Процес виховання, його зміст, структура і рушійні сили.

План

1. Процес виховання, його зміст, структура і рушійні сили.

2. Специфіка процесу виховання. Етапи процесу виховання.

3. Самовиховання: суть, умови, етапи.

4. Результати процесу виховання, діагностика рівня вихованості.

5. Основні напрями виховання.

 

Завдання для самостійної роботи (32 год.): 1. Розкрити сутність комплексного підходу у вихованні. 2. Підготувати конспекти 2 виховних заходів з різних напрямів виховання. 3. Підготувати конспект виховного заходу із залученням батьків учнів. 4. Підготувати сценарій колективної творчої справи для учнів 5-9 класів. 5. Підготувати лекцію для батьків на батьківських зборах на одну з актуальних проблем роботи з „важкими” дітьми. 6. Підготувати приблизний план проведення батьківських зборів для учнів 5-9 класів. 7. Скласти план виховної роботи на семестр для учнів 5-11 класів (за вибором).

Література:

1. Пальчевський С. С. Педагогіка: навч. посіб. / С. С. Пальчевський. – [2-е вид.]. – К.: Каравела, 2008. – С. 345–358, 366–384.

2. Волкова Н. П. Педагогіка: навч. посіб. / Н. П. Волкова. – [3-тє вид., стер.]. – К.: Академвидав, 2009. – С. 94–102, 109–131.

3. Фіцула М. М. Педагогіка: навч. посіб. [для студ. вищих пед. закл. освіти] / Михайло Миколайович Фіцула. – К.: Академія, 2000. – С. 237–256, 264–329.

4. Омельяненко С. В. Педагогіка: тестові завдання: навч. посіб. / С. В. Омельяненко. – К.: Знання, 2008. – С. 183–201, 239–291.

5. Аннєнкова І. П. Педагогіка: історія та теорія: навч. посіб. / І. П. Аннєнкова, М. А. Байдан, О. А. Горчакова. – Одеса: Optimum, 2009. – С. 296–308, 317–336.

6. Кузьмінський А. І. Педагогіка: підруч. / А. І. Кузьмінський, В. Л. Омельяненко. –­ К.: Знання, 2007. – С. 204–225, 265–319.

7. Галузяк В. М. Педагогіка: навч. посіб. / В. М. Галузяк, М. І. Сметанський, В. І. Шахов. – Вінниця: Віноблдрукарня, 2001. – С. 134–137.

8. Мойсеюк Н. Є. Педагогіка: навч. посіб. / Н. Є. Мойсеюк. – [5-е вид., доповн. і переробл.]. – К., 2007. – С. 378–445, 514–522.

9. Кузьмінський А. І. Педагогіка: завдання і ситуації: практикум / А. І. Кузьмінський, Л. П. Вовк, В. Л. Омеляненко. – К.: Знання-Прес, 2003. – С. 144–162, 216–311.

Основні категорії та поняття теми: виховання, рушійні сили виховного процесу, самовиховання, діагностика вихованості, свідомість, почуття, навички, звички, особистісна якість, розумове виховання, моральне виховання, громадянське виховання, трудове виховання, статеве виховання, фізичне виховання, естетичне виховання, екологічне виховання, правове виховання.

Процес виховання, його зміст, структура і рушійні сили.

Суть процесу виховання

У цілісному педагогічному процесі важливе місце посідає процес виховання (виховний процес). Поняття „виховання” вживається у педагогічному значенні – як цілеспрямована виховна діяльність педагогів (класних керівників) у загальноосвітньому навчальному закладі з метою вирішення конкретних виховних завдань. Місце і роль процесу виховання можна зрозуміти, порівнюючи поняття „формування особистості”, „соціалізація особистості” і „виховання”.

Формування, як уже зазначалося, є процесом становлення людини як соціальної істоти під впливом усіх без винятку факторів – соціальних, економічних, ідеологічних, психологічних та ін. Соціалізація – це процес засвоєння соціального досвіду, освоєння і присвоєння суспільних відносин, який триває протягом життя індивіда і має певні стадії становлення і розвитку особистості. Процес виховання – це управління процесом особистісного розвитку учня шляхом створення сприятливих умов (X.Й.Лейметс). Сприятливими умовами слід вважати педагогічно обґрунтовану організацію середовища, діяльності, спілкування, стимулювання тощо.

