Психологізм - якість художнього твору.

План

Вступ

Психологізм - якість художнього твору.

Психологізм розповіді А. Катренка «Омелько цуценя».

Психологічні особливості літератури ХІХ століття.

Засоби психологізму у створенні характеру Богдана Хмельницького в романі П.Загребельного «Я,Богдан».

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Розвиток літератури відбувається в невпинних пошуках, експериментах, тобто постійно перебуває в процесі.

Літературний процес — це особлива форма функціонування літератури в певній країні у певну історичну добу, що охоплює в своє силове поле не тільки художню літературу, а й усе, пов'язане з нею: критику, літературознавство, філософію, суміжні мистецтва. Він складається з таких чинників: творчі напрями, їх становлення, розвиток, занепад; стильові течії, боротьба між ними, часові межі; творчий доробок митців, їх новаторство; критика та її вплив на розвиток письменства; періодика, видавнича справа; зв'язок з літературами інших народів; літературні групи, письменницькі організації. Літературний процес у кожній країні є складником світового суспільно-історичного процесу розвитку мистецтва слова.

У ХІХ столітті виникло літературознавство — наука про художню літературу, яка висвітлює її походження, сутність і розвиток. Це одна з гуманітарних наук, яка відіграє важливу роль у духовному житті суспільства, формуючи у читачів естетичні смаки і світоглядні засади. Його функція — аналізувати літературні явища, оцінювати художні твори у світлі загальнолюдських ідеалів, формувати систему наукових знУ 40-і роки XIX ст. впливовою течією стає реалізм. Його основою стали безпосереднє, живе і неупереджене сприйняття та правдиве відображення реальної дійсності. Як і романтизм, реалізм критикував дійсність, але при цьому він виходив з самої дійсності, в ній же і намагався виявити шляхи наближення до ідеалу. На відміну від романтичного героя, герой критичного реалізму може бути аристократом, каторжником, банкіром, поміщиком, дрібним чиновником, але він завжди — типовий герой у типових обставинах.

Реалізм XIX ст., на відміну від епохи Ренесансу і Просвітництва, за визначенням Максима Горького, є передусім реалізмом критичним. Головна його тема — викриття буржуазного ладу і його моралі, пороків сучасного письменнику суспільства. Чарльз Діккенс, Вільям Теккерей, Стендаль, Оноре де Бальзак розкрили соціальне значення зла, побачили його причину в матеріальній залежності людини від людини.

Найважливіша риса реалізму — психологізм, заглиблення через соціальний аналіз у внутрішній світ людини. Прикладом тут може служити «кар'єра» Жульєна Сореля з роману Стендаля «Червоне і чорне», який переживав трагічний конфлікт честолюбства і честі; психологічна драма Анни Кареніної з однойменного роману Лева Толстого, яка розривалася між почуттям і мораллю станового суспільства. Людський характер розкривається представниками критичного реалізму в органічному зв'язку з середовищем, з соціальними обставинами і життєвими колізіями. Головним жанром реалістичної літератури XIX ст. відповідно стає соціально-психологічний роман. Він найповніше відповідає завданню об'єктивного художнього відтворення дійсності.

Вершиною критичного реалізму стала творчість найвидатнішого французького романіста Оноре де Бальзака, автора циклу романів під загальною назвою «Людська комедія». Створивши 98 із задуманих ним 150 романів про життя сучасної йому Франції, Бальзак здійснив творчий подвиг, відобразивши характери і звичаї свого часу. Він не тільки дав широку і глибоко правдиву панораму життя його епохи, але й відкрив етичні істини, які мають загальнолюдське значення.

Блискучі зразки соціального роману дали Стендаль («Червоне і чорне»), Гюстав Флобер («Мадам Боварі»), Гі де Мопассан («Життя») у Франції, Чарльз Діккенс («Домбі й син», «Девід Копперфілд»), Вільям Теккерей («Ярмарок пихи») в Англії. У Росії до реалізму прийшов Олександр Пушкін, який «романтизму віддав честь», за ним — Микола Гоголь, Лев Толстой, Федір Достоєвський, Антон Чехов.ань про мистецтво слова. [4; 431]

Герой розповіді Омелько внутрішньо схожий на героїв Достоєвського - Розкольникова («Злочин і покарання»), Олексія Івановича («Гравець»), які наодинці леліяли свої ідеї завоювання місця в суспільстві і, намагаючись реалізувати їх, приходили до фатального кінця, який знаменував крах індивідуалістичної моралі. їм властива потаемнисть внутрішнього конфлікту, надія лише на власні сили: «Піду шукати собі долі такий, яка хочеться мені. Віддалився туди, де люди головою живуть, на нім працюють, а не горбом лише одним скотинячі» - думає Омелько, герой розповіді О. Катренка.

