Як бджілка знаходить квітку конвалії



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Як бджілка знаходить квітку конвалії



Ледача подушка

(оповідання)

Маленькій Яринці треба рано-рано вставати, до дитячого садка йти. А не хочеться, ой, як не хочеться! Увечері і питає Яринка дідуся:

- І чого це я рано ніяк не прокинуся?

- Це подушка в тебе ледача, - каже дідусь. – Ото саме тоді, як вставати не хочеться, візьми її, винеси на свіже повітря і добряче вибий – вона й не буде ледача…

Петрик, собака і кошеня

(оповідання)

Маленький хлопчик Петрик ішов стежкою в сад. Бачить, біжить назустріч чорний кудлатий собака.

Петрик злякався, хотів тікати. Та раптом до його ніг притулилося маленьке кошеня. Воно втекло від собаки й просило Петрика: «Захисти мене, хлопчику, від цього страшного звіра».

Стоїть Петрик, дивиться на кошеня, а воно підняло голову до нього і жалібно нявчить.

Собака зупинився, злякано подивився на Петрика й сховався в кущах.

Конвалія в саду

(оповідання)

Петрик уранці прийшов у сад і побачив конвалію. Зачарований дивною красою квітки, хлопчик довго стояв перед нею. «Зірву квітку, поставлю в вазу на столі, – подумав Петрик. – Красиво буде в кімнаті».

Він простяг руку, щоб зірвати квітку, та враз уявив собі: що ж станеться із садом без конвалії? Затулив долонями квітку, і в саду стало похмуро й незатишно. На зелені листки впала сіра тінь, замовкли пташки.

Петрик відтулив квітку, і на деревах знов почувся пташиний спів.

«Он яка ти, дивовижна квітко, – подумав Петрик. – Хіба ж можна тебе зривати й нести до кімнати?

Як бджілка знаходить квітку конвалії

(оповідання)

Вилетіла з вулика бджілка. Літає над пасікою й прислухається. Чує, десь далеко-далеко дзвенять голосні дзвіночки. Летить бджілка на музику дзвіночків. Прилітає до лісу. А то дзвонить квіти конвалії. Кожна квітка – маленький срібний дзвіночок. У середині – золотий молоточок. Б’є молоточок по сріблу – лунає дзвін – аж до пасіки лине. Ото так конвалія кличе бджілку. Прилітає бджілка, збирає з квітки пилок та й каже:

– Дякую, квіточко…

А квітка мовчить. Вона лише зніяковіло опускає голівку.

Хто свічки засвітив

(оповідання)

Пішла Маринка з мамою до лісу. Був травень, усе зеленіло. Глянула Маринка на зелені крони каштанів. Радісно загорілися її оченята.

– Дивіться, мамо, – говорить дівчинка, – на каштанах свічки горять. Хто це їх засвітив?

– Прийдемо вранці, подивимось, – усміхнулась мама.

Рано-вранці по холодній росі прийшла мама з Маринкою до лісу. Дивиться Маринка на зелені каштани. Бачить – білочка стрибає. Ой, та це ж вона свічки засвітила. Хто їй вогнику дав? Певно, сонечко? Зійшло, дало білочці гарячу іскорку, вона й засвітила свічки на каштанах.

Я вирощу внучку, дідусю

(оповідання)

У садку росте стара вишня. Маленький хлопчик Олесь побачив вишеньку та й питає дідуся:

– Де взялася ця маленька вишенька?

– З кісточки виросла, – відповів дідусь.

– То це донька старшої вишні?

– Так, донька.

– А внучка у старої вишні буде?

– Буде, Олесю, – відповів дідусь, – якщо ти викохаєш оцю маленьку вишеньку, діждешся з неї ягідок, посадиш кісточку – то з кісточки її виросте внучка старої вишні.

Олесь задумався.

– Я вирощу внучку старої вишні, – сказав Олесь.

Кмітливий скляр

(оповідання)

Звечора в ставку плавали качки. Прийшов Юрко вранці до ставка і бачить диво-дивне. Весь ставок покритий тонким склом. А під склом вода грає. Питається Юрко в тата:

– Хто це покрив ставок?

Сміється тато й каже:

– Є такий умілий, кмітливий скляр. Прийшов і засклив ставок однією величезною склянкою. Живе той скляр далеко на півночі. А тепер до нас завітав.

– Хто ж той скляр? – запитав Юрко.

– Мороз.

Хлопчик і сніжинка

(оповідання)

З неба летіла додолу сніжинка. Вона була ніжна, легка, прозора, мов пушинка. І красива, мов зірка.

На землі стояв хлопчик. Він бачив, як падає сніжинка, і думав: «Ось вона впаде комусь під ноги і її затопчуть».

– Ні, не треба падати сніжинці на землю, не треба її затоптувати.

Хлопчик простягнув долоню. Він хотів приголубити сніжинку, а вона впала на добру, теплу його руку й розтала. Хлопчик із жалем дивиться на долоню. А там блищить крапелька, мов сльозинка.

Для чого півневі гребінець

(казка)

У нашого півня червоний гребінець. Уночі, як тільки кури посідають на сідало, він бере свій гребінець і розчісує свого барвистого хвоста. Через те і хвіст у нього такий пишний. Розчесавши хвоста, півень кладе гребінець на голову. А вдень ходить, розпустивши хвоста.