Виховання є компонентом загальнолюдської культури. Культурні досягнення складалися протягом тисячоліть, а учень повинен їх засвоїти у гранично короткий термін. З цієї позиції процес виховання слугує цілеспрямованою допомогою дитині в її входженні в сучасну культуру. Він неможливий без організованої взаємодії, співробітництва, партнерства вігхователів і вихованців. Головною суттю взаємодії вихователя і вихованця є її спрямованість на активну різноманітну діяльність останнього, його самореалізацію і самоствердження в цій діяльності.

У такому випадку процес виховання – динамічна взаємодія (співробітництво, партнерство) вихователя та вихованців, спрямована на засвоєння вихованцем у різних видах діяльності цінностей культури, здійснення його самореалізації, самоствердження, особистісний розвиток.

Основою процесу виховання є діяльність учня як суб’єкта у різних видах та формах. Генетично вихідною є зовнішня, предметна діяльність, яка породжує усі види внутрішньої психічної діяльності. Загальну психологічну структуру діяльності характеризують дії та операції, що співвідносні з потребами, мотивами, цілями учня; засоби діяльності, її результати. Тому до складу процесу виховання входять у якості компонентів: цільовий, стимуляційно-мотиваційний, змістовий, операційно-діяльнісний, контрольно-регулювальний, оцінно-результативний.

У вихованні, як і в будь-якому іншому суспільному процесі, теорія прогнозує лише середній стан. Відхилення від нього в конкретних випадках можуть бути значними. Якщо їх не контролювати і не коректувати процес, то можна отримати неочікувані результати, далекі від поставленої мети. У зв’язку з цим виховний процес завжди має певну послідовність корекцій, кожна з яких спрямована на відновлення його оптимальної течії.

Частину виховного процесу, яка знаходиться між двома корекціями, називають виховною ситуацією. Як „відрізок” процесу, виховна ситуація містить у собі всі структурні компоненти цілісного процесу.

Основу ситуації складає виховна дія, яка має завдання виховання, адекватний йому зміст, способи виховання. Виховна дія не ототожнюється лише із впливом педагога. До її складу входять безпосередні й опосередковані впливи. Серед них – впливи, організовані педагогом, вплив самої особистості вихователя, окремого учня, групи, колективу; акт керівництва самовихованням школяра. Суттєвою ознакою виховної дії є завдання виховання. Виховною ситуацією може бути відверта розмова з учнями, диспут, зустріч, свято тощо.

Виховна ситуація є основним „відрізком” виховного процесу, а сам процес виховання – взаємозв’язаним ланцюгам виховних ситуацій, які розвиваються. Звідси процес виховання є саморозвиваючою системою. У ній процесом розвитку охоплені не лише вихованці, виховна діяльність, сам вихователь, його взаємодії з вихованцями. Розвивається цілісний об’єкт, який, будучи системою, є дещо більшим, ніж сукупність складових. Так долається однобічність відокремлених підходів до розуміння виховання –психологічного, соціально-психологічного, соціологічного, технологічного. Теорія виховання набуває власного об’єкту дослідження.

У процесі виховання виділяється змістова і процесуальна сторони. їх єдність стає очевидною лише за досить високого ступеня абстрагування, який дозволяє вийти за межі тих конкретних обставин, у яких здійснюється виховання. Тобто уявлення про виховну діяльність вихователя, класного керівника ще не є процесом виховання загалом. Дія того, щоб побачити за цією діяльністю дещо цілісне, необхідно здійснити педагогічне абстрагування. Зауважимо, що на низькій стадії абстрагування процес виховання не простежується; надмірне абстрагування спричиняє загрозу відриву від дійсності.

Процес виховання є складною динамічною системою. Будь-яка система не може існувати поза певним середовищем і стає зрозумілою лише у взаємодії з ним. Відповідно до принципу ієрархічності процес виховання є лише одним із компонентів соціального середовища. Тому аналіз виховного процесу обов’язково передбачає вивчення взаємодії процесу виховання як системи з середовищем. У свою чергу, кожна виховна ситуація, як елемент виховного процесу, сама є системою і водночас виконує роль елемента складніших систем (морального виховання та ін.). Сукупність елементів можна вивчити лише за умови фіксації всієї системи в дії. А це означає, що потрібно визначити участь елементів у процесі, тобто в безперервній зміні у часі. Саме тому процес виховання розглядається як динамічна система. Аналіз процесу виховання в динаміці – значить визначити, як він зароджувався, розвивався і буде розвиватися у майбутньому.

У сучасній теоретичній педагогіці існує багато критеріїв виділення (відокремлення) різних структур процесу виховання.

