Характеристика уваги та уяви.

Мимовільна чи довільна спрямованість і зосередженість психічної діяльності на якому-небудь об’єкті сприймання, називається увагою. Увагу треба розглядати як психофізіологічний процес, стан, яке характеризує динамічні особливості пізнавальних процесів. Увага і обумовлює вибірковість, усвідомлений чи полу свідомий вибір інформації, яка поступає через органи почуття.

Функції уваги:

1. вибір значимих (відповідним потребам) впливів;

2. ігнорування (гальмування) несуттєвих конкуруючих впливів;

3. утримання (збереження) даного виду діяльності до тих пір, доки не завершився акт поведінки (мета);

4. регулювання і контроль протікання діяльності.

Властивості уваги.

1. Об’єм (кількість об’єктів, які сприймаються одночасно);

2. Концентрація уваги – ступінь зосередженості свідомості на об’єкті (об’єктах);

3. Розподіл уваги – уміння одночасно виконувати декілька дій чи вести спостереження за декількома процесами, об’єктами (шофер, пілот, педагог);

4. Стійкість уваги – загальна спрямованість уваги у процесі діяльності. На стійкість уваги значний вплив надає інтерес;

5. Переключення уваги – перестройка уваги, перенос уваги з одного об’єкта на інший. Переключення уваги буває довільним і мимовільним. Умисне переключення уваги – участь вольових зусиль.

Види уваги.

1. Мимовільна увага – виникає сама собою; (пасивна увага). Мимовільна увага - це зосередженість свідомості на об’єкті в силу яких-то його особливостей (яскравий емоційний тон – барви, звуки, запахи).

2. Довільна увага – це свідоме зосередження на об’єкті, що регулюється. (Коли людина ставить перед собою мету діяльності).

3. Післядовільна увага – викликається через входження в діяльність і виникаючий при цьому інтерес, в результаті якого тривалий час зберігається цілеспрямованість, знімається напруга і людина не втомлюється, не глядячи не те, що після довільна увага може тягнутися годинами.

4. Сенсорна;

5. Зорова,

6. слухова;

7. Інтелектуальна (думки, пригадування).

Образи предметів чи процесів реальної дійсності, які ми сприймали раніше, а зараз подумки відтворюємо, називаються уявою.

Уявою пам’яті є відтворення, більш чи менш точним, предметів чи явищ, які колись впливали на наші органи почуття.

Уява притаманна лише людині. Як і свідомість, вона з'являється на початкових етапах історіогенезу, вдосконалюється у магічних діях, ритуалах, міфах, творах первісного мистецтва й стає вагомим чинником розвитку людства. Впродовж онтогенезу уява змінює свої функції, дедалі більше опосередковуючи процеси життя індивіда.

Позбавившися безпосередньої залежності від дії, уява дістає власну логіку розвитку - вже як особлива внутрішня діяльність. Простір життя, відповідно, розширюється: у людини з'являється засіб для створення образу бажаного майбутнього. Потреба в майбутньому спонукає до втілення образу в дійсність.

Та все ж не уява, а діяльність, практика визначає розвиток людства. Хоч би яким віддаленим від дійсності був образ уяви, він будується за її законами. Підраховано, наприклад, що з 108 фантастичних ідей, які висунув у своїх творах Жуль Верн, нездійсненими виявилися (та й то виходячи із сучасних можливостей) тільки 10, а з 50 подібних ідей О. Беляєва їх було тільки 3.

Дослідження показують, що з віком розвиток уяви уповільнюється, поступається розвиткові мислення. Навіть складається враження, що її значення в подальшому житті індивіда неухильно зменшується.

З розвитком діяльності взаємовідносини уяви та інших пізнавальних процесів, у тому числі й з мислення, міняються, але від цього її роль у діяльності не зменшується.

Так, у навчальній діяльності уява бере активну участь у відтворенні умов задач і пошукові шляхів їх розв'язку. Є чимало задач, які потребують створення наочного образу шуканого. Особливо помітною є роль уяви в літературній і художній творчості, де вона безпосередньо визначає і виникнення творчого задуму, і процес його втілення.

Виразно характеризує уяву наукове пізнання. Незважаючи на переважне значення мислення у цьому разі, уява нерідко є необхідним засобом побудови наукової гіпотези, проведення мисленого експерименту, осмислення нових фактів.

Отже, в науці уява заявляє про себе здатністю, що не поступається мисленню. Це внутрішня дія індивіда, антиципація, засіб, що дозволяє знайти шукане.

Інколи ця дія екстеріоризується, що вкотре підкреслює діяльнісну природу уяви.