Суспільно-політична термінологія

У кожну епоху термінологія прагне до єдності. Така єдність – запорука взаєморозуміння учених і одна з умов подальшого наукового прогресу. Наука, а значить і її найважливіші терміни, прагнуть бути однаково прийнятні для всіх класів суспільства. Коли ж наука зберігає відбиток класової приналежності, про неї говорять, що вона включає в себе «ідеологічний момент».

Суспільно-політичний термін як виразник суспільно-політичного поняття розкриває (або допомагає розкрити) його суть у результаті того, що за кожним суспільно-політичним терміном стоїть певне визначення, пов'язане з відповідною ідеологічною концепцією. Класовооцінну вагу семантичної сутності терміна, її зіставлення із соціальною реальністю не можна не враховувати при вивченні історії формування і функціонального розповсюдження всіх різновидів терміносистем суспільного призначення.

Під суспільно-політичною термінологією розуміємо відкриту систему номінативних одиниць, різних за походженням, які спеціалізовані лексично (створені або запозичені терміни), семантично (загальновживані слова, що отримали термінологічне значення) і фразеологічно (новостворені словосполучення номінативного характеру) для вираження понять, що відбивають сферу суспільно-виробничого, політичного життя нації.

Розвиваючись, ця система постійно змінюється, однак, склавшись як ціле у певний період, на кожному подальшому етапі виступає як діалектична єдність.

Генетично суспільно-політична лексика сягає ще у період Київської Русі. Розвивається вона вже тоді, коли князь Володимир Великий політично об'єднав роз'єднані князівства русичів (русів). Свідченням є ті лексеми, які знаходимо у «Поученні дітям» В. Мономаха, «Хожденії ігумена Даниїла», «Київському літописі» та пізніше — «Галицько-Волинському літописі», «Руській правді» тощо.

Звичайні слова у названих текстах набували специфічного характеру, причому цей лінгвальний процес супроводжувався формуванням нових понять, що вступали між собою у парадигматичні відношення, утворюючи своєрідні мікросистеми. Так, у «Руській правді» (1282) слова головник (убивця) і видок (свідок), вира (штраф за вбивство) і вирник (збирач вири), ремственник і купець уже зв'язуються у вузол суспільно-політичної лексики.

На ранніх етапах розвитку письменства в українській мові можна виявити пласт лексики, який у пам'ятках нехудожнього тексту (а втім, і деяких жанрах художньої літератури) має термінологічні риси і який у ході століть стабілізується внаслідок діяльності письменників, уживання в державних документах, функціонування у пресі і т. д. При цьому процес супроводжується постійним його поповненням, уточненням, звільненням від старих елементів тощо. Так, в історії формування української суспільно-політичної термінології важко переоцінити роль Т. Шевченка. Уміння поета висловлювати глибинну структуру національних слів і використовувати їх (для розширення діапазону семантичного вживання) у поєднанні з інтернаціоналізмами значною мірою зумовили подальший розвиток української лексики в напрямі її стилістичної диференціації. Маємо на увазі передусім слова, як ось: народ, республіка, свобода, патріот, стратег, вольнодумствувати, заробіток та ін., широко вживані в поезії Кобзаря.

Якщо зіставити сучасний стан суспільно-політичної лексики української мови з її давнім станом (наприклад, у ХІV-ХVI ст.,), то легко виявити слова і словосполучення, які у результаті зникнення старих реалій повністю вийшли з ужитку. Ось деякі з них: люди посполиті, тать, окружник,, подсудок, тестамент, ґвалт.

Спостереження показують, що слова, які впродовж віків зберігають кореневу морфему, надалі можуть оформлятися іншими суфіксами, не втрачаючи здебільшого старого значення. Наприклад, у «Словнику української мови» П. Білецького читаємо: ремество (сучасне ремесло), своєволенства (сучасне свавілля;), обоьязательство (сучасне зобов'язаність). Важливо, що у сучасній суспільно-політичній лексиці української мови збереглося багато слів, які беруть початок із таким самим значенням із давнього періоду: оборот, таємниця, ціна, доход, жалоба, товар, продаж, мито і т. д.

Спрацьовує той фактор, що мова довговічніша за будь-які форми суспільної організації.

Трансформація старих суспільно-політичних термінів відбувається природним шляхом — успадкуванням лексики одних поколінь наступними. При цьому, звичайно, відбувається відбір старих і узвичаєння нових слів письменниками, вченими, особами, що мають причетність до державного керівництва, журналістами та ін.

