Державні і міжнародні органи

Регулювання підприємницької діяльності практично здійснюють державні органи законодавчої і виконавчої влади – Верховна Рада України, Кабінет Міністрів, Національний банк, Міністерство зовнішньоекономічних зв’язків і торгівлі, Державне управління митного контролю.

До компетенції Верховної Ради України належить таке:

§ прийняття, зміна і скасування законів стосовно зовнішньоекономічної діяльності;

§ затвердження основних напрямків зовнішньоекономічної політики України;

§ розгляд, затвердження і зміна структури органів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності;

§ ратифікація міжнародних договорів України;

§ затвердження нормативів обов’язкового розподілу валютного виторгу між державою та місцевими органами влади, ставок і умов оподаткування, митних тарифів, зборів і процедур щодо здійснення зовнішньоекономічної діяльності;

§ встановлення спеціальних режимів зовнішньоекономічної діяльності на території України;

§ затвердження списків товарів, експорт та імпорт яких підлягає ліцензуванню та квотуванню або забороняється.

Кабінет Міністрів України має такі повноваження:

§ здійснює конкретні заходи в галузі зовнішньоекономічної політики України відповідно до чинного законодавства;

§ координує діяльність міністерств, державних комітетів і відомств щодо регулювання і здійснення зовнішньоекономічної діяльності; узгоджує роботу торговельних представництв України за кордоном;

§ приймає нормативні акти з питань зовнішньоекономічної діяльності у випадках, передбачених чинним законодавством України;

§ проводить переговори та підписує міжурядові договори (угоди) з питань зовнішньоекономічної та спільної підприємницької діяльності, забезпечує їх виконання всіма органами, підпорядкованими Кабінету Міністрів України;

§ забезпечує складання платіжного балансу, валютного плану, а також реєстрацію міжнародних спільних підприємств;

§ здійснює заходи, спрямовані на раціональне використання Державного валютного фонду України.

Національний банк України:

§ забезпечує здійснення і належне використання золото – валютного резерву України та інших державних цінностей, що використовуються у міжнародній підприємницькій діяльності;

§ представляє інтереси України у відносинах з банками інших держав, між банками та іншими фінансово – кредитними установами, а також укладає відповідні міжбанківські угоди;

§ регулює курс національної валюти України стосовно грошових одиниць інших країн;

§ здійснює облік і розрахунки по виданих та отриманих кредитах, операції з централізованими валютними ресурсами, що надаються йому Державним валютним фондом України.

Міністерство зовнішньоекономічних зв’язків і торгівлі України:

§ забезпечує проведення єдиної зовнішньоекономічної політики у процесі виходу суб’єктів господарювання на зовнішній ринок, координацію їхньої діяльності у сфері міжнародного бізнесу;

§ контролює виконання всіма суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності законів та міжнародних договорів України;

§ здійснює заходи нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності суб’єктів спільного підприємства.

Процеси інтернаціоналізації підприємств і країн відбуваються регулюючої участі певних міжнародних союзів, співтовариств, а також конкретних міжнародних організацій. Основні міжнародні організації фінансово – економічного спрямування, що здійснюють певну сукупність функцій щодо регулювання і розвитку спільної підприємницької діяльності, представлені у таблиці 9.2. У сукупності вони здатні допомагати сфері міжнародного бізнесу вирішувати його актуальні, насамперед фінансові та інші економічні проблеми.

Методи, форми та рівні

Регулювання міжнародної підприємницької діяльності має здійснюватися за допомогою певної сукупності методів, форм і конкретних інструментів на різних рівнях просторового поля (мал. 7).   

Правові методи мають відповідне інституційне забезпечення і охоплюють цивільне та процесуальне право, державний арбітраж тощо. Розширенням і продовженням правових треба вважати адміністративні методи, котрі юридично визначають господарську суб’єктивність МСП, регламентують форму власності майна та результатів діяльності, а також процедурний механізм розв’язування конфліктних соціально – економічних ситуацій в судовому порядку. Економічні методи реалізуються у системі підприємницької діяльності наданням кредитів і дотацій, здійсненням податкової політики та інших фінансово – економічних операцій регулюючого спрямування. Соціально – психологічні методи мають бути орієнтовані на формування певної ідеології, типу менталітету громадян України і суспільства в цілому за допомогою існуючих державних інституцій. При цьому варто зазначити, що методи регулювання міжнародної спільної підприємницької діяльності надають очевидний пріоритет правовим методам як основі формування і функціонування інших механізмів управління такою системою господарювання.

На національному рівні система регулювання міжнародної спільної підприємницької діяльності має включати такі елементи:

1) форми іноземних інвестицій;

2) вимоги до результатів діяльності іноземного партнера;

3) трансферт (репатріація) прибуток іноземного інвестора;

4) інвестиційні пільги та обмеження;

5) гарантії дотримання прав іноземного партнера.

Іноземними інвесторами називаються конкретні цінності, що вкладаються безпосередньо іноземними партнерами в об’єкти підприємницької діяльності з метою отримання прибутку (доходу) або досягнення інших цілей, тобто довгострокові вкладення капіталу в різні галузі економіки і сфери діяльності. Проте існують певні варіації стосовно окремих їхніх видів: різноманітні майнові та інтелектуальні цінності, цінні папери, торгові марки тощо.

Вимоги до результатів діяльності іноземного партнера зумовлюються передовсім цілями країни, що приймає, і визначається диференційовано за певними ознаками. До останніх можна віднести: частку вітчизняного партнера, спрямованість ринку, масштаби діяльності, рівень імпортної технології, необхідність підготовки кадрів відповідного фаху і професійної спрямованості.

Трансферт (репатріація) прибутку іноземного інвестора, як правило, має включати такі регулюючі заходи: обов’язкове створення резервного фонду зі зберіганням його у банку країни, що приймає; фіксація розміру трансферного капіталу і прибутку відповідно до правил валютного регулювання та угод про валютне співробітництво. Допускається також режим вільного переміщення капіталу.

Практика інвестиційних пільг та обмежень може передбачати:

· факторні пільги (субсидії підприємствам, гарантовані та пільгові позики, звільнення від податків та їх часткове повернення, застосування прискореної амортизації);

· спеціальні заходи щодо обмеження діяльності іноземних партнерів і контролю за нею.

Система гарантій дотримання прав іноземних партнерів звичайно охоплює такі гарантійні заходи: залучення у вітчизняне правове поле; дотримання існуючих пільг протягом (як мінімум) інвестиційного циклу; відмова держави від важелів конфіскаційного характеру.

На міжнародному рівні звичайно регулюються:

1) ідентифікація інвестицій та інвесторів;

2) умови імпорту і заохочення іноземного капіталу;

3) вимоги до здійснення спільної підприємницької діяльності;

4) переведення платежів (коштів);

5) розв’язання суперечок господарського характеру;

6) норми поведінки іноземних партнерів.

При ідентифікації інвестицій та інвесторів важливо визначити не лише усталені форми інвестицій, а й ті, що можуть з’явитися після укладення угоди або підписання договору (контракту). Необхідно також зафіксувати ті юридичні особи, котрі вважаються національними суб’єктами кожної країни – учасниці відповідної угоди.

Умови імпорту іноземного капіталу мають визначити порядок регулювання розміщення інвестицій (загальними нормами права чи спеціальними режимними документами). Однією з таких важливих умов може бути політика „відкритих дверей” держав – партнерів у спільній підприємницькій діяльності. Що ж до заохочення інвестицій, то більшість міждержавних дво- та багатосторонніх угод передбачає відповідні зобов’язання насамперед країни, що приймає стосовно стимулювання іноземних інвестицій. В окремих міждержавних угодах країна базування може взяти на себе зобов’язання проводити політику заохочення експорту підприємницького капіталу.

Вимоги до здійснення спільної підприємницької діяльності можуть стосуватися найму на роботу місцевого персоналу, використання певних джерел кредитування та надання необхідної інформації. Вони звичайно регулюються чинним законодавством країни, що приймає.

