Тема 1. Лексичні норми української мови.

Тема 1. Лексичні норми української мови.

ЛЕКСИКОЛОГІЯ ЯК НАУКА.

Словниковий склад мови.

Українська мова, як і будь-яка інша, складається із слів. СЛОВО — найменша самостійна і вільно відтворювана в мовленні відокремлено оформлена значеннєва одиниця мови, яка співвідноситься з пізнаним і вичленованим окремим елементом дійсності (предметом, явищем, ознакою, процесом, відношенням та ін.) і основною функцією якої є позначення, знакова репрезентація цього елемента — його називання, вказування на нього або його вираження.

Усі слова, вживані в ній, становлять її ЛЕКСИКУ, або словниковий склад. Розділ мовознавчої науки, об’єктом якого є вивчення словникового складу мови, називається ЛЕКСИКОЛОГІЄЮ.

Предметом вивчення лексикології є обсяг і характер словника, що властивий українській мові в її літературному вияві на сучасному етапі існування й розвитку.

До компетенції лексикології належить загальне вивчення словника мови, всебічне вивчення лексичних значень слів, уживаних у ній, розкриття всієї складності й багатогранності цих значень, зокрема таких, як первинне й вторинне, пряме й переносне, конкретне й абстрактне; слова однозначні й багатозначні, омоніми й пароніми, синоніми і антоніми… До її завдань належить також вивчення словникового складу сучасної української літературної мови з погляду його походження, загальна експресивно-стилістична характеристика сучасної української лексики, можливостей її вживання в різних мовних ситуаціях і в різному словесному оточенні, визначення її активних і пасивних компонентів, а також найважливіших процесів, що відбуваються в ній на сучасному етапі.

Вихідною передумовою тут є положення про те, що лексика не становить механічної сукупності слів, а являє собою певну систему, елементи якої співвідносні і взаємозв’язані, підпорядковані внутрішнім закономірностям цієї системи.

Лексика української мови надзвичайно багата. Вона дає змогу назвати найтонші відтінки душевних переживань, найскладніші наукові поняття, найрізноманітніші стосунки між людьми. Сучасна освічена людина в своєму словниковому запасі - активному й пасивному - має близько 7-8 тисяч слів рідної мови (більш-менш точно розуміє їхнє значення).

Центральною одиницею мови є слово. Кожне слово в мові має одне або кілька значень. За значеннями слова бувають:

а) повнозначні, які називають предмети (у широкому розумінні: людина, учитель, ведмідь, земля, дощ, думка); їхні ознаки (розумний, добрий, свіжий, теплий, сім, двадцять перший), дії або стан предметів(працювати, сидіти, міркувати, чорніти); обставини дії (швидко, глибоко, праворуч, навмисне, згарячу);

б) вказівні, які не називають предметів та ознак, а лише вказують на них і стають зрозумілими тільки в контексті, тобто у поєднанні з іншими словами: (він, той, такий, стільки), (сім, двадцять чотири, мільйон); (ох, ах):

в) службові слова, які вказують на різні зв'язки між предметами, ознаками та діями (на, з, під), (і, тому що, або), (навіть, ось, же).

Слова поділяються:

а) за походженням - на українські й іншомовні;

б) за кількістю значень - на однозначні й багатозначні;

в) за сферою вживання - на загальновживані й вузьковживані;

г) за стилістичним забарвленням - на стилістично нейтральні й стилістично забарвлені;

ґ) за взаємними відношеннями -на антоніми, синоніми, омоніми, пароніми.

До складу мови входять також фразеологізми й крилаті вислови.

 

Лексика мови систематизується у словниках різних типів.

Слово як основна одиниця лексичної системи

 

Слово як одиниця мови

Слово є однією з найважливіших одиниць мови, всі інші мовні одиниці тією чи іншою мірою пов’язані з ним. Мовні звуки реалізуються лише в слові; такі мовні одиниці, як морфеми, можуть існувати тільки на базі слова; із слів складаються словосполучення і речення, за допомогою яких людина оформлює свої думки й передає їх іншим людям, фактично за допомогою слів реалізується найважливіша функція мови – комунікативна.