В історії слов'янських мов є, однак, феномен, що заслуговує на особливу увагу при спостереженні над становленням суспільно-політичної термінології. Маємо на увазі цілеспрямовану роботу під керівництвом відомого діяча чеського і словацького національних рухів у першій половині XIX ст. — Павла-Йозефа Шафарика.

В Австрії й Угорщині проживали повністю та частково слов'янські народи: чехи, словаки, серби, хорвати, словенці, поляки, українці. Для гнучкішого керівництва державою адміністрація Франца Йосифа (австрійського імператора з 1848 р. та одночасно з 1867 р. угорського короля з династії Габсбургів) прийняла рішення про впорядкування управлінської термінології державних документів, що виходили німецькою та слов'янськими мовами. Ця велика робота проведена відомими на той час слов'янськими вченими Карелом Ербеном, Яковом Головацьким, Вуком Караджичем, Францом Міклошичем, з якими працювали и інші славісти. Комісія, що складалася з п'яти секцій, приступила до роботи у травні, 1849 р., а вже у 1850 р. вийшла перша книга, що включала німецько-чеську (і словацьку) термінологію: Juridisch politische Ter-minologie fur die slawrschen Sprachen Osterreichs Deutsch bodemische  Separatausgabe. Wien, 1850. Згодом побачили світ аналогічні видання іншими мовами.

Керівник комісії П.-Й. Шафарик у передмові до першої книги пояснив принципи відбору матеріалу і методи його обробки. Секції, що проводили роботу у тісній співпраці, прагнули включите у корпус національних термінологій такі слова, які за етимологією і зовнішньою формою були б подібні до всіх слов'янських мов Австрійської імперії. Допускалася термінологізація слов'янських слів загального вжитку. В усіх випадках перевага віддавалася термінам з більшою частотністю вживання (при наявності термінів-синонімів), причому не включалися наявні у мовах іншомовні запозичення (прямі і перекладні), якщо вони були вже адаптовані.

У передмові наведено використані запозичення і власне слов'янські слова. Зокрема, в українському (русинському) виданні в передмові вказується, що немає смислу заміняти українськими словами терміни грунт, директор, докторат, доместикальний, жандарм, комісія, контроля, фабрика, фонд, чини та інші запозичення. Автор передмови (до речі, він себе не назвав) висловився за обмежене прислуховування до пуристських рекомендацій.

Секції намагалися творчо підходити до відбору слов'янської запозиченої лексики: при доборі відповідників німецькому термінові враховували широкий контекст, можливі переклади у конкретних випадках. В українському варіанті аналізованого словника нерідко знаходимо три і чотири відповідники одночасно одному німецькому термінові: Akzise — споживане, акциза;; — право-тар, адвокат; Agent — єднатель, діловщик, агент; Аnar-chie— безначальство, безряд, безлад; Bevolkerung — людяність, жительство; Zensur — цензура, осуд; Eigentum — власність, властительство; Gewerbschaft — промислово-вецтво, промишленичество, ремісництво; Handel — торгівля, купля, купіцтво (гендель); Journal — денник, дневник; Klage — скарга, жалоба, позив; Pension— вислуга, вислуженина, вислужене, пенсія; Мeuterei — бунт, мятеж; Рагtei — сторона, сторонництво.

Частіше, як у інших, в українському словнику зустрічаються описові переклади німецьких термінів: Аdaption — прицятціє за дитя; Gewerbe— спосіб до життя.

Щодо збереження чи відхилення інтернаціоналізмів і просто слів іншомовного походження, то у німецько-українському словнику надмірного їх уникання не спостерігаємо. Поруч зі слов'янськими утвореннями частіше, як у інших словниках, паралельно подаються запозичені терміни (акциза, адвокат, агент, арешт, капітал, цензура, дирекція, гендель, журнал, облігація, пенсія, прокурор, су бординація.

Характерним для українського зібрання юридично-політичних термінів є те, що в нього, всупереч сподіванням, включали не лише типові західноукраїнські слова, а и використовували велику кількість термінів, що вживалися у східних областях України. Маємо на увазі слова, як ось: народ, господарство, позичка, власність, самовласті, опіка, користолюбіє, самозакоханість, темниця, жалоба, рада, отечестволюбіє, право, безправність, підданство, голосування тощо.

Не завжди синонімія термінів, подана у словнику, відповідає вимогам інструкції: визначити значення терміна, використовуючи при цьому контекст. Так, неможливо встановити, чи є відповідниками німецькому термінові українські обрада, нарада. Не може, здається, викликати сумніву твердження про те, що в українському словнику скарга, жалоба, позив не в усіх випадках могли еквівалентно замінювати один одного.

Сформульована Шафариком вимога кодифікувати ті терміни, які звучать однаково чи подібно, втілена у життя не була. Виявилося, що слів майже однакової побудови і майже однакового звучання (наприклад: einstimig - українське: одноголосий, чеське: jednohlasny, сербське і хорватське jедногласан), які б могли ідентифікувати інтерслов'янські термінологічні системи, у всіх слов'янських мовах не так уже й багато.

Головним чином кодифікуються ті терміни, що вживалися вже раніше (власні і запозичені). В основу нових слів, вводилися корені, які у кожній окремій національній слов'янській мові несли ідею німецького слова-взірця. Наприклад: німецьке Agent, латинська основа якого була зрозумілою кожному укладачеві словника. Оскільки латинське аgо означало роблю і дію, то в слов'янських мовах були створені українське діловщик, чеське jedatel (jednati — «діяти»), сербське і хорватське, справник (правити — «робити»).

Німецько-рутенський словник юридично-політичної термінології, що ввійшов у серію «Juridisch-politische Terminologie fur diе slawischen Sprachen osterreichs», зіграв важливу роль у подальшому розвитку і кодифікації суспільно-політичної лексики в слов'янських мовах. Це була перша колективна праця, яка допомогла майбутнім славістам-термінознавцям користуватися і позитивним, інегативним досвідом тих, хто стояв біля витоків термінографічної практики у слов'янознавстві.

Суспільно-політична лексика в українській мові поступово стабілізувалася, конкретизувалася, набувала щораз системнішого характеру, по-новому кодифікувалася у зв'язку з новими суспільно-політичними віяннями, прагненнями до соціального и політичного самоутвердження її носіїв.

Становлення суспільно-політичної термінології нової української мови було нелегким, довгим, багато в чому не подібним, на процеси в інших слов'янських мовах. Умови бездержавності, постійні дискримінальні заходи стосовно української мови і в Росії, куди входила Наддніпрянщина, і в Австро-Угорщині, в якій знаходилася Наддністрянщина, як і різного роду реакційні тенденції у розв'язанні мовних питань - все це стримувало розвиток української загальнонаціональної мови, отже, і її термі­нології.

I все-таки основа для розвитку української суспільно-політичної термінології в XIX ст. уже склалась. Упродовж XIX ст. словниковий склад української мови переживав справжню революцію. Взаємодія споріднених літературних мов, літературні контакти, передусім міжслов'янські зв'язки у період національного відродження відчутно збагатили лексичний склад української мови. Соціально- історичні умови, що впливали на особливості мовної ситуації в Україні, багато в чому визначали характер розвитку її суспільно-політичної термінології.

3 середини XIX ст. спостерігається помітна активізація національно-визвольних прагнень українського народу, для якого питання мови набувало особливої гостроти й актуальності. Воно посідало чільне місце в ідеологічних і культурних програмах національно-визвольних рухів того часу.

Буржуазна революція 1848 р. у країнах Європи активізувала суспільно-політичну діяльність прогресивних сил в українському середовищі; стимулювала появу періодичних органів й інших видів друкованих видань українською мовою.

Таким чином, на Західноукраїнських землях створилися умови, хоч і обмежені, для розширення сфер функціонування української мови, виникла необхідність у виробленні відповідних функціональних стилів, передусім офіційно-ділового, газетно-публіцистичного, наукового. Постала проблема швидкого збагачення літературної мови суспільно-політичною, офіційно-діловою і виробничо-професійною лексикою. «Від результатів її розв'язання, — писав М. А. Жовтобрюх, — багато в чому залежав розвиток періодичної преси, організація шкіл з викладанням українською мовою, робота суспільних організацій».

Практична потреба розвитку й збагачення суспільно-політичної термінології української мови, активізувалася й розширила сфери діяльності культурно-просвітянських товариств науки. Так, Ставропігійське братство у Львові, Галицько-Руська Матиця (товариство для підтримки просвітянського й літературного руху рідною мовою) у 1850 р. звернулися із закликом до різних громадянських організацій, у якому серед інших висувалися вимоги взаєморозуміння в питаннях мови й правопису, прохання збирати маловідомі слова абстрактного характеру, що побутують серед людей.

