Міграційні процеси та їх види

Під міграцією населення (лат. migzatio - переселення) розуміють переміщення людей по територіях, які пов'язані зі зміною постійного місця проживання та роботи і призводять до механічного приросту населення. Залежно від причин міграції бувають економічні, політичні, релігійні, гуманітарні, екологічні, воєнні. За терміном міграції поділяються на: постійні, сезонні, тимчасові. Залежно від характеру переміщення населення розрізняють зовнішні міграції (переміщення людей із країни у країну - еміграція, імміграція) та внутрішні (переселення людей всередині країни, здебільшого із села до міста, що посилює процес урбанізації).

Особливе місце посідає так звана маятникова міграція робочої сили - переїзди від місць проживання до місця роботи і назад, яка поширена у приміських зонах. Міграційні процеси складаються з потоків вибуття та потоків прибуття населення за певний період (за рік). Різниця між числом прибуття та числом тих, що виїхали за цей період часу, - сальдо міграції, яке визначає збільшення чисельності населення даної території за вказаний період.

Формування міграційних потоків відбувається під дією специфічних закономірностей. Найстійкішими з них є:

ІЗ пріоритет економічних чинниківу формуванні системи потоків добровільної міграції — основна маса переміщень у просторі викли кана бажанням індивідів покращити свій матеріальний стан;

0 диференціація рівня міграційної мобільності залежно від якіс них характеристик індивідів - підвищена ступінь участі в міграцій ному русі притаманна молодим, добре освіченим особам, які не пере бувають у шлюбі, мають добрий стан здоров 'я, певні особливості характеру (ініціативність, сміливість);

Міграційні процеси впливають на природне відтворення населення шляхом зміни вікової структури регіонів виходу та населення, трансформацію репродуктивної поведінки контингентів населення, зміни умов життя переселенців, що відбивається на стані їх здоров'я. Міграція впливає і на функціонування та розвиток ринку праці; міграційні процеси сприяють розвитку розширеного світогляду особи, зумовлюють підвищення пристосовності до різноманітних умов життя, а також обмін навиками та досвідом між жителями різних регіонів, поширення корисних знань. Вони призводять до перерозподілу виробників та споживачів матеріальних благ і платних послуг між регіонами та їх підрозділами, змінюють якісні характеристики робочої сили різних регіонів внаслідок нерівномірної участі в міграційних процесах представників різних соціально-демографічних груп.

В економічному аспекті міграції передусім виокремлюють такі її форми:

х міграція, пов 'язана зі зміною місця проживання (стаціонарна міграція);

х трудова міграція, яка переважно має зворотний характер.

Такий розподіл є суто теоретичним. На практиці, як правило, розділити акти переїзду за ознакою зворотності можна лише умовно. Мігрант, що вибуває до нового місця проживання з наміром оселитися на постійно, може через певний час повернутись до місця народження і, навпаки, тимчасовий виїзд іноді завершується закріпленням на новому місці. До того ж цілі осіб, які мігрують, можуть істотно відрізнятись від оформлених декларацій.

Міграційні процеси переїзду за своїми причинами можна об'єднати у дві великі групи:

ф добровільні (трудова, навчальна, етнічна, шлюбна, кліматич- на, договірна міграція тощо);

ф вимушені (екологічні міграції, насильницькій виїзд, втеча на селення в результаті воєнних дій та міграції з політичних мотивів). За способом реалізації міграції поділяються на організовані і інди відуальні.

Зовнішні міграції класифікують також за принципом легальності (легальні та нелегальні) і за статусом мігрантів. Як окремі категорії учасників міграційного процесу вирізняються:

ф особи, що переїжджають на постійне проживання;

ф трудові мігранти, які переїжджають на роботу за контрак том (на строк дії

46. Особливості формування та розселеннянаселення

Сучасна географія розселення населення і трудових ресурсів Ук­раїни склалася історично й істотно залежить від рівня продуктивних сил. Термін розселення - це розміщення населення по території краї­ ни і форми його територіальної організації у вигляді системи посе­ лень.

У процесі еволюції розвитку суспільства і його інтеграції розсе­лення населення, як правило, здійснювалось:

ш- на шляхах і річкових перетинах (Київ, Дніпропетровськ, Запо­ ріжжя, Миколаїв, Херсон, Черкаси);

т- на узбережжі моря (Одеса, Севастополь, Керч, Маріуполь, Іллічівськ);

т- сухопутних шляхах, де інтенсивно йшов товарообмін (Стрий, Івано-Франківськ, Коломия, Чернівці, Мукачево, Луцьк, Рівне, Жито­ мир, Конотоп, Харків);

кг у містах, що виникли як центри гірничодобувної промисловості (Донецьк, Макіївка, Кривий Ріг, Марганець, Нововолинськ, Новий Розділ, Калуш, Борислав, Стебник та ін);

bs - у містах - курортних центрах (Ялта, Євпаторія, Феодосія, Трускавець, Моршин та ін).

У Криму і Карпатах розселення здійснювалось вузькими смугами в долинах річок і водорозділів у вигляді поселень і хуторної системи (села, хутори, причілки, присілки).