Їжачок і світлячок

(казка)

Ішов лісом їжачок. Ніс яблуко на своїх голках. Раптом бачить – щось світиться, а то такий пеньок. «Дай, – думає їжачок, – візьму шматочок пенька, буду ввечері світити, бо діти маленькі в темряві бояться». Узяв він світлячка, приніс додому. Світліше стало в гнізді у їжачка. Дітки-їжаченята зраділи:

– Ой, як світло тепер у нас. Будемо малюнки розглядати.

Два метелики

(казка)

Над зеленим лужком літали два метелики. Один білий, а другий червоний. Зустрілися, сіли на зеленому листочку та й хваляться. Білий метелик говорить:

– Мої крильця найкрасивіші, бо я схожий на білу хмаринку. А червоний метелик і собі хвалиться:

– Ні, мої крильця красивіші, бо я схожий на сонце.

Зайшло сонце, настала ніч. Обидва метелики посіріли.

Найгарніша мама

(казка)

Випало Совеня із гнізда та й повзає лісом. Далеко забилось, не може знайти рідного гнізда. Побачили птахи малого – некрасивого, з великою головою, вухатого, банькатого, жовторотого.

Побачили та й питають, дивуючись:

– Хто ти такий? Де ти взявся?

– Я – Совеня, – відповідає мале. – Я випало з гнізда, не вмію літати і вдень дуже погано бачу. Я шукаю маму.

– Хто ж твоя мама? – питає Соловей.

– Моя мама Сова, – гордо відповідає Совеня.

– Яка ж вона? – питає Дятел.

– Моя мама найгарніша.

– Розкажи, яка ж вона, – питає Дрізд.

– У неї голова, вуха й очі такі, як у мене, – відповідає з гордістю Совеня.

– Ха-ха-ха! – зареготали Соловей, Дятел і Дрізд. – Та ти ж потвора. Виходить, і мати твоя така сама потвора.

– Неправда! – закричало Совеня. – Мама в мене найгарніша.

Почула його крик Сова, прилетіла потихеньку, взяла Совеня за лапку й повела до рідного гнізда.

Совеня уважно подивилося на свою маму: вона була найгарніша.

Велике і мале

(казка)

У корови Лиски народилось Телятко. Воно ще маленьке, але вже вибрикує. Припало Телятко до матері, напилось молока, й захотілось Теляткові погуляти.

Пішло воно по двору, дивиться – сидить маленьке звірятко. Доторкнулось телятко до маленького звірятка, а на ньому пух м’який-м’який, ще м’якіший, ніж материнське вим’я.

Дивиться маленьке звірятко на величезного звіра – теля, прищулилось і сидить собі тихо-тихо.

– Хто ти такий? – запитує Телятко.

– Я стара Кролиця, – відповідає маленьке звірятко.

– Невже ти стара, Кролице? – здивувалось Телятко. – Значить, у тебе й дітки є?

– Є в мене маленькі дітки – кроленятка. – А ти хто?

– Я маленьке Телятко, відповіло Телятко, – я тільки що народилось.

– Невже ти тільки що народилось? – здивувалась стара Кролиця. – Дивно: ти ж ще маленьке, а вже таке велике?

– А ти вже стара мати, а така маленька, – ще більше здивувалось Телятко. – Невже все на світі таке дивне?

Жаба, що співала по-журавлиному

(казка)

Сподобалося жабі, як журавель співає. Сидить вона в болоті, слухає журавлиний спів і думає:

«Навчуся співати по-журавлиному, буду не така, як усі жаби. Хай дивується весь жаб’ячий рід».

Довго вчилася жаба співати по-журавлиному і таки навчилася. Розмовляють з нею жаби по-жаб’ячому, а вона мов не розуміє, відповідає по-журавлиному. Розгнівалися жаби й кажуть своїй подружці:

– Ти ж така жаба, як і ми, то чому ж не хочеш говорити по-жаб’ячому?

А жаба відповідає:

– Може, у мене виростуть крильця і я полечу, як журавель.

Як починається осінь

(казка)

Осінь – дочка Діда Мороза. Старша дочка, бо є ще в нього молодша доня – Весна. В Осені коси заквітчані пшеничними колосками й червоними ягідками калини. Ходить Осінь лугами, берегами. Де зітхне, там холодом війне.Любить Осінь ночами сидіти на березі ставка. А вранці над водою піднімається сивий туман і довго не розходиться. Оце й починається Осінь.Бояться Осені пташки. Як тільки побачать її ластівки, злітаються і про щось тривожно радяться. А журавлі піднімаються високо в небо й тривожно курличуть.Любить Осінь заходити в садки. Доторкнеться до яблуні – яблука жовтіють.

А дятли радіють, зустрівшись із Осінню: голосно щебечуть, перелітають із місця на місце, шукають поживи на деревах.Сьогодні теплий, сонячний день. Низько стоїть сонце – світить, але не дуже гріє. Сіла старша донька Діда Мороза під стогом сіна, розплітає косу, гріється. Співає пісню про срібні павутинки.