Водночас у пошуках відповідних слів і висловів українські культурні діячі звертаються до пам'яток старовини, зокрема до «Руської правди», «Литовського статуту», починають друкувати у періодичних виданнях документи української актової мови XVIII ст.

Українська наукова мова впродовж XIX ст. розвивається передусім у плані суспільно-гуманітарних і менше — у плані природничих наук.

Спрацьовує історична традиція. Маємо на увазі суспільно-політичну, торговельну, економічну і юридичну термінолексику різного роду грамот часів Київської Русі, зокрема мову «Руської правди» (30-ті роки XI ст.). Правнича мова тоді вже була настільки розвиненою, що забезпечувала вимоги державно-політичного життя русичів і, крім цього, ті потенційні заряди, які дають імпульси по стійного термінотворення для закріплення нових понять.

Багатою була й суспільно-політична лексика часів козацтва. її нам подає «Словарь малорусской старины», укладений у 1808 р. В. Я. Ломиковським (вийшов у Києві в 1894 р.), де, як зазначає М. Грушевський у рецензії на даний словник, «уложені в порядку альфабетнім пояснення, переважно назв урядів Гетьманщини й термінології урядової, а також предметів побутових».

«Мова науки, - писав у журналі «Основа» П. Житецький, — не відразу створюється цілком так само, як і мова літератури; але остання випереджає своєю появою першу». Суспільно-політична термінологія української мови — яскраве свідчення цьому. Вона відразу стала на міцний живомовний грунт, що забезпечило перспективу її нормального зростання.

У середині XIX ст. галицька преса запозичувала з російської мови значну кількість слів соціально-політичного забарвлення: чоловічество, правительства, власть, безроботщя, народноде ржавіє, благодарность, мятежнік... Та більшість із цих термінів мала локальне функціонування і пізніше була витіснена термінами, що відповідають лексико-семантичній структурі української мови і є й власним надбанням: людство, безробіття, подяка і т. д. Немало російських запозичень, переважно прихованого характеру (структурні кальки і напівкальки), стали невід'ємною складовою частиною українського лексичного фонду.

Уживання польської мови в державних органах і суспільному житті, взаємодія польської і української мови, в усному спілкуванні, видання у Галичині впродовж багатьох десятиліть польської преси — все це сприяло проникненню полонізмів в українську суспільно-політичну термінологію середини XIX ст. Полонізмами того часу, що побутували у письмовому мовленні, можна вважати суспільно-політичні терміни вартість (wartosc), утримання (utrzymanie), роззброєння (rozbrojnie),   стоваришення (stowarzyszenie) у значенні «товариство», «партія», бунтування (buntowanie), приточити грамоти (przytoczyc), доноситель (donosiciel) у значенні «донощик», повяти ухвалу (powzigcuchwafe) у значенні «прийняти рішення», затягнути позичку (zacignosc pozyczkie) у значенні «взяти позичку». У той час постійно творяться українські суспільно-політичні терміни як результат перманентного розгортання потенційних можливостей мови: дрібне селянство, безробіття, дрібна власність, робоча сила і т. д.

Російська і польська мови, функціональні особливості яких уже склалися до 30 - 40-х років XIX ст., багато в чому визначили принципи розбудови української суспільно-політичної термінології, принцип організації публіцистичного тексту. Однак стержнево вона розвивала свої особливі шляхи еволюції, часом невиправдані внутрішньою структурою української мови, проте зумовлені історично: надмірне використання вузькодіалектних слів, слів побутового характеру, штучно ковані терміни, некритичне використання запозичень з інших мов, невдале структурне калькування, надмірна дублетність термінів, невідповідність визначуваному поняттю, зайве емоційне забарвлення. Водночас спостерігається постійна орієнтація на ту мову, яка стала підвалиною формування української літературної мови.

