Типи злочинців що ґрунтуються на видах мотивації

Складовою механізму злочинної поведінки є мотивація вчинення злочину, що відбиває для кожного індивіда його потреби й інтереси, які реалізуються в конкретизованому мотиві вчинення злочину. Мотивація — це процес внутрішньої (суб’єктивної) детермінації дій. У правничій літературі типізація мотивації злочинів здійснюється головним чином у чотирьох напрямках: 1) психологічному; 2) кримінологічному; 3) кримінально-психологічному; 4) етико-правовому. В більшості випадків дослідники обмежуються виділенням лише класифікації мотивів злочину, висуваючи у перший рядок оціночний етико-правовий підхід. Мотивація злочину - (франц. motivation — обгрунтування, від motif — спонукальна причина) — 1) внутр. (психологічний) процес (механізм) виникнення спонукань, що грунтуються на потребах, інтересах, почуттях, емоціях та ін., і динаміка їх розвитку через потяги, бажання, прагнення діяти у наміченому напрямку; 2) результат формування мотиву та обгрунтування (аргументація) на цій основі вольового акту, його психол. причини. Мотивація поведінки включає свідомість особи, її ставлення до себе, ін. людей, сусп-ва в цілому, існуючих у ньому моральних і правових вимог, співвіднесення з ними наявних мотивів і спонукань при виборі форм і засобів задоволення потреб, у т. ч. злочинних (суспільно небезпечних і протиправних). На відміну від ін. поведінкових актів, у мотивац. структуру злочину органічно включається усвідомлення сусп. небезпеки скоєного чи можливість і обов'язок усвідомлення такої небезпеки. В одних випадках суспільно небезпечні наслідки виступають як мета дій чи утримання від них (бездіяльність), зумовлені певними мотивами, і тоді йдеться про умисел (прямий — коли дії бажані, побічний — коли дії допускаються); в інших — це вторинний (опосередкований) результат виявленої необережності (злочинна самовпевненість чи необережність). Дія і бездіяльність без ясно виражених у них намірів не повинні бути предметом ні моральної, ні правової оцінки. Мотив почину відображається і опредмечується у меті злочину у вигляді готовності діяти так, а не інакше. Винуватість і мотивування дій (бездіяльності), доповнюючи одне одного, розкривають зміст суб'єктивної сторони складу злочину, що потребує правової оцінки. Сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак дає змогу визначити ступінь і характер відповідальності за зазіхання на інтереси, що охороняються правом.

 

Класифікація жертв злочинів

Жертва злочину – це людина, якій злочином заподіяно фізичну, майнову або моральну шкоду незалежно від того, визнано її у встановленому законом порядку потерпілим чи таким вона сама себе вважає. Велике значення у розкритті змісту даного поняття має вивчення особи на соціально-психологічному рівні – це її соціальний статус, позиції, ролі. Статус потерпілого визначається сукупністю його прав і обов’язків у межах кримінального процесу і його відносинами з іншими особами, втягнутими в орбіту злочинної діяльності. Позиція жертви – це особливості відносин між „співпотерпілими”, між ними і третіми особами або свідками злочину, між жертвою й злочинцем. Роль жертви – це поведінка потенційної жертви перед вчиненням злочину та в момент вчинення злочину. Адже її поведінка може так вплинути на розвиток конфлікту, що перетворить її з об’єкта злочину на його суб’єкт. У межах криміногенної ситуації поведінка жертви може бути оцінена як: а) правомірна; б) нейтральна; в) неправомірна. Типи жертв злочинів: 1. Випадкова жертва – коли особа стає такою внаслідок збігу обставин. 2. Жертва з незначним ступенем ризику – віктимність виникла під впливом конкретної несприятливої ситуації. 3. Жертва з підвищеним ступенем ризику – володіє низкою віктимних властивостей: а) жертва необережних злочинів; б) жертва умисних злочинів. 4. Жертва з дуже високим ступенем ризику – особа, морально-соціальна деформація якої не відрізняється від правоворушників. Особа потерпілого вивчається віктимологією на двох основних рівнях: - на першому, індивідуальному рівні, вивчають фактори, що можуть упливати на виникнення та розвиток наміру в майбутнього злочинця вчинити злочин, а також на механізм вчинення злочину; - на другому рівні вивчається сукупність жертв, яким злочином завдано шкоди, з метою визначення реальних наслідків злочинності.