Психологічними параметрами тактики такої людини було звернення до авантюри, заховання своїх дійсних намірів, його пристрасті спалахують і затухають без свідків, а внутрішнє життя - таємниця для інших. Душа Омелька стає іподромом поєдинку добра і зла, соціальне коріння яких для самого злочинця залишається таємною.

Психологічний аналіз на новому етапі розвитку реалістичної художності робить якісний виток. Герої творів Панаса Мирного занурюються в ретроспективний перегляд власної біографії для підкріплення своєї совісті. А і. Франко надає своїм персонажам можливість реконструювати невідому ним ретроспективу, а в сюжетному фіналі підкріпити розгадане ще і сповідувальний словом. До такого прийому прибігає і А. Катренко. Ретроспективно-сповідувальний спосіб з'ясування внутрішньої історії людини, його морального падіння або відродження початий ще Т. Шевченка. Крім того, А. Катренко звертається і до мотивів, розроблених Кобзарем у ряді поем, переносить їх в свої часи. Психологізм, який зустрічаємо в І. Нечуй-Льовіцкого, Панаса Мирного, І. Франко, що тяжіє до описового, народницького, А. Катренко зумів певними ниточками прив'язати до неореалізму.

Створюючи цілісну картину життя людини, А. Катренко просліджує вигини психіки, ті зльоти і катастрофи, здивування і розчарування, які випробовує персонаж. Дослідник людської долі мислив положення особи закономірним продовженням всієї попередньої соціальної і духовної історії індивіда, так і проявляє себе майстром психологічної передісторії. Глибоке розуміння соціального коріння вмісту внутрішнього життя індивіда - лише так можна трактувати подальший напрям живу пам'ять тих конкретних взаємин особи і оточення, які мали місце на її попередній життєвій дорозі і сформували її соціальний характер.

Твір «Омелько Цуциня» можна класифікувати як «розповіді долі» (І. Денісюк), які були не є єдиничным явищем в XIX столітті, особливо в творчості Марко Вовчок («Козачка», «Одарка», «Аграфена»), Ганни Барвінок («Домашнє горе»Жіноче лиха»). 0. Катренко просліджує життя Омелька біографічно - від народження до моменту смерті. Подібні тенденції спостерігаються в тодішній російській прозі, тому Е. Шубін справедливо звертає увагу на дві тенденції розвитку малої російської прози кінця XIX - початки XX століття. «Це тенденція новелістичного з її прагненням до формальної точності, голої сюжетної конструкції, максимального лаконізму і тенденція оповідні, яку характеризують тяжіння до епічної широти, вільної побудови сюжету і зближення з жанром повести, оповідна манера викладу». У розповіді «Омелько Цуциня» гору бере друга тенденція, тим більше що в українській прозі вона довгий час переважала, що до певної міри пояснюється переважно сільською тематикою, яка і зумовила викладову форму оповідання, запозичену з фольклору. Аби умістити історію життя в жанрові рамки оповідання, письменник членує виклад на 12 розділів, кожен з яких - окрема історія. Неквапливо, з епічним спокоєм і послідовністю розповідає автор про життя Омелька Цуцині в строго хронологічному порядку. А закінчує твір (про це - пізніше) постановкою питання про місце людини в суспільстві, де можливі ганебні, безкарні злочини. Це твір про конфлікт людської совісті з тим суспільним устроєм, в якому домінують зло, фальш, хитрість, підлота, гріх. Письменник поступово, поетапно (розділ за розділом) веде до складності ситуації, осмислення життя, де гармонія повинна померкнути або від матеріальної убогості, або від грязі в свідомості. [5; 145]

Прагнення уловити гострі конфлікти, рельєфно показати протиріччя життя і свідомості людини під впливом нових суспільних стосунків спонукав О. Катренка удаватися до певної драматизації реалістичного прозаїчного твору. Основу драматичного початку в розповіді (та і не тільки в нім) утворює трагедія особи, а істотним структурним елементом є сцени драматичної дії, в яких в різних формах людського спілкування з'ясовуються єтико-ідеологічні позиції героїв. Сцени драматичної дії організовані письменником як діалоги з торгівельно-психологічній і ідеологічній тематиці. [6,с.477]

Українська література досягла в зображенні внутрішнього світу людини високих художніх вершин. Імена Гуцола, Катренка та ін. - це імена найбільших, геніальних письменників - психологів, рівних яким не так вже багато в світовій літературі.