Уже в середині XIX ст. поруч із церковнослов'янізмами, полонізмами, германізмами, діалектизмами, як ось: противоговорь, почитаніє закона, поборца, счетоводственно, обвиненець, попечинець, ворушня, визнаватель і т. д. широко функціонують слова, активні і в сучасній українській суспільно-політичній терміносистемі: закон, безправність, порука, дипломатична особа, дати свідоцтво, репліка, касація, бути на комісії, узаконення, грошовий обіг тощо. Національне пробивало собі дорогу стихійно, воно вбирало у себе і загальноукраїнські, і діалектні слова. У публіцистичному стилі, покликаному обслуговувати сферу суспільно-політичного життя, проблеми національного, активізовані в середині XIX ст., розв'язувалися своєрідно: вузькодіалектні елементи, запозичення з російської, польської, чеської, німецької мов уживалися поруч із загальнонаціональними некритично, часто з «підмальованою» у національному колориті церковнослов'янщиною.

Картину становлення української суспільно-політичної термінології кінця XIX— початку XX ст. найповніше розкривають праці I. Франка на суспільно-політичні й соціально-економічні теми, зібрані й систематизовані у збірнику «В наймах у сусідів». Суспільно-політична термінологія цих праць, з одного боку, свідчить про стан тогочасної суспільно-політичної думки в Україні, а з іншого — ілюструє той хаос, у якому перебувала суспільно-політична лексика української мови в період переростання її в чітку систему термінів.                          

Ще декілька загальних міркувань стосовно української суспільно-політичної термінології. Генезис її опорних системних елементів, форм і моделей бере свій початок у руській соціально-економічній лексиці Київської доби. На новому історичному етапі відбувається розширення семантики загальновживаних соціально-економічних систем, підведення під них наукових дефініцій. Суспільно-політичні терміни в усій своїй сукупності не з'являються одразу в довершеному вигляді. До установлення власне теоретичних дефініцій існуюча в українській мові суспільно-політична термінологія виявила себе у сфері публіцистики, художньої літератури. Поступово збільшувалася кількість суспільно-політичних термінів, відбувалося їх якісне вдосконалення, вироблялися критерії відповідності нормам літературної спільноукраїнської мови. Українська суспільно-політична термінологія створювалася з урахуванням національних традицій і досягнень міжнародної практики термінотворення. Калькування німецьких термінів — переконливий цьому приклад. Шляхом афіксації були створені терміни на ґрунті національних та інтернаціональних основ, еквівалентних за своєю семантичною структурою відповідним німецьким термінам: перенаселення — нім. Obervolkerung концентрування — Копzentration, витворювання — Ргоduktin, доходність — Rentabilitat.

Утворення суспільно-політичних термінів мало не випадковий, а, як правило, регламентований, модельований характер; це позначилося на кількох видах похідних наи-шщувань, обмежених фактично суфіксами -енн (я),  -анн(я), -ість, -ство і префіксом над-.

Поповнення суспільно-політичної термінології української мови найактивніше відбувалося внаслідок створення складених номінацій, які виконують першочергову роль у її структурно-семантичній організації.

Одним із шляхів якісного оновлення суспільно-політичної термінології української мови є ідеологічне переосмислення наявного в ній словесного матеріалу. У політичному словнику української мови спостерігаються найнесподіваніші семантичні зрушення, саме він найактивніше реагує. на різноманітні емотивно-оцінні характеристики подій, явищ, ознак. Об'єктивний розвиток політичних термінів зумовлений переосмисленням тих чи інших подій, а відповідно й висуненням на перший план у семантичній структурі слів соціально важливих (маркованих) значень.

Неоднозначність термінів мови політики визначається існуванням різних ідеологій. Так, політика демократичних перебудов в радянському суспільстві, яку проводив М. Горбачов, на початкових етапах загалом позитивно сприймалася в Україні, а відповідно й терміни перебудова, гласність, демократизація мали певний позитивний емоційний заряд.

Характерною особливістю політичної термінології є те, що вона виражає поняття й категорії, які формує ідеологія. А остання вміло підпорядковує собі ті терміни, що існували раніше, однак вкладає в них новий зміст. Так, термін демократія функціонував і в рабовласницькому суспільстві, і функціонує в найбільш правовій цивілізованій державі. Якщо ж на мовленнєвому рівні в ту саму ідеологему різні суспільні групи вкладають різний (часто протилежний) зміст, то в ній і на мовному рівні (в термінологічній мікросистемі) передбачаємо відповідне енантіосемічне протистояння: духовність (загальнолюдська, світська, релігійна), Бог, (у людському єстві і над людиною).

