Дисциплінарна відповідальність

Дисциплінарна відповідальність згідно з чинним законодавством України настає за порушення трудової дисципліни й службових обов’язків. Такі порушення можуть бути виражені як у діях, так і в бездіяльності, допускатися як свідомо, так і з необережності. Деякі категорії державних службовців у зв’язку з виконанням своїх повноважень відповідають у дисциплінарному порядку і за проступки, які порочать їх як державних службовців або дискредитують органи, в яких вони працюють(керівники, державні службовці — співробітники правоохоронних органів, військовослужбовці тощо).

Законодавством закріплено такі види дисциплінарної відповідальності: 1) у порядку, встановленому законами України;2) у порядку, встановленому Кодексом законів про працю України (далі — КЗпП); 3) відповідно до правил внутрішньоготрудового розпорядку для робітників і службовців1; 4) напідставі дисциплінарних статутів та положень2, чинних у різнихгалузях чи сферах державного управління.

Підставою дисциплінарної відповідальності є дисциплінарний проступок, сутність якого полягає в невиконанні або в неналежному виконанні працівником покладених на нього трудових чи службових обов’язків.

Нормами адміністративного права встановлюються дисциплінарна відповідальність і порядок її реалізації, коло суб’єктів і повноваження органів управління (посадових осіб), що наділено «дисциплінарною владою», категорії службовців, відповідальність яких регулює адміністративне право. Стосовно більшості працівників дисциплінарну відповідальність передбачено нормами трудового й адміністративного права, а щодо деяких категорій осіб (військовослужбовців строкової служби, працівників органів внутрішніх справ, Служби безпеки України тощо) — повністю нормами адміністративного права,що пояснюється необхідністю поряд із загальними правилами дисциплінарної відповідальності враховувати особливі вимоги дисципліни до них, встановлення специфіки їх дисциплінарної відповідальності.

Більшість службовців за порушення правил дисципліни несуть відповідальність згідно з приписами трудового законодавства, а дисциплінарна відповідальність службовців, що реалізують свої повноваження поза межами трудового договору чи правил внутрішнього трудового розпорядку, регулюється законами, статутами та положеннями, затвердженими повноважними органами.

Значна кількість державних службовців несе дисциплінарну відповідальність не тільки за дисциплінарні проступки, пов’язані з невиконанням чи неналежним виконанням покладених на них обов’язків, а й за перевищення своїх повноважень,недотримання обмежень щодо державної служби, вчинення діянь, що порочать орган, де службовець працює, або його звання (норм моралі), присяги, обов’язків, передбачених у контракті, військової честі тощо.

В основу розмежування дисциплінарної відповідальності на види покладено характер діяльності різних категорій службовців, умови їх роботи, систему дисциплінарних стягнень,порядок їх накладення та оскарження.

Законