Функціональний розподіл доходів

Під функціональним в економічній теорії розуміють розподіл доходів за факторами виробництва, до них відносяться праця, капітал, земля і підприємницькі здібності.

Функціональний розподіл є первинним і тому значною мірою визначає можливості й межі перерозподілу, внаслідок чого формуються кінцеві доходи окремих громадян, сімей і домогосподарств.

В економічній теорії існують два принципово різних підходи до виявлення законів функціонального розподілу доходів: марксистський і маржиналістський. Розглянемо коротко зміст кожного з них і виявимо закони функціонального розподілу доходів.

Функціональний аспект розподілу доходів передбачає дослідження розподілу сукупного національного доходу між власниками праці (робочої сили) і капіталу.

Марксистська концепція функціонального розподілу доходів ґрунтується на таких засадах:

— капіталістичний сукупний національний дохід створюється найманою працею і капіталом;

— носієм здатності до праці є найманий працівник, який, по-перше, переносить частину минулої, втіленої в засобах виробництва праці на заново створюваний продукт, а по-друге, створює нову вартість;

— новостворена вартість (яка після реалізації набирає форми національного доходу) є, згідно з теорією К. Маркса, результатом тільки найманої праці;

— результатом капіталу є перенесена вартість, яка входить у структуру сукупного суспільного продукту, але не є складовою національного доходу (новоствореної вартості);

— національний дохід має дві складові (v + m), де v —затрати змінного капіталу (найманої праці), які набувають форми заробітної плати, й т — затрати змінного капіталу, які набирають вигляду додаткової вартості;

— капіталісту додаткова вартість (т) нічого не коштує, а для найманого працівника вона коштує неоплаченої праці;

— пропорція, у якій новостворена вартість розподіляється на заробітну плату (v) і додаткову вартість (т), показує ступінь експлуатації (т'), яка визначається таким чином: 100 %. Чим більша частка т у структурі (v + т), тим вищим є ступінь експлуатації найманої праці капіталом;

—додаткова вартість, у свою чергу, підлягає розподілу між самими капіталістами: промисловцями, торговцями, банкірами (позичковими капіталістами) і землевласниками. У зв'язку з цим додаткова вартість набуває у функціональному розподілі таких форм:

Р — прибуток промислового капіталіста;

Н — прибуток торговельного капіталіста;

і — позичковий процент як форма доходу позичкового капіталіста (або банківський прибуток банкіра);

R — рента, що є доходом землевласника.

Розподіл додаткової вартості здійснюється за величиною капіталу. Останній (капітал) забезпечує такий спосіб розподілу, щоб на рівновеликий капітал власники його в різних галузях отримали рівновеликий дохід, який набирає форми середнього прибутку.

Згідно з цією концепцією визначення частки найманого працівника у вартості національного доходу здійснюється за законом вартості робочої сили.

Робоча сила — сукупність фізичних та духовних здібностей людини до найманої праці.

Розуміння того факту, що робоча сила є не просто здатністю до праці, а здатністю саме до найманої праці, досить важливе, адже підприємець, здійснюючи організацію та управління економічною діяльністю, теж працює. Однак він сам до себе не наймається, хоч також здатний до праці, проте не до найманої, а до творчої, вільної. Отже, вивчення капіталістичної системи як суспільного устрою передбачає поділ суспільства на власників робочої сили, власників капіталу і землевласників.

Власник робочої сили продає на ринку ресурсів свою здатність до найманої праці на певний проміжок часу, обумовлений договором. Ця здатність реалізується тільки в процесі трудової (економічної) діяльності. Упродовж часу, на який власник землі чи капіталу наймає власника робочої сили, перший на свій розсуд використовує необхідні для здійснення певних економічних функцій здібності найманого працівника.

Оскільки об'єктом продажу з боку найманого працівника є робоча сила, то власник її мусить отримати грошовий еквівалент вартості свого товару. Отже, заробітна плата, згідно з марксистською теорією, є формою вартості робочої сили. Остання (вартість робочої сили) визначається як вартість життєвих благ, необхідних для відтворення здатності до найманої праці. У цьому специфіка вартості товару робоча сила.

Водночас робоча сила — товар, який має і специфічну споживчу вартість (корисність). Для власника капіталу споживча вартість робочої сили виявляється у здатності її ва одиницю часу створювати більшу вартість, ніж вона сама варта, тобто у здатності робочої сили створювати додаткову вартість.

Так у найзагальнішому вигляді може бути представлена марксистська теорія функціонального розподілу доходів.

Маржиналістська концепція розподілу факторних доходів ґрунтується на інших засадах, а саме:

— власниками економічних ресурсів у капіталістичній економіці є домогосподарства;

— існують чотири фактори виробництва, яким відповідають такі форми доходів:

земля створює ренту (R);

капітал (інвестиційні ресурси) — процент (і);

праця — заробітну плату (w);

здатність до підприємництва створює підприємницький дохід (прибуток) (Р);

— величина доходу на кожний із зазначених вище факторів визначається граничним внеском кожного чинника у валовий дохід фірми;

— такий принцип (закон) розподілу доходів справедливий як для найманих працівників, так і для землевласників, власників капіталу та людей, схильних до підприємництва, оскільки він забезпечує розподіл доходу пропорційно до внеску кожного із факторів.

Розглянемо детальніше суть цього механізму.

Насамперед слід звернути увагу на те, що економічним механізмом розподілу в ринковій (капіталістичній) економіці є ціна ресурсу, яка визначає розмір доходу. Ціна на ресурси за умов досконалої конкуренції визначається співвідношенням попиту і пропозиції. А попит і пропозиція на ресурси й рівень цін на ринку ресурсів є похідними від споживчого попиту та рівня цін на товари і послуги, які виробляються за допомогою цих ресурсів.

Наприклад, попит на програмістів визначається рівнем попиту на програмне забезпечення галузей економіки та домогосподарств. До того ж усі економічні ресурси використовують водночас, і обсяг попиту на кожний із факторів залежить не тільки від рівня цін на певний ресурс, а й від рівня цін на інші фактори.

Сказане означає, що підприємець визначає, як йому вигідніше вчинити: найняти більше працівників чи збільшити обсяг фізичного капіталу залежно від величини граничного продукту, що забезпечуватиме приріст кожного з факторів на одну одиницю.