Етапи статистичного дослідження у кримінології .

Статистичне вивчення злочинності — це процес, що складається з таких обов’язкових етапів:

- статистичного спостереження;

- статистичного зведення і групування отриманих матеріалів;

- статистичного аналізу і узагальнення отриманих даних.

Ці етапи статистичної діяльності тісно взаємопов’язані й здійснюються за попередньо розробленим планом, який повинен охоплювати всі розділи статистичного дослідження.

1. Статистичне спостереження — це реєстрація і збирання окремих фактів про досліджуване явище (злочинності) та його властивості згідно з попередньо розробленою програмою. Статистика вивчає масові процеси, де діє закон великих чисел, і тому статистичне спостереження охоплює певний массив окремих елементів досліджуваного явища. У статистиці цей масив називають сукупністю, або об’єктом, спостереження, а окремі його елементи — одиницями сукупності. У процесі дослідження злочинності об’єктом спостереження, або статистичною сукупністю, є злочинність, а окремий злочин — одиницею сукупності, яка є основою розрахунку. Спостереження, у тому числі й статистичне, можна здійснювати за допомогою суцільного або вибіркового методу. Якщо реєстрації підлягають усі одиниці сукупності, таке спостереження називають суцільним. Наприклад, це реєстрація в органах внутрішніх справ усіх вчинених злочинів і осіб, які їх вчинили, що здійснюється за допомогою заповнення слідчим статистичних карток форми № 1 на вчинений злочин і форми № 2 на особу, яка вчинила злочин. Якщо уявлення про сукупність отримують дослідженням лише її частини, таке спостереження називають вибірковим.

За способом урахування фактів у часі статистичне спостереження може бути:

- поточним (безперервним), коли факти реєструються постійно з моменту їх виникнення (реєстрація заяв і повідомлень про злочини й пригоди у чергових частинах органів внутрішніх справ);

- перервним, коли реєстрація фактів не пов’язана з часом їх виникнення, а відбиває їх стан на певну дату або на конкретний момент (наприклад, стан злочинності за квартал, півріччя, рік).

Центральне місце в організації статистичного спостереження посідає розробка програми статистичного спостереження. Програма статистичного спостереження — це перелік запитань, на які необхідно отримати відповіді кожної одиниці досліджуваної сукупності.

Запитання програми розміщують на спеціальному бланку — статистичному формулярі. Розрізняють дві основні системи формулярів:

- карткову, коли кожна одиниця сукупності й усі її ознаки реєструють на окремій картці (картка ф. № 1 на зареєстрований злочин);

- спискову, коли в одному журналі або формулярі реєструють відомості про кілька одиниць спостереження.

Основною формою статистичного спостереження, за допомогою якої здійснюється збирання отриманої систематичної інформації, є звітність. Звітність — це сукупність звітних документів, що містять відповіді на запитання програми статистичного спостереження за певний (звітний) період. Розрізняють звітність загальнодержавну і відомчу. Загальнодержавна є обов’язковою для всіх підприємств, установ, організацій незалежно від їх відомчої належності, а відомча призначена для потреб підприємств, установ та організацій одного певного відомства.

До основних належать такі об’єкти кримінально-правової статистики:

- злочини — суспільно небезпечні діяння, передбачені кримінальним законом;

- злочинець — особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, розглядуване законом як злочин;

- покарання — захід державного примусу за вчинений злочин.

Зазначимо, що в 1966 р. у колишньому СРСР було встановлено єдину систему обліку і звітності з показниками, що характеризують стан злочинності (діяльність органів внутрішніх справ, прокуратури, суду). Облік злочинів і осіб, які їх вчинили, а також рух порушених кримінальних справ здійснюються за допомогою заповнення слідчими, працівниками органів дізнання та прокуратури статистичних карток: ф. № 1 — на виявлений злочин; ф. № 1.1 — на розкритий злочин та інші наслідки розслідування; ф. № 2 — на особу, яка вчинила злочин; ф. № 3 — на рух кримінальної справи. Програми кримінально-статистичного спостереження (зміст статистичних карток) багаторазово змінювалися на різних етапах розвитку суспільства. Нині в Україні діють єдині та обов’язкові форми статистичних карток (ф. № 1; 1.1; 2; 3), затверджені спільним наказом Генерального прокурора України і Міністра внутрішніх справ України № 22/835 від 21 грудня 1995 р. Змінювати і доповнювати зміст карток забороняється. Заповнені картки підписують начальник органу внутрішніх справ і прокурор, після чого їх направляють для обліку в управління оперативної інформації УМВС області. Ці картки є вихідним матеріалом для ведення статистичної звітності. Заповнення статистичних карток є першим етапом статистичного дослідження (спостереження). У результаті заповнення карток або журналу первинного обліку, кожний з яких характеризує окрему одиницю сукупності, нагромаджується значний асив матеріалу. Цей матеріал потребує обробки (зведення) і рупування з метою отримання узагальненої характеристики осліджуваного явища. Ці завдання виконуються на наступному етапі.

2. Статистичне зведення і групування отриманих матеріалів. Статистичне зведення передбачає обробку даних первинного обліку і об’єднання їх у сукупність за певними ознаками. Зведення можуть бути централізованими та децентралізованими. При централізованих зведеннях документи направляють до центру, в якому їх оброблюють. У кримінальній статистиці застосовують здебільшого децентралізовані зведення, коли орган, що здійснює спостереження, самостійно оброблює дані й направляє до центру вже зведені матеріали (звіти) для подальшого складання зведення по області й по країні загалом. За способом виконання розрізняють зведення ручні й механізовані. Нині у кримінальній статистиці широко застосовують механізовані зведення з використанням ЕОМ. Статистичні дані впорядковують, систематизують і розподіляють на групи за певними ознаками за допомогою групування. Групування — це розподіл одиниць досліджуваного суспільного явища за суттєвими ознаками. За допомогою групування виокремлюють типи явищ, характеризують склад сукупності або взаємозв’язок у зміні варійованих ознак. При групуванні статистичних матеріалів необхідно виконувати таке основне правило: одиниці досліджуваної сукупності повинні бути об’єднані в якісно однорідні типи явищ. Розрізняють три види групування: типологічні, варіаційні та аналітичні. Типологічними називають групування, що розподіляють досліджувану сукупність на однорідні за якісною ознакою (наприклад, групування за видами злочинів, місцем вчинення злочину). Варіаційними називають групування, що розподіляють досліджувані явища за кількісною (варійованою) ознакою. Цей вид групування застосовують при вивченні вікового складу злочинців, строків позбавлення волі, рецидиву. Аналітичні групування мають на меті встановити взаємозв’язок досліджуваних явищ, наприклад, між злочинністю і пияцтвом, злочинністю й родинним станом, злочинністю й освітою. Отримані дані про злочинність або інші правові явища після зведення і групування об’єднують у статистичні таблиці, що дає змогу викласти й узагальнити дані про суспільні явища за допомогою цифр, які розташовують у певному порядку. Статистичні таблиці у кримінальній статистиці мають важливе значення, оскільки відомості про злочинність у них систематизуються й наочніше, ніж текст, характеризують той чи інший аспект злочинності. Особливість статистичних таблиць полягає в наявності в них одного чи кількох підсумків по вертикалі або горизонталі. Основою для побудови статистичних таблиць є групувальні ознаки. Як правило, їх розташовують у рядках, а кількісні характеристики об’єкта — у графах. Статистична таблиця має вигляд своєрідного статистичного речення, що має підмет і присудок. Підметом статистичної таблиці є об’єкт дослідження, тобто те, про що йдеться в таблиці, присудком — те, що йдеться про підмет, тобто присудок є кількісним описом об’єктів. Як правило, підмет розташовують у лівій частині таблиці у вигляді назв рядків, а праву частину таблиці (графи) займає присудок. Після зведення і групування статистичних даних, а також складання відповідних статистичних таблиць розпочинається наступний етап — статистичний аналіз і узагальнення.

3. Статистичний аналіз і узагальнення отриманих даних є заключним і найвідповідальнішим етапом статистичного вивчення злочинності. Зібраний і згрупований статистичний матеріал у результаті цього аналізу стає основою для докладної та багатоаспектної характеристики досліджуваного явища. Основна мета статистичного аналізу полягає у виявленні закономірностей, встановленні впливу одного явища на інше, констатуванні взаємозв’язку певних явищ. Статистичний аналіз — це процес вивчення і порівняння отриманих цифрових як між собою, так і з іншими даними, а також їх узагальнення. Виходячи з основних функцій статистики виокремлюють чотири завдання статистичного аналізу: описати, порівняти і виявити закономірності, здійснити прогноз і зробити висновки.

До основних завдань статистичного вивчення злочинності належать:

- визначення стану злочинності, її рівня, структури й динаміки;

- виявлення причин і умов, що сприяли вчиненню злочину;

- вивчення особи злочинця;

- вивчення системи заходів боротьби із злочинністю.

Необхідно ураховувати, що під час вивчення окремих питань злочинності й боротьби з нею необхідно порівняти дані кримінальної статистики з даними інших галузей статистики — демографічної, економічної тощо. Наприклад, аналізуючи склад засуджених за статтю, віком, соціальним станом і освітою, для порівняння використовують дані демографічної статистики. Дані про чисельність населення та її зміни використовують для розрахунку коефіцієнта злочинності. Вивчаючи злочини проти особи або хуліганство, показники їх рівня, динаміки і структури порівнюють з показниками споживання алкоголю (економічна статистика). Отже, статистичне дослідження злочинності передбачає широке використання матеріалів статистичної звітності органів внутрішніх справ, прокуратури, суду, статистичних даних економіки, демографії, культури, а також даних, отриманих шляхом спеціальних вибіркових досліджень. На основі кримінально-статистичної інформації, обробленої та дослідженої за допомогою статистичних методів, можна точно оцінити стан злочинності, виявити закономірності її розвитку й визначити заходи боротьби з нею.

Тема 5

ЗЛОЧИННІСТЬ І ЇЇ ПОКАЗНИКИ

Поняття злочинності.

Оскільки злочинність є одним із центральних об’єктів дослідження науки кримінології, важливого й актуального значення набирає питання про визначення поняття “злочинність” у кримінології. Серед вчених-кримінологів як України, так і Росії не існує єдиної думки щодо визначення цього поняття. Розглянемо найпоширеніші з них і аргументи, які наводять для їх обґрунтування.

Якщо виключити ідеологічні елементи, то до 90-х років ХХ ст. за часів існування СРСР тривалий час у радянській кримінології панувало таке визначення поняття злочинності: це соціально-правове явище, яке змінюється й охоплює сукупність злочинів, що вчинені в суспільстві за певний період і характеризуються певними кількісними та якісними показниками.

Піддаючи критиці наведене визначення, А. Зелінський [8] обґрунтовує свою думку так:

1. У наведеному формулюванні визначення злочинності як соціально-правового явища є “логічним монстром”, оскільки словосполучення “соціально-правове явище” позбавлене сенсу через те, що все правове, тобто те, що регулюється правом, є соціальним, бо як правова норма є різновидом соціальних норм. Водночас усі аномалії в житті суспільства (техногенні катастрофи і природні катаклізми) набувають соціального значення і можуть вважатися соціальними явищами.

2. Точнішим буде визначення злочинності не як “сукупності злочинів”, а як системи, що підпорядковується статистичним закономірностям, тобто ймовірнісної системи.

3. Наведене формулювання не розкриває змісту поняття злочинності.

4. Кримінальну злочинність, що складається з діянь, які каралися в усі часи і в усіх країнах, не можна не визнати найнебезпечнішим проявом деструктивних сил людини.

5. Злочинність, що складається з великої кількості різних злочинів, вчинених у суспільстві, є не механічною сумою антисуспільних вчинків, а множиною, якій притаманні ознаки ймовірнісної системи — певна цілісність, сталість параметрів, взаємодія підсистем, що є складовими цієї множини.

6. Як загальне поняття злочинність існує через окреме, тобто через конкретні вчинки винних осіб. У кожному конкретному випадку виявляються ознаки, що притаманні злочинності, тобто загальному. До цих ознак належать злісність, протиправність, винність, караність. Водночас кожний окремий злочин за змістом має множину ознак, що перебувають за межею загального поняття злочинності. Окремий злочин — подія завжди випадкова, а злочинність є закономірною й неминучою.

На підставі наведених аргументів А. Зелінський пропонує таке визначення злочинності [8]: це масовий прояв деструктивності в поведінці людей, що виявляється в системі передбачених кримінальним законом діянь, які вчинені на конкретній території або серед членів певних соціальних груп протягом одного року або певної його частини.

Відомий вчений-кримінолог Н. Кузнєцова пропонує інше визначення злочинності: це соціальне і кримінально-правове явище, що змінюється історично й становить систему злочинів [19]. Це визначення ґрунтується на таких основних положеннях:

1. Історична змінюваність злочинності адекватно простежується у кримінальному законодавстві різних соціально-економічних формацій і режимів. Так, принаймні в Росії (і в Україні) протягом ХХ ст. кримінальне законодавство кардинально змінювалося відповідно до політичних та соціально-економічних революцій, а також режимів влади щонайменше п’ять разів: у період військового комунізму, нової економічної політики, державно-партійного монополізму й тоталітаризму, початку демократизації суспільства у 50-х роках, коли було прийнято Основи законодавства Союзу РСР 1958 року і Кримінальні кодекси республік 1959–1961 рр., і в пострадянський період, коли набрав чинності Кримінальний кодекс Російської Федерації (проект Кримінального кодексу України).

2. Злочинність — це не механічна множина конкретних злочинів, які входять у неї, а соціальне явище, що як підсистема входить у систему відповідного суспільства і світової спільноти загалом. Злочинність є соціальною за походженням, суб’єктами злочинів, потерпілими громадянами, суспільством і державою, причинами й умовами.

3. Система злочинів як первинних елементів злочинності зумовлює її кримінально-правовий характер і системну взаємодію всередині кримінальної системи між злочинами (наприклад, між хуліганством і насильницькими діяннями, між кримінальним обігом зброї і насиллям).

4. Кримінально-правова властивість злочинності перешкоджає заміні поняття і явища злочинності на поняття “відхилення у поведінці”, яке часто застосовують у зарубіжній кримінології. Виключно кримінальний закон визначає, що є злочинним.

Не існує “власне кримінологічних” понять злочинів, і тому спроби внести кримінологічні категорії у Кримінальний Кодекс не мають перспективи.

Поширене серед кримінологів і таке визначення злочинності: це соціально-правове, відносно стійке антагоністичне явище, що самодетермінується й охоплює сукупність злочинів, вчинених у конкретному суспільстві в певний період, що характеризуються кількісними та якісними показниками.

Розкриємо детальніше зміст останнього пропонованого визначення поняття злочинності.

1. Згідно з першою соціологічною ознакою злочинність є соціальним явищем, наслідком причин і умов, що мають соціальний характер. Позиція соціального детермінізму у кримінології зумовлює важливі висновки, основний з яких полягає в тому, що неможливо намагатися вплинути на злочинність, не змінивши соціальних умов, що породжують її. Якщо в основі злочинності лежать об’єктивні фактори, то ні жорстокі покарання, ні най досконаліше кримінальне законодавство самі по собі не зможуть радикально вплинути на стан злочинності. Другою соціологічною ознакою є специфічний спосіб посягання на встановлений у суспільстві соціальний порядок. Він охоплює тільки ті дії, що об’єктивно порушують або можуть порушити домінуючі суспільні зв’язки. Третя соціологічна ознака розкриває особливості суб’єкта суспільно небезпечного діяння. Отже, злочинність є наслідком конфліктів у суспільстві, соціальних відносин, взаємовідносин людей.

2. Злочинність має також правову характеристику, оскільки коло злочинів, з яких вона складається, визначається чинним кримінальним законодавством. Тому криміналізація або декриміналізація тих чи інших діянь суттєво впливає на всі показники злочинності.

3. Злочинність виявляється в сукупності злочинних діянь, вчинених на конкретній території за певний період. Зміна хоча б одного з аспектів злочинності неминуче спричиниться до зміни інших її аспектів і відповідно злочинності взагалі.

4. Злочинність як соціальне явище характеризується відносною самостійністю, що виявляється насамперед в її походженні.

5. Стан злочинності залежить від загальних закономірностей розвитку суспільства. Але ця залежність не позбавляє злочинність елементів стихійності та сталості.

6. На відміну від окремого злочину злочинності притаманна самодетермінація, тобто самовідтворення, що особливо характерно для злочинності з боку неповнолітніх і рецидивістів.

7. Відносна масовість злочинності означає, що вона виявляється не в окремих ексцесах, а у множині діянь (сукупності), кількість яких постійно змінюється. Тому одиничні ексцеси не можна вважати злочинністю.

8. Сталість як ознака злочинності полягає в тому, що не можна очікувати різкої зміни структури і стану злочинності через невеликі проміжки часу (місяць, квартал, рік). Такі відносні явища не можуть змінюватися дуже швидко. Коливання деяких показників злочинності з великою вірогідністю може свідчити про недоліки в обліку злочинів, ніж про реальні зміни у злочинності.

З наведеного аналізу випливає, що пропоновані найпоширеніші визначення поняття злочинності і аргументи, що їх обґрунтовують, мають багато спільних рис і ознак, проте водночас і суттєві розбіжності.

Показники злочинності.

Стан злочинності характеризують кількісні та якісні показники.

Кількісні показники стану злочинності визначаються кількістю злочинів, зареєстрованих на певній території за певний час, і кількістю виявлених осіб, які вчинили злочини на певній території за певний час. Ці показники характеризують два основних аспекти злочинності — правопорушення їх “авторів”, тобто осіб, які їх вчинили. Кількісне вираження цих показників не збігається, оскільки не всі злочини розкриваються і відповідно не всі особи, які їх вчинили, виявляються. Ці кількісні показники є абсолютними й іноді їх ще називають показниками рівня злочинності. Проте останні доцільно використовувати лише в аналізі стану злочинності та її динаміки в межах одного регіону, оскільки їх неможливо порівняти з відповідними показниками в інших регіонах через те, що вони однобічні, тобто враховують географічні й часові межі, проте не враховують чисельності населення регіону. З метою усунення цього недоліку і уможливлення співвіднесення абсолютних показників з чисельністю населення регіону для кількісної характеристики стану злочинності застосовують відносні показники — коефіцієнти (індекси) інтенсивності злочинності й злочинної активності населення.

Коефіцієнт (індекс) інтенсивності злочинності — це кількість зареєстрованих злочинів на 10000 або 100000 населення регіону, яке досягло віку кримінальної відповідальності. Розраховують цей коефіцієнт так:

Кі = (З/Н) · 10000 (або 100000),

де З — кількість злочинів; Н — чисельність населення регіону віком старше 14 років (вік, з якого настає кримінальна відповідальність).

Коефіцієнт злочинної активності населення відображує частоту вчинення кримінальних правопорушень мешканцями регіону, іншими словами, це кількість виявлених осіб, що вчинили злочини, з розрахунку на 10000 або 100000 населення регіону, яке досягло віку кримінальної відповідальності, тобто

Ка = (Оз/ Н) · 10000 (або 100000),

де Оз — кількість виявлених осіб, що вчинили злочини.

Наприклад, щоб визначити в яких областях України рівень злочинності найвищий, необхідно розрахувати відповідні коефіцієнти інтенсивності злочинності й порівняти їх. Рівень злочинності різних груп населення в певних регіонах можна визначити за допомогою коефіцієнтів, які розраховують стосовно відповідної групи і порівнюють з рівнем злочинності в регіоні загалом. Наприклад, можна визначити коефіцієнти інтенсивності злочинності серед неповнолітніх, чоловіків і жінок, міських і сільських мешканців, серед осіб, що раніше були засуджені.

До кількісних показників злочинності можна зарахувати і так звану ціну злочинності.

Ціна злочинності — це економічні, соціальні, моральні, фізичні й інші шкідливі наслідки вчинених злочинів. Обчислюється цей показник за кількістю вбитих і покалічених потерпілих, пограбованих, обкрадених і принижених внаслідок вчинення злочинів; розмірами матеріальної шкоди, завданої злочинами, і витратами держави на лікування потерпілих і поновлення їх здоров’я; витратами на утримання відповідних установ і правоохоронних органів, що здійснюють боротьбу із злочинністю. Ціну злочинності необхідно визначати для характеристики її суспільної небезпечності, а також для розрахунку бюджетних асигнувань на боротьбу із злочинністю. Без відповідного фінансового забезпечення програми попередження злочинності неможливо реалізувати.

Структура злочинності є її якісним показником. Сутність структури злочинності полягає в описі співвідношення між групами й видами злочинів, вчинених різними категоріями правопорушників. Цей показник відображує співвідношення часток цілого. Найпоширенішими підставами для виокремлення певних груп злочинів у структурі злочинності є соціально-демографічні ознаки засуджених, юридичні властивості злочинів і кримінологічна класифікація злочинів. Згідно з цими критеріями розрізняють три основних типи структур злочинності: соціально-демографічну, кримінально-правову та кримінологічну.