Урбанізація (від лат. urbanus - місто) - це зростання питомої ваги міського населення, головний фактор зростання соціально-еко­ номічної ролі міст. Одним із проявів урбанізації є зростаючий роз­виток техногенного середовища, взаємозв'язок якого з географічним середовищем проявляється у різноманітних формах і досить часто призводить до порушення природної рівноваги між природою та сус­пільством. Це, в свою чергу, може призвести до виникнення незво-ротних процесів в природі, що в кінцевому результаті позначиться на людині.

Особливої уваги заслуговує регіональне формування мережі сільських поселень. Вони історично утворилися і перебувають у певній відповідності з територіальною диференціацією природних умов (на міське розселення вони впливають слабо). У Поліссі та Західній Україні переважають невеликі та середні за розміром села, які розміщені в більшості по вододілах, вздовж річок, тоді як села лісостепової та степової зони, як правило, значні за розміром і зосе­реджені в балках та інших понизов'ях рельєфу.

У гірських районах Карпат і Криму, як було уже сказано, пошире­ний гірсько-долинний тип сільського розселення з багатьма присілка­ми і причілками. Для прикладу, село Микуличин, що належать до м. Яремче у Карпатах, має 32 присілки і причілки (від II) до 50 хат).

У період перебування України в складі СРСР кількість сільських населених пунктів постійно зменшувалася. Були на обліку так звані «неперспективні поселення», які в більшості включалися до складу селищ міського типу або у мережу міст, у зв'язку з розширенням їх території. Такі поглинання населених пунктів містами дістали назву конурбанізація.

 

, в пер­шу чергу, сприятиме вирівнюванню соціально-економічного розвит­ку на стратегічну перспективу, дасть можливість більш ефективно використовувати природно-сировинний і трудовий ресурсний потен­ціал. Водночас, це позитивно вплине на оздоровлення навколишньо­го середовища, поліпшуючи екологічний стан діючого промислово-економічного потенціалу.

 

47.Державна політика зайнятості працездатногонаселення

Трудові ресурси - це частина населення, що досягла працездат­ ного віку, яка за фізичним розвитком, набутою освітою, професій­но-кваліфікаційними рівнем здатна працювати у народному 'госпо­ дарстві, займатися суспільно корисною діяльністю. Чисельний склад трудових ресурсів, їх динаміка залежить від природного приросту населення, його статево-вікової структури, а також інтенсивності міграційних процесів. За основу трудоресурсного потенціал}' береться віковий ценз, за яким все населення певної території, регіону, країни поділяється на три групи:

+ допрацездатного віку (діти, юнаки, дівчата віком до 16років);

+ працездатного віку (чоловіки у віці до 59років, жінки у віці до 54 років включно);

+ після працездатного віку (пенсіонери).

Трудові ресурси розподіляються за різними видами зайнятості:

•Ф" зайняті в суспільному виробництві (на державних та коопера­ тивних підприємствах і в організаціях);

"Ф" зайняті в домашньому та особистому підсобному сільському господарстві та індивідуальною трудовою діяльністю;

"Ф" зайняті на навчанні з відривом від виробництва

■=> Активна політика зайнятості передбачає надання послуг з працевлаштування, навчання та підвищення кваліфікації, допомоги безробітнім у пошуку нового робочого місця тощо. З цією метою ство­рена і функціонує державна служба зайнятості населення. Розробля­ються програми сприяння зайнятості населення у галузевому і тери­торіальному розрізах. Вони містять систему заходів, спрямованих на попередження масового безробіття, створення нових додаткових ро­бочих місць, соціальний захист найбільш вразливих верств населен­ня. Г

Сучасними основними тенденціями українського ринку праці є такі:

^ збереження низького рівня попиту на робочу силу в усіх секто­ рах економіки;

> перевищення пропозиції робочої сили над попитом до неї, особ­
ливо в виробничій сфері;

У поширення нерегламентованої (самостійної) зайнятості;

> невисока місткість ринку праці;

> значна питома вага офіційно зареєстрованих осіб з високим рівнем професійно-кваліфікаційної підготовки.

Запровадження ринкових механізмів господарювання вимагає від держави, регіональних органів управління завчасного розроблення та реалізації заходів, спрямованих на посилення соціальних гарантій в сфері зайнятості населення працездатного віку. Актуальність цього завдання зростає, враховуючи, що значна частина населення зараз перебуває в умовах вимушеної неповної зайнятості. Лише чисельність працюючих у режимі неповного робочого тижня (дня) перевищує 2 млн. чол. Зберігаються заборгованість із заробітної плати, недотри­мання працедавцями умов трудового договору, нестабільність зайня­тості значної частини населення. Незважаючи на всі економічні труд­ності, держава повинна посилити свій вплив на процеси, пов'язані з регулюванням руху робочої сили та забезпеченням зайнятості. Цьо­му має сприяти «Універсал національної єдності», де у п. 16 сказано: «становлення середнього класу через трансформацію політики до­ходів населення, розвиток підприємства та стимулювання створення нових робочих місць». Якраз через політику доходів населення в по­силенні розвитку підприємницької діяльності, підтриманні середнь­ого і малого бізнесу секторів економіки, які спроможні випускати конкурентоспроможну продукцію, є можливість стабілізувати про­цес зайнятості, створюючи нові додаткові робочі місця.