Процеси, які відбуваються в сучасному світі, поступове припинення конфронтації на рівні політичних систем, нові політичні підходи до розв'язання тих чи інших питань на компромісних засадах — усе це зумовлює кардинальні зміни в терміносистемах. По-перше, творяться нові або семантично оновлюються старі слова-чи словосполучення телеміст, ваучер, спільний європейський дім, регульований ринок. Переосмислюється або відмирає усталена політична термінологія, як наприклад: країни народної демократії, соціалістична інтеграція, інтернаціональний обов'язок, холодна війна. Перегруповуються масиви суспільно-політичної лексики. Так, відходять на периферію ідеологічні штампи-одноденки та революційні заклики, що номінували скомпрометовані поняття. Маємо на увазі вислови бійці ідеологічного фронту (політпрацівники, пропагандиста, агітатори), ударники соціалістичної (комуністичної) праці, правофлангові п'ятирічки, трудова вахта, со ціалістичне змагання, передовики виробництва.

Терміни реприватизація, партизація, які лише передбачали свою вихідну
антонімічну пару через відсутність у термінологічних системах української мови компонентів приватизація, департизація, набули антонімічності шляхом активізації останніх.

Активізуються окремі слова та вислови: доброчинність, добродійність, милосердя, багатопартійність, деідеологізація, духовність нації, гуманітарна допомога, загальнолюдські цінності. З'являються нові ідеологеми — партократ  - (партократія), департизація.

Зникають або відходять у пасив ще недавно широковживані ідеологеми, як от: розвинений соціалізм, реальний соціалізм, соціалістичне, змагання, світле майбутнє, дисидент, партквиток.

Звертаємо увагу ще на один момент в уживанні суспільно-політичної термінолексики: умисну цілеспрямовану ідеологізацію мовних одиниць. Високий рівень абстракції, властивий термінолексиці, наявність термінів-конструктів підвищує можливість нав'язування ідеологічних догм, а водночас, і впливу на масову свідомість. Додамо до цього, що в українську мову цілеспрямовано вводилися своєрідні псевдотерміни — хибно орієнтовані мовні знаки з відсутнім або деформованим онтологічним змістом: реальний соціалізм, соціалістичний вибір, злиття націй, інтернаціональний обов'язок, розвинений соціалізм. I вже зовсім потворний псевдотермін 80-х років — соціалізм із людським обличчям.

Таким чином, розвиток термінологічних систем — це явище перманентне, відбувається він і за рахунок створення нових номінацій, і шляхом переосмислення старих. Що ж до суспільно-політичної термінології, то ідеологемний фактор у ній відчутний на кожному етапі її функціонування і тому одним з найважливіших завдань стандартизації» суспільствознавчої термінології є верифікація (перевірка істинності) змісту термінів, передусім виявлення термінів із деформованим (або відсутнім) онтологічним змістом, їх деідеол9гізація та виведення із сфери функціонування.

 

 

Література

1. Шевельов Ю. Українська мова в першій половині ХХ ст.: стан і статус. Торонто 1987 р.

2. Жовтобрюх М. А. Мова української періодичної преси., К. 1970 р.

3. Москаленко А. А. Нарис історії української граматичної термінології. К., 1959 р.

5. Ковалик І. І. Логіко-лінгвістична концепція технічної термінології у слов’янських мовах // Вісн. Львів ун-ту, сер. Філології, 1969 р., №6, ст.112-126.

6. Крижанівська А. Г., Симоненко Л. О. Актуальні проблеми упорядкування наукової термінології. К., 1987 р.

7. Шелов С. Д. Термінологія, професійна лексика та професіоналізми // Вопросы языкознания, 1984 р., №5, ст.85-94.

8. Секунда Т. Принципи складання української технічної термінології. К., 1989 р.

9. Киян Т. Н. Лингвистические аспекты терминоведения. К., 1989 р.

10. Склад і структура термінологічної лексики української мови. К.,1984 р.

 

Питання для самоперевірки

1. Що розуміють під суспільно-політичною термінологією?

2. З якого часу бере свій початок суспільно-політична термінологія?

3. Яку роль відіграв Павло-Йозеф Шафарик у розбудові суспільно-політичної термінології?

4. Яким було становлення суспільно-політичної термінології нової української мови?

5. Які умови формування суспільно-політичної термінології були на західноукраїнських землях у ХІХ ст.?

6. Чи впливала російська та польська мови на розбудову української суспільно-політичної термінолексики?

7. Яким чином відбувається поновлення словникового складу суспільно-політичної лексики?

 

 

Лекція № 8

 

Лінгвістична термінологія

Словниковий склад української мови створює складну систему лексичних зв'язків, і кожне нове поняття, зближуючись за однією зі своїх основних ознак з іншими поняттями, знаходить таким чином і своє словесне оформлення. I все ж у ролі термінів нерідко виступають слова, що не зустрічаються у звичайній побутовій мові. У системі граматичної термінології таких слів немало: дієслово, іменник, числівник, підмет, присудок та ін. Якщо ж говорити про загальну картину граматичної термінолексики, то її визначають терміни, утворені на основі відповідних правил українського словотворення (сюди ж зараховуємо ті національні компоненти, що виникли як результат структурного калькування термінів інших мов: звук, мова, сполучник та інтернаціоналізми переважно грецького і латинського походження: фонема, суфікс.

Поєднання власних і міжнародних елементів у термінологічній лексиці зумовлене її суспільно-комунікативними функціями. Вона передусім має обслуговувати спеціальну літературу і різні сфери науково-навчально-професійної діяльності тією мовою, в якій вона вживається, га водночас її комунікативні функції проектуються і на контакти зовнішні, міжнародні.

Розвиток власне української мовознавчої термінології починається з появою різного роду граматик XVI ст. У 1586 р. була надрукована граматика у Вільно, 1591 р. у Львові вийшла граматика, складена студентами Львівської школи, під назвою «Адельфотес». у 1596 р. з'явилася граматика Лаврентія Зизанія, а 1619 р. у м. Євю біля Вільно вийшла праця М. Смотрицького «Граматика словенскія правильное синтагма». П. Житецький дав високу оцінку цим граматикам, вважаючи, що «звідси веде свій початок так звана грамотність руська взагалі і українська зокрема».

Граматика М. Смотрицького укладена на основі тривалої попередньої граматичної традиції. Автор розрізняє вісім частин мови. Вперше як окрему частину мови він вводить вигук (хоч не виділяє прикметника), розрізняє сім відмінків, вводить поняття «звательного» (кличного) відмінка. У цій граматиці, а згодом і в «Лексиконі» Памви Беринди (1627) знаходимо спроби аналізу граматичної будови, а також лексичного складу мови.

Формування і становлення сучасної мовознавчої термінології припадає на XIX ст. У граматиках Й. Лозинського, И. Левицького, Я. Головацького постало питання про характер розвитку української літературної мови на народній основі. Зокрема, Й. Лозинський у передмові до своєї граматики заглиблювався у філософію мови, розглядав, останню не просто як умову життя суспільства, а й, за словами I. Огієнка, «умовою з ясною свідомістю одержаного думання й розуму». «Будь-яка мова робить людину здатною до передачі своїх думок іншим, забезпечує співжиття в суспільстві, зумовлює-формування її духовної сутності. Через те кожну мову не тільки можна, а й треба розвивати, бо інакше ті народи, чиї мови залишаться на стадії закостеніння, без письма, навряд чи наближатимуться до цивілізації».

Такі думки вченого породжували прагнення творити й свою лінгвістичну термінологію, а не користуватися запозиченою (грецькою і латинською у своїй основі), як це було в попередніх століттях.

Перегукувалися вони з роздумами автора однієї зі статей журналу «Основа» М. Левченка, котрий писав, що запозичена термінологія виправдовувала себе лише тоді, коли наука була не загальним надбанням, а «особливою приналежністю... людей, що становили замкнуту корпорацію» і користувалися мовою, «зрозумілою тільки спеціалістам, адептам науки», коли ж наука стала загальнодоступною, така термінологія вже не відповідає її завданням таким чином виникла потреба в створенні загальнозрозумілих слів-термінів».

Розвиток української лінгвістичної термінології відбувався й відбувається у безпосередньому зв'язку з розвитком науки про мову. Лінгвістична термінологія вироблялася поступово з пізнанням фонетичної й граматичної структури мови. На початкових етапах розвитку української граматичної науки процес творення лінгвістичних термінів проходив досить стихійно. Граматичні терміни з латинської і грецької мови нерідко механічно переносилися на український грунт без урахування особливостей її граматичної будови, а новостворені терміни не завжди відбивали суть названого поняття. Такий стан з лінгвістичною термінологією не міг не гальмувати теоретичної розробки структури рідної мови, її специфіки.

Поштовхом для укладання граматик української мови стало вивчення історії українського народу, яке активізувалося водночас із зростанням національного самопізнання.