Весняний вітер

(казка)

Клен цілу зиму спав. Крізь сон він чув завивання хуртовини і тривожний крик чорного ворона. Холодний вітер гойдав його віти, нагинав їх. Та ось одного сонячного ранку відчув Клен, ніби до нього доторкнулось щось тепле і лагідне. Прокинувся Клен. А то до нього прилинув теплий весняний Вітер:

– Годі спати, – зашептав весняний Вітер. – Прокидайся, весна наближається.

– Де ж вона – весна? – запитав Клен.

– Ластівки на крилах несуть, – каже теплий Вітер. – Я прилетів з далекого краю, від теплого моря. Весна йде полями – заквітчалась квітами, красуня. А ластівки на крилах несуть барвисті стрічки.

Ось про що розповів теплий весняний Вітер Кленові. Клен зітхнув, розправив плечі. Зазеленіли бруньки. Бо йде весна-красуня.

Шпак прилетів

(казка)

Був тихий весняний ранок. Сонце ще не зійшло, а небо на сході вже рожеве. На голій кленовій гільці голосно співав Шпак. Він щойно прилетів із далекого краю. Знайшов свою шпаківню, сів біля неї й радісно сповістив:

– Я прилетів! Настала весна!

Шпаків спів почув Горобець, що спав під стріхою в теплому кубельці. Йому не хотілося рано вставати, та як почув Шпака, стурбувався, розбудив Горобчичку, що спала в сусідньому кубельці, й ремствує:

– Шпак прилетів! Тепер нам доведеться раніше вставати, бо за Шпаком важко буде їжу здобувати. Він скрізь устигне перший…

Горобчичка зітхнула й каже:

– Спасибі Шпакові, будитиме тебе, ледаря.

Щоб метелик не поколовся

(оповідання)

Маленька дівчинка Зоя гуляла в саду. Вона підійшла до акації. На акації гострі-прегострі колючки.

Над акацією літав барвистий метелик. «Ой, як же йому не страшно літати! Налетить на колючку – що ж тоді буде?!»

Підійшла Зоя до акації. Зломила одну колючку, другу, третю. Мама побачила та й питає:

– Що ти робиш, Зою! Навіщо колючки зламуєш?

– Щоб метелик не поколовся, – відповіла Зоя.

– Це дуже добре, що ти метелика жалієш, – сказала мама, – але ж і акація без колючок жити не зможе.

Через потік

(оповідання)

Андрійко і Ніна, школярі-першокласники, поверталися із школи.

На шляху був ярок. А припекло сонце, розстанув сніг, і ярком потекла вода.

Шумить бурхливий потік. Стоять перед потоком Андрійко й Ніна.

Андрійко швидко перебрів через потік, став на протилежному березі. Подивився хлопчик на Ніну, й соромно йому стало. Бо він вже в чобітках, а Ніна – в черевичках. Як же вона перебреде?

«Ой, як недобре я зробив, – подумав Андрійко. – Чому я не зразу побачив, що Ніна в черевичках?» Андрійко перебрів потік назад, підійшов до Ніни і каже:

– Це я хотів довідатися, чи глибоко. Бо переправлятися будемо вдвох.

– Як? – здивувалася Ніна. – Адже я в черевичках.

– Сідай мені на спину, – сказав Андрійко.

Ніна сіла на спину Андрійкові, і хлопчик переніс її.

Як котові стало соромно

(оповідання)

Вийшов кіт на поріг. Мружиться від ясного сонечка.

Раптом чує – горобці зацвірінькали. Принишк кіт, насторожився. Тихенько почав пробиратися до паркана. А там сидять горобці.

Підповз аж до паркана та як стрибне. Хотів горобця схопити. А горобчик – пурх та й утік. Кіт перелетів через паркан та в калюжу й впав. Вискочив мокрий, брудний.

Іде кіт додому. Соромно йому. А горобці позліталися з усього подвір’я, літають над невдахою і цвірінькають. То вони сміються з кота.

Лялька під дощем

(оповідання)

Зіна вклалася спати. А надворі почалася гроза. Гримів грім, з-за Дніпра насувалися чорні хмари. По залізному даху зашумів дощ.

Блиснула блискавка. На мить стало ясно, як удень. Зіна побачила: на подвір’ї стоять калюжі води, йде дощ, і – ой горе, що ж таке? – На лавці, під дощем, лежить її лялька Зоя.Вона забула Зою на лавці. Як же це трапилось? Як же вона не згадала про Зою, лягаючи спати, як же вона не подумала про неї, коли почалася гроза?

Від цих думок Зіні стало важко, і вона заплакала. А ще важче було від думки про те, що на лавці лежить під холодним дощем її Зоя…Зіна встала з ліжка, тихо відчинила двері, побігла на подвір’я.Дощ миттю змочив її сорочечку. Вона підбігла до лавки, взяла Зою, пригорнула її до грудей.Коли Зіна відчинила двері, мама ввімкнула світло і широко розплющеними від страху очима дивилася на порожнє ліжко.Побачивши Зіну з притуленою до дитячих грудей лялькою, мама перевела дух.Вона взяла рушник, витерла Зіну, переодягла в суху сорочечку.Давши рушник, сказала:

– Витри ж Зою… Як же це ти її забула на лавці?

