Завідувач кафедри теорії і методики

Затверджую

Завідувач кафедри теорії і методики

Практичної психології

кан. пс. наук Ковальчук З.Я.__________

«_____»__________________200 9 р.

 

ПЛАН

Проведення лекційного заняття з навчальної

дисципліни «Основи психокорекції»

Спеціальність – «Психологія»

Курс – 3

Група (и) – П-31, П-32.

 

Тема 2/1: „Теоретичні основи психоаналізу за З.Фройдом. ”

 

Питання:

1. Динаміка зміни уявлень про технічну процедуру та в теорії терапевтичного процесу.

2. Компоненти класичної психоаналітичної техніки.

 

Час – 2 год.

Основна література:

1. Осипова А.А. Общая психокорекция: Учебное пособие для студентов вузов. ─ М.: ТЦ “Сфера”, 2001 ─ С. 512, с.35-40.

2. Ральф Р. Г. Практика и техника психоанализа. ─ Новочеркасск: Агенство САГУНА, 1994 ─ 341 с.

 

Додаткова література:

1. Браун Дж. Психология Фрейда и постфрейдисты. /Пер. с англ. ─ М.: «Рефл-бук»; К.: «Ваклер», 1997. 304 с.

2. Вар ій М.Й. Загальна психологія. Підручник / для студ. псих. та педагог. спеціальностей ─ 2-е видання випр. і доп. ─ К.: Центр учбової літератури ─ 2007.

3. Виттельс Ф. Фрейд. Его личность, учение и школа. /Пер. с нем. ─ Л.: “Эго” 1991 ─ 197 с.

4. Зубалий Н.П., Левочкина А.М. Основы психотерапии: Учеб. пособие. ─ К.: МАУП, 2001 ─ 160 с.

5. Михайлов Б.В., Табачников С.И., Витенко И.С., Чугунов В.В. Психотерапия: Учебник для врачей-интернов высших медицинских учебных заведений III-IV уровней аккредитации. ─ Х.: Око, 2002 ─ 768с.

 

Навчальна мета: Сформувати у майбутніх психологів чітке уявлення про зміст, процедуру та компоненти психоаналітичної техніки, засвоїти послідовність психоаналітичної події, ознайомитися із способами продукування та способами аналізу матеріалу пацієнта, видами спротивів, способами роботи з переносом і контрпереносом та шляхами нейтралізації контрпереносів.

Виховна мета: Сприяти формуванню у майбутніх психологів основ професійної ідентичності, засвоєнню основ професійної етики.

Місце проведення: навчальна аудиторія за розкладом

Інформаційно-технічне забезпечення: ______________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

 

ПЛАН

Проведення заняття

№ п/п	Зміст	Час (хв.)
1	2	3
І	Вступна частина: ­ перевірка наявності курсантів (студентів), їх готовності до заняття; ­ оголошення теми лекційного заняття і питань; ­ надання основної та додаткової літератури за темою; ­ визначення навчальної та виховної мети заняття; ­ визначення актуальності теми, її логічного зв’язку з іншими темами і практичною діяльністю;	до 10
ІІ	Основна частина: 1. Динаміка зміни уявлень про технічну процедуру та в теорії терапевтичного процесу. Висновки до 1-го питання 2. Компоненти класичної психоаналітичної техніки. Висновки до 2-го питання.	60 28   2 28 2
ІІІ	Підсумкова частина заняття 1) висновки до лекції; 2) відповіді на запитання; 3) оцінювання ефективності навчального заняття, активності курсантів (студентів) і виставлення оцінок; 4) постановка завдань на самостійну роботу та наступне заняття.	до 10

 

 

ПЛАН-КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЇ

Вступ

 

І питання: Динаміка зміни уявлень про технічну процедуру та в теорії терапевтичного процесу.

 

За А. А. Осиповою психоаналіз полягає в пошуку прихованих хворобливих вогнищ в просторі підсвідомого і психологічна допомога людині в усвідомленні і переоцінці переживань, які її тривожать.

Фраза доволі розпливчаста, яка не дуже добре розкриває суть психоаналізу. Один зі способів з’ясувати, що складає суть психоаналітичної процедури та терапії, це звернутися до її історичного розвитку і прослідкувати основні етапи зміни психологічних процедур та процесів лікування.

Техніка психоаналізу склалася не одномоментно. Вона поступово еволюціонувала. Фрейд був проникливим клініцистом. Володіючи даром уяви та теоретичного осмислення, він будував гіпотези, але коли щось виявлялось неправильним, тобто не підтверджувалось на практиці, у нього вистачало скромності змінити як техніку так і теорію.