За критерієм зв’язку і залежностей між компонентами, які забезпечують ефективність протікання процесу, виділяється така послідовність його організації: 1) проектування процесу, що включає визначення мети і конкретних завдань виховання; 2) визначення змісту виховання (організація трудової, природоохоронної, ціннісно-зорієнтованої, художньої, спортивної та ін. діяльності); 3) форми, методи регулювання міжособистісного спілкування і його корекція в процесі основних видів діяльності вихованців; 4) контроль і підведення підсумків, установлення співвідношення між одержаними і запланованими результатами, аналіз досягнень і невдач.

Наступна структура теж ґрунтується на виділенні послідовних етапів процесу, але за іншим критерієм – за критерієм послідовності етапів і відповідних педагогічних дій. Вона має стадії: 1) ознайомлення із загальними нормами і вимогами; 2) формування відносин; 3) формування поглядів і переконань; 4) формування загальної спрямованості особистості.

Першим етапом процесу виховання є усвідомлення вихованцями норм і правил поведінки, які їм пропонуються. Для того, щоб поводити себе правильно, необхідно визначити для себе критерії поведінки. A.C.Макаренко практикував проведення з вихованцями спеціальних бесід теоретичного характеру: про чесність, ставлення до сторонніх, своїх, державних речей, стриманість, повагу до жінки, дитини, людини похилого віку. Ним була розроблена навіть теорія вчинків стосовно суспільства. Подібні бесіди розробляв і проводив з учнями В.О.Сухомлинський, більшість з них описані у книгах з питань виховання школярів.

Джерела отримання знань про норми і правила поведінки різні: слово вихователя, його особистий приклад, приклад інших людей, цікава книга, стаття в газеті, журналі тощо.

Більшість виховних систем на цей етап звертали мало уваги, сподіваючись, що вихованці з часом і самі зрозуміють, що, для чого і чому слід робити. Головне – діяльність, тобто формування необхідної поведінки. Чим більше помилок допускають вихованці, тим краще. Своєчасна корекція поведінки (часто за допомогою тілесних покарань) швидко виправить стан. Вітчизняна школа 20-80 років, навпаки, гіперболізувала даний етап, надавала перевагу словесним методам виховання, на шкоду наступним етапам, які вимагають дії.

Другим етапом виховання є формування ставлення учнів до норм і правил поведінки, яка пропонується. Важливо, щоб учень не просто розумів і осмислював те, що йому розповідають, показують чи пропонують зробити, а виявляв при цьому почуття. Зокрема, якщо йому пояснюють, як важливо бути добрим, чуйним і уважним до людей, він повинен відчути і почуття жалю, і співчуття до тих, про кого розповідає учитель, про кого потрібно піклуватися. Абстрактне поняття честі стає зрозумілим, доступним, коли учня запитують про те, коли б він відреагував, якби, наприклад, була уражена честь його коханої дівчини, сестри. Почуття патріотизму легше пробудити, якщо спрямувати увагу учня на реальні зміни, що відбуваються в його родині, рідному селі, місті. Отже, лише загострюючи почуття і спираючись на них, вихователі можуть спонукати учня до дії.

Третім етапом є формування поглядів і переконань. Формування поглядів – це етап сприйняття, засвоєння і перетворення засвоєних норм в особисте надбання. Це потенційна готовність до дії. Переконання – це тверді, засновані на певних принципах і світогляді, погляди, які слугують керівництвом у житті. Переконання пов’язані з дією, вони виявляються в праці, ставленні до праці, обов'язків, у стосунках з людьми, в різних вчинках, діях тощо. Формування переконань є складним процесом. Зовсім не кожне засвоєне поняття чи правильно сформоване уявлення переходить у переконання. Найбільш надійним шляхом формування переконань є організація досвіду правильної поведінки, створення ситуацій, які вимагають вияву позиції в дії, тренування з метою здійснення правильних дій.

Четвертим, головним етапом виховного процесу є формування загальної спрямованості особистості в процесі різноманітних видів діяльності. Тренування в діяльності, багаторазові повторення забезпечують формування навичок і звичок поведінки, яка відповідає сформованим переконанням, тобто виробляються звички такої поведінки, яка стає нормою. Система звичних дій, вчинків поступово переходить у рису характеру, властивості особистості. Чим більшої ваги в структурі виховного процесу набуває педагогічно доцільна, добре організована діяльність, тим вищою стає ефективність виховання.

Виховання, головним чином, повинно засіяти наші серця корисними для індивіда й суспільства звичками.