Процедурний механізм переведення платежів (коштів) є важливим елементом угоди, що складається між іноземними і вітчизняними партнерами. У такій угоді країна базування прагне конкретні та достатні гарантії щодо безперешкодного переведення коштів, а також використання відповідної валюти і термінів переведення.

Розв’язання суперечок господарського і фінансового характеру звичайно здійснюється компетентним судовим чи адміністративним органом країни, що приймає. Якщо суперечка є достатньо складною, то зарадити справі може Міжнародний центр урегулювання інвестиційних суперечок. Варто додати, що Міжнародний центр видає збірник „Інвестиційне законодавство країн світу”.

Норми поведінки іноземних партнерів передбачають формування загальних понять, принципів і норм, яких мають дотримуватись іноземні підприємці та які сприяють створенню позитивного іміджу зарубіжної фірми у країні, що приймає.

На наднаціональному рівні в рамках інтеграційних угруповань регулювання спільної підприємницької діяльності здійснюється складнішими угодами, які фіксують взаємовідносини між багатьма країнами. Таке регулювання підприємництва відбувається у випадках, коли забезпечується вільний рух капіталів, гармонізується економічна політика країн – учасниць, ефективно працюють відповідні наднаціональні інституції. До таких належать, наприклад, Європейський інвестиційний банк, що функціонує в межах Європейської Ради і за п’ять років свого існування здійснив фінансування кількох десятків тисяч промислових об’єктів у сфері розвитку інфраструктури та підтримки малого бізнесу.

 

4. Транснаціональні корпорації..

 

Сучасний розвиток капіталістичної економіки характеризується всі ростом концентрації, що збільшується, виробництва і капіталу як на рівні окремих підприємств, так і на рівні корпорацій. Транснаціональні корпорації – це гігантські монополії, що здійснюють виробничу, дослідницьку, торговельну, фінансову діяльність на світовому капіталістичному ринку.

У доповіді Центра по ТНК при ООН (1983 р.), аналізуючи характер росту  ТНК автори відзначили що, закордонні операції ТНК росли швидше, ніж їх  діяльність у країнах базування. Так у 1980 р. частка продажів закордонних  філій в обсязі продажів ТНК склала 40% проти 35% у 1976 р. Іншим прикладом може служити наступне: з 1974 – 1979 р. середньорічний приріст промислового виробництва розвитих країн складав близько 2,1 %. За той же період прямі закордонні інвестиції монополій зростали в рік на 17 – 18%. Усе це свідчить про безперервний розвиток структури філіальної мережі.

Ріст операцій ТНК зв'язаний з їхнім прагненням забезпечити інтернаціоналізацію міжнародних економічних зв'язків, тобто перетворити міжнародні ринкові відносини у внутрі фірмові шляхом об'єднання в рамках однієї компанії підприємств, що знаходяться в різних країнах.

Результат: 1979-1981р. виплати закордонних філій своїм батьківським компаніям склали 4/5 усіх надходжень США за експорт технології; у 1977р. більш 1/3 товарного експорту й імпорту США приходилося на внутріфірмові постачання ТНК.

Політика країн, що розвиваються, стосовно ТНК спрямована на «максимальне можливе узгодження припливу іноземного капіталу і технології з рішенням першочергових економічних задач[1]». Саме тому у своїй політиці стосовно ТНК країни, що розвиваються сполучать обмежувальні і стимулюючі міри; направляти іноземні капітали в конкретні області, більш гнучко регулювати діяльність ТНК.

 

1.1 Переваги ТНК.

 1. ТНК – джерело високої ефективності виробництва, тому що на них

працює ефект масштабу.

 2. ТНК різко розширюють сировинну базу, за рахунок залучення ресурсів з

філій, як наслідок цього стабільність виробництва.

 3. ТНК може, перекидаючи своє устаткування з країн з більш високим

рівнем розвитку, у країни з менш високим. Як наслідок цього

продовжується термін функціонування устаткування, «подвійна» окупність

устаткування.

 4. ТНК використовує більш зроблену, гнучко набудовану робочу силу.

Відбувається розширення властивостей і якостей РС.

 

1.2 Взаємодія ТНК і уряд.