При цьому підкреслюється, що «письменники - психологи» змальовують внутрішній світ людини особливо яскраво, живо і детально, досягають особливої глибини в його художньому освоєнні. У деяких роботах того часу відбувалося інколи невиправдане приниження тій літератури, в якій був відсутній психологізм у вузькому сенсі. Це траплялося, звичайно, ненавмисно і неусвідомлено, найчастіше - як наслідок зсуву понять, коли психологізм одночасно розуміється і як загальна властивість літератури, що полягає у відтворенні людських характерів, і як в зображенні в художньому творі внутрішнього світу героїв. Наявність психологізму оголошувалася критерієм художності твору: «Є. область, без розкриття якої істотно людське в художньому творі не житиме повним життям: це сфера відчуттів, внутрішній світ героїв у всій його своєрідності, глибоко різний в кожного з них».

У поняття психологізму включається зазвичай і глибоке зображення власне внутрішнього світу людини, тобто його думок, переживань, бажань про психологізм як особливе, якісно визначене явище, що характеризує своєрідність стилю даного художнього твору, є сенс говорити лише тоді, коли в літературі з'являється форма прямого зображення процесів внутрішнього життя, коли література починає досить повно і детально змальовувати такі душевні рухи і розумові процеси, які не знаходять собі зовнішнього вираження, коли відповідно - в літературі з'являються нові композиційно - оповідні форми, здатні зберегти приховані явища внутрішнього світу досить природний.

Українська література ХІХ століття, особливо другої його половини, займає тут особливе, унікальне місце. За загальним визнанням, саме в ній психологізм досягає високих вершин, пізнання і освоєння внутрішнього світу людини набувають небувалої глибини гостроту.

Через низку обставин саме українська література ХІХ століття з особливою гостротою і наполегливістю ставила проблеми ідейно - етичному єству людини, морально відповідальності особи, пред'являла людині вищі етичні вимоги, не допускаючи знижок і компромісів. Тому читача залучало і залучає не лише те, що вона розширює і заглиблює наші представлення внутрішньому життю людини, але в першу чергу те, що вона говорить нам багато нового і дуже коштовного про ту духовну роботу, яка втілюється в думках і переживаннях, відкриває нам невідомі раніше глибини і ідейно - етичному єству людини.

особи і суспільства, одиниці й маси. Посилена увага до внутрішнього світу людини, її духовності зумовила такі визначальні риси, як філософічність, інтелектуалізм, ліризм оповіді. [3; 390]

За версією П. Загребельного, становлення характеру Хмельницького-гетьмана відбувається внаслідок накопичення болісних вражень від побачених бідувань та принижень українського люду і втрати родинного гнізда. Емоційний стрес активізує формування у художньому характері Богдана Хмельницького рішучості та сили волі у наполегливій боротьбі за вольності свого народу.

Шлях від споглядання народного горя до збурення всіх життєвих сил і спрямування їх на захист українського люду символізує образ дороги від Суботова до Варшави. Ця дорога, всуціль викладена шляхетськими карбами, стає першим поштовхом до майбутніх битв. Про метаморфози у психіці головного героя роману свідчить також образ дороги з-під Замостя на Переяслав. До Переяслава їде вже не простий сотник, а гетьман Війська Запорозького, за плечима якого блискучі перемоги. Так змінюється не тільки статус Хмельницького, а й його характер: „Згодом дивуватимуться, - каже він, - Як змінювався я по путі від Замостя на Київ, а тоді в Переяславі <...>, від слів обережних у Замості, до незалежно роздумливих у Києві і до нестерпно різких у Переяславі...” [2; 123]. Отже, образи двох названих доріг, якими їде головний герой у різні дні свого життя, можна розглядати як психологічні засоби динамічної передачі перетворень у його характері.

