Жаба, що співала по-журавлиному

(казка)

Сподобалося жабі, як журавель співає. Сидить вона в болоті, слухає журавлиний спів і думає:

«Навчуся співати по-журавлиному, буду не така, як усі жаби. Хай дивується весь жаб’ячий рід».

Довго вчилася жаба співати по-журавлиному і таки навчилася. Розмовляють з нею жаби по-жаб’ячому, а вона мов не розуміє, відповідає по-журавлиному. Розгнівалися жаби й кажуть своїй подружці:

– Ти ж така жаба, як і ми, то чому ж не хочеш говорити по-жаб’ячому?

А жаба відповідає:

– Може, у мене виростуть крильця і я полечу, як журавель.

Як починається осінь

(казка)

Осінь – дочка Діда Мороза. Старша дочка, бо є ще в нього молодша доня – Весна. В Осені коси заквітчані пшеничними колосками й червоними ягідками калини. Ходить Осінь лугами, берегами. Де зітхне, там холодом війне.Любить Осінь ночами сидіти на березі ставка. А вранці над водою піднімається сивий туман і довго не розходиться. Оце й починається Осінь.Бояться Осені пташки. Як тільки побачать її ластівки, злітаються і про щось тривожно радяться. А журавлі піднімаються високо в небо й тривожно курличуть.Любить Осінь заходити в садки. Доторкнеться до яблуні – яблука жовтіють.

А дятли радіють, зустрівшись із Осінню: голосно щебечуть, перелітають із місця на місце, шукають поживи на деревах.Сьогодні теплий, сонячний день. Низько стоїть сонце – світить, але не дуже гріє. Сіла старша донька Діда Мороза під стогом сіна, розплітає косу, гріється. Співає пісню про срібні павутинки.

Як зайчик грівся взимку проти місяця

(казка)

Холодно взимку Зайчикові. Вибіг він на узлісся, а вже ніч настала. Мороз тріщить, сніг проти Місяця блищить, холодний вітрець із яру повіває. Сів Зайчик під кущем, простяг лапки до Місяця, просить:

– Місяцю любий, погрій мене своїм промінням, бо довго ще Сонечка чекати.

Жалко стало Місяцеві Зайчика, він і каже:

– Іди полем, полем, я тобі світитиму дорогу, а ти прямуй до великого стогу соломи.

Пострибав зайчик, зарився в стіг, вигляда, усміхається:

– Спасибі, любий Місяцю, тепер твоє проміння тепле-тепле.

Весняний вітер

(казка)

Клен цілу зиму спав. Крізь сон він чув завивання хуртовини і тривожний крик чорного ворона. Холодний вітер гойдав його віти, нагинав їх. Та ось одного сонячного ранку відчув Клен, ніби до нього доторкнулось щось тепле і лагідне. Прокинувся Клен. А то до нього прилинув теплий весняний Вітер:

– Годі спати, – зашептав весняний Вітер. – Прокидайся, весна наближається.

– Де ж вона – весна? – запитав Клен.

– Ластівки на крилах несуть, – каже теплий Вітер. – Я прилетів з далекого краю, від теплого моря. Весна йде полями – заквітчалась квітами, красуня. А ластівки на крилах несуть барвисті стрічки.

Ось про що розповів теплий весняний Вітер Кленові. Клен зітхнув, розправив плечі. Зазеленіли бруньки. Бо йде весна-красуня.

Шпак прилетів

(казка)

Був тихий весняний ранок. Сонце ще не зійшло, а небо на сході вже рожеве. На голій кленовій гільці голосно співав Шпак. Він щойно прилетів із далекого краю. Знайшов свою шпаківню, сів біля неї й радісно сповістив:

– Я прилетів! Настала весна!

Шпаків спів почув Горобець, що спав під стріхою в теплому кубельці. Йому не хотілося рано вставати, та як почув Шпака, стурбувався, розбудив Горобчичку, що спала в сусідньому кубельці, й ремствує:

– Шпак прилетів! Тепер нам доведеться раніше вставати, бо за Шпаком важко буде їжу здобувати. Він скрізь устигне перший…

Горобчичка зітхнула й каже:

– Спасибі Шпакові, будитиме тебе, ледаря.

Щоб метелик не поколовся

(оповідання)

Маленька дівчинка Зоя гуляла в саду. Вона підійшла до акації. На акації гострі-прегострі колючки.

Над акацією літав барвистий метелик. «Ой, як же йому не страшно літати! Налетить на колючку – що ж тоді буде?!»

Підійшла Зоя до акації. Зломила одну колючку, другу, третю. Мама побачила та й питає:

– Що ти робиш, Зою! Навіщо колючки зламуєш?

