною Першою світовою війною. Європейська політична арена, що її охоплювала ця система, являла собою концерт гомогенних імперій – монархій, що тримався на принципі балансу сил. Проте поразка Росії у Кримській війні, поява об’єднаних Італії й Німеччини і формування ворожих блоків звели нанівець баланс сил та існуючі у системі традиції. Все це призвело до Першої світової війни, з якою розпалася Віденська система.