Зміст процесу виховання

Життя кожного народу, наповнене конкретикою певного історичного періоду, висуває до змісту виховання значно конкретніші завдання, які відповідним чином відображаються в державних документах. Це не означає, що ці завдання входять у суперечність із субстанціонально визначальними. Швидше за все у переважній більшості випадків вони конкретизують останні, демонструючи вплив загального через одиничне.

Зважаючи на це, під поняттям зміст виховання зазвичай розуміють багатство соціального досвіду людства, представлене надбаннями світової і загальнонаціональної культур, системою ціннісних орієнтацій, які вихованцям необхідно засвоїти з метою найповнішої самореалізації в умовах гармонізації власно особистісних і загальносуспільних інтересів.

Таке багатство досвіду у виховній системі середньо освітніх навчальних закладів представлено різнобічними аспектами культури особистості: громадянської, розумової, філософсько-світоглядної, моральної, екологічної, трудової, естетичної, фізичної. Всі у сукупності вони притаманні гармонійно розвинутій особистості, яка певним чином уособлює виховний ідеал сучасних освітніх систем.

Зміст виховання – це те, що випливає із багатства суспільно-історичного досвіду, цінностей культури і використовується для потреб виховного процесу, тобто це система цінностей світової і національної культури, яку учні повинні засвоїти, зберегти і розвинути відповідно до поставленої мети і завдань виховання.

Зміст роботи педагога полягає у пошуку спільно з вихованцями кращих зразків культури, організації різних видів спільної діяльності (пізнавальної, суспільно корисної, трудової, художньої, декоративно-прикладної, правової, екологічної, туристсько-краєзнавчої, фізкультурно-спортивної та ін.), яка залучає кожного учня до активної взаємодії із сучасною культурою.

У процесі спільної діяльності і спілкування вартості культури пізнаються, освоюються, засвоюються і присвоюються особистістю. Так, навчаючись, учень пізнає, відкриває, вивчає істину; працюючи, він зберігає, удосконалює, створює матеріальні цінності; малюючи, – набуває уміння малювати; виявляючи милосердя, – стає милосердним, займаючись фізичною культурою, – зміцнює й удосконалює своє тіло, переборюючи труднощі, стає мужнім тощо. Діяльність дозволяє глибоко пізнати процес, явище, образ, оцінити їх значення з позицій людського життя, наповнити власне життя здобутками культури. Інтелектуальний, трудовий, моральний, естетичний, фізичний розвиток завжди є новоутворенням в особистісній структурі, яке з’являється у процесі активної діяльності особистості, що спрямована на конкретний об’єкт: книгу, навчально-дослідну ділянку, шкільне поле, малюнок, здоров’я, національне багатство і под.

У процесі взаємодії з дійсністю у дитини з’являється можливість усвідомлювати себе в навколишній реальності. Але ця можливість є потенційною. Для того, щоб вона стала актуальною, необхідна допомога вихователя в осмисленні і середовища, і діяльності, і себе як „я”, що володіє внутрішнім автономним світом.

Головним об’єктом осмислення є соціальні відношення, вироблені людством протягом історії розвитку. Відношення має місце у взаємодії педагога і учня у будь-якому виді діяльності (пізнанні, праці, художній творчості та інших). Так, працюючи на шкільній ділянці з учителем, діти осягають ставлення до природи, землі, праці, людини, знань, науки; перебуваючи на екскурсії в музеї, виявляють ставлення до минулого, прогресу, цивілізації, людства; вивчаючи на уроці літературний твір, переживають гуманне ставлення до людини, життя, суспільства і под.

Серед безмежної кількості відношень людини до навколишньої дійсності виокремлюється лише та сукупність відношень, яка включає найбільш значущі для людського життя відношення. Такими є відношення до людини, життя, суспільства, праці, пізнання, до самої себе.

Для того, щоб вихованець умів прожити відношення, педагог повинен допомогти йому відчути, осмислити зв’язок його власного „Я” і об’єкта дійсності; а для того, щоб він умів встановити відношення – допомогти йому оцінити цей зв'язок, усвідомити його смисл для власного життя.

Виробити у вихованця важливі для людського життя відношення, власну позицію, ціннісні орієнтації – означає навчити його жити.

Тому зміст виховання – це водночас і суб'єктивний досвід особистості з її ставленнями, цінностями і смислами, уміннями, соціальними навичками, способами поведінки, здібностями.