– Ніколи більше такого не буде, матусю…

Дуб під вікном

(оповідання)

Молодий лісник побудував у лісі велику кам’яну хату й посадив дуба під вікном.

Минали роки, виростали у лісника діти, розростався дубок, старів лісник.

І ось через багато літ, коли лісник став дідусем, дуб розрісся так, що закрив вікно.

Стало темно в хаті, а в ній жила красуня – лісникова внучка.

– Зрубайте дуба, дідусю, – просить внучка, – темно в хаті.

– Завтра вранці почнемо, – відповів дідусь.

Настав ранок. Покликав дідусь трьох синів і дев’ятьох онуків. Покликав внучку-красуню і сказав:

– Будемо хату переносити в інше місце.

І пішов з лопатою копати рівчак для фундаменту. За ним пішли три сини, дев’ять внуків і красуня-внучка.

Як Сергійко навчився жаліти

(оповідання)

Маленький хлопчик Сергійко гуляв біля ставка. Він побачив дівчинку, що сиділа на березі.Коли Сергійко підійшов до неї, вона сказала:

– Не заважай мені слухати, як хлюпають хвилі.Сергійко здивувався. Він кинув у ставок камінець.Дівчинка запитала:

– Що ти кинув у воду?Сергійко ще більше здивувався.

– Невже ти не бачиш? Я кинув камінець.

Дівчинка сказала:

– Я нічого не бачу, бо я сліпа.

Сергійко від подиву широко розплющив очі й довго дивився на дівчинку.

Так, дивуючись, він і додому прийшов. Він не міг уявити: як це воно, коли людина нічого не бачить?Настала ніч. Сергійко ліг спати. Він заснув з почуттям подиву.Серед ночі Сергійко прокинувся. Його розбудив шум за вікном.Шумів вітер, в шибки стукав дощ. А в хаті було темно.Сергійкові стало страшно. Йому пригадалася сліпа дівчинка. Тепер хлопчик уже не дивувався. Його серце стиснув жаль.

Як же вона бідолашна живе в отакій темряві?! Сергійкові захотілося, щоб скоріше настав день. Він піде до сліпої дівчинки. Не дивуватиметься більше. Він пожаліє її.

Сиві волосинки

(оповідання)

Два тижні маленька Оленка тяжко хворіла. Їй було так тяжко, що кожної хвилини дівчинка могла померти.

Від її постелі ні на мить не відходила мама.

Коли небезпека минула, і Олесі стало легше, мама лягла поруч з донькою і заснула.

Прокинулася мама, Олеся й запитує її:

– Мамо, чому це в косах твоїх багато срібних волосинок?

– Горе посріблило, – відповіла мама.

– Матусю, – сказала Олеся, – яку ж тобі радість принести, щоб не стало цих срібних волосинок?

Як синичка будить мене

(оповідання)

Щойно посвітлішає за вікном, прилітає маленька жовтогруда пташка. То – синичка. Шапочка в неї чорнооксамитова, щічки біляві. На зеленкувато-сірих крильцях кожна пір’їнка ніби пензликом намальована. Синичка стукає гострим дзьобиком у заплакану шибку. Заглядає агатовим оченятком у кімнатку. Розвиднюється, я піднімаюся з ліжка, виношу шматочок несолоного сала.

Синичка дзьобає сало й співає: «Пінь-пінь». Це вона говорить: «Дякую, завтра вранці я знову прилечу».

Камінь

(оповідання)

У лузі, під гіллястим дубом, багато років жила криниця. Вона давала людям воду. Під дубом біля криниці відпочивали подорожні.

Одного разу до дуба прийшов хлопчик. Він любив пустувати.

Тож і подумав:

– А що воно буде, як я візьму оцей камінь і кину його в криницю! Ото, мабуть, булькне дуже!

Підняв камінь, кинув його в криницю; булькнуло дуже. Хлопчик засміявся, побіг і забув про пустощі.

Камінь упав на дно і забив джерело.

Вода перестала заповнювати криницю.

Криниця засохла.

Засохла трава навколо криниці, і дуб засох, бо підземні струмки потекли кудись в інше місце.

На дубі перестав мостити гніздо соловейко. Він полетів у інший луг.

Замовкла соловейкова пісня.

Сумно стало в лузі.

Минуло багато років. Хлопчик став дідусем. Одного разу він прийшов на те місце, де колись був зелений луг, стояв гіллястий дуб, співав соловейко, вабила прохолодна криниця.

Не стало ні лугу, ні дуба, ні соловейка, ні криниці. Довкола пісок, вітер здіймає хмари пилюки.

«Де ж воно все поділося?» – подумав дідусь.

Як Микола став хоробрим

(оповідання)

Першокласник Микола прийшов сьогодні до школи дуже рано. На лавці під високою тополею сиділо двоє дівчаток. Вони дивилися на дерево. Щось зацікавило їх там, в очах у дівчаток хлопчик помітив тривогу.

Раптом над великою тополиною гілкою знялася пташка, запищала тривожно. І в ту мить біля лавки впало маленьке пташеня.

Микола зрозумів, що пташеня випало із гнізда, а мати його – в розпачі.