В ієрархічній системі мовних одиниць слово належить до вищого після морфеми ряду й займає місце безпосередньо після неї. Зрідка воно складається з однієї фонеми й значно частіше з комплексу фонем, які реалізуються в різноманітному, специфічному для кожної мови звуковому вияві, що й становить його матеріальну основу.

Важливою загальною ознакою слова є його виділюваність як мінімальної самостійної одиниці мови. Ця ознака відрізняє слово від фонеми і морфеми, які у мові поза словом не виступають. На відміну від словосполучення, слово характеризується і такою ознакою, як відтворюваність. Якщо словосполучення і речення будуються заново, то слово в процесі мовлення заново не твориться, а відтворюється.

Безсумнівним є також те, що кожне слово пов’язане із значенням і що воно належить до значущих одиниць мови.

На підставі викладеного вище слово можна визначити як найменшу самостійну одиницю мови, що складається зрідка з одного звука, а частіше із граматично оформленого звукового комплексу, за яким суспільною практикою закріплене певне значення і якому властива відвторюваність у процесі мовлення.

 

Слово та поняття

Слово – центральна одиниця мови. Це така одиниця, яка становить і фонетичне, і морфологічне, і лексико-семантичне ціле.

Лексику цікавлять слова як позначення певних реалій дійсності, тобто як лексико-семантичне ціле. Значення слова – це відображення у ньому того чи іншого явища дійсності. Розрізняють лексичне значення слова і його граматичне значення. Перше з них є основним.

Лексичне значення слова тісно пов’язане з поняттям. Поняття про предмет, явище, якість, стан або дію – це узагальнене відображення у свідомості людей основних уявлень про властивості дійсності, пізнаваної у процесі суспільно-трудової діяльності.

Спочатку у свідомості людей відображались лише конкретні предмети, які вони бачили, відчували з допомогою органів чуття. У процесі розвитку людського мислення з’являється здатність до абстрактних уявлень: у свідомості відображаються не лише реально існуючі предмети, але й усі абстраговані процеси, явища… Пізнаючи предмет і явища, людина абстрагується від усього несуттєвого у їх властивостях, якостях – зосереджує увагу на головних рисах. Потім вона зіставляє свої уявлення, одержані в результаті пізнання подібних чи однотипних предметів. Таким чином, у її свідомості формуються поняття про явища дійсності як узагальнення сукупності однорідних предметів у їх головних рисах. Ці головні риси дозволяють відрізняти один предмет від іншого.

За поняттям закріплюється найменування, слово, тобто самі поняття також фіксуються з допомогою мови. Зв’язок між словом і предметом встановлюється у процесі спільної діяльності людей. Тому слово більш-менш однаково розуміють усі члени конкретного мовного колективу в конкретний історичний період.

В українській мові не всі слова називають поняття. Вигуки, модальні слова, службові слова, власні назви не називають понять. Але всі вони мають значення.

Функції слова

Позначаючи предмет, виражаючи поняття про нього, слово виконує основну функцію – номінативну, яка дозволяє виділити предмет з ряду подібних чи різних предметів або денотатів (предметів чи явищ навколишньої дійсності, з яким співвідноситься певна мовна одиниця; те, що можна назвати певним іменем). Оскільки більшість слів позначає не окремий предмет, а сукупність однорідних предметів (понять), то слово водночас виконує й узагальнюючу функцію.

Поняття є ядром лексичного значення слова, тобто основним його елементом. Але не єдиним. У значення слова включається також емоційно-експресивне забарвлення (коннотація – додаткове значення слова). На значення слова впливає і місце слова в лексичній системі мови.

Таким чином, лексичне значення слова – це його понятійно-предметний зміст, що є елементом лексичної системи конкретної мови, тобто значення слова складається із кількох компонентів. У сучасній лінгвістиці лексичне значення прийнято називати лексико-семантичним варіантом слова.

 

Явище багатозначності

У кожній мові є певна кількість слів, що мають одне лексичне значення (ЛЗ), тобто за співвідношенням плану вираження і плану змісту вони симетричні: одній формі відповідає одне значення: калач, канат, глина, вітер. Такі слова називаються однозначними або моносемантичними.

Проте величезна кількість слів має не одне, а два і більше значень: боротьба, бій, бігти, іти. Між значеннями цих слів відчувається тісний смисловий зв’язок: їх об’єднує спільна тема.