Соціально-демографічна структура розкриває співвідношення між кількістю злочинців за статтю, віком, родом занять (жінки, чоловіки, повнолітні, неповнолітні, службовці, робочі, працівники сільського господарства, підприємці, особи, які не працюють, та ін.).

Кримінально-правова структура охоплює такі критерії, як спрямованість, тяжкість злочинів, форма вини, мотивація злочинів.

За спрямованістю розрізняють злочини, передбачені відповідними главами Особливої частини КК України: злочини проти особи, власності, громадського порядку, посадові, господарчі та ін.

За тяжкістю розрізняють злочини тяжкі, менш тяжкі і такі, що не становлять значної суспільної небезпеки.

За формою вини злочини бувають умисні та з необережності.

За мотивацією розрізняють злочини, вчинені з корисливих мотивів, із хуліганських спонукань і антидержавні.

Загальновизнаної кримінологічної структури поки що не розроблено. На думку А. Зелінського [8], підставою для такої класифікації повинна стати кримінологічна класифікація злочинів за ознаками способів вчинення злочинів, мотивації, особливостей особи злочинця. А. Зелінський пропонує класифікувати злочини шляхом розподілу на такі кримінологічно однорідні групи: крадіжки і шахрайство; корисливі насильницькі злочини (пограбування, розбій, бандитизм, вимагання); привласнення, розтрата, розкрадання через зловживання службовим становищем, а також крадіжки на виробництві; посадові корисливі злочини, що не є розкраданням (хабарництво); господарчі злочини, що вчиняються без використання службового становища; вбивства і тілесні ушкодження, що вчиняються умисно; статеві злочини; хуліганство й інші агресивні посягання на порядок управління і громадський порядок; умисні насильницькі порушення порядку управління і громадського порядку; умисні посягання на особу, що вчиняються без застосування насилля; умисне знищення і пошкодження матеріальних та культурних цінностей (вандалізм); злочини проти держави; злочини з необережності.

О. Литвак [26] пропонує розрізняти чотири відносно однорідних блоки злочинності:

- загальнокримінальна корислива (крадіжки, шахрайство, пограбування, розбої, вимагання);

- агресивна некорислива (умисні вбивства, тілесні ушкодження й інші, які вчиняють без корисливих спонукань);

- економічна (корупція посадових осіб, розтрата, привласнення чужого майна, контрабанда, наркобізнес);

- неагресивна і некорислива (усі інші некорисливі й ненасильницькі злочини, у тому числі й ті, які вчиняють з необережності).

Підставами для такої класифікації вибрано особу винного, особливості мотивації і способи вчинення злочинів.

У кримінологічній структурі виокремлюють ще й такі кримінологічні групи: злочинність професійна, організована, рецидивна, побутова, пов’язана з наркотиками і алкоголізмом, транснаціональна та ін.

Географія злочинності — це поширеність злочинності на певній території, що характеризується кількісними та якісними (структурними) показниками злочинності в різних регіонах.

Географія злочинності може зумовлюватись економічними, історичними, етнічними особливостями регіонів, концентрацією міського населення й іншими особливостями (наприклад, наявність транспортних вузлів, безпосереднє розташування поблизу державного кордону).

Динаміка злочинності — це рух злочинності в часі в бік її зменшення, збільшення або стабілізації. Динаміку характеризують зміна рівня і структури злочинності в часі, тобто зміна кількісних та якісних показників злочинності на певній території за певний час.

На динаміку злочинності впливає багато детермінант, які за механізмом дії і змістом можна згрупувати у три напрями:

- правового характеру;

- соціально-демографічні;

- соціально-економічні, політичні, управлінські.

Детермінанти правового характеру пов’язані зі станом кримінального законодавства і правозастосовчою практикою. Розширення або звуження сфери кримінальної відповідальності, криміналізація або декриміналізація діянь неминуче впливають на рівень і структуру злочинності. Недоліки у правозастосовчій практиці органів, що здійснюють боротьбу із злочинністю, нереагування на окремі нетяжкі злочинні прояви так само позначаються на динаміці злочинності.