Спочатку Фрейд впродовж 20 місяців, починаючи з лютого 1886 р., застосовував всі загальноприйняті методи того часу: електростимуляцію, водолікування, масаж, тощо. Незадоволений результатами, він почав практикувати гіпноз, намагаючись пригнітити симптоми пацієнта.

Хоча він знав про випадок Анни О. Від Брейєра, вперше він застосував гіпноз з метою катарсиса у випадку Емми фон Н. (1889). Його підхід полягав у тому, що він гіпнотизував пацієнтку і наказував їй розповісти про походження кожного з її симптомів. Він наполегливо допитувався коли відбувалися ці події. Спочатку це лякало її, викликало блювання, тощо, а потім пацієнтка відповідала серією спогадів. Вкінці Фрейд навіював пацієнтці, що вона забула ці спогади.

У 1882 р. Фрейд усвідомив, що він не найкращий гіпнотизер і став перед вибором чи відмовитись від катактичного лікування чи спробувати досягнути цього без сомнамбулічного стану. Пояснюючи свій підхід, він нагадав, що Бренхейм продемонстрував, що пацієнтів можна спонукати до просто за допомогою навіювання. Тому Фрейд прийшов до висновку, що пацієнти знають все, що відіграє для них патогенну роль і проблема лише в тому, щоб змусити їх пригадати це. Він наказував пацієнтам лягти, заплющити очі і сконцентруватись. Він натискав на чоло і наполегливо говорив, що спогади мусять з’явитися.

У 1896 р. Фрейд відмовився від гіпнозу зовсім. У тому ж році він остаточно закінчив „Тлумачення собачень”, яка була опублікована в 1900 р. із його здатністю розуміти структуру і значення собачень, зросла і можливість його інтерпретацій символів. Як наслідок, Фрейд отримав можливість інтерпретувати спонтанно продукований матеріал, щоб досягнути витіснених спогадів. Впевнено очищаючи процедуру від гіпнозу, навіювання і допитувань, він все більше наближався до методу вільних соціалій. Перші натяки його з’явились вже у 1889 р. Коли Фрейд наполегливо допитував Елізабет фон Р., вона дорікнула йому за те, що він перериває хід її думок. Фрейд скромно дослухався до її закиду і метод вільних асоціацій зробив великий крок вперед.

Фрейд стверджував, що метод вільних асоціацій абсолютно достатній замінник гіпнозу та навіювання, який дозволяє мимовільним думкам проявитися в терапевтичній ситуації. От опис цього методу, запропонований самим Фрейдом: „Не чинячи будь-якого тиску, аналітик пропонує пацієнту зручно вмоститися на софі, тоді як сам сидить на кріслі за ним, поза полем його зору. Він навіть не просить його заплющити очі і уникає будь-яким чином доторкатися до пацієнта. Сеанс таким чином проходить як звичайна бесіда між двома людьми, які в рівній мірі не сплять, але один із них утримується від будь-яких м’язових зусиль і від спрямування розумової діяльності. Для осягнення ідей і асоціацій пацієнта, аналітик просить пацієнта „дозволити собі ввійти” в такий стан, ніби вони розмовляють безцільно, незв’язно, навмання”. Процедура вільної асоціація стала відомою як фундаментальне чи основне правило психоаналізу.

Метод вільних асоціацій залишається і донині одним з методів комунікації в ході психоаналітичної корекції. Інтерпретація же залишається основним, найважливішим інструментом психоаналітика. Ці дві техніки процедури, надають психоаналітичній корекції визначальну відмінність.

Робота „Про істерію” може вважатися початком психоаналізу. В ній очевидно, як Фрейд боровся за визначення того, що складає суть терапевтичного процесу. Ті із явищ, котрі Фрейд описував раніше, стали основою психоаналітичної теорії.

У попередніх повідомленнях (1893) Брейєр і Фрейд (1893-1895) стверджували що „кожен окремий симптом одразу ж і надовго зникає, коли ми викриваємо спогади про події, котрими цей симптом був спровокований і у збудженні відповідного супроводжуючого афекту. І коли пацієнт описує ту подію як можна динамічніше і переводить афекти у слова”. Вони вважали, що тільки шляхом від реагування пацієнт може досягнути повного звільнення („катартистичного ефекту”) від істеричного симптому. Ці переживання, стверджували вони, відсутні в пам’яті пацієнта за звичайних умов.

Патогенні думки зберігалися настільки „свіжими” афективно зарядженими тому, що вони не були включеними в нормальний процес розрядки через обмовлення та обговорення з іншими. Вони мали справу з „задушеними” афектами. Розрядка „задушених” афектів позбавила би патогенних спогадів їх афективної сили і тому симптоми могли б зникнути.