Чому у мові виникає багатозначність?

В основі назви предмета чи явища лежить якась його ознака. Два і більше предмети можуть мати спільні ознаки і одержати однакову назву.

Наприклад, слово кришталь у прямому значенні називає дуже прозоре скло високого ґатунку, а у переносному – вироби з такого скла. Отже, умовою виникнення багатозначності є пізнавальна діяльність людини: новий предмет, явище пізнається на основі порівняння, асоціації одних відомих предметів з іншими, пізнаваними, і встановлення в результаті цього рис подібності чи зв’язку. Це підтверджується тим, що в кожній літературній мові більшість слів (до 80%) є багатозначними.

Багатозначність забезпечує одну з важливих вимог до мови як знакової системи: мінімальною кількістю знаків передавати максимум інформації. Тобто вона забезпечує вимогу економності.

Полісемія – засіб організації лексичної системи: нове значення слова включається в його семантичну структуру (за спільними ознаками), разом з тим внутрі неї воно протиставляється, вступає в опозицію з існуючими значеннями і сприймається як нове в цій структурі: кубок. 1. Великий келих, чара. 2. Ваза з коштовного матеріалу, що її вручають як приз переможцям спортивних змагань. Спільним у цих двох значеннях є форма кубка, розрізняє їх його призначення.

Таким чином, полісемія, з одного боку один із продуктивних засобів збагачення лексичної системи (з’являються нові ЛСВ); з другого – один із важливих засобів її організації.

Значення слова з часом може змінюватися. Наприклад, колись словом печиво називали будь-які спечені вироби з тіста, тепер - тільки спечені вироби із здобреного жиром, цукром і прянощами тіста у формі кружечків, зірочок тощо. Іноді різні групи людей у те саме слово можуть вкладати різний зміст. Так, у недавньому минулому слову націоналізм приписувалося негативне значення: "реакційна буржуазна ідеологія й політика в галузі національних відносин". Тим часом це слово походить від латинського nacio "народ" й означає "любов до свого народу" - так само, як слово патріотизм походить від латинського patria "батьківщина" й означає "любов до своєї землі".

 Слово в мові повинно вживатися в його загальноприйнятому значенні. Відхилення від його значення може призвести до непорозуміння, а то й до неправильного тлумачення сказаного.

 

 

Українська лексикографія

Енциклопедичні словники

Енциклопедичні словники фіксують і пояснюють не слова, а пов’язані з тими чи іншими словами (як назвами відповідних явищ) відомості з різноманітних ділянок знання, мистецтв, виробництв, політичного життя тощо. Тому в енциклопедичних словниках зовсім не мають місця слова таких граматичних категорій, як займенники, вигуки, сполучники, частки; прислівники, дієслова та прикметники подаються у цих словниках лише тоді, коли вони термінологізувались, тобто вживаються для точного вираження спеціальних понять і означення спеціальних предметів.

Є енциклопедичні словники загальні, або універсальні (тритомний “Український радянський енциклопедичний словник”, 1986-1987 рр.) і галузеві, або спеціальні (“Українська літературна енциклопедія”, Т.1, 1988 р.).

 

Запозичена лексика

Запозичена лексика в сучасній українській мові становить приблизно 18% усього її словникового складу.

Запозичатися можуть як цілі слова та вирази, так і окремі їх елементи (морфеми, семантика).

Іншомовні слова входили в систему української лексики протягом усієї її історії в зв’язку з економічними, політичними та культурними контактами між українським та іншими народами. Ранні запозичення проникали переважно усним шляхом, а пізніші засвоювались як через усне спілкуваня, так і через літературні джерела.

Специфічним різновидом запозичень є лексичні кальки. Це слово або вираз, скопійовані засобами рідної мови з іншої мови, тобто кожна значуща частина оригіналу буквально перекладається і займає в перекладі таке ж місце, як і в оригіналі. Наприклад, укр. промова з нім. Ursprache, землеробство з лат. agricultura.

До запозичень належать інтернаціоналізми, екзотизми та варваризми.