 

 

48.Міжгалузеві комплекси, їх сутність, структурата значення

У процесі становлення постіндустріального суспільства поряд з галузевою класифікацією народного господарства виділяють і дос­ліджують міжгалузеві комплекси, які утворюють своєрідний напрям вертикалі галузевої (надгалузевої) системи продуктивних сил регіо­ну. Вивчення міжгалузевих комплексів стало особливо актуальним після того, як у наукових дослідженнях перейшли до застосування системного підходу, а в практичній діяльності почали застосовувати метод міжгалузевих балансів. Вивченіяя конкретних міжгалузевих комплексів у межах окремих держав, економічних районів, адмініст­ративних областей набуває все більшої актуальності. Значний доро­бок у цей напрямок внесли вчені України.

У наукових працях вчених економіко-географів (А. Ващенко, О. Шаблій) міжгалузевий комплекс розглядається як система економіч­них взаємопов'язаних галузей виробничої і (або) невиробничої сфе­ри.

Процес формування міжгалузевих комплексів - це об'єктивна закономірність розвитку продуктивних сил. Прогресивне поглиб­лення суспільного і територіального поділу праці супроводжується відповідним посиленням інтеграційних тенденцій. Об'єктивно фор­муються порівняно відособлені групи галузей і виробництв з найбільш тісними економічними і виробничими зв'язками, які ве­ликою мірою взаємопов'язані та взаємозалежні у своєму розвитку. Таким чином, міжгалузевий комплекс - це сукупність видів діяль­ ності, здійснюваних на певній території і об'єднаних у певну групу (підсистему) тісними виробничими, комерційними та іншими зв 'яз-ками. До них належать перш за все виробничі зв'язки, що виника­ють при поставках сировини, напівфабрикатів, готової продукції, а також при комбінуванні виробництва, кооперуванні галузей і підприємств.

Наприк­лад, сільськогосподарське машинобудування є одночасно складовою частиною агропромислового комплексу і машинобудівного. Курорт­не господарство у приморських районах одночасно розглядають у складі морегосподарського та рекреаційного комплексів. Таке пере­криття може мати для аналізу господарства регіонів відповідну змісто­ву орієнтацію: чим більше перекривають один одного міжгалузеві комплекси регіону, тим більш взаємозв'язаним та комплексним є його господарство, і навпаки.

На основі наукових досліджень вирізняють типи міжгалузевих відносин за такими властивостями галузей:

Ч^. наявність тісних виробничих, комерційних та інших зв 'язків;

Ц^ вирішення актуальних економічних проблем;

Міжгалузеві комплекси формуються також на основі кількох га­лузей, діяльність яких спрямована на розв'язання певної народно­господарської або регіональної проблеми. Таким міжгалузевим ком­плексом може бути продовольчий комплекс держави чи її окремих регіонів. Останній є часткою агропромислового комплексу, який охоп­лює такі основні ланки:

■=> виробництво сільськогосподарської продукції рослинного і тваринного походження;

<=> виробництво засобів виробництва для всіх галузей продоволь­ чого комплексу;

<=> харчову промисловість, яка переробляє сільськогосподарську си­ ровину;

■=> рибне господарство;

ародногосподарські міжгалузеві комплекси формуються і функціон Н ують як міжгалузеві утворення в структурі всього народно­го господарства країни. Завдання таких комплексів полягає у розв'я­занні важливих загальнодержавних проблем: соціальної, екологічної, політичної або науково-технічної проблеми. З метою ефективного вирішення певних проблем розробляються програми (програми роз­витку паливно-енергетичного, агропромислового, продовольчого ком­плексів та ін.), їх ще називають програмними комплексами.

> Міжгалузеві територіальні комплекси являють собою підси­стеми інтегральних територіально-господарських комплексів і*.в ба­гатьох випадках, відповідних їм народногосподарських комплексів. Так, наприклад, лісопромисловий комплекс є одночасно елементом лісопереробного комплексу Карпатського регіону і підсистемою лісо­господарського комплексу України.

Серед територіальних міжгалузевих комплексів виділяють спе­ціалізовані та багатогалузеві. їх ще поділяють на регіональні'та ло­ кальні.

У Регіональні міжгалузеві комплекси розглядаються на макро-, мезо- і мікрорівнях. Найскладнішим є державний комплекс. Макро-економічний район в межах України складає систему, у якій функці­онують ТВК декількох адміністративних областей, а область, зокре­ма, розглядається як мезорайон. Останній поділяється на мікрорайо­ни. Крім комплексів у межах адміністративних областей виділяють ще міжгалузеві утворення декількох областей (міжобласні).

> Локальні міжгалузеві комплекси функціонують у межах внут-
ріобласних адміністративних районів, економічних вузлів та центрів.