Демографічні зміни справляють не причинний, а функціональний вплив на злочинність. Так, низька питома вага злочинності неповнолітніх у країні в 1958 р. — 5 % — пояснюється ще й тим, що після війни серед населення країни значно зменшилася кількість неповнолітніх осіб.

Соціально-економічні, політичні та управлінські детермінанти чинять найістотніший, причинно зумовлений вплив на злочинність і її динаміку як у країні загалом, так і в окремих її регіонах. Проаналізувавши ці детермінанти, можна спрогнозувати динаміку злочинності.

Латентна злочинність.

Дані про злочинність отримують зі статистичної звітності відповідних правоохоронних органів. Проте загальновідомо, що кримінальна статистика не відбиває повністю справжнього стану злочинності, оскільки не всі злочини, що вчинені, а також особи, які їх вчинили, реєструються відповідними державними органами. Незареєстрована частина злочинності створює так звану латентну злочинність. В юридичній літературі латентну, тобто приховану, злочинність визначають як частину всієї злочинності, інформація про яку не надійшла до органів, що реєструють злочини і злочинців.

Реальний рівень латентної злочинності визначається кількістю злочинів, що залишилася поза сферою застосування кримінального закону, і кількістю злочинців, яких не було притягнуто до кримінальної відповідальності.

Латентна злочинність — це сукупність злочинів, які не ввійшли у процесі аналізу злочинності до статистичних даних через відсутність до певного моменту інформації про них.

А. Зелінський [8] пропонує таке визначення латентної злочинності: це сукупність передбачених кримінальним законом діянь, які з різних причин не були враховані органами внутрішніх справ, прокуратурою, службою безпеки, судом.

Латентну злочинність розраховують за формулою

Зл = Зф – Зз,

де Зф, Зз — злочинність відповідно фактична і зареєстрована.

Рівень латентної злочинності визначають так:

Рл = Зз / Зф.

В юридичній літературі розрізняють три види латентності: природну (об’єктивну); граничних ситуацій; штучну (приховану).

Природна латентність — це сукупність випадків, коли правоохоронним органам не були відомі факти вчинення злочинів (неповідомлення потерпілими та іншими особами про вчинений злочин).

Латентність граничних ситуацій — це випадки, коли факт злочину виявляється певною особою, але з різних причин не сприймається нею як злочин (пожежі, кишенькові крадіжки).

Штучна латентність — це сукупність випадків, коли правоохоронний орган, маючи інформацію про вчинений злочин, не реєструє його і не ставить на облік з будь-яких причин.

Практика діяльності правоохоронних органів дає підстави виокремити три рівня латентності:

- низький — очевидно вчинені тяжкі злочини, інформація про які швидко поширюється (вбивства, розбійні напади, пограбування тощо);

- середній — злочини, вчинення яких не є таким очевидним, як при низькому рівні латентності. Потерпілі з різних причин не звертаються за захистом до правоохоронних органів, хоча й не приховують факт вчиненого злочину (незначна шкода, завдана злочином; відсутність віри у можливість розкриття злочину правоохоронними органами; злочини проти особи тощо);

- високий — злочини, про вчинення яких в більшості випадків відомо тільки злочинцю й потерпілому, причому останній зацікавлений у приховуванні факту злочину з різних мотивів (сором’язливість, наявність хвороби, корисливі мотиви — шахрайство, хабарництво, статеві злочини тощо). Ця категорія злочинів через їх неочевидність і практично “нульову” активність з боку потерпілого має найменшу інформативність і найвищу латентність.

Під причинами латентності злочинів необхідно розуміти сукупність обставин соціального, правового, особистого та іншого характеру, що перешкоджають виявленню, реєстрації й обліку злочинів, а також їх розкриттю, у тому числі й забезпеченню повноти та всебічності їх розкриття. Під обставинами соціального характеру необхідно також розуміти й недоліки у діяльності правоохоронних і судових органів, в обов’язки яких входить виявлення, реєстрація злочинів і осіб, які їх вчинили, а також здійснення правосуддя.

Фактори, які впливають на латентність злочинів, можна в певний спосіб класифікувати, якщо взяти за основу вивчення поведінки суб’єктів кримінально-правових відносин. Головними їх учасниками є суб’єкт злочину, потерпілий, особи, що причетні до злочину, і державні органи кримінального переслідування та правосуддя. Саме від цих учасників залежить, чи буде виявлено злочин і покарано злочинця.