Інтернаціоналізми – слова, які засвоєні більшістю мов світу з мови народу, що створив або ввів у загальний вжиток позначені ним предмети: спорт, філософія, комбайн…

Екзотизми – слова і вирази, які засвоєні з інших мов, але позначають предмети, явища неукраїнської дійсності, у їх семантиці відображені поняття з життя інших народів: назви установ і організацій (сейм, меджліс); грошових одиниць (євро, фунт стерлінгів); назви одягу (кімоно, чалма).

Варваризми – іншомовні слова або вислови, які не стали загальновживаними, повністю не засвоєні мовою: авеню, місіс. Варваризми не тільки не перекладаються, а й часом зберігають на письмі чужомовну графічну передачу: тет-а-тет і tête-a-tête, альма матер і alma mater.

 

З погляду вживання

Застарілі слова

Застарілими слова стають внаслідок постійного процесу старіння, архаїзації якоїсь частини словникового складу.

Склад застарілої лексики неоднорідний. Насамперед у ньому розрізняють слова за ступенем їх архаїзації. Одну групу застарілих слів становлять ті, що зовсім вийшли з мовного вжитку і не побутують у СУЛМ: братана – дочка брата; гудець – музикант… Ці слова незрозумілі носіям мови без відповідних пояснень і довідок.

До іншої групи застарілої лексики належать слова, що в СУЛМ вживаються рідко, наприклад: боярин, воістину, мушкет… Ці слова здебільшого зрозумілі носіям української мови.

Одні слова переходять з активної лексики до пасивної у зв’язку з тим, що зникають з побуту й життя людського суспільства позначувані ними предмети, події, явища. Тут діють позамовні фактори. Цю групу застарілих слів називають матеріальними архаїзмами – інша назва, якою ми будемо користуватись – історизми (чернь, тисячник, осаул, ратище, чинш…).

Інші слова переходять з активного словника у пасивний через витіснення їх рівнозначними словами, що з тих чи інших причин виявилися більш прийнятливими для називання тих самих явищ, подій, предметів… Процес цей зумовлений дією внутрішніх факторів мови. Це є стилістичні архаїзми (або власне архаїзми: зигзиця – зозуля, ректи – говорити, рать – військо…).

Стилістичні архаїзми можа поділити на лексичні, тобто такі, до яких є сучасні синоніми (десниця – права рука; перст – палець), і на семантичні – слова, в яких поряд з активно вживаними в СУЛМ значеннями є значення застарілі (колода – 1) великий кусок зрубаного дерева; 2) (заст.) вулик; живіт – 1) частина тіла; 2) (заст.) життя.

 

Неологізми

Неологізм – слово або мовний зворот, створені для позначення нового предмета чи вираження нового поняття (модем, принтер, євро). Кожне нове слово, що постає у мові, спочатку являє собою неологізм, а набувши широкого вжитку, входить в активний словниковий склад мови, перестає бути неологізмом.

Крім неологізмів загальномовних, або лексичних, виділяються неологізми індивідуальні, створені авторами художніх творів. Це неологізми стилістичні (злотоцінно, яблуневоцвітно, трояндно).

 

Територіальні діалектизми

В СУМ є велика група слів, поширення яких обмежується певною територією. Це так звані територіальні діалектизми.

Залежно від того, в якому відношенні територіальні діалектизми стоять до загальнонародного словника, їх поділяють на три основні групи: лексичні, етнографічні та семантичні.

Лексичні діалектизми – слова, що позначають поняття, для вираження яких у загальнонародній мові вживаються інші слова: картопля – бараболя, крумплі, бульба; бур’ян – хопта; відро – путня.

Етнографічні діалектизми – це назви місцевих реалій і понять, що не відомі або не використовуються поза межами певного говору чи групи споріднених говорів. З цієї причини етнографічні діалектизми не мають відповідників у загальнонародній мові, а означувані ними реалії передаються описово або позначаються тими самими словами, що й у говорах: колиба, трембіта, кептар…

Семантичні діалектизми – слова загальнонародної мови, які в місцевих говорах відрізняються значенням і сферою вживання. Таким чином, поза контекстом такі слова не сприймаються як відхилення від загальнонародної норми: верх – димар; година – гарна погода, губи – гриби …

 

7. Лексика сучасної української літературної мови з експресивно-стилістичного погляду

 

Розмовна лексика

Прошарок слів, які здебільшого поширені в розмовно-побутовому стилі усного літературного мовлення: балакати, гулянка, замазура, крутий, мастак, репет, теревенити.