При створенні художнього характеру Богдана Хмельницького П.Загребельний спробував висвітлити інтимні почуття свого героя, пов’язані з образами Ганни Сомківни та Мотрони. Цей психологічний засіб розширює емоційний діапазон характеру персонажа, сприяє його олюдненню. Так, гетьман Хмельницький каже про Мотрону: „Вона була <...> єдиним, що зосталося в мене простого людського ” [2; 321]. Якщо образ Ганни є втіленням жінки-берегині домашнього затишку і прихистком героя від життєвих буревіїв, то з образом Мотрони письменник пов’язує найглибші пристрасті людського єства. Богдан Хмельницький покохав Мотрону ще до смерті Ганни, та коли його дружина помирає, дівчину віддають заміж за підстаросту Чаплинського. Ця соціально-побутова проблема спричиняє зіткнення Я та Над – Я головного героя, становлячи важливий психологічно конфліктний вузол роману. Після одруження закоханих виникає інша соціальна проблема – підсвідоме неприйняття гетьманші-шляхтянки українським загалом, що також викликає психологічний конфлікт. Якщо перший психологічний конфлікт роману певною мірою спонукає Хмельницького до організації повстання (пригадаймо його листи до Мотрони та прагнення знищити Чаплинського), то другий постійно лишається причиною дисгармонії у стосунках закоханих. Богдану Хмельницькому не під силу зазирнути у душу коханої жінки. Не знайшовши у ній друга, він так і лишається самотнім в ореолі слави та влади. Завдяки названим психологічним конфліктам письменникові вдається зруйнувати архетип сили і влади. У романі „Я, Богдан» він показав живу людину, яка не може приборкати власні пристрасті та відгадати загадку душі ближнього.

Не менш важливим засобом психологізму у романі є сновидіння Богдана Хмельницького, головним образом яких стає його покійний друг і генеральний писар Війська Запорозького Самійло Зорка. Цей образ є складовою психіки головного героя роману, яка символізує його підсвідомість. До цього висновку приходимо, спираючись на твердження З. Фройда про те, що сновидець „усе-таки знає, що означає його сон; він тільки не знає, що він знає, і через те гадає, ніби він нічого не знає ” [3; 60]. Таким чином, у снах Богдана Хмельницького ми спостерігаємо дискусію між Я та Воно героя, коли свідомість людини намагається знайти відповіді на свої болючі питання у власній підсвідомості. Образ Самійла Зорки можна також розглядати, як втілення совісті головного героя. Вдень Богдан Хмельницький, захоплений виром подій, не має змоги аналізувати власні та чужі вчинки; усі свої сумніви він відтручує у підсвідомість. У моменти сну все, що знаходилося у підсвідомості героя (каяття, пристрасті, лихі передчуття), повертається до його свідомості в образах Самійла Зорки, православного шляхтича, забитого у Львові під час облоги. У такий спосіб письменник відкриває найпотаємніші куточки душі свого героя.

В інтерпретації П. Загребельного проблема влади, порушена ним у романі „Я, Богдан», теж належить до системи засобів психологізму. Богдан Хмельницький здобуває владу, ризикуючи життям, з метою відстояти права і свободи свого народу. Аби втримати гетьманську булаву, йому доводиться „опускати її на голови непокірливих крикунів, провалювати ті голови безжально, жорстоко, без здригання ” [2; 473]. Так народжується жорстокий гетьман з жорстокою душею. Вимушені суворість і грізність відштовхують від Богдана Хмельницького людей, залишаючи його на одинці зі своїми тривогами та бідами: „Не було у мене друга, крім власної тіні ”[2; 120], – скаржиться герой П. Загребельного. На прикладі Богдана Хмельницького письменник показав один із життєвих парадоксів, коли всевладний гетьман, що керував долями сотень людей, через свою владу та відповідальність „...од усіх <...> ставав залежним, всім щось винен, всім мав служити ” [2; 268]. Самотність і душевна беззахисність, у яких опиняється гетьман Хмельницький, досягши необмеженої влади, вносять у роман екзистенціальні мотиви осиротіння людини перед власною величчю: „Несила так легко перейти з невідомості в славу і владу. Хотілося мати й надалі тарчу, яку б виставляв наперед себе, затуляючись од невдач, лих, загроз, поговору ” [2; 110].Влада стає для Богдана Хмельницького справжнім тягарем, бо позбавляє його права на звичайні людську слабкість, незнання, втому, права на приватне життя: „Не був я вже просто собі Хмельницький, смертний чоловік з плоті і крові[...], став символом, прозивним поняттям, яке віднині означало так багато, що не охопила б того всього ніяка людина...” [2; 244]. Герой усвідомлює, що всевладдя переважає його сили володарювати, і тому влада його більмувата, вона „неминуче завдає зло тим чи іншим людям, а тоді воно<...> повертається до своїх джерел ” [2; 276]. Це викликає вимогливість гетьмана до себе і до оточуючих. Постійні напруга та обережність породжують понурість і різкість у характері головного героя роману. Він помічає, що все більше зневажає розум, надаючи перевагу фізичній силі. Характер героя П.Загребельного глибоко змінюється під тягарем влади. Богдан Хмельницький стає заручником свого всевладдя, а його психіка зазнає глибокої деформації. Отже, проблему влади, порушену в романі „Я,Богдан», також можна вважати психологічно насиченою.