У цей момент історії психоаналізу процеси відреагування і розрядки розглядалися як терапевтичні процеси, причому з акцентом на відреагуванні.

Початком катарсистичної терапії був випадок Анни О., яку Брейєр лікував у 1882 р. У неї були спонтанні гіпнотичні транси, під час яких вона переживала знов і знов минулі травматичні події. Коли вона виходила з сомнамбулічного стану, то почувала полегшення. Сама вона називала це „лікуванням розмовою”.

Поступово у Фрейда склалося уявлення про ту силу в пацієнті, котра протистоїть лікуванню. Остаточно воно викристалізувалося у випадку з Елізабет фон Р., котру він не зумів загіпнотизувати і котра відмовилася повідомити деякі свої думки. Він прийшов до висновку, що ця сила, котра противиться лікуванню, є тією ж силою, котра охороняє патогенні думки. Її мета – захист. „Незнання істеричного пацієнта є насправді небажанням знати”. Завдання терапевта, за Фрейдом, подолати цей спротив, що він і робив, наполягаючи, підштовхуючи, допитуючись, натискаючи на чоло, тощо.

Крім того Фрейд помічав, що особистий вплив лікаря також може бути надзвичайно значимим і пропонував терапевту діяти як просвітитель, вчитель, духівник. Поряд з цим, він усвідомив, що за певних обставин, відношення пацієнта до лікаря може „зіпсуватись” – фактор, який перетворить стосунки лікар–пацієнт у найгіршу перепону на шляху аналізу. Таке, на його думку, могло виникнути у тих випадках, коли пацієнт почуває зневагу, коли пацієнт стає сексуально залежним чи коли пацієнт переносить на особу лікаря такі, що викликають страх чи невротизацію, думки зі змісту аналізу.

При роботі з такими явищами необхідно вивести все це на свідомий рівень і повернутися назад, до того моменту, коли це явище виникло. Після цього необхідно переконати пацієнта спілкуватися, не дивлячись на ці почуття.

Так Фрейд виявив явища спротиву і переносу, хоча вони все ще розглядалися ним як перепони у роботі. Основною метою все ще залишалося досягнути афективного від реагування і поновити травматичні спогади.

У роботі „Про істерію” Фрейд вже усвідомлював, що ця форма терапії симптоматична, а не казуальна. У випадку Дори, який він опублікував у 1905 р. (хоча написаний у 1901 р.), Фрейд констатував, що психоаналітична техніка повністю еволюціонувала. Тепер він пропонував пацієнту самому підібрати матеріал для сеансу, а сам починав роботу з підсвідомими думками пацієнта, котрі можна було розшифрувати з цього матеріалу. Фрейд усвідомив, що робота у вигляді однієї єдиної операції не мала сенсу, бо невротичні симптоми мають не одну, а декілька причин. Він вказував, що перехід від гіпнозу і навіювання до методу вільних асоціацій дали можливість отримувати додаткові дані. Гіпноз і навіювання маскували спротив і заважали виявити психологічні сили, які викликали приховування спогадів. Шляхом уникнення спогадів можна отримати лише неповну інформацію і досягнути тимчасового успіху. Терапевтична задача полягає в подоланні спротиву, тоді прогалини в пам’яті будуть заповнені.

Тут ми бачимо зсув у теорії психотерапевтичного процесу від домінуючої важливості від реагування до подолання амнезії. При цьому не заперечується, що катарсис має позитивне значення. Він знижує афективну напруженість, що полегшує подальшу роботу. Вербалізація, що супроводжує розрядку емоцій і спонукань, допомагає усвідомити їх. Але катарсис більше не є кінцевою метою. Новий акцент тепер робиться на усуненні амнезії та відновленні пам’яті. Спротив став наріжним каменем психоаналізу. Аналітик використовує інтерпретацію для того,щоб зламати спротив.

Крім того у випадку Дори (1905 р.) Фрейд вперше підкреслив вирішальну роль переносу. „Перенос, якому, як видавалося, випадало бути найбільшою перепоною в психоаналізі, стає його найсильнішим союзником, якщо щоразу його присутність наголошується і пояснюється пацієнту”.

„Боротьба між лікарем і пацієнтом, між інтелектом та інстинктивним життям, проявляється майже виключно в явищі переносу”. Контроль за явищем переносу пов’язаний для психоаналітика з великими труднощами, але такий контроль відіграє неоціненну роль, роблячи скриті і забуті еротичні спонуки безпосередніми і явними.