Ці слова у своїй більшості мають стилістичне забарвлення і протиставляються загальновживаній нейтральній лексиці. Маючи додаткове стилістичне навантаження, розмовна лексика може надавати мовленню іронічного, жартівливого, фамільярного та інших відтінків.

Фамільярна лексика властива розмовному мовленню, що має інтимний, розв’язний чи занадто невимушений, безцеремонний характер: друзяко, чудило, стовбичити.

Слова, що вживаються здебільшого в усному побутовому мовленні, а також у літературній мові з метою надання зневажливої, іронічної, грубуватої, фамільярної оцінки характеризованим предметам чи явищам називаються просторічними або розмовно-просторічними.

Серед розмовно-просторічних слів та зворотів існують і такі, що сприймаються як грубі чи лайливі, вульгарні – це вульгаризми (морда, пика, дурепа, придурок). Вживання таких слів не прийняте в літературній мові.

Розмовна лексика протиставляється книжній.

 

Книжна лексика

Книжна лексика – це лексика, властива писемній формі літературної мови, вживана в науковій літературі, публіцистичних творах, офіційно-ділових документах тощо.

До книжної лексики належать багато слів, що означають абстрактні поняття (доблесть, бентежність), слова з виробничо-професійної галузі (пропорція, калькуляція, крекінг), поетичні слова, вживані в художній літературі (борня, небокрай, линути). Сюди ж належать книжно-урочисті слова (славетний, достойний, торжество), значна частина старослов’янізмів (благоденство, глава, страж), архаїзмів (драгоман, ратай), екзотизмів та варваризмів (сакля, леді, аксакал)…

Термін книжна лексика певною мірою умовний, своєю семантикою він не обіймає всіх стильових функцій тих слів, що об’єднуються ним.

 

Термінологічна лексика

У словниковому складі української літературної мови велике місце належить термінологічній лексиці, кількість якої весь час помітно зростає. Терміном називається спеціальне слово або словосполучення, що вживається для точного вираження поняття з якої-небудь галузі знання – науки, техніки, мистецтва тощо. Наприклад: суфікс, сонет, синус, ампер. Специфіка термінів у тому, що вони однозначні у межах тієї термінологічної системи, в якій уживаються, не зв’язані з контекстом і стилістично нейтральні. Терміни є загальнонаукові і галузеві. Загальнонаукові терміни здебільшого поширені в усіх галузях наукових знань (аналіз, синтез, аналогія, категорія), а галузеві відомі тільки в певній науці (літературознавчі: епос, персонаж, епітет; хімічні: гідрат, оксид).

 

Експресивна лексика

Лексика експресивна – слова, які не тільки виражають якесь поняття, а й мають емоційний відтінок.

До експресивної лексики належать слова, що виражають якісну оцінку предметів, явищ дійсності, осіб, стану й почуття людини (радість, журба; коханий, нікчемний; весело, сумно; любити, радіти); урочисті слова (благословенний, велич, вікопомний). Експресивне значення може досягатися засобами словотвору – ряд суфіксів надають словам емоційного забарвлення (дівчинка, білесенький, рученька, ручище). Експресивні слова мають позитивне (ласкавий, голубонька) або негативне значення (гидкий, осел).

 

Соціальні діалектизми

Традиційно розглядають кілька груп лексики обмеженого соціального вжитку: професіоналізми, жаргонізми, арготизми.

Професіоналізми – слова або вислови, що властиві мовленню людей певної професійної групи. Багато з таких слів уживаються тільки у відповідному професійному колі людей і не відповідають нормам літературної мови. Наприклад, у мові моряків кок (кухар), камбуз (кухня); у шоферів – баранка (кермо), двірники (очисники скла); у футболі – свічка (вертикальний удар), дев’ятка (кут воріт) тощо.

Жаргонізми – соціальний діалект; відрізняється від літературної мови специфічною лексикою і вимовою, але не має власної фонетичної і граматичної системи. Як правило, це словник розмовного мовлення людей, зв’язаних певною спільністю інтересів (кримінальний світ, солдати, студенти, молодь): банячити, балдіти, жмот, поїхати (збожеволіти).