Самовиховання учнів

Одним із найскладніших видів діяльності, в яку включаються учні з педагогічних міркувань, є діяльність, спрямована на перетворення власної особистості, тобто самовиховання. Спрямувати активність вихованця на створення власної особистості – значить зробити його у співучасником процесу виховання, суб’єктом, союзником у досягненні виховної мети. Мабуть, це є найскладніше завдання. Тільки за умови його вирішення до кінця реалізуються сутнісні сили двостороннього процесу виховання.

Взаємодія, співробітництво з вихованцем у його вдосконаленні є найбільш органічною формою, яка об'єктивно покликана дати максимальний ефект. Адже кожна людина намагається ствердити своє Я, переживає потребу якнайповніше реалізувати себе у сфері людської діяльності та взаємин. Це намагання природне і для дитини. Педагог покликаний допомогти у досягненні цієї не завжди висловленої мети вихованця – стати особистістю.

Вихователь повинен поважати право вихованця бути суб’єктом власного розвитку, одночасно сформувати у нього довіру до себе, бажання співпрацювати на шляху становлення його особистості.

Знаючи учня, педагог може надати йому кваліфіковану практичну допомогу у самовихованні Вона передбачає три взаємопов’язані і взаємозумовлені процеси:

1. Самопізнання. Вихованець повинен вивчити себе як особистість за допомогою методів і прийомів самоаналізу, порівняння себе з іншими, позитивнішими людьми; сприймання критики від товаришів і друзів; спостереження за собою нібито з боку; систематичного підбиття підсумків дня; оцінювання своїх дій; поступового вироблення об’єктивного ставлення до себе.

2. Самоутрішування від негативних думок, дій, вчинків, поведінки шляхом самонаказу на стримування, самовідмови у випадку нестриманості і нездійснення наміченого.

3. Самопримушування до виконання позитивних дій, вчинків, добрих справ за допомогою тих самих методів і прийомів, що й при самостримуванні, але із „зворотним знаком” – плюсом. Зважування на терезах розуму, совісті, коли потрібно утриматись або коли, навпаки, примусити себе, призводить знову до самооцінки, яка вдруге дає змогу застосувати чи самостримування, чи самопримушування.

Займаючись самовихованням, К.Д.Ушинський розробив для себе спеціальні правила, які виступали в ролі програми його саморозвитку:

1. Спокій цілковитий, у крайньому разі – зовнішній.

2. Прямота у словах і вчинках.

3. Обдуманість дій.

4. Рішучість.

5. Не говорити про себе без потреби жодного слова.

6. Не гаяти часу несвідомо; робити те, що треба, а не те, що трапиться.

7. Витрачати час тільки на необхідне або приємне, а не за пристрастями витрачати.

8. Кожен вечір добросовісно давати собі звіти у вчинках.

9. Ніколи не хвастати тим, що було, ні тим, що є, ні тим, що буде.

10. Нікому не показувати цього журналу.

Самовиховання особистості здійснюється в різних сферах: інтелектуальній, морально-вольовій, духовно-культурній, фізично-гігієнічній.

Самовиховання в інтелектуальній сфері передбачає розвиток пам’яті, мислення, творчої уяви. З цією метою вивчається мнемоніка – прикладна наука про прийоми розвитку і саморозвитку пам’яті; логіка – наука про закономірності, форми мислення; евристика – наука про творчу уяву людини, її можливості, засоби творчого саморозвитку.

Самовиховання у морально-вольовій сфері базується на психології волі і характеру, темпераменту і здібності. Воно полягає у самоконтролі за виявленими у себе недоліками і вадами характеру.

Самовиховання у звично-спортивній або гігієнічній сфері полягає у тренуваннях, проведенні оздоровчих процедур, стеженні за своїм здоров’ям, зовнішністю та ін.

Організація самовиховання здійснюється на засадах органічності (процеси виховання і самовиховання мають бути взаємопов’язані), добровільності, довіри, цілеспрямованості.

Дуже низький рівень.

У вихованця нагромаджений негативний досвід поведінки. Саморегуляція та самоорганізація не розвинуті. Можливості педагогічного впливу різко обмежені.

Низький рівень.

Слабкий вияв позитивного досвіду поведінки, яка регулюється переважно вимогами старших та резонансними зовнішніми стимулами. Часто спостерігаються зриви. Саморегуляція та самоорганізація інтуїтивні.

Середній рівень.

Стійка позитивна поведінка паралельно з відсутністю активної позиції щодо діяльності та вчинків однокласників. Наявність регуляції, саморегуляції та самоорганізації.

