Змалювання психічного стану художнього персонажа через критичні ситуації

Новела „Камінний хрест” –  глибоко психологічний художній твір про душевні переживання емігрантів, описані на основі десятків людських доль, перепущених через душу митця, і викладених в особі Івана Дідуха та його дружини.

Новела складається із семи розділів. У першому розділі ми з відстані часу знайомимося з Івановим минулим. Відслуживши десять років у війську повернувся додому. Ні матері ні батька не застав. А в спадок отримав завалену хатчину і шматок горба

Іван був добрий, співчутливий, любив землю, тварин, зокрема свого коня, поважав людей. Мав тільки одного коня, тому запрягався разом з ним. Таким чином проявляв милосердя, співчуття та любов до свого коня, ставав на рівні з твариною і тягнув віз незважаючи на насмішки з боку людей. „То як тягнули снопи з поля або гній у поле, то однако і на коні, і на Івані жили виступали... Догори кінь ліз як по леду, а Івана як коли би хто буком по чолі тріснув, така велика жила напухла йому на чолі... Ліва рука Івана обвивалася сітею синіх жил, як ланцюгом із синьої сталі” [29, с.45]. Жахлива картина життя українського селянства кінця ХІХ початку ХХ століття, та й не тільки.

Іван з конем ще перед сходом сонця їхали в поле, роса ноги виїдала, будяки забивалися в зашкарублі ноги, а результат в кінцевому підсумку був мізерним.

Характер у Дідуха сильний, вольовий. Його важко вивести з себе важкою працею, насмішками чи невдачами. Забивши будяк та не в силі його витягнути він кулаком загнав його в ногу і промовив: „Не біси, вігниєш і сам віпадеш, а я не маю чєсу з тобов панькатисі” [29, с.46].

Ні фізично ні психологічно ніщо не могло зламати Івана. Від горба його не відігнав ні той факт, що ніхто з сусідів не обробляв його, ні те, що „переломався” він на ньому, ні те, що купив собі іншу ділянку, на якій працювала жінка та діти. В нього завжди було присутнє якесь внутрішнє психологічне бажання жити краще, проте не будь-якою ціною, а чесно, по-людськи, по-совісті. І цей горб, і навіть еміграція - це зовнішні вияви цього внутрішнього психологічного бажання жити краще.

Дивлячись на свою переламану тінь, при заході сонця, Іван бачив фізичну ваду яку отримав тяжко працюючи на горбі, але морально і психологічно налаштовував себе, що доки ще може, то мусить на цім горбі працювати.

Помітно на психологічному здоров’ї Івана відбилися його десять років служби в війську. Муштрував він не тільки себе, але й „курей зіцірував. Зіцірував - муштрував, виховував. То так він їх научував, що жадна не важила поступити на подвір’я і порпати гній.” [29, с. 47]. Все це відбивалося не тільки на ньому, господарстві, а й на сімейних відносинах, що, безперечно, не додавало щастя і так нещасним людям.

Іншим психологічним бар’єром для Івана є стіл, за який він ніколи не сідав їсти, мотивуючи це тим, що був наймитом, а тоді десять років у війську і стола не бачив, а тепер, не стільки фізіологічно страва йому не йде за столом, скільки психологічно не може переступити цей поріг незручності, і їсть тільки на лавці.

Другий розділ змальовує прощальну гостину Івана Дідуха з селянами. Психологічно важко вдавалися для Івана вступні слова, від усвідомлення того, для чого всі тут зібралися. „Стояв перед гостями, тримав порцію горівки у правій руці і, видко, каменів, бо слова не годен був заговорити” [29, с.47]. Часто не знаходилось слів, та це не від малого словникового запасу, а від емоцій та стресового психологічного напруження, усвідомлюючи, переживаючи, розриваючись „тупо глядів наперед себе і хитав головою, як би молитву говорив і на кожне її слово головою потакував” [29, с.47], - стан глибокого занурення в ірреальність, спричинений реальними психологічними переживаннями.

Глибокий психологізм передається елементами пейзажотерапії порівняння Івана Дідуха і каменя викинутого на берег з річки. Як той камінь лежить тяжкий і бездушний, таке й обличчя Івана - тяжке і бездушне. Мертвий блиск, кам’яні очі каменя - художній паралелізм внутрішнього світу героя. В переносному значені на Івані відбувається те, що й на камені.

У такі моменти згадують минуле. Психологічно це те саме, що „вечірня година”. Іван стає щирим та згадує минуле, танці з Тимофіхою. Та виводить його з себе жінка, яка плаче за селом, родиною... Іванові теж не легко. „Заскреготав зубами, як жорнами, погрозив жінці кулаком, як довбинею, і бився в груди. „Озміть та вгатіть ми сокиру отут у печінки, та, може, той жовч пукне, бо не вітримаю! Люди, такий туск, такий туск, що не памнєтаю, що си зо мнов робить!” [29, с. 49].

Всі шість розділів (крім першого) передають комплекс складних внутрішньо психологічних почуттів героя. У них Іван Дідух пройнятий тугою за рідною землею, його внутрішній стан постійно змінюється, часом отупіло дивиться вперед себе і нікого не бачить, механічно частує гостей, так же позасвідомо підтримує розмову чи лає на дружину. Тому досить вдалим є його порівняння з каменем викинутим на берег річки.