 

Уряд сприяє ТНК у такий спосіб:

1. Є спільником у розвитку науково-технічного потенціалу ТНК (40% капіталу на НИОКР у ТНК вносить уряд).

2. Уряд готує кадри у своїх закладах для ТНК.

3. Уряд розробляє, реалізує такий комплекс законів, що захищає ТНК від конфліктів.

4. Уряд створює вигідну законодавчу базу для ТНК.

 

ТНК для держави:

1. Основний платники податків.

2. ТНК веде таку політику, відповідно до якої дотримуються    національні інтереси.

 З усього вище сказаного можна зробити висновок, що між ТНК і державою виникає система взаємного контакту.

 

2. Організація керування ТНК.

 

2.1 Керування транснаціональними корпораціями. Три характерних етапи розвитку.

На основі висновків американських фахівців в області керування Дж. Стопфорд і Л. Уэлс, що вивчали організаційні зміни в структурі фірм у процесі росту американських корпорацій і перетворення їх у ТНК, виділяють три типових фази розвитку. Перша фаза. Розмір фірми невеликий, вона керується одним менеджером. У зв'язку з відсутністю інших основних управлінських рівнів успіх діяльності усієї фірми в значній мірі залежить від його особистих здібностей і активності. Однак у міру росту фірми виникає необхідність передачі президентом частини управлінських функцій на більш низький рівень, оскільки він один не в змозі справитися з зростаючим обсягом роботи. На фірмі створюються функціональні відділи: по виробництву продукції, продажам, фінансам і т.д. Кожний з керуючих цими відділами підкоряється безпосередньо президентові фірми. Подібне структурна зміна розглядається як початок другої фази розвитку фірми. Як правило, у цей перехідний період фірма продовжує залишатися щодо невеликої і робить обмежену номенклатуру продукції.

Друга фаза. Структура другої фази дозволяє фірмі забезпечити значний ріст за рахунок збільшення виробництва продукції й організації її збуту в межах внутрішнього ринку. Розвиток структури приводить до поділові кожного функціонального відділу на кілька підвідділів або груп. Однак нова структура, незважаючи на збільшення рівнів керування, залишає незмінним основний закладений у ній принцип функціональної відповідальності. Головну особливість другої фази розвитку фірми з управлінської точки зору складає те, що менеджер фірми і функціональні відділи продовжують залишатися основними елементами схеми керування.

Фірми, що знаходяться на другій стадії розвитку, часто роблять продукцію однієї номенклатури і тому зберігають стабільність операцій. Ріст фірм відбувається, як правило, у результаті вертикальної інтеграції. Наприклад, сталеливарна компанія стає власником залізорудних рудників. Таке розширення не порушує сформованих зв'язків між функціональними підрозділами фірми. Структура другої фази розвитку фірми, як відзначають прихильники стадійного розвитку, може бути надзвичайно ефективна з погляду раціонального використання ресурсів фірми і координації функцій. Однак, на їхню думку, такі фірми випробують серйозні труднощі в розвитку нових напрямків через недолік висококваліфікованих генеральних керуючих, здатних організувати виробництво нових видів продукції.

Третя фаза. Додавання виробничих ліній для випуску нових видів продукції або вихід на нові ринки порушує сформована рівновага структури. Оперативні підрозділи, не володіючи достатньої компетенцією, не можуть приймати рішення по цілому ряді питань і направляють їх генеральному керуючому. Останній, будучи не в змозі вирішувати всі питання сам, змушений зробити радикальні зміни в структурі керування фірми для того, щоб змінена структура відповідала новим умовам. Рішення фірми про введення нової структури керування може розглядатися як початок третьої фази (стадії) розвитку фірми.