Високий рівень.

Стійкий позитивний досвід поведінки. Вияв активної позиції щодо діяльності та вчинків однокласників. Поєднання саморегуляції з прагненням до регуляції діяльності та поведінки інших.

Оцінюють рівень вихованості учня також за його ставленням до суспільства, навколишніх людей, природи, самого себе, культури, моральних та духовних цінностей.

Методами визначення рівня вихованості вихованця слугують методи науково-педагогічних досліджень: анкетування, бесіди, педагогічні спостереження, вивчення продуктів діяльності учнів та документації освітнього закладу, рейтингу, узагальнення незалежних характеристик, психолого-педагогічного тестування, соціометрії, реєстрування, ранжування й ін.

Критерії вихованості

Критерій (від гр. kriterion) – ознака, на основі якої здійснюється оцінка, мірило. Критерії вихованості – це теоретично розроблені показники рівня сформованості різних якостей особистості (колективу).

Критерії вихованості умовно поділяють на „тверді” і „м’які”. До „твердих” критеріїв належать важливі статистичні дані, які в комплексі характеризують загальний стан вихованості молоді: кількість правопорушень і тенденції їх зміни; кількість молодих людей, які відбувають покарання за скоєні злочини; кількість розлучень і сімей, які розпалися; темпи поширення пияцтва, наркоманії, куріння, проституції серед молоді та багато інших показників. У педагогіці ці критерії використовуються порівняно мало; упродовж десятиліть не прийнято було говорити про проблеми, які виявляються при використанні цих критеріїв.

Для характеристики шкільного виховання застосовуються „м’які” критерії, що допомагають педагогам одержати загальне уявлення про хід і результати виховного процесу.

У психолого-педагогічній літературі є чимало методик і програм діагностики вихованості, які звертаються до різних критеріїв. За спрямованістю, способом і місцем застосування критерії вихованості умовно поділяють на дві групи: 1) пов’язані з проявом результатів виховання у зовнішній формі – судженнях, оцінках, вчинках, діях особистості (провідні якості особистості, основні відношення особистості, віддалений результат виховання, суспільна спрямованість, поведінка у проблемній ситуації та ін.) і 2) пов'язані з явищами, прихованими від очей вихователя – мотивами, переконаннями, планами, орієнтаціями.

Більшість з наявних методик і програм вивчення вихованості школяра громіздкі, недостатньо враховують реальні можливості класного керівника, фактор його часу. Педагог реально може здійснити обґрунтування мінімуму найбільш типових ознак, які характеризують вихованість учнів.

Як визначити цей мінімум? Пригадаємо, що особистість характеризується таким рівнем психічного розвитку, який дозволяє їй свідомо управляти власною поведінкою і діяльністю (С.Л.Рубінштейн). Отже, вихованість особистості характеризується не сукупністю окремих якостей, а їх певною ієрархією, змодельованою відносно вектора „мотив – ціль”: мотиви діяльності „цементують” загальну спрямованість особистості на суб’єктивну мету діяльності; осмислена мета виконує роль орієнтира у побудові програми дій; програма визначає модель діяльності, її етапи, засоби і способи вирішення тих чи інших завдань; ефективне виконання діяльності передбачає самоконтроль, самооцінку, корекцію, визначення цілі вищого рівня тощо.

Критеріями вихованості виступають такі інтегральні прояви особистості, як система цінностей (смислів), здатність включитися у відповідний вид діяльності, проявити цілеспрямованість, осмисленість, самостійність, творчу активність, відповідальність.

Кожен з визначених критеріїв тісно пов’язаний із суб’єктивною позицією особистості, її цілеспрямованою активністю. Тому визначені компоненти взаємодіють, утворюють цілісність.

У визначенні показників і ознак вихованості учня вихідними є: з одного боку, інтегральні прояви особистості, їх структура, з іншого – їх динаміка: „зона найближчого розвитку”.

Оскільки суб’єктом діяльності вихованець стає в міру того, як розвиваються мотиви, цілі, здатність свідомо і самостійно будувати і творчо реалізувати програму дій, здійснювати самоконтроль, самооцінку, корекцію діяльності, суттєвою ознакою його вихованості є ступінь співвідношення регуляції і саморегуляції. Саме це співвідношення показує, які мотиви є домінуючими, як конкретизуються суб'єктивні цілі, як поєднуються знання, уміння, переконання, дії.

Таким чином, вихованість особистості учня є цілісним утворенням, яке має високий рівень сформованості змістового, структурного і динамічного компоненту.