Однак з дівчаток взяла пташеня і сказала:

– Якби це хто сміливий був зараз у школі… Він би поліз на дерево й поклав пташеня в гніздо.

Микола був дуже боязким. Але слова дівчинки вразили його.

Невже вона вважає його боягузом?

– Я полізу, – сказав Микола.

– Ти? – запитали дівчата й з подивом подивилися на хлопчика.

Микола поклав пташеня за пазуху й поліз на тополю. Від страху в нього тремтіли руки і ноги, але він ліз все вище й вище.Поклавши пташеня в гніздо, Микола зліз на землю.

Дівчатка дивились на нього з захопленням.

Пелюстка і квітка

(казка)

На грядочці виросла гарна квітка жоржини. Біла, як мармур, духмяна. Літають над нею бджоли і джмелі, беруть нектар.

У квітці сорок дві пелюстки. І ось одна з них загордилася:

Я найкраща. Без мене і квітка не квітка. Я найголовніша. Ось візьму й піду – що мені?

Напружилася, вилізла з квітки, скочила на землю. Сіла в кущі шипшини й дивиться, – що ж квітка робитиме? А квітка байдужки собі, усміхається сонцю, згукує до себе бджіл і джмелів.

Ішла собі Пелюстка. Аж зустрічає Муравлика.

– Ти хто? – питає Муравлик.

– Я – Пелюстка. Найкраща. Найголовніша. Без мене квітка не квітка.

– Пелюстка? Знаю пелюстку я в квітці, а на двох тоненьких лапках не знаю.

Ходила Пелюстка, ходила до вечора і засохла. А квітка цвіте.

Ось така, бачте, казка. Квітка і без однієї пелюстки квітка. А пелюстка без квітки – ніщо.

Сьома дочка

(казка)

Було у матері сім дочок. Ось поїхала одного разу мати в гості до сина. А син жив далеко-далеко. Повернулася додому аж через місяць.

Коли мати ввійшла до хати, дочки одна за одною почали говорити, як вони скучили за матір’ю.

– Я скучила за тобою, немов маківка за сонячним променем, – сказала перша дочка.

– Я ждала тебе, як суха земля жде краплину води, – промовила друга дочка.

– Я плакала за тобою, як маленьке пташеня за пташкою, – сказала третя.

– Мені тяжко було без тебе, як бджолі без квітки, – щебетала четверта.

– Ти снилась мені, як троянді сниться краплина роси, – промовила п’ята.

– Я виглядала тебе, як вишневий садочок виглядає соловейка, – сказала шоста.

А сьома дочка нічого не сказала. Вона зняла з ніг матусі взуття і принесла їй в мисці теплої води – помити ноги.

Фіалка і бджілка

(казка)

Подружили бджілка і фіалка. Фіалка в полі дивилась на світ своїм радісним фіолетовим оком. А бджілка жила у вулику. Багато разів на день прилітала бджілка до фіалки – брала пилок і нектар. Раділа фіалка своїй подрузі.

Та ось прилетіла бджілка, дивиться, а фіалка закрила свою квітку, схилила журливо голівку.

– Чому це ти, фіалко, зажурилася? Чому квітку свою закрила? – питає бджілка.

– Ой, лети, бджілко, додому, бо негода наближається. Буде великий дощ.

Прилетіла бджілка додому. І справді, пішов дощ.

Їжачок

(казка)

Жив у лісі Їжачок-Лісовичок. Знайшов він собі хатинку у дуплі старої липи. Приніс сухого листя до своєї кімнатки, розіслав. Тепло стало і затишно лісовому господарю. Але сумно одному. Захотілося йому знайти товариша.

Пішов він до лісу. Зустрів сіру Мишку. Не хоче Мишка іти в хатинку до Їжачка. І Ховрашок не хоче. Бо в них свої нірки.

Зустрів Лісовик Цвіркуна. Сидить Цвіркун на сухій стеблині, тремтить від холоду.

– Йди до мене, Цвіркуне.

Пострибав Цвіркун у дім до Їжака радий-радий…

Настала зима. Їжачок казку Цвіркунові розповідає, а Цвіркун пісню Їжакові співає.

Яблуко в осінньому саду

(оповідання)

Пізньої осені маленькі близнятка Оля й Ніна гуляли в яблуневому саду. Був тихий сонячний день. Майже все листя з яблунь опало і шурхотіло під ногами. Тільки де-не-де на деревах залишилося пожовкле листячко.

Дівчатка підійшли до великої яблуні. Поруч із жовтим листком вони побачили на гілці велике рожеве яблуко.

Оля й Ніна аж скрикнули від радості.

– Як воно тут збереглося? – з подивом запитала Оля.

– Зараз ми його зірвемо, – сказала Ніна і зірвала яблуко. Кожній хотілося потримати його в руках.

Олі хотілося, щоб яблуко дісталось їй, але вона соромилась висловити це бажання, а тому сказала сестрі:

– Хай тобі буде яблуко, Ніно…

Ніні хотілося, щоб яблуко дісталося їй, але вона соромилась зізнатися в цьому. Ніна сказала:

– Хай тобі буде яблуко, Олю…

Яблуко переходило з рук в руки, дівчатка не могли дійти згоди. Та ось їм обом сяйнула одна і та ж думка: вони прибігли до мами радісні, схвильовані.