– Щоб метелик не поколовся, – відповіла Зоя.

– Це дуже добре, що ти метелика жалієш, – сказала мама, – але ж і акація без колючок жити не зможе.

Через потік

(оповідання)

Андрійко і Ніна, школярі-першокласники, поверталися із школи.

На шляху був ярок. А припекло сонце, розстанув сніг, і ярком потекла вода.

Шумить бурхливий потік. Стоять перед потоком Андрійко й Ніна.

Андрійко швидко перебрів через потік, став на протилежному березі. Подивився хлопчик на Ніну, й соромно йому стало. Бо він вже в чобітках, а Ніна – в черевичках. Як же вона перебреде?

«Ой, як недобре я зробив, – подумав Андрійко. – Чому я не зразу побачив, що Ніна в черевичках?» Андрійко перебрів потік назад, підійшов до Ніни і каже:

– Це я хотів довідатися, чи глибоко. Бо переправлятися будемо вдвох.

– Як? – здивувалася Ніна. – Адже я в черевичках.

– Сідай мені на спину, – сказав Андрійко.

Ніна сіла на спину Андрійкові, і хлопчик переніс її.

Як котові стало соромно

(оповідання)

Вийшов кіт на поріг. Мружиться від ясного сонечка.

Раптом чує – горобці зацвірінькали. Принишк кіт, насторожився. Тихенько почав пробиратися до паркана. А там сидять горобці.

Підповз аж до паркана та як стрибне. Хотів горобця схопити. А горобчик – пурх та й утік. Кіт перелетів через паркан та в калюжу й впав. Вискочив мокрий, брудний.

Іде кіт додому. Соромно йому. А горобці позліталися з усього подвір’я, літають над невдахою і цвірінькають. То вони сміються з кота.

Лялька під дощем

(оповідання)

Зіна вклалася спати. А надворі почалася гроза. Гримів грім, з-за Дніпра насувалися чорні хмари. По залізному даху зашумів дощ.

Блиснула блискавка. На мить стало ясно, як удень. Зіна побачила: на подвір’ї стоять калюжі води, йде дощ, і – ой горе, що ж таке? – На лавці, під дощем, лежить її лялька Зоя.Вона забула Зою на лавці. Як же це трапилось? Як же вона не згадала про Зою, лягаючи спати, як же вона не подумала про неї, коли почалася гроза?

Від цих думок Зіні стало важко, і вона заплакала. А ще важче було від думки про те, що на лавці лежить під холодним дощем її Зоя…Зіна встала з ліжка, тихо відчинила двері, побігла на подвір’я.Дощ миттю змочив її сорочечку. Вона підбігла до лавки, взяла Зою, пригорнула її до грудей.Коли Зіна відчинила двері, мама ввімкнула світло і широко розплющеними від страху очима дивилася на порожнє ліжко.Побачивши Зіну з притуленою до дитячих грудей лялькою, мама перевела дух.Вона взяла рушник, витерла Зіну, переодягла в суху сорочечку.Давши рушник, сказала:

– Витри ж Зою… Як же це ти її забула на лавці?

– Ніколи більше такого не буде, матусю…

Дуб під вікном

(оповідання)

Молодий лісник побудував у лісі велику кам’яну хату й посадив дуба під вікном.

Минали роки, виростали у лісника діти, розростався дубок, старів лісник.

І ось через багато літ, коли лісник став дідусем, дуб розрісся так, що закрив вікно.

Стало темно в хаті, а в ній жила красуня – лісникова внучка.

– Зрубайте дуба, дідусю, – просить внучка, – темно в хаті.

– Завтра вранці почнемо, – відповів дідусь.

Настав ранок. Покликав дідусь трьох синів і дев’ятьох онуків. Покликав внучку-красуню і сказав:

– Будемо хату переносити в інше місце.

І пішов з лопатою копати рівчак для фундаменту. За ним пішли три сини, дев’ять внуків і красуня-внучка.

Як Сергійко навчився жаліти

(оповідання)

Маленький хлопчик Сергійко гуляв біля ставка. Він побачив дівчинку, що сиділа на березі.Коли Сергійко підійшов до неї, вона сказала:

– Не заважай мені слухати, як хлюпають хвилі.Сергійко здивувався. Він кинув у ставок камінець.Дівчинка запитала:

– Що ти кинув у воду?Сергійко ще більше здивувався.

– Невже ти не бачиш? Я кинув камінець.

Дівчинка сказала:

– Я нічого не бачу, бо я сліпа.