Фрейд застерігав проти „задоволення переносу” і стверджував, що психоаналітик має бути непроникним як дзеркало для пацієнта і має зберігати свою анонімність. Він використовує термін „невроз переносу” для позначення того, що під час психоаналізу пацієнт замінює свій звичайний невроз цим неврозом, втягуючи аналітика.

Фрейд відзначає, що перебудова Его стає можливою завдяки аналізу переносу. При інтерпретації неусвідомлене переходить у свідоме і збільшує Его завдяки підсвідомому.

Аналітик використовує вільні асоціації, аналіз собачень, помилок, переносу і спротиву, сподіваючись зробити неусвідомлене усвідомленим, повернути витіснені спогади. Але і це вже більше не єдина мета. Єдиною метою відтепер є збільшення сили Его по відношенню до Суперего та зовнішнього світу. Аналізований психологічний феномен в чіткий фокус. Значні деталі повинні бути розкопані, старанно відокремлені від сторонніх і проаналізовані.

Так як З. Фройд в першу чергу був клініцистом і «першопроходцем» у психокорекції, то у нього теорія йшла за технікою.

Теорія, з одного боку, пояснювала зміни у технічній процедурі, проте залежно від ефективності застосовуваних кроків змінювалася і сама. ЇХ вплив був взаємний ─ практика вдосконалювала теорію, теорія змінюала акценти, на які звертали увагу при визначенні мети психокорекції.

Спочатку З. Фройд, як і його сучасники, вважав, що лікувальну силу має саме відреагування витіснених емоцій. Пізніше акцент робився на подоланні амнезії як мети психокорекції. Далі стало зрозуміло, що тільки катарсису чи подолання амнезії не достатньо. Лікувальний ефект виникає тільки тоді, коли пацієнт описує ту подію як можна динамічніше і переводить афекти у слова”. З. Фройд виявив, що мова сновидінь є мовою символів, якою послуговується підсвідоме. Потім стало зрозуміло що тією ж мовою «промовляють» і помилки мовлення.

Далі З. Фройд стикнувся з явищем спротиву. Спочатку теорія висвітлювала спротив як перешкоду психоаналізу і його всяляко намагалися подолати чи обійти. Пізніше З. Фройд зрозумів, що спротив є хорошим інструментом по пошуку прихованих хворобливих вогнищ в просторі підсвідомого, адже «там де нічого не сховано, ніколи не виставляють охорони».

Ще пізніше З. Фройд усвідомив феномени переносу і контрпереносу (феномени трансферу). Ці феномени спочатку теж видалися йому перешкодою у психокорекції, тому що часто викликали припинення психокорекції клієнтом. Так у фокус теорії потрапив психоаналітичний альянс та його значення в процедурі психоаналізу. Пізніше стало зрозуміло. Що через реакцію переноу, шляхом формування неврозу переносу також можна вийти на приховані хворобливі вогнища в просторі підсвідомого.

І останніми інноваціями у теорії, а відтак і у практиці психоаналізу, стали відхід від пошуку прихованих вогнищ, а переконання, що підсвідоме само відкриватиме ті проблематичні зони, які клієнт на цей момент готовий асимілювати без проблем, достатньо тільки проводити психоаналіз доволі довго і регулярно, та акцент на підсиленні функції Его як основній меті психоаналізу.

 

Висновки до 1-го питання

Отже: Техніка психоаналізу склалася не одномоментно. Вона поступово еволюціонувала. Змінювалася як сама процедура проведення психокорекції так і теорія, яка її пояснювала. Так як З. Фройд в першу чергу був клініцистом і «першопроходцем» у психокорекції, то у нього теорія йшла за технікою. Динаміка зміни технічної процедури відбувалася від всіх загальноприйнятих методів того часу, таких як електростимуляція, водолікування, масаж, тощо, через гіпноз, до методу вільного аналізування, аналізу сновидінь, реакцій переносу та помилок.

Теорія, з одного боку, пояснювала зміни у технічній процедурі, проте залежно від ефективності застосовуваних кроків змінювалася і сама. ЇХ вплив був взаємний ─ практика вдосконалювала теорію, теорія змінюала акценти, на які звертали увагу при визначенні мети психокорекції.

 

ІІ питання: Компоненти класичної психоаналітичної техніки.

 

Попереднє інтерв’ю.