Віддали їй яблуко.

В маминих очах сяяла радість.

Мама розрізала яблуко й дала дівчаткам по половинці.

Іменинний обід

(оповідання)

У Ніни велика сім’я: мати, батько, два брати, дві сестри й бабуся.

Ніна найменша: їй восьмий рік. Бабуся – найстарша: їй вісімдесят два роки. У бабусі тремтять руки. Несе ложку бабуся – ложка дрижить, крапельки падають на стіл.

Скоро день народження Ніни. Мама сказала, що на її іменини у них буде святковий обід. На обід Ніна хай запросить подруг.Ось і настав цей день. Мама накриває стіл білою скатертиною. Ніна подумала: це ж і бабуся за стіл сяде. А в неї ж руки тремтять. Подруги сміятимуться. Розкажуть потім у школі, що в Ніниної бабусі руки тремтять.

Ніна тихенько сказала мамі:

– Мамо, хай бабуся сьогодні за стіл не сідає.

– Чому? – здивувалася мама.

– В неї руки тремтять. Капає на стіл.Мама зблідла.Не сказавши й слова, вона зняла зі столу білу скатерть і сховала її в шафу.Довго сиділа мовчки, потім сказала:

– У нас сьогодні бабуся хвора. Тому іменинного обіду не буде. Поздоровляю тебе, Ніно, з днем народження. Моє тобі побажання: будь справжньою людиною.

Райдуга в бурульці

(оповідання)

Вдень почав танути сніг, капали краплі з дахів. А вночі знову підмерзло.

Вийшов з хати Юрко і побачив велику крижану бурульку. Вона звисала з даху. Зійшло сонце, і бурулька заблищала різнобарвними вогниками – синім, рожевим, червоним, блакитним, жовтим.Юрко стоїть, затамувавши подих від здивування. Красива бурулька, мов райдуга.На даху біля бурульки сіли горобці та й цвірінькають. Вони теж милуються бурулькою.

Вороненя і Соловей

Вивела Ворона одне-єдине пташеня – Вороненя. Любила своє дитя, балувала його смачними черв’ячками.

Одного разу полетіла Ворона по їжу й пропала. Уже й сонечко піднялося вище дерева, на якому жили Ворона з Вороненям, а матері все немає. Заплакало Вороненя. Плаче, сльози струмками ллються на землю. Птахи, які жили у лісі, замовкли, жаль їм бідну пташку.Почув Соловей плач Вороненяти. Затріпотіло від жалю Солов’їне серце. Залишив своє гніздечко Соловей, прилетів до воронячого гнізда, сів поряд із Вороненям і заспівав свою чудову пісню. Навіть вітер стих, ніби заслухався.

А Вороненя ніби й не чує Солов’їного співу, заходиться від плачу.

Та ось почуло Вороненя: десь у далині залунав материн голос: «Кар! Кар!» У ту ж мить воно перестало плакати, каже Солов’ю:

- Чуєш, це моя, моя мама співає! Замовкни, будь ласка, не пищи! «Кар! Кар! Кар!» долинуло зблизька, і Соловей замовк. Він перелетів на сусіднє дерево й задумався…У той вечір ліс не чув Солов’їного співу.

Покинуте кошеня

Хтось виніс із хати маленьке сіре кошенятко й пустив його на дорогу. Сидить кошеня та й нявчить. Бо хоче додому, до матусі. Проходять люди, дивляться на кошеня. Хто сумно хитає головою, хто сміється. Хто жаліє: бідне кошенятко, та й іде собі.

Настав вечір. Зайшло сонце. Страшно стало кошеняткові. Притулилося воно до куща та й сидить — тремтить. Поверталась із школи маленька Наталочка. Чує — нявчить кошеня. Вона не сказала ні слова, а взяла кошеня й понесла додому. Пригорнулося кошенятко до дівчинки. Замуркотіло. Раде-радісіньке.

Все в лісі співає

Весною ми пішли до лісу. Зійшло сонце, подихнув легенький вітерець, і всі дерева в лісі заспівали. Кожне співало свою пісню. Береза співала ніжну пісню. Слухаючи цю пісню, хотілось підійти до білокорої красуні й обняти її. Дуб співав мужню пісню. Коли ми слухали пісню дуба, нам хотілось бути сильними, відважними. Верба, що схилилась над ставком, співала задумливу пісню. Прислухаючись до пісні верби, ми подумали, що прийде осінь і листячко з дерев осиплеться. Горобина співала тривожну пісню. Від цієї пісні до нас прилинула думка про темну ніч і бурхливу грозу, від якої гнеться тонка горобина, немов шукаючи захисту. Ось які пісні почули ми в лісі.

Про що думала Марійка

Маленькі діти гралися в піжмурки. Це така гра, коли всі ховаються, а один шукає. Той, хто шукає, мусить знайти всіх.

Заховалася маленька синьоока Марійка під високою вербою та й жде. Шукає Миколка.

Ось він знайшов Ларису. Та скрикнула, засміялася й побігла.

Потім знайшов Петрика. І той скрикнув, засміявся й побіг...