Арго – мова якоїсь вузької соціальної чи професійної групи, штучно створювана з метою мовного відокремлення; відзначається головним чином наявністю слів, незрозумілих для сторонніх. Лірницьке арго: дулясник – вогонь; кеміть – ніч; крисо – м’ясо, кунсо – хліб.

Останнім часом все більше вживається термін сленг.

Сленг (з анг. – жаргон) – жаргонні слова або вирази; розмовний варіант тієї чи іншої соціальної або професійної групи (фактично те саме, що й жаргон).

 

Тема 1. Лексичні норми української мови.

ЛЕКСИКОЛОГІЯ ЯК НАУКА.

Словниковий склад мови.

Українська мова, як і будь-яка інша, складається із слів. СЛОВО — найменша самостійна і вільно відтворювана в мовленні відокремлено оформлена значеннєва одиниця мови, яка співвідноситься з пізнаним і вичленованим окремим елементом дійсності (предметом, явищем, ознакою, процесом, відношенням та ін.) і основною функцією якої є позначення, знакова репрезентація цього елемента — його називання, вказування на нього або його вираження.

Усі слова, вживані в ній, становлять її ЛЕКСИКУ, або словниковий склад. Розділ мовознавчої науки, об’єктом якого є вивчення словникового складу мови, називається ЛЕКСИКОЛОГІЄЮ.

Предметом вивчення лексикології є обсяг і характер словника, що властивий українській мові в її літературному вияві на сучасному етапі існування й розвитку.

До компетенції лексикології належить загальне вивчення словника мови, всебічне вивчення лексичних значень слів, уживаних у ній, розкриття всієї складності й багатогранності цих значень, зокрема таких, як первинне й вторинне, пряме й переносне, конкретне й абстрактне; слова однозначні й багатозначні, омоніми й пароніми, синоніми і антоніми… До її завдань належить також вивчення словникового складу сучасної української літературної мови з погляду його походження, загальна експресивно-стилістична характеристика сучасної української лексики, можливостей її вживання в різних мовних ситуаціях і в різному словесному оточенні, визначення її активних і пасивних компонентів, а також найважливіших процесів, що відбуваються в ній на сучасному етапі.

Вихідною передумовою тут є положення про те, що лексика не становить механічної сукупності слів, а являє собою певну систему, елементи якої співвідносні і взаємозв’язані, підпорядковані внутрішнім закономірностям цієї системи.

Лексика української мови надзвичайно багата. Вона дає змогу назвати найтонші відтінки душевних переживань, найскладніші наукові поняття, найрізноманітніші стосунки між людьми. Сучасна освічена людина в своєму словниковому запасі - активному й пасивному - має близько 7-8 тисяч слів рідної мови (більш-менш точно розуміє їхнє значення).

Центральною одиницею мови є слово. Кожне слово в мові має одне або кілька значень. За значеннями слова бувають:

а) повнозначні, які називають предмети (у широкому розумінні: людина, учитель, ведмідь, земля, дощ, думка); їхні ознаки (розумний, добрий, свіжий, теплий, сім, двадцять перший), дії або стан предметів(працювати, сидіти, міркувати, чорніти); обставини дії (швидко, глибоко, праворуч, навмисне, згарячу);

б) вказівні, які не називають предметів та ознак, а лише вказують на них і стають зрозумілими тільки в контексті, тобто у поєднанні з іншими словами: (він, той, такий, стільки), (сім, двадцять чотири, мільйон); (ох, ах):

в) службові слова, які вказують на різні зв'язки між предметами, ознаками та діями (на, з, під), (і, тому що, або), (навіть, ось, же).

Слова поділяються:

а) за походженням - на українські й іншомовні;

б) за кількістю значень - на однозначні й багатозначні;

в) за сферою вживання - на загальновживані й вузьковживані;

г) за стилістичним забарвленням - на стилістично нейтральні й стилістично забарвлені;

ґ) за взаємними відношеннями -на антоніми, синоніми, омоніми, пароніми.

До складу мови входять також фразеологізми й крилаті вислови.

 

Лексика мови систематизується у словниках різних типів.