Вільне асоціювання починається після попереднього інтерн’ю, в якому аналітик оцінює здатність пацієнта працювати в психоаналітичній процедурі. Частина цієї роботи пов’язана з визначенням здатності Его пацієнта відновлювати сили між регресивними функціями Его, які відкриваються при вільному асоціюванні і більш розвиненими функціями Его необхідними для розуміння аналітичних вторгнень. Адже для психоаналізу характерним є те, що вільне асоціювання переривається аналізом,пацієнта можуть попросити засоціювати при переказі собачень чи іншого переживання. Його можуть попросити розповісти сновидіння чи інші події повсякденного життя, коли психоаналітик бачить, що асоціювання порушене спротивмо, який має бути визнаний пацієнтом і проаналізований. Все це потребує як певних навичок, так і певного рівня і лабільності, і стійкості психіки, здатності підтримувати своєрідний баланс між цими властивостями психіки.

Екстраординарна ситуація.

Інколи пацієнт не може зупинити вільне асоціювання через те, що функції Его порушені. Інколи внаслідок попереднього інтерв’ю не вдається визначитися із силою пластичності Его і виникає виключна ситуація, коли мислення Его порушується незворотньо. Тоді пацієнту необхідно надавати екстрену допомогу для відновлення логічного мислення Его. Психоаналітик в цьому випадку може вдатися до гіпнозу, навіювання, директивних вказівок для того, щоб вирівняти ситуацію.

Проте, такі заходи потребують дуже високого рівня кваліфікації психоаналітика і не завжди бувають ефективними. Пацієнт може як кажуть психіатри «зірватися у психоз». Тому для запобігання подібних ускладнень проводять попереднє інтерв’ю з метою встановлення небезпеки екстраординарних ситуацій. Якщо виникає підозра про імовірність екстраординарної ситуації у конкретного пацієнта, то метод психоаналізу вважається таким, що для нього не підходить.

 

Вільне асоціювання

Вільні асоціації в класичному психоаналізі це превалюючий спосіб повідомлення матеріалу клієнтом. Прохання розслабитися, уникати будь якої м’язевої напруги та відкиути когнітивне оцінювання того, що приходить на думку, а просто озвучувати всі, навіть не закінчені, думки, які з’являються є початком будь якої психоаналітичної процедури.

Метод вільних асоціацій може бути використаний і в інших формах психотерапії.

2.2. Реакція переносу. Перенос є носієм життєво важливої інформації про минуле пацієнта. Повторення переносу приносить в аналіз матеріал, який би за інших обставин залишився поза полем зору аналізу. Якщо перенос певним чином опрацьований, він призводить до додаткових спогадів, які пов’язані з тими почуттями, стосунками і фантазіями, які пацієнт проявляє до аналітика і які є очевидно недоречними в психоаналітичній ситуації. Коли ці спогади відновлені і проаналізовані, повторне виникнення подібних стереотипних ситуацій припиняється як на сеансах аналізу так і в житті.

Існує «позитивний перенос», який відноситься до різних форм пристрасного сексуального бажання, а також до реакцій симпатії, кохання та поваги до аналітика.

Назва «негативний перенос» застосовується до різних виявів агресії в формі гніву, антипатії, ненависті чи зверхності по відношенню до психоаналітика.

Необхідно зрозуміти, що всі реакції переносу по суті амбівалентні. Пацієнт має розвивати і зберігати відносно послідовний набір «позитивних» і «негативних» реакцій переносу і, разом з тим, адекватно функціонувати в психотерапевтичній ситуації і в житті. Але для цього пацієнт має володіти з одного боку достатньою долею сміливості регресувати в інфантильні переживання, а з іншого –легко повернутися до реальності. В іншому випадку має місце так званий «невроз переносу», тобто аналіз і аналітик стають центром емоційного життя пацієнта.

Класична психоаналітична техніка спрямована на те, щоб при виникненні реакції переносу спровокувати і забезпечити максимальний розвиток неврозу переносу. Відносна анонімність аналітика і правило «аналітик-дзеркало» має за мету зберегти «не оскверненим» поле для неврозу переносу. Невроз переносу, не думку представників класичного психоаналізу, може бути розрішений тільки за допомогою аналізу.

Невроз переносу один з найважливіших запорук успіху психоаналізу,а з іншого боку- одна з головних причин терапевтичної невдачі.

Прихильники короткотривалих версій психоаналізу аналізують перенос лише вибірково і частково. Деякі аналізують лише негативний перенос, і то тільки тоді, коли він загрожує перервати лікування. Інші аналізують перенос лише настільки, щоби пацієнт був у стані працювати в терапевтичній ситуації.