Бігають діти, сміються, а Марійку ніхто не шукає.

«Чого ж це про мене забули?» — думає вона. Все-таки боляче Марійці: «Стоятиму під вербою літо, стоятиму осінь, зиму стоятиму. Засну, вкриє мене сніг і пробудить весна. Стану тоненькою вербичкою, шукатимуть мене тато й мама, шукатиме й Миколка, шукатиме Лариса, шукатиме Петрик. І ніхто мене й не знайде, і всі сумуватимуть».

Так думала Марійка, аж хтось торкнувся до Марійчиної руки. То був Миколка. Він шукав Марійку і знайшов її.

Оленчин горобчик

Маленькій Оленці дуже хотілося впіймати горобчика. Але той не давався в руки. Тоді вона надумала склеїти горобчика з сірого пір'я.

Розрізала в подушці маленьку дірочку. Набрала сіренького пір'я. З тіста зліпила голого горобчика, обмазала вишневим клеєм. Нату-лила пір'ячка.

Ось і горобчик готовий — сіренький, з тоненьким дзьобиком, з чорними оченятами, як макові зернятка. Посадила Оленка горобчика на підвіконні. Насипала йому пшонця, поставила водички.

Мовчить горобчик. Накришила хліба — мовчить горобчик.

Але ось надворі над вікном зацвірінчала горобчиха до своїх діток.

Підняв голівку Оленчин горобчик, повернувся до відчиненого вікна, розправив крильця...

Я хочу сказати своє слово

Катерина Іванівна повела своїх маленьких першокласників у поле. Був тихий осінній ранок. Високо в небі летів ключ перелітних птахів. Вони тихо курликали, і від цього в степу було сумно.

Учителька сказала дітям:

— Сьогодні ми будемо вчитися розповідати про осіннє небо. Хай кожен з вас добере для цього в рідній мові красиві і точні слова.

Діти притихли. Вони дивились в небо і думали. Через хвилину всі заговорили: «Небо синє-синє... Небо голубе... Небо чисте...» І все. Діти знову і знову повторювали одні й ті самі слова: синє, голубе, чисте.

Збоку стояла маленька Валя.

— А ти, Валю, що хочеш сказати?— запитала Катерина Іванівна.

— Я хочу сказати своє слово.

— Яке ж твоє слово про небо?

— Небо ласкаве...— тихо сказала дівчинка й усміхнулась.

Діти притихли. Вони враз побачили в небі те, чого не бачили досі: «Небо сумне... Небо тривожне... Небо зажурене... Небо холодне...»

А небо грало, трепетало, дихало, як жива істота. І діти дивилися в його сумні сині-сині осінні очі.

Соловей і жук

У садку співав Соловей. Його пісня була дуже гарна. Він знав, що його пісню люблять люди. Того й дивився з погордою на квітучий сад, на синє небо й на маленьку дівчинку, що сиділа в саду й слухала його пісню.

А коло Соловейка літав великий рогатий Жук. Він літав і гудів.

Соловей припинив свою пісню та й каже:

— Перестань гудіти. Ти не даєш мені співати. Твоє гудіння нікому не потрібне. Та й краще, аби тебе, Жуче, зовсім не було.

Жук гідно відповів:

— Ні, Солов'ю, без мене, Жука, неможливий світ, як і без тебе, Солов'я.

— Ну й мудрець! — всміхнувся Соловей.— Виходить, що й ти потрібен людям? Ось запитаємо дівчинку, вона скаже, хто потрібен людям, а хто ні.

Полетіли Соловей і Жук до дівчинки та й питають:

— Скажи, дівчинко, кого треба залишити в світі — Солов'я чи Жука?

— Хай собі будуть і Соловей, і Жук,— відповіла дівчинка. Тоді подумала й додала: — Як же можна без Жука?

Горбатенька дівчинка

Клас розв'язував задачу. Учні схилились над зошитами. Коли це у двері хтось тихо постукав.

— Відчини двері й подивись, хто там стукає,— мовив учитель.

Чорноокий хлопчик, що сидів за першою партою, живенько відчинив двері. До класу зайшов директор школи з маленькою дівчинкою. Тридцять п'ять пар очей впилися в незнайому дівчинку.

Вона була горбатенька.

Учитель затамував подих і повернувся до класу. Він дивився у вічі пустотливих школярів і мовчки благав: хай не побачить дівчинка у ваших очах ні подиву, ні насмішки.

У їхніх очах була тільки цікавість. Вони дивилися на незнайому дівчинку й лагідно всміхалися.

Учитель полегшено перевів дух.

— Цю дівчинку звуть Оля,— сказав директор.— Вона приїхала до нас здалеку. Хто поступиться їй місцем на першій парті? Бачите, яка вона маленька?

Усі шість хлопчиків і дівчаток, що сиділи за передніми партами, піднесли руки:

— Я....

Учитель був тепер спокійний: клас витримав іспит.

По волосинці

Теплого весняного дня бабуся Марія повела свого онука Петрика до лісу.

Першокласник Петрик був ледаченьким хлопчиком. Збираючись до лісу, бабуся дала йому нести вузлик з їжею й водою. Петрикові вузлик здавався дуже важким. Бабуся понесла їжу сама, а Петрикові дала тільки пляшку з водою.