 Прихильники концепції фазного переходу виділяють кілька аспектів, розходження, що характеризує, між другою і третьою стадіями розвитку корпорації. По-перше, організація виробничого відділення на третьої стадії як би копіює структуру усієї фірми на другій її стадії. По-друге, кожне відділення розглядається як центр прибутків, що дозволяє оцінювати ефективність його діяльності окремо від діяльності інших відділень. По-третє, функції президента на третьої стадії істотно змінюються: він майже не займається координацією повсякденної діяльності підрозділів і зосереджує основне увага на стратегії розвитку корпорації і на досягненні балансу між її різними відділеннями. По-четверте, на другій стадії визначальної є розходження у функціях між структурними елементами схеми корпорації, а на третьої – розходження в продукції, що випускається. По-п'яте, структура третьої стадії передбачає наявність у центральній конторі декількох відділів і груп, що здійснюють планувальні, контрольні, інформаційні і консультативні функції, що відносяться до діяльності всієї корпорації в цілому.

 Подібна структура в диверсифікованої корпорації дозволяє збільшувати або зменшувати число виробничих відділень без якого або впливу на роботу інших. З цього випливає, що структура третьої стадії дає можливість корпорації настільки широко диверсифікувати свою виробничу діяльність, що вона може оперувати в декількох різних галузях промисловості одночасно.

 

 2.2 Розвиток закордонних операцій: 2 етапи.

 

Вихід за рубіж відбувається через загострення конкуренції, пошуку нових методів економічного переділу існуючих і захоплення нових ринків, прагнення розширювати виробництво з метою одержання максимальних прибутків. Тиск із боку іноземних і місцевих конкурентів на закордонних ринках, погроза їхньої втрати змушували батьківську корпорацію створювати філії за кордоном з метою зниження виробничих витрат, збереження і розширення ринків. Цю операцію, що одержала назву «заміщення імпорту», автори концепції фазного переходу розглядають як перший крок на шляху перетворення фірми в ТНК. Іншою причиною, що спонукала створювати виробничі філії за кордоном, вони вважають необхідність захисту внутрішнього ринку від імпорту дешевої іноземної продукції, який приводив до зниження обсягу продажів і прибутків на внутрішньому ринку.

Друга фаза розвитку закордонних операцій характеризується їх організаційною консолідацією і створенням у структурі корпорації закордонного виробничого відділення. Це відділення розглядається як самостійний підрозділ корпорації. Задачами міжнародного

 відділення є загальне керівництво і координація діяльності дочірніх філій корпорації. Міжнародне відділення може бути утворене або на другий, або на третій стадії розвитку корпорації. Однак, велика частина фірм, як указує Дж. Стопфорд, створювали міжнародне відділення вже після того, як структура, що відповідає третьої стадії розвитку

 корпорації, була прийнята батьківською фірмою для операцій на внутрішньому ринку країни її походження. На думку Стопфорда, корпорація переходить у категорію ТНК, коли структура і характер операцій міжнародного відділення починають відповідати третьої стадії розвитку корпорації на внутрішньому ринку.

Варто сказати, що велика корпорація, якщо вона у відповідності з своєю стратегією розширює міжнародні операції, не може не удосконалювати постійно свою структуру організації і керування, так як д цьому неї змушує міжнародна конкуренція. Чим більше значення для фірми здобувають операції на міжнародному ринку, тим скоріше відбувається процес розвитку «зовнішньої» структури фірми в глобальну.

 

2.3 Види управлінських структур.

 

Американський фахівець з керування У. Думсза відзначає, що в залежності від конкретних особливостей ТНК корпорації застосовують наступні види глобальних управлінських структур: міжнародне відділення; міжнародне відділення, виділюване в окрему дочірню фірму (така схема прийнята в IBM); функціональні (лінійні) відділення; відділення по виду продукції, що випускаються; регіональні відділення. Він указує, що серед американських корпорацій найбільше поширено структуру, що характеризується наявністю міжнародного відділення, що може входити поряд з іншими підрозділами в склад головної батьківської корпорації або може бути виділене в окрему фірму. Це порозумівається тим, що централізоване керування основними підприємствами на внутрішньому ринку і усіх філіях за кордоном роздільно по функціях, видам виробленої продукції і регіонам і зв'язане с великими труднощами, оскільки вимагає об'єднання керування операціями на внутрішньому і зовнішньому ринках в одному підрозділі під єдиним керівництвом. Думсза вказує, що знайти керівників, добре знаючих не тільки функціональні тонкості, але і весь комплекс проблем, стосовних до діяльності кожної закордонної філії, з огляду на масштаб операцій, украй важко.