В інших психотерапевтичних аналітично спрямованих формах реакції переносу не аналізуються, їм потурають і ними маніпулюють. Терапевт присвоює собі якусь із ролей фігури з минулого (реальну чи фантастичну) і потурає якимсь інфантильним побажанням пацієнта. Терапевт може діяти як люблячий, заохочуючий батько, як караючий мораліст і пацієнт може почувати полегшення. Але прихильники класичного психоаналізу небезпідставно зауважують, що ефект від подібних «пігулок переносу» короткочасний і триває рівно стільки, поки ідеалізований перенос на психотерапевті не підривається. Реалії життя рано чи пізно розвіюють ілюзії. Подібне розгортання ситуації небезпечне депресивними станами та розчаруванням у психотерапії взагалі.

Спротив.

Термін «спротив» застосовують до всіх внутрішніх сил пацієнта, котрі знаходяться в опозиції до процедур і процесів психоаналітичної роботи. В тій чи іншій мірі він присутній від початку і до кінця лікування.

Спротив є повторенням всіх захисних операцій, котрі пацієнт використовував у своєму повсякденному житті. Хоча деяка частина спротивів може бути усвідомленою, основна їх частина залишається підсвідомою.

В класичному психоаналізі спротив є важливою інформацією. Він вказує на зону проблеми. Його аналізують, розкривають і інтерпретують його причини, мету та історію.

Класичний психоаналіз характеризується досконалим і систематичним аналізом спротиву. Два підходи, які найбільше відхиляються від класичної психоаналітичної школи власне за роботою зі спротивами очолювані Мелані Кляйн і Францом Алєксандером. Прихильники і послідовник М. Кляйн практично ігнорують спротив. Прихильники Александера навпаки надмірно намагаються його здолати без аналізу того, що він скриває. Як зазначають прихильники класичної школи, у школі Алєксандера пацієнт не вчиться розуміти свій спротив, немає нагороди за інсайт і усвідомлення, немає спроби змінити структуру Его. Всемогутній аналітик вирішує з яким спротивмо пацієнт буде мати справу і якого необхідно постійно уникати. Це може бути ефективною симптомотехнічною процедурою, але це не психоаналіз.

Інші форми психотерапії намагаються уникнути чи подолати спротив шляхом навіювання, використання наркотиків, холотропного дихання або експлуатуючи стосунки переносу. В підтримуючій терапії терапевт намагається посилити спротив. Це може бути також корисним для пацієнтів, які мають небезпеку перейти в психотичний стан.

Розрізняють наступні клінічні вияви спротиву:

· Неорганізованість ─ пацієнт запізнюється, забуває про сеанси, забуває по оплату або забуває гроші, пропускає сеанси; пацієнт мовчить; пацієнт не відчуває себе здатним пояснити чи взагалі не в змозі розповідати;

· ознакою спротиву може бути афект, якщо він не відповідний змісту чи ситуації; коли його ідеація і емоції не знаходяться у відповідності, самі емоції виглядають награно;

· поза пацієнта також може бути показником спротиву якщо вона ригідна, задеревеніла, закрита та інші пози, коли вони не змінюються протягом тривалого часу а також коли є протиріччя між вербальними та невербальними повідомленнями, або коли пацієнт підчас сеансу спускає одну ногу з кушетки, виказуючи підсвідоме бажання утікати;

· позіхання, уникання погляду аналітика чи коли по закінченню сеансу клієнт виходить, не поглянувши на аналітика;

· фіксація у часі: в переважні більшості, коли пацієнт розповідає вільно,в його вербальній продукції будуть коливання між минулим і майбутнім, коли пацієнт розповідає послідовно і не відволікаючись про минуле,не вставляючи нічого із сьогодення – працює якийсь спротив;

· дрібниці чи зовнішні події: пацієнт розповідає про зовнішні, неважливі, незначні деталі без розробки, заглиблення чи афекту; вербалізація, яка може бути багатослівною не призводить до нових спогадів; зовнішня ситуація не призводить до особистої;

· уникнення тем; коли пацієнт розповідає певний сюжет, що в процесі свого розвитку передбачає певну тему, але ця тема чомусь не озвучується, чи сюжет, досягаючи її переривається, переходячи до іншої теми необхідно фіксувати спротив цій конкретній темі.

· ригідність: повторюваний порядок дій чи висловлювань, який пацієнт виконує без змін під час сеансів; звичка приходити на сеанс раніше може вказувати на страх запізнитися, типова «туалетна тривожність»; стереотипний початок сеансів;

· мова уникання: стерильна офіційна мова або медичний опис, відсторонений, безбарвний опис власних почуттів (н.: «я почував неприязні почуття», замість «мене втрафило»), часто повторювані мовні кліше – все це вказує на те, що пацієнт уникає яскравих образів зі своєї пам’яті (аналітику теж необхідно використовувати особистісно забарвлену живу образну мову);

· відсутність сновидінь, хоча раніше, зазвичай, щось снилось, забування сновидінь або інша крайність – наповнення сеансу величезною кількістю сновидінь;

· пацієнту набридло: скука захист від фантазій;

· у пацієнта є секрет: щось про що він не може говорити з аналітиком, або це не його. А чийсь секрет і етичних міркувань він його не розкриє.

