Господарство України в 16 – 17 ст.

 

У 1569 р між Великим Князівством Литовським і Польським Королівством було укладено Люблінську Унію про створення єдиної держави – Речі Посполитої. Це відкрило шлях для широкомасштабного загарбання польською шляхтою українських земель.

Польська шляхта захоплювала землі сама, одержувала їх від короля, завойовувала одна в одної. З’явилися великі магнатські латифундії.

У 16 столітті великого значення набули фільварки. Фільварок – це власне господарство феодала, прибутки від якого повністю йшли в його розпорядження. Швидкому зростанню кількості фільварків в Україні сприяла аграрна реформа Сигізмунда II Августа, що розпочалася з 1557 року, коли було видано Закон „Устава на волоки”. За цим законом уся земля, що нею володіли селяни, поділялася на волоки площею біля 17 га. Волоку одержувало селянське господарство, яке мало худобу та реманент і повинно було виконувати усі повинності та панщину. З цього часу панщина стала головною формою експлуатації селян.

Значну роль в економічному розвитку українських земель відіграло козацтво, яке вийшло на історичну арену в кінці XV ст. Визначну роль у згуртуванні козаків відіграла Запорізька Січ, яка виникла на Нижньому Подніпров’ї в середині XVI ст.

Організаційна форма запорозького господарювання в степу – зимівник (хутір) – це велика тваринницька ферма із значними посівами зернових. Виробництво тут ґрунтувалося на власній та найманій праці. Чисельність зимівників становила декілька тисяч.

Козаки займалися ремеслами та промислами.

Джерела доходів Січі змінювалися: військова здобич перетворилася на мирне господарювання.

На Січі здійснювалися значні кредитні операції та продаж цінностей з відстрочкою платежів (векселі та боргові розписки на тисячі карбованців). На той час річний бюджет Січі становив у нинішніх цінах 10 – 12 млн. американських доларів.

На Запорожжі існували такі дві основні форми власності: колективно-військова та індивідуально-приватна.

У 1648 р. розпочалася Визвольна війна українського народу під проводом Б.Хмельницького. Її результатом було утворення Української козацької держави.

Відбулися зміни у поземельних відносинах, селяни стали вільними. Панівними стали такі форми земельної власності: державна, козацька та селянська. Поступово формувалася старшинська власність.

Аграрна політика Б.Хмельницького призвела до швидкого перетворення козацько-селянських садиб на господарства фермерського типу.

Протягом 16-18 ст. в українській промисловості відбулися значні прогресивні перетворення. На зміну цеховому виробництву прийшла мануфактура.

Сформувалася нова соціальна верства-скупники, які ставали посередниками між виробником і споживачем.

На відміну від Зх. Європи, де існувала одна форма мануфактур - на основі вільнонайманої праці, в Україні в умовах кріпосницької системи господарства працювали мануфактури, що ґрунтувалися не лише на вільнонайманій, а й на кріпосницькій праці (вотчинні, посесійні, державні). Посесійні мануфактури створювалися як державні, а потім передавалися в посесію(умовно-спадкове користування) приватним особам чи одразу виникали як посесійні.

Формування великих централізованих мануфактур почалося на Лівобережній та Слобідській Україні в текстильній промисловості. Найбільшою суконною мануфактурою була посесійна Глушківська (Путивльська), заснована у 1719 р. Наприкінці 18 ст. на ній працювало біля 9 тис.робітників.

У 1778 р. у м. Винники під Львовом була заснована державна тютюнова мануфактура, де працювало біля 800 найманих працівників.

Особливості меркантилізму.

         Події і явища того часу адекватно відображувалися молодою буржуазною економічною наукою, яка пізніше отримає назву  меркантилізм (від франц. mercantile – торговий або італ. mercante – купець). Європейські меркантилісти не були економістами – фахівцями. Це були купці, банкіри, промисловці, вояки, авантюристи. Проте вони вірно визначили ті засоби, за допомогою яких виникли перші великі статки, багатства – такими засобами були торгівля, кредити та війна.

Основні ідеї меркантилістів:

- підтримка владою імпорту дешевої сировини для промисловості;

- регулювання зовнішньої торгівлі з метою забезпечення припливу в країну золота і срібла;

- протекціоністські тарифи держави на імпортовані промислові товари, заохочення державою експорту, особливо готової продукції;

- ріст населення для підтримки низького рівня заробітної плати, розширення бази оподаткування і нагромадження капіталу;

- не підтримували ідею комерціалізації праці і землі (прихильники феодального порядку).

Отже, багатством країни вважали золото і срібло, джерелом багатства – зовнішню торгівлю. Об’єктом дослідження у меркантилістів була сфера обігу (торгівля і грошовий обіг).

         Розрізняють ранній і пізній (зрілий) меркантилізм.

          Ранній меркантилізм (виник іще до епохи великих географічних відкриттів і тривав до середини 16 ст.) вбачав економічне завдання в утримуванні та нагромадженні грошей у країні. Уряд запроваджував суворий контроль за зовнішньою торгівлею (максимально високі ціни на експортні товари і обмеження імпорту), сприяв ввезенню золота і срібла і не допускав їх вивезення. Найбільш відомими представниками раннього меркантилізму були Джон Гелс, Вільям Стаффорд в Англії та Гаспар Скаруффі і Бернардо Даванцатті в Італії.

Ранньому меркантилізму відповідає теорія грошового балансу (затримка грошей в країні і залучення в країну якомога більше грошей з-за кордону).

У період раннього меркантилізму уряд займався «псуванням» національної монети (знижував її вартість і вагу з надією зацікавити іноземних купців обмінювати їх монети на іноземні та купувати більше товарів).

За грошима ранні меркантилісти визнавали лише функцію нагромадження.

В другій половині 16 ст. торгівельні зв’язки між країнами стають більш розвиненими і регулярними, виникає більш зріла теорія меркантилізму.

Пізні меркантилісти вважали, що необхідно:

- завоювати зовнішній ринок, пропонуючи відносно дешеві товари (держава повинна стимулювати виробництво товарів на експорт) і перепродуючи товари одних країн в інші;

- дозволяти імпорт товарів, крім предметів розкоші;

- вивозити золото і срібло для здійснення вигідних торговельних угод шляхом посередництва.

Вважали, що гроші виконують дві функції: засіб обігу і засіб нагромадження.

          Представниками цього “виробничого” меркантилізму були: Томас Мен, Джон Локк (Англія), Джон Лоу, Жан-Батіст Кольбер, Антуан Монкретьєн (Франція), Антоніо Серра (Італія).

Значення ідей меркантилізму:

1) Поставили першими завдання «раціонального господарювання» як найважливішу проблему економічної думки;

2) Зробили перші кроки в пізнанні законів руху і внутрішнього механізму ринкової економіки (помилка – найважливішим розглядали сферу обігу, а виробництва – як засіб забезпечення припливу грошей у країну; а основою будь якого суспільства є виробництво, а обіг грошей – другорядне поняття);

3) Прагнули залучити у виробництво якомога більшу частину населення (у поєднанні з гранично низькою заробітною платою це мало збільшити масу прибутку і прискорити нагромадження капіталу).

Помилки:

- не давали значення залученню іноземних інвестицій;

- проблемою безробіття вважали лише лінощі.

Меркантилізм вважають епохою зародження політичної економії.