Фактори природної латентності злочинів, що пов’язані з поведінкою злочинця, мають різноманітний і різноплановий характер. Необхідно враховувати, що ретельне маскування, винахідливість і конспірація злочинів, що вчиняються, є важливими факторами латентності, що набагато ускладнює розкриття і розслідування злочинів, особливо тих, що вчиняються у кредитно-фінансовій та банківській сферах. Важливою складовою латентності злочинів, що безпосередньо пов’язана з якостями особи злочинця, є вмілий вибір злочинцем жертви. Об’єктом злочинного посягання в таких випадках стають особи, які незаінтересовані в оприлюдненні факту вчиненного злочину. Злочинець враховує, що для такої жертви завдана їй шкода буде незначною порівняно з тим, що вона опиниться в центрі уваги правоохоронних органів.

На латентності окремих злочинів істотно позначається психологічний тиск на потерпілих з боку злочинця: умовляння, підкуп, шантаж, погрози, залякування. При вчиненні тяжких злочинів або настанні тяжких наслідків злочинці можуть застосовувати матеріальні стимули. Факт неповідомлення жертвою злочину у правоохоронні органи про злочинне посягання на її права й інтереси, а також про заподіяння їй матеріальної чи іншої шкоди у кримінологічній літературі дістав назву латентної віктимності.

Мотивами, що утримують потерпілих від заяви про вчинений злочин, можуть бути небажання оприлюднення інтимного боку життя, страх, відсутність віри у професіоналізм правоохоронних органів і їх здатність розкрити злочин, бажання уникнути зайвих проблем тощо. Іноді характер вчиненого злочину обумовлює причетність до нього потерпілого, який за несприятливого вирішення справи опиняється в ролі жертви. До таких злочинів належать, зокрема, шахрайство і хабарництво. Причетність потерпілого до вчиненого злочину в таких випадках є основною причиною їх латентності.

Одним з важливих факторів латентності злочинів, який безпосередньо стосується поведінки свідків, осіб, причетних до злочинів, а також потерпілих, є відсутність дієвого механізму забезпечення безпеки осіб, які сприяють розкриттю злочинів і здійсненню правосуддя. Незахищеність цих осіб від протиправного впливу, який може здійснюватись у вигляді підкупу, умовляння, погроз, шантажу, тимчасової ізоляції й навіть фізичного усунення, спонукає їх ухилятися від виконання громадянського обов’язку.

До факторів об’єктивного характеру, що сприяють латентності злочинів, належать також незадовільна матеріально-технічна забезпеченість як оперативно-розшукових підрозділів, так і правоохоронних органів взагалі. На ефективність їх діяльності істотно впливає недостатність спеціальних технічних засобів, автомототранспорту, сучасних засобів інформаційного забезпечення, криміналістичної техніки.

На особливу увагу заслуговує штучна латентність, що зумовлюється як недоліками у реєстрації, обліку і статистичній звітності, так і суттєвими прорахунками й недоліками в діяльності правоохоронних органів, а також зловживанням і халатністю з боку посадових осіб, на яких покладено функції розкриття й розслідування злочинів. Особливу небезпеку становлять дії посадових осіб, які умисно приховують інформацію про злочинну діяльність підлеглих, а також умисна нереєстрація заяв і повідомлень про злочини, що надійшли до правоохоронних органів, під різними приводами, що здійснюється з метою створення уявної ефективності діяльності правоохоронних органів, пов’язаної з розкриттям і розслідуванням злочинів. На латентність злочинів впливають також однобічність і неповнота у розкритті й розслідуванні злочинів правоохоронними та судовими органами, внаслідок чого не встановлюються всі епізоди злочинної діяльності й не всі винні особи притягуються до кримінальної відповідальності. Одним з факторів, що впливають на латентність злочинів, є також неправильна юридична кваліфікація злочинів (умисна або помилкова) відповідним органом розслідування або судом. Так, пограбування кваліфікується як крадіжка, злісне або особливо злісне хуліганство — як звичайне хуліганство.

Належний рівень організації реєстрації й обліку злочинів є однією з центральних організаційно-управлінських проблем боротьби із злочинністю, оскільки відіграє важливу роль у забезпеченні повноти й об’єктивності інформації про показники стану злочинності та реального контролю за нею.