· дії ззовні: пацієнт розповідає про матеріал аналітичного сеансу поза сеансом, з кимось крім аналітика; пацієнт переміщує реакцію переносу на ще когось, крім аналітика, пацієнт спеціально вивчає психоаналітичну літературу, консультується з іншими психоаналітиками, тощо;

· часті веселі сеанси: припіднятий настрій може скривати щось протилежної природи; втеча в здоров’я, передчасна втрата симптомів без усвідомлення –скороминущі явища;

· пацієнт не змінюється не дивлячись не те, що процедура проходить без відхилень;

· неявний спротив, який важко з чимось пов’язати, але думка про який постійно переслідує аналітика.

Існує багато способів класифікації спротивів. Найважливіша відмінність полягає в диференціації Его-синтонічних спротивів від спротивів, чужих Его. Якщо пацієнт почуває, що спротив чужий йому, він з готовністю працює над ним. Якщо ж пацієнт відчуває, що спротив є синтонічним (пов’язаним з його Я), він буде його применшувати, заперечувати його існування, применшувати його важливість чи раціоналізувати його.

Одним з найважливіших кроків при аналізі спротивів є перетворення його на спротив, чужий Его. Як тільки цього вдасться досягнути, пацієнт формує робочий альянс з аналітиком і починає працювати над аналізом спротиву.

 

Інтерпретації.

Найголовніша аналітична процедура – інтерпретація. Усі інші підпорядковані їй. Всі інші це кроки, котрі ведуть до інтерпретації, або роблять її ефективнішою. До інших відносять конфронтацію і прояснення.

3.2.1. Конфронтація – це перший крок при аналізі психологічного феномену. Цей феномен має стати очевидним для свідомого Его пацієнта. Наприклад: перш ніж інтерпретувати причину того, що пацієнт чогось уникає, необхідно спочатку продемонструвати йому, що він дійсно цього уникає. Тобто перш ніж почати аналітичні кроки, необхідно спочатку переконатись, що пацієнт вже сам розуміє цей психічний феномен, котрий ми збираємось аналізувати.

3.2.2. Прояснення (кларифікація) – наступний крок. Прояснення має за мету помістити аналізований психічний феномен в чіткий фокус. Значимі деталі мусять бути «розкопані», старанно відокремлені від випадкових і проаналізовані.

Зазвичай ці дві процедури перемішані одна з одною, проте кожна з них вирішує окремі проблеми.

3.2.3. Інтерпретація. Ця процедура відрізняє психоаналіз від решти психотерапії, тому що в психоаналізі інтерпретація – вирішальна і остаточна дія. Інтерпретувати, означає робити неусвідомлені феномени усвідомленими, це означає, в свою чергу, зробити усвідомленими значення, джерело, форму чи причину психічної події. Тому, зазвичай, необхідно декілька інтерпретацій. Для інтерпретації аналітик використовує своє власне підсвідоме, свою емпатію та інтуїцію не в меншій мірі ніж свої теоретичні знання. Шляхом інтерпретації аналітик просувається далі того, що піддається прямому спостереженню і визначає казуальність і значення психологічного феномену.

Йому необхідні відповіді пацієнта для того, щоб визначити валідність його інтерпретації.

Процедури пояснення та інтерпретації теж тісно переплітаються. Часто пояснення призводить до інтерпретації, котра, в свою чергу, призводить до пояснення.

Афективна відповідь пацієнта на перше втручання, його поспішність чи активне заперечення, показує, що ми торкнулись до чогось сильно напруженого. Нові спогади, зазвичай, підтверджують проблемну зону саме тут.

3.2.4. Детальне опрацювання. Цей термін відноситься до комплексу процедур після інсайту. Аналітична процедура відкриває шлях від інсайту до змін – це і є детальне опрацювання. Це стосується перш за все спротивів, які часто зустрічаються і добре досліджені, але все-таки заважають тому, щоб розуміння призвело до змін. Велика кількість циклічних процесів призводить до детального припрацювання, при якому інсайт, спогад і зміна поведінки впливають одне на одного. Робота по детальному припрацювання дуже часто проводиться пацієнтом поза сеансом. Інсайт, як правило, не призводить швидко до тривалих змін в поведінці. Ці зміни переважно тимчасові, вони залишаються ізольованими і не інтегрованими. Тому необхідно немало часу, щоб подолати сили, що чинять спротив змінам і створити міцні структурні зміни.

