Встановлення втрачених межових знаків на ділянках значної довжини

Так як в даному випадку можливе накопичення похибок при вимірюваннях, встановлення кожної точки виконують окремо.

Рисунок  2.11 - Встановлення межових знаків шляхом прокладання допоміжних теодолітних ходів

М, А, F, K – межові знаки, які збереглися;

В, C, D, E – втрачені межові знаки;

В₁, С₁, D₁, E₁ – точки допоміжного теодолітного ходу.

Для цього спочатку поблизу межі прокладають допоміжний теодолітний хід, який опирається на межові знаки, які збереглися (рис.2.11), і ув’язують його в системі координат землекористування (ділянки).

Потім обчислюємо румби і довжини ліній ВВ₁, СС₁, DD₁, EE₁.

За кутами β_1, β₂,β_3, β₄ і  довжинами ліній ВВ₁, СС₁, DD₁, EE₁ встановлюємо втрачені межові знаки.

Вставка теодолітного ходу між двома пунктами

Вставка теодолітного ходу полягає в прокладанні розімкнутого теодолітного ходу між двома опорними точками, які не мають орієнтирних напрямків (рис. 2.12).

Рисунок 2.12 - Вставка теодолітного ходу між двома пунктами

10, 18 – опорні точки (які збереглися);

1-7 – точки теодолітного ходу;

8-11 – точки контрольного ходу.

Даний спосіб виключає послідовне встановлення межових знаків (при якому можливе накопичення похибок вимірювань) і забезпечує необхідну точність.

В умовах відсутності значної кількості межових знаків по границі землекористування даний спосіб вважається єдиним.

Виміри на місцевості в цьому випадку відрізняються від звичайних тим, що немає необхідності встановлювати теодоліт на опорні точки (10,18), так як неможливо виміряти примичні кути.

Порядок обробки таких теодолітних ходів:

      - дирекційному куту початкової лінії (наприклад, ) задають умовне значення і за виміряними кутами (в точках 1-7) і довжинами сторін обчислюють умовні дирекційні кути і умовні приростки координат ,  всіх сторін ходу;

      - за сумами умовних приростків координат обчислюють умовний дирекційний кут лінії 10-18:

                                  ,                                            (2.29)

       - за координатами опорних точок 10 і 18 (на які опирається теодолітний хід) визначають дійсний дирекційний кут лінії:

                 ,                                             (2.30)

          - різниця дирекційних кутів 

                                      ,                                                                (2.31)

є кутом повороту лінії 10-18 в умовній системі координат стосовно  дійсної системи координат;

     - додавши алгебраїчно кут повороту      до всіх умовних дирекцій них кутів, отримують істинні значення дирекційних кутів ходу;

     - після цього обчислюють приростки координат і координати точок теодолітного ходу за загальними правилами обробки розімкнутих теодолітних ходів.

Контроль лінійних вимірювань виконують шляхом порівняння відстаней між опорними пунктами, отриманих за умовними приростами координат і за координатами опорних точок:

             ,                                   (2.32)

             і

         .                               (2.33)

Відносна похибка  не повинна перевищувати   , тобто

.                                          (2.34)

З метою надійного контролю польових вимірів в ходах, їх слід прокладати в вигляді замкнутих полігонів (10-1-2-3-4-5-6-7-18-8-9-10'-11-10) з включенням в них опорних точок. Це дасть змогу проконтролювати величини кутових і лінійних нев’язок.

Вставка окремих пунктів

При геодезичних роботах в деяких випадках доводиться виконувати вставку окремих пунктів.

Наприклад, для визначення координат окремого пункту А (рис. 2.13) достатньо виміряти лінії S₁ і S₂  і кут β.

Рисунок 2.13 - Вставка окремого пункту

3,4 – опорні пункти;

S₁ і S₂  - виміряні лінії;

β– виміряний кут.

У результаті рішення трикутника 3А4 кути ψ ₁ і Ψ₂ визначимо за формулами:

                                        (2.35)

                                        (2.36)

де S – довжина лінії 3-4.

Даний спосіб можна використати для прив’язки теодолітного (полігонометричного) ходу до опорної лінії, між кінцями якої немає видимості.