Прийшовши до лісу, бабуся з внуком сіли відпочити. Вони побачили, як до куща прилетіла маленька пташка. В дзьобику вона принесла волосинку. Петрик підвівся й глянув на кущ. Він побачив велике волосяне гніздо.Пташка швидко літала до гнізда, щоразу приносила по волосинці.Петрик від подиву й хвилювання стояв, широко відкривши очі.

— Бабусю,— пошепки запитав він,— невже вона по волосинці носила й збудувала таке велике гніздо?

— Так, по волосинці,— відповіла бабуся.— Це працьовита пташка.

Петрик стояв задуманий. Через хвилину він сказав:

— Бабусю, я нестиму з лісу ваше пальто...

Гвинтик

Юрко готував домашнє завдання з граматики. Він переписав кілька речень. Треба було ще підкреслити іменники, але Юрко поспішав. Він швиденько згорнув зошит і побіг до хлопців грати в м'яча.

Увечері батько перевірив зошити й помітив, що там не все гаразд.

— Чого ж ти не закінчив роботи? — питає сина.

А Юрко не знає, що й казати.

— То дрібничка, то гвинтик...

— Слухай, що я тобі розповім,— мовив тоді батько.

— На заводі збудували великий літак. Багато людей працювало, щоб усе якнайкраще зробити. Лишалось загвинтити під крилом один маленький гвинтик. Загадали робітникові. А він забув. Так і передали літак на аеродром. Літак був пасажирський. Полетів літак у перший рейс. В ньому сиділо п'ятдесят пасажирів. Але ж він був без одного-однісінького гвинтика... На віражі* крило зламалось, літак упав і розбився. Загинули люди.

Ось що буває, коли хтось забуде про мале-е-енький гвинтик.

Кінь утік

Це було в четвертому класі. Всі схилились над зошитами. Учитель дав задачі для самостійного розв'язування, і діти уважно працювали. Віталик сидів на останній парті. Він уже закінчував розв'язувати задачу, як раптом на парту впала записка.

«Це знову, мабуть, від Петрика,— подумав Віталик.— Знову просить ковзани. Що ж я йому весь час

даватиму свої ковзани?»

— Іване Петровичу,— сказав Віталик,— мені хтось записку кинув... Хіба ж можна на уроці записки писати?

— Записки на уроці писати не можна,— сказав Іван Петрович.— Але якщо вже тобі хтось написав, то розповідати про неї вчителеві — недобре, Віталику. Записка — це ж таємниця, яка мусить бути відома тільки тобі і твоєму товаришеві. А ти розголошуєш цю таємницю. Візьми записку, заховай, на перерві прочитаєш...

Віталик почервонів. Тепер він зрозумів, що вчинив негарно.

У класі запанувала тиша. Дехто з хлопців час від часу підводив голову, дивився на Віталика, і в тих поглядах хлопчик бачив подив і обурення.

Віталик розгорнув записку і прочитав: «Віталику,— писав Петрик,— я намалював вогнегривого коня. Якщо хочеш, дам тобі».

На перерві Віталик підійшов до Петрика.

— Давай коня, — сказав Віталик.

— Утік кінь...— тихо відповів Петрик.

Усмішка

Був сонячний травневий ранок. На зелених луках, що починалися одразу ж за селом, розквітнули жовті кульбабки, дзвеніли бджоли й джмелі, в блакитному небі грав на срібних струнах жайворонок.

Цієї тихої ранкової хвилини з хати вийшла маленька дівчинка. У неї були блакитні очі, біле, мов спіла пшениця, волосся. Вона почимчикувала зеленими луками. Побачила барвистого метелика й усміхнулась, їй стало так радісно, що захотілося, аби цілий світ бачив її усмішку.

Усміхалася дівчинка й тупала за метеликом. Він летів повагом, не поспішаючи.

Коли це дівчинка побачила діда. Він ішов їй назустріч. Погляд його був похмурий, брови насуплені, в очах — злість. Дівчинка несла назустріч дідові усмішку. Вона сподівалася: ось зараз і він усміхнеться.

Невже в такий радісний день можна бути похмурим і непривітним? Уже в глибині її душі піднялася маленька хвиля страху, але вона усміхалась, вона несла назустріч дідові свою усмішку й закликала його: «Усміхніться й ви, дідусю!»

Та дід не усміхнувся. Погляд його залишався похмурим, брови — насупленими, очі — злими.

Страх оволодів серцем дівчинки. Усмішка погасла на її лиці. І тої ж хвилини їй здалося, що затьмарився, спохмурнів цілий світ. Зелений луг посірів. Жовті сонечка кульбабок перетворилися на фіолетові плями, блакитне небо стало блідим, а срібна пісня жайворонка тремтіла, мов той струмок, що ось-ось помре.

Дівчинка заплакала. За хвилину дід уже був далеко. Вона бачила тепер його спину, але й спина здавалася їй злою і непривітною.

Дівчинка йшла собі луками далі. Її серце затремтіло, коли вона побачила — знову назустріч хтось іде. Придивляється



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 44.192.254.246 (0.027 с.)