„Ключем” для практичного визначення ступеня сформованості цих компонентів є диференційовані описи – ознаки різних рівнів вихованості.

Ступені вихованості

Інтегральне оцінювання позиції вихованця дозволяє виділити чотири ступені вихованості школярів, серед яких два ступені для учнів, вихованість яких задовольняє педагога, а два – для тих, у кого позитивний ступінь вихованості ще не досягнутий (Б.П.Бітінас).

Активна позиція. Вона характеризується позитивними оцінками всіх інтегральних проявів, їх взаємозв’язками, саморегуляцією. Отже, до цієї групи належать вихованці, які сприйняли ідеали суспільства, будують свою поведінку відповідно до норм, визначених суспільством, намагаються самостійно і творчо реалізувати ці ідеали і норми у відповідній діяльності, поведінці.

Пасивна позитивна позиція. Спрямованість змісту інтегральних проявів, сталість поведінки і діяльності також оцінюється позитивно. Проте активність вихованця не можна визнати достатньою. У зв’язку з цим нижчим є рівень їх самоорганізації і самоконтролю. Тому до цієї групи належать учні, які постійно дотримуються норм суспільної поведінки, добросовісно виконують завдання педагогів, включаються у суспільно цінну діяльність, але спонукають їх до цього мотиви одного плану діяльності (частіше результативного). Однобічність мотивації недостатньо активізує сам процес діяльності, обмежує можливості прояву ініціативи, творчості. Завданням класного керівника є актуалізація позиції цих школярів у системі колективних відносин, розвиток мотивів процесуального і результативного плану діяльності в єдності.

Нестійка позиція. Спрямованість змісту інтегральних проявів вихованості позитивна, проте сталість поведінки оцінюється негативно. Ознаки активності, самоорганізації, саморегуляції відсутні. Це означає, що у вихованців цієї групи соціальні ідеї не набули статусу особистісних спонукальних сил поведінки і діяльності. Тому поведінка ситуативна, залежить від випадкових обставин, вона може спонукатися асоціальними мотивами. Учні цієї групи – основний об’єкт і суб’єкт виховних дій.

Негативна позиція. Вона характеризується негативною спрямованістю змісту позиції особистості; при цьому активність, самоорганізованість і саморегуляція лише ускладнюють негативну оцінку вихованості. Порушення суспільних форм поведінки для учнів цієї групи є нормою. Мотиви їх поведінки і діяльності асоціальні. Вихованці цієї групи є об’єктом перевиховання. Це передбачає руйнування їх актуальної позиції.

Загальна характеристика позиції вихованця є універсальною, тобто такою, яка може бути використана у характеристиці будь-якої окремої його позиції – громадянської, патріотичної, екологічно естетичної, ділової і под.

Основні напрями виховання.

План

1. Процес виховання, його зміст, структура і рушійні сили.

2. Специфіка процесу виховання. Етапи процесу виховання.

3. Самовиховання: суть, умови, етапи.

4. Результати процесу виховання, діагностика рівня вихованості.

5. Основні напрями виховання.

 

Завдання для самостійної роботи (32 год.): 1. Розкрити сутність комплексного підходу у вихованні. 2. Підготувати конспекти 2 виховних заходів з різних напрямів виховання. 3. Підготувати конспект виховного заходу із залученням батьків учнів. 4. Підготувати сценарій колективної творчої справи для учнів 5-9 класів. 5. Підготувати лекцію для батьків на батьківських зборах на одну з актуальних проблем роботи з „важкими” дітьми. 6. Підготувати приблизний план проведення батьківських зборів для учнів 5-9 класів. 7. Скласти план виховної роботи на семестр для учнів 5-11 класів (за вибором).

Література:

1. Пальчевський С. С. Педагогіка: навч. посіб. / С. С. Пальчевський. – [2-е вид.]. – К.: Каравела, 2008. – С. 345–358, 366–384.

2. Волкова Н. П. Педагогіка: навч. посіб. / Н. П. Волкова. – [3-тє вид., стер.]. – К.: Академвидав, 2009. – С. 94–102, 109–131.

3. Фіцула М. М. Педагогіка: навч. посіб. [для студ. вищих пед. закл. освіти] / Михайло Миколайович Фіцула. – К.: Академія, 2000. – С. 237–256, 264–329.

4. Омельяненко С. В. Педагогіка: тестові завдання: навч. посіб. / С. В. Омельяненко. – К.: Знання, 2008. – С. 183–201, 239–291.