Сергійко від подиву широко розплющив очі й довго дивився на дівчинку.

Так, дивуючись, він і додому прийшов. Він не міг уявити: як це воно, коли людина нічого не бачить?Настала ніч. Сергійко ліг спати. Він заснув з почуттям подиву.Серед ночі Сергійко прокинувся. Його розбудив шум за вікном.Шумів вітер, в шибки стукав дощ. А в хаті було темно.Сергійкові стало страшно. Йому пригадалася сліпа дівчинка. Тепер хлопчик уже не дивувався. Його серце стиснув жаль.

Як же вона бідолашна живе в отакій темряві?! Сергійкові захотілося, щоб скоріше настав день. Він піде до сліпої дівчинки. Не дивуватиметься більше. Він пожаліє її.

Сиві волосинки

(оповідання)

Два тижні маленька Оленка тяжко хворіла. Їй було так тяжко, що кожної хвилини дівчинка могла померти.

Від її постелі ні на мить не відходила мама.

Коли небезпека минула, і Олесі стало легше, мама лягла поруч з донькою і заснула.

Прокинулася мама, Олеся й запитує її:

– Мамо, чому це в косах твоїх багато срібних волосинок?

– Горе посріблило, – відповіла мама.

– Матусю, – сказала Олеся, – яку ж тобі радість принести, щоб не стало цих срібних волосинок?

Як синичка будить мене

(оповідання)

Щойно посвітлішає за вікном, прилітає маленька жовтогруда пташка. То – синичка. Шапочка в неї чорнооксамитова, щічки біляві. На зеленкувато-сірих крильцях кожна пір’їнка ніби пензликом намальована. Синичка стукає гострим дзьобиком у заплакану шибку. Заглядає агатовим оченятком у кімнатку. Розвиднюється, я піднімаюся з ліжка, виношу шматочок несолоного сала.

Синичка дзьобає сало й співає: «Пінь-пінь». Це вона говорить: «Дякую, завтра вранці я знову прилечу».

Камінь

(оповідання)

У лузі, під гіллястим дубом, багато років жила криниця. Вона давала людям воду. Під дубом біля криниці відпочивали подорожні.

Одного разу до дуба прийшов хлопчик. Він любив пустувати.

Тож і подумав:

– А що воно буде, як я візьму оцей камінь і кину його в криницю! Ото, мабуть, булькне дуже!

Підняв камінь, кинув його в криницю; булькнуло дуже. Хлопчик засміявся, побіг і забув про пустощі.

Камінь упав на дно і забив джерело.

Вода перестала заповнювати криницю.

Криниця засохла.

Засохла трава навколо криниці, і дуб засох, бо підземні струмки потекли кудись в інше місце.

На дубі перестав мостити гніздо соловейко. Він полетів у інший луг.

Замовкла соловейкова пісня.

Сумно стало в лузі.

Минуло багато років. Хлопчик став дідусем. Одного разу він прийшов на те місце, де колись був зелений луг, стояв гіллястий дуб, співав соловейко, вабила прохолодна криниця.

Не стало ні лугу, ні дуба, ні соловейка, ні криниці. Довкола пісок, вітер здіймає хмари пилюки.

«Де ж воно все поділося?» – подумав дідусь.

Як Микола став хоробрим

(оповідання)

Першокласник Микола прийшов сьогодні до школи дуже рано. На лавці під високою тополею сиділо двоє дівчаток. Вони дивилися на дерево. Щось зацікавило їх там, в очах у дівчаток хлопчик помітив тривогу.

Раптом над великою тополиною гілкою знялася пташка, запищала тривожно. І в ту мить біля лавки впало маленьке пташеня.

Микола зрозумів, що пташеня випало із гнізда, а мати його – в розпачі.

Однак з дівчаток взяла пташеня і сказала:

– Якби це хто сміливий був зараз у школі… Він би поліз на дерево й поклав пташеня в гніздо.

Микола був дуже боязким. Але слова дівчинки вразили його.

Невже вона вважає його боягузом?

– Я полізу, – сказав Микола.

– Ти? – запитали дівчата й з подивом подивилися на хлопчика.

Микола поклав пташеня за пазуху й поліз на тополю. Від страху в нього тремтіли руки і ноги, але він ліз все вище й вище.Поклавши пташеня в гніздо, Микола зліз на землю.

Дівчатка дивились на нього з захопленням.

Пелюстка і квітка

(казка)

На грядочці виросла гарна квітка жоржини. Біла, як мармур, духмяна. Літають над нею бджоли і джмелі, беруть нектар.