Психологічна подія. Ці чотири кроки доволі схематизована версія психоаналітичної процедури, яка в концепції аналізу називається психоаналітичною подією, якщо стосується одного феномену. Наприклад звички запізнюватися. Всі кроки необхідні, але деякі можуть бути виконані пацієнтом спонтанно (н.: конфронтація і пояснення). Вони не наступають одне за одним точно в певному порядку тому, що кожен з них може викликати спротив, який мусить бути одразу проаналізований. Крім того, щось із повсякденного життя пацієнта може втручатися в аналіз і мати перевагу над тим, що відбувається в кабінеті. Проте пацієнта рано чи пізно необхідно провести через всі ці процедури, щоб мали місце стійкі, інтегровані та усвідомлені зміни в поведінці. Всі ці кроки стосовно однієї проблеми мають назву психологічної події в психоаналізі.

3.2.5. Робочий альянс. Пацієнт іде на психоаналіз тому, що невротичні страждання спонукають його почати цю складну, з психологічної точки зору, процедуру. Функції Его пацієнта, не дивлячись на невроз, завдяки процедурі першої співбесіди, перевірені на предмет того, що вони достатньо здорові для того, щоб подолати труднощі терапії і того, що здатність до об’єктивних стосунків не порушено. Пацієнт продукує матеріал за допомогою вільних асоціацій, реакцій переносу, спротиву. Аналітик проводить пацієнта через процедури конфронтації, прояснення, інтерпретації та детального опрацювання. Але все це ще не пояснює того, що вдасться чи не вдасться в ході терапії. Існує ще один терапевтичний інгредієнт, котрий життєво необхідний для успіху чи провалу психотерапевтичного лікування – робочий альянс. Це відносно не невротичні, нормальні і раціональні стосунки між пацієнтом та аналітиком, які дають можливість пацієнту цілеспрямовано працювати, співпрацювати з аналітиком.

Аналітична ситуація та атмосфера може також стати спротивом, коли створюються обставини ”заставити-повірити” чи „нереального життя” в аналітичній роботі.

Альянс формується між свідомим Его пацієнта і аналізуючим Его аналітика.

3.2.6. „Невроз переносу” – це „перевізний спосіб” для витісненого, неприйнятного матеріалу в аналітичну ситуацію. Але щоб терапія була успішною, необхідна здатність пацієнта сформувати відносно раціональні, десексуалізовані, позбавлені агресії стосунки з аналітиком.

Робочий альянс забезпечується трьома складовими: внеском пацієнта, внеском аналітичної ситуації, внеском аналітика.

Про вимоги до пацієнти ми ще поговоримо окремо, але неправильні теоретичні знання і культурна недостатність психоаналітика також можуть спричинитись до „дикого” психоаналізу. „Високий інтелектуальний і культурний рівень необхідний аналітику, але всесторонній, легкосхоплюючий розум є навіть важливішим” – пише Р. Гринсон.

Проте інтуїція і емпатія є теж фундаментальними для створення робочого альянсу. Аналітик повинен постійно фруструвати пошуки пацієнтом невротичного задоволення і втішання і має залишатися відносно анонімним. Проте, якщо аналітик залишається інкогніто, та ще й постійно фруструє пацієнта, як при цьому він збирається спонукати пацієнта кооперуватися з ним в робочому альянсі? Має бути оптимальна кількість деривацій та інкогніто. Аналітик мусить вирішити конфлікт між стосунками деривації та інкогніто, необхідних для розвитку і відпрацювання переносу гуманістичного лікаря, що лікує хворого. Він має бути сталкером, що вводить пацієнта в дивний світ психоаналітичного лікування. В відповідний момент він має пояснити штучні та дивні правила психоаналізу, він має бути спрямований на пошук інсайтів,що можуть спричинити психологічний біль, але при цьому постійно оцінювати, наскільки сильний біль може витримати пацієнт і проявляти в цьому тактичність, намагаючись не псувати стосунки даремно, без необхідності. Аналітик мусить гарантувати самоповагу пацієнта і його почуття власної гідності. Він не має право дозволяти своїм інтерпретаціям вбудовуватись в пацієнта і, значить, замінювати індивідуальні і унікальні реакції пацієнта. Він має постійно демонструвати, що вважає таким, що заслуговує серйозної уваги, кожне висловлювання пацієнта, що немає нічого тривіального чи мерзенн