5. Аннєнкова І. П. Педагогіка: історія та теорія: навч. посіб. / І. П. Аннєнкова, М. А. Байдан, О. А. Горчакова. – Одеса: Optimum, 2009. – С. 296–308, 317–336.

6. Кузьмінський А. І. Педагогіка: підруч. / А. І. Кузьмінський, В. Л. Омельяненко. –­ К.: Знання, 2007. – С. 204–225, 265–319.

7. Галузяк В. М. Педагогіка: навч. посіб. / В. М. Галузяк, М. І. Сметанський, В. І. Шахов. – Вінниця: Віноблдрукарня, 2001. – С. 134–137.

8. Мойсеюк Н. Є. Педагогіка: навч. посіб. / Н. Є. Мойсеюк. – [5-е вид., доповн. і переробл.]. – К., 2007. – С. 378–445, 514–522.

9. Кузьмінський А. І. Педагогіка: завдання і ситуації: практикум / А. І. Кузьмінський, Л. П. Вовк, В. Л. Омеляненко. – К.: Знання-Прес, 2003. – С. 144–162, 216–311.

Основні категорії та поняття теми: виховання, рушійні сили виховного процесу, самовиховання, діагностика вихованості, свідомість, почуття, навички, звички, особистісна якість, розумове виховання, моральне виховання, громадянське виховання, трудове виховання, статеве виховання, фізичне виховання, естетичне виховання, екологічне виховання, правове виховання.

Процес виховання, його зміст, структура і рушійні сили.

Суть процесу виховання

У цілісному педагогічному процесі важливе місце посідає процес виховання (виховний процес). Поняття „виховання” вживається у педагогічному значенні – як цілеспрямована виховна діяльність педагогів (класних керівників) у загальноосвітньому навчальному закладі з метою вирішення конкретних виховних завдань. Місце і роль процесу виховання можна зрозуміти, порівнюючи поняття „формування особистості”, „соціалізація особистості” і „виховання”.

Формування, як уже зазначалося, є процесом становлення людини як соціальної істоти під впливом усіх без винятку факторів – соціальних, економічних, ідеологічних, психологічних та ін. Соціалізація – це процес засвоєння соціального досвіду, освоєння і присвоєння суспільних відносин, який триває протягом життя індивіда і має певні стадії становлення і розвитку особистості. Процес виховання – це управління процесом особистісного розвитку учня шляхом створення сприятливих умов (X.Й.Лейметс). Сприятливими умовами слід вважати педагогічно обґрунтовану організацію середовища, діяльності, спілкування, стимулювання тощо.

Виховання є компонентом загальнолюдської культури. Культурні досягнення складалися протягом тисячоліть, а учень повинен їх засвоїти у гранично короткий термін. З цієї позиції процес виховання слугує цілеспрямованою допомогою дитині в її входженні в сучасну культуру. Він неможливий без організованої взаємодії, співробітництва, партнерства вігхователів і вихованців. Головною суттю взаємодії вихователя і вихованця є її спрямованість на активну різноманітну діяльність останнього, його самореалізацію і самоствердження в цій діяльності.

У такому випадку процес виховання – динамічна взаємодія (співробітництво, партнерство) вихователя та вихованців, спрямована на засвоєння вихованцем у різних видах діяльності цінностей культури, здійснення його самореалізації, самоствердження, особистісний розвиток.

Основою процесу виховання є діяльність учня як суб’єкта у різних видах та формах. Генетично вихідною є зовнішня, предметна діяльність, яка породжує усі види внутрішньої психічної діяльності. Загальну психологічну структуру діяльності характеризують дії та операції, що співвідносні з потребами, мотивами, цілями учня; засоби діяльності, її результати. Тому до складу процесу виховання входять у якості компонентів: цільовий, стимуляційно-мотиваційний, змістовий, операційно-діяльнісний, контрольно-регулювальний, оцінно-результативний.

У вихованні, як і в будь-якому іншому суспільному процесі, теорія прогнозує лише середній стан. Відхилення від нього в конкретних випадках можуть бути значними. Якщо їх не контролювати і не коректувати процес, то можна отримати неочікувані результати, далекі від поставленої мети. У зв’язку з цим виховний процес завжди має певну послідовність корекцій, кожна з яких спрямована на відновлення його оптимальної течії.

Частину виховного процесу, яка знаходиться між двома корекціями, називають виховною ситуацією. Як „відрізок” процесу, виховна ситуація містить у собі всі структурні компоненти цілісного процесу.