Саме тому міжнародні операції і виділяються в окремий блок (міжнародне відділення). Усередині такого відділення керування будується по функціям, видові продукції, що випускається, географічній ознаці (по країнам або регіонам).

 

 2.4 Еволюція закордонної структури фірм як наслідок їх розвитку в ТНК.

 

Американські економісти Дж. Мак-Дональд і Г. Паркер виділяють чотири основних етапу еволюції «зовнішньої» структури фірм у процесі їхнього розвитку в ТНК:

1. Здійснення експортно-імпортних операцій. Загальний стиль організації виробництва і керування на підприємствах фірми   змінюється вкрай незначно;

2. Продаж ліцензій і передача технології фірми в інші країни. На методи керування ця діяльність робить дуже невелике вплив;

3. Початок закордонних інвестицій. Наприклад, будівництво складальних   підприємств і підприємств виробничого циклу. Такі підприємства можуть бути або спільними (змішаними), або цілком належати батьківській фірмі. Далекість філій і   специфіка їхньої діяльності робить актуальним надання їм великих прав у рішенні різного роду питань. Тому до кваліфікації управлінських кадрів, їхньому підборові, призначенню,   індивідуальному стилеві керівництва і т.п. пред'являються вимоги, які виходять з обліку комплексу факторів (політичного, економічного, адміністративного, культурного й іншого   характеру), що діють у масштабі визначеної країни або регіону;

4. Істотне збільшення закордонних інвестицій. Частка капіталовкладень у закордонні операції, а також прибуток від них у загальних показниках діяльності корпорації різко зростають. На цьому етапі, на їхню думку, корпорацію вже можна відносити до   категорії «глобального підприємства», тобто ТНК, оскільки «зовнішня» структура корпорації відбиває глобальний підхід до розміщенню й організації виробництва, здійсненню фінансових і валютних операцій, керуванню продажами, вивченню ринку і т.п.

 

Позитивні риси діяльності ТНК:

1. Організація філій, дочірніх компаній там, де вони «більше усього потрібні».    Росте зайнятість населення, ринок наповняється продукцією, необхідної споживачеві, і т.д.

2. Підвищення податкових надходжень у результаті діяльності ТНК.

3. Постійний прогрес діяльності ТНК. ТНК витрачають на НИОКР більше  засобів, чим деякі держави.

 

Негативні риси діяльності ТНК:

 1. ТНК, маючи сильний вплив на економіку країни, може в ряді випадків протидіяти їй, відстоюючи свої інтереси.

 2. Часто ТНК намагаються «обійти» закон (укриття доходів, перекачування          капіталу з однієї країни в іншу).

3.   Установлення монопольних цін, що дозволяють витягати надприбутку.

4.   Диктат умов, що ущемляють інтереси країни.

 В даний час щорічні іноземні інвестиції ТНК значно перевищують обсяги міждержавного кредитування. Завдяки своїм капіталовкладенням ТНК сьогодні є в кожній галузі світового господарства.

 

Список ВИКОРИСТАНОЇ літератури.

 

 1. Абрамычев А.В., Лихачов О.Б. «ТНК: проблеми керування і господарювання», Москва, «Знання», 1991 р.

2. Уро-ран, Наукові доповіді. Цыганов С.И. «Транснаціональне підприємництво в країнах, що розвиваються,». 1990р.

3. Миронов А.А «Концепції розвитку транснаціональних корпорацій», Москва, «Думка», 1981 р.

4.  И.В. Зубарєв, И.К. Ключників «Механізм економічного росту транснаціональних корпорацій», Москва «Вища школа», 1990р.

5. Безруков О.В. «Державне регулювання діяльності монополій у ЄЕС», Москва, «Наука», 1982 р.

6. «Сучасні транснаціональні корпорації»: статистичний довідник, отв. ред. Солюс Г.П., Москва, «Думка», 1983 р.

7. Томилов П. С. Лекції по «Світовій економіці» курс 2-ий 1998р.