Одним із перших дослідників становлення и розвитку української граматичної термінології був I. Огієнко. Його теоретичне кредо щодо зв'язку термінології й інтелектуального життя нації зводиться до таких моментів: 1. У кожного народу, який має свою історію, який має право на існування, та чи інша виробленість наукової термінології свідчить про його культурний зріст, його культурне становище. 2. Не може бути науки, «раз на вислів її недостає термінів».

Відстоюючи принцип усталеності і єдності граматичної термінології, учений намагається з'ясувати, чому ж існує така термінологічна розбіжність в українських граматиках. Починає він з того, що Україна в умовах бездержавності не мала ґрунту для розвитку граматичної літератури, хоч ще у XVI та XVII ст. в Україні «пишним  цвітом... зацвіла наука, а разом з нею і граматична література».

Учений вивчає ті засади, на яких формувалася українська мовознавча термінологія: чітка й прозора структура термінів, відповідність специфіці національної мови, розумна пропорційність свого й запозиченого.

Пріоритет у виробленні граматичної терміносистеми I. Огієнко віддає Галичині, де вивчення рідної мови почалося в 30-х роках XIX ст. Перша галицька граматика вийшла у 1830 р. — «Gramatika slavo-ruthena»               М. Лучкая. Книжка створена як підручник для закарпатських «питом-ців богословія». У передмові автор подає свої погляди на відношення народних говорів до книжної церковнослов'янської мови, якою користувався освічений прошарок (власне духовенство). Лучкай вважав, що діалекти добрі для словників, а не для шкіл і науки.

Книжка мала велике пізнавальне значення, бо служила одним з перших джерел ознайомлення з народною культурою закарпатських українців, засвідчувала пробудження інтересу до неї місцевої інтелігенції. Лучкай привертає увагу у своїй граматиці до букви Г. Пропонує вимовляти її то як [х]: [лехкий], то як [п]: [гриб], [гаврило], то як [g]: [нігди).

Після граматики М. Лучкая побачила світ граматика Осипа Левицького «Gramatika ruyhenischen und der Kleinruthenischen Sprache in Galizien» (1834). Цю граматику не сприйняли члени Руської трійці через непослідовність і клерикально-консервативну обмеженість поглядів автора на питання розвитку літературної мови галицьких українців. М. Возняк вбачав заслугу М. Лучкая в тому, що він «перший в австрійській Україні, на скілько позволяло на се йому його знання і погляди на справу, дав граматичне оброблення української, спеціально угро-руської мови».

У 40-х роках з'являються граматики Г. Вагилевича, И. Лозинського,     Я. Головацького, у 60-х — М. Осадці, П. Дячана, Г. Шашкевича, у 70-х — О. Партицького. Потім виходять граматики О. Огоновського,                          С. Смаль-Стоцького і Ф. Гартнера, В. Коцовського та I. Огоновського. Позитивним у термінології цих граматик є прагнення до структурної систематизації термінів, відході від традиційної старослов'янської термінології, намагання створити терміни для назв лінгвістичних понять на основі української мови. П. Дячан закріпив у своїй граматиці вдалі терміни числовиикь, дієслово із ряду номінацій, що він уживає як назви частин мови: предмЬтовиикь, свЖзникь, приложишь, містоименникь (але глагол — дієслово виходять із даного структурного ряду).

О. Партацький вперше вводить у загальне користування терміни именникь, прийменникь, присловникь, займенникь.

О. Огоновський інколи вживає термін сполучникь, хоч перевагу надає узвичаєному на той час терміну союз. С Смаль-Стоцький і Ф. Гартнер у своїй граматиці (1893) зберегли вдалі терміни П. Дячана,                          О. Партацького. Вони послідовно вживали запропоновані попередниками назви частин мови: іменники, займенники, числівники, дієслова, прислівники, прийменники, оклики. Одночасно автори створили і нові терміни, замість старослов'янських (прикметники, злучники), повернули у лінгвістичну літературу термін П. Дячана дієслово, який не вживався в граматиках               О. Партицького та О. Огоновського.

Однак ще відбувається вагання та нерішучість авторів при виборі між традиційними термінами й новими. Наприклад: предметовникь, сущникь — имЖ существительне, связник — союз, глагол — дієслово, синтакса — складня, фонетика — звучня тощо.

Підґрунтям граматик М. Лучкая, Й. Левицького, I. Вагилевича,                Й. Лозинського були російсь