У квітці сорок дві пелюстки. І ось одна з них загордилася:

Я найкраща. Без мене і квітка не квітка. Я найголовніша. Ось візьму й піду – що мені?

Напружилася, вилізла з квітки, скочила на землю. Сіла в кущі шипшини й дивиться, – що ж квітка робитиме? А квітка байдужки собі, усміхається сонцю, згукує до себе бджіл і джмелів.

Ішла собі Пелюстка. Аж зустрічає Муравлика.

– Ти хто? – питає Муравлик.

– Я – Пелюстка. Найкраща. Найголовніша. Без мене квітка не квітка.

– Пелюстка? Знаю пелюстку я в квітці, а на двох тоненьких лапках не знаю.

Ходила Пелюстка, ходила до вечора і засохла. А квітка цвіте.

Ось така, бачте, казка. Квітка і без однієї пелюстки квітка. А пелюстка без квітки – ніщо.

Сьома дочка

(казка)

Було у матері сім дочок. Ось поїхала одного разу мати в гості до сина. А син жив далеко-далеко. Повернулася додому аж через місяць.

Коли мати ввійшла до хати, дочки одна за одною почали говорити, як вони скучили за матір’ю.

– Я скучила за тобою, немов маківка за сонячним променем, – сказала перша дочка.

– Я ждала тебе, як суха земля жде краплину води, – промовила друга дочка.

– Я плакала за тобою, як маленьке пташеня за пташкою, – сказала третя.

– Мені тяжко було без тебе, як бджолі без квітки, – щебетала четверта.

– Ти снилась мені, як троянді сниться краплина роси, – промовила п’ята.

– Я виглядала тебе, як вишневий садочок виглядає соловейка, – сказала шоста.

А сьома дочка нічого не сказала. Вона зняла з ніг матусі взуття і принесла їй в мисці теплої води – помити ноги.

Фіалка і бджілка

(казка)

Подружили бджілка і фіалка. Фіалка в полі дивилась на світ своїм радісним фіолетовим оком. А бджілка жила у вулику. Багато разів на день прилітала бджілка до фіалки – брала пилок і нектар. Раділа фіалка своїй подрузі.

Та ось прилетіла бджілка, дивиться, а фіалка закрила свою квітку, схилила журливо голівку.

– Чому це ти, фіалко, зажурилася? Чому квітку свою закрила? – питає бджілка.

– Ой, лети, бджілко, додому, бо негода наближається. Буде великий дощ.

Прилетіла бджілка додому. І справді, пішов дощ.

Їжачок

(казка)

Жив у лісі Їжачок-Лісовичок. Знайшов він собі хатинку у дуплі старої липи. Приніс сухого листя до своєї кімнатки, розіслав. Тепло стало і затишно лісовому господарю. Але сумно одному. Захотілося йому знайти товариша.

Пішов він до лісу. Зустрів сіру Мишку. Не хоче Мишка іти в хатинку до Їжачка. І Ховрашок не хоче. Бо в них свої нірки.

Зустрів Лісовик Цвіркуна. Сидить Цвіркун на сухій стеблині, тремтить від холоду.

– Йди до мене, Цвіркуне.

Пострибав Цвіркун у дім до Їжака радий-радий…

Настала зима. Їжачок казку Цвіркунові розповідає, а Цвіркун пісню Їжакові співає.

Яблуко в осінньому саду

(оповідання)

Пізньої осені маленькі близнятка Оля й Ніна гуляли в яблуневому саду. Був тихий сонячний день. Майже все листя з яблунь опало і шурхотіло під ногами. Тільки де-не-де на деревах залишилося пожовкле листячко.

Дівчатка підійшли до великої яблуні. Поруч із жовтим листком вони побачили на гілці велике рожеве яблуко.

Оля й Ніна аж скрикнули від радості.

– Як воно тут збереглося? – з подивом запитала Оля.

– Зараз ми його зірвемо, – сказала Ніна і зірвала яблуко. Кожній хотілося потримати його в руках.

Олі хотілося, щоб яблуко дісталось їй, але вона соромилась висловити це бажання, а тому сказала сестрі:

– Хай тобі буде яблуко, Ніно…

Ніні хотілося, щоб яблуко дісталося їй, але вона соромилась зізнатися в цьому. Ніна сказала:

– Хай тобі буде яблуко, Олю…

Яблуко переходило з рук в руки, дівчатка не могли дійти згоди. Та ось їм обом сяйнула одна і та ж думка: вони прибігли до мами радісні, схвильовані.

Віддали їй яблуко.

В маминих очах сяяла радість.

Мама розрізала яблуко й дала дівчаткам по половинці.