Найбільшої психологічної напруги автор досягає в шостому розділі, коли син сповістив батька, що пора їхати до поїзда. Іван з жінкою переодяглись в панський одяг, а ціла хата заридала. Михайло термосив Івана, а той в свою чергу вчепився у танці в жінку і термосив нею „як би не мав уже гадки пустити її живу з рук” [29, с.55]. Прийшов до тями аж коли побачив хрест (розділ сьомий). „Видиш, стара, наш хрестик? Там є вібито і твоє намено. Не біси, є і моє, і твоє...” [29, с.55].

З перших рядків новели „Виводили з села” письменник налаштовує читача на трагедію, налаштовує різко та відверто. Червона хмара на заході, подібна до голови якогось святого, асоціюється з поголеною головою юнака, який не народжений до солдатської служби, серце якого не дозволятиме йому вбивати людей. Саме ця межова ситуація між прагненням працювати на священній для селянина землі і обов’язком служити в війську, розриває душу юнака, а в кінцевому підсумку призводить до трагедії.

Проводжаючи юнака люди виходили з хати, як від умерлого. В цих словах відбито внутрішньо-психологічний стан людей, присутній відтінок натяку на неминучу трагедію. І це реакція оточуючого соціуму, односельчан, які не мають прямого, дотичного стосунку до чужого горя.

Внутрішній психологічний стан натовпу вдало переданий асоціативними авторськими паралелями з природними явищами, що дає змогу виразити абстрактне матеріальним і таким чином досягнути якнайбільшого психологічного впливу на читача.

Зловісно-трагічну атмосферу в новелі підсилюють батько, мати і люди. В їхніх словах знову присутній натяк на смерть. Бо на що ще можуть наводити читача такі голосіння: „А ти ж на кого нас покидаєш? Жінки заплакали, сестри руки заломили, а мама била головою до одвірка... Синку, - питався тато, - а мені хто, небоже, кукурудзки вісапає? Хлопи заревіли. Тато впав головою на віз і трясся, як лист ” [29, с.7].

Материнська інтуїція в стані збудженої психологічної свідомості передчуває всю трагічність ситуації, що виливається в словах: „мене не застанеш уже, і, відай, сам не прийдеш” [29, с.8]. Материнське серце розривається з нестерпного болю, свідомість затьмарюється і, мабуть, на рівні підсвідомості мати каже, що краще на смерть наряджати ніж отак.

Досить рідко в стефаниківській прозі можна зустріти чоловіка, який плаче. У новелі стратився батько, який втратив єдиного сина, втрачає свою чоловічу, маскулістичну сутність і плаче. Тут плач семантично становиться і виявом внутрішньо-психологічного стану батька, і засобом передачі трагізму та драматизму, і диструкцією маскулістичної цілісності чоловічої особистості, і засобом художньо-естетичного змалювання чоловічих сліз. „У кутику на лавці сидів мужик та плакав. Аби ніхто не бачив, що плаче, то ховав голову у писану тайстру. Сльози падали, як дощ. Як раптовий, падали, що нараз пуститься, та й незабавки уймається... Одна велика сльоза покотилася долів лицем та й впала на тайстру... Притулив лице до шибки, та й сльози по вікні спливали... Старий схлипав, як мала дитина. Плач і колія відкидали сивою головою, як гарбузом. Сльози плили, як вода з нори... Сльози вже на неї (тайстру - Р. Л.) не падали... Сльози падали на трупа та на білу студену плиту. Плачучи, убирав сина на смерть” [29, с.9-11].

У новелі «Новина» змальовано трагедію бідняка Гриця Летючого, що став злочинцем. Жахливі злидні, душевні муки штовхнули його на вбивство рідних дітей. Тут не має нічого вигаданого. У селі Трійці в 1898 році сталася та подія, що лягла в основу «Новини».

Ось одна сцена з новели. Тихим вечором знайомими лугами Гриць іде до річки. На серці — важкий камінь. Діти голодні й холодні. Та то вже і не діти, то — мерці. Великі олов'яні очі і кісточки, зібрані докупи шкірою. Ото і все, що залишилося від дітей. Не може батько вже дивитися їм у вічі, не може нагодувати бом, не може споглядати, як вони накидаються на шмат хліба.

Веде Гриць за руку Гандзуню, а меншу Доцьку несе на руках. Якийсь камінь давить йому груди, щось пече в серці й голові. Він поспішає в напруженому мовчанні. Попереду в промінні місяця заблищала ріка. Гриць здригнувся: та блискуча річка викликала тривожні почуття, заморозила його, а той камінь, що тис груди, став ще важчим. Тривожний стан Гриця підкреслюють емоційно забарвлені дієслова: задихався, побіг, скреготав зубами. Батько сповнений бажання швидше позбавити мук себе і дітей, тому він борзенько взяв Доцьку і з усієї сили кинув її у воду.

Дітовбивство — найтяжчий злочин. Та не Гриць - злочинець, а ті умови, ті обставини, в яких він жив. Батько топить свою дитину, щоб врятувати її від мук життя, від голодної смерті. Хіба він не любив Доцьку?! Ще й як! Але краще смерть, ніж таке життя. Для підкреслення душевних мук Гриця письменник зосереджує увагу читач на психологічних деталях. Простуючи до міста, щоб заявити про злочин, Гриць збирається перейти річку вбрід: «Вступив уже у воду по кісточки та й задерев'янів». Дотик холодної води нагадав йому, що сталося, викликав тривогу. А ще річка — могила доньки. І шепчучи молитву, Гриць пішов до мосту. Такого ж глибокого психологічного звучання набувають новели «Лан», «Катруся», «Кленові листочки».[3]