Важливим емоційно-психологічним засобом при моделюванні художнього характеру Богдана Хмельницького є рецепції із зразків українських народних пісень або стилізації на їхню тему, залучені до художнього тексту твору. Письменник звертається до цього засобу з метою вираження найвищої психологічної напруги свого героя. Народні пісні стають ключем до настроїв героя роману, за допомогою цього засобу виражені найінтимніші його почуття.

За словами критиків, тільки П. Загребельному під силу „переступити через теорії, схеми, ідеологеми, догми та приписи й творити книжки із загальнолюдським, справді глибоко гуманістичним звучанням ” [5; 8]. Так, у романі „Я, Богдан» П. Загребельний зобразив процес розвитку, становлення та занепаду людського характеру. Цей твір письменник присвятив людській душі, яка, незважаючи на тягар історичних обставин, постійно прагнула до вершин людяності. Моделюючи художній характер Богдана Хмельницького, П. Загребельний скористався багатьма засобами психологізму, котрі вплинули на специфіку форми та жанру твору, на характер вираження його змісту. Звернувшись до психобіографічного методу, він подав свою версію переродження Зиновія Хмельницького в Богдана внаслідок емоційного стресу. Серед засобів психологізму, вжитих автором роману „Я, Богдан», є ретроспективністю, психологічний час, виклад матеріалу у формі монологу-сповіді з елементами „потоку свідомості ”. Залучення до художньої тканини твору сновидінь та інших засобів вираження внутрішнього стану героя символізують зіткнення його Я, Воно та Над – Я, а звернення до фольклору сприяє ліризації художнього характеру Богдана Хмельницького. Образи роману „Я, Богдан» також психологічно навантажені. Вони відіграють значну роль у створенні характеру головного персонажа. Всі вказані засоби психологізму є прийомами передачі становлення художнього характеру Богдана Хмельницького. Деформацію характеру героя роману під впливом гетьманської влади автор зобразив через рефлексії, спогади та сновидіння.

Висновки

Література кінця XIX — початку XX ст.— найвищий етап художнього розвитку нової української літератури. Він характеризується дальшим розвитком і водночас оновленням художніх засобів і прийомів дослідження людини (психологізм, натуралізм, посилення суб'єктивного авторського начала), активним стильовим пошуком, урізноманітненням художніх напрямів і течій, їх складною взаємодією і співіснуванням (реалізм, імпресіонізм, неоромантизм, символізм, модернізм). У літературу приходить нова творча генерація, що започатковує нову літературну школу. Виховані на кращих зразках вітчизняної літератури, збагачені європейським художнім досвідом, письменники кінця XIX — початку XX ст. найбільшу увагу приділяють філософському осмисленню становища людини в суспільстві, взаємозв'язку особи і суспільства, одиниці й маси. Посилена увага до внутрішнього світу людини, її духовності зумовила такі визначальні риси, як філософічність, інтелектуалізм, ліризм оповіді.

Список використаної літератури:

1. Жулинський М.Сповідь у безсмерті. Роздуми про новий роман П. Загребельного „Я, Богдан»// Літ. Україна. - 1983.- 7 лип. С. 2-4.

План

Вступ

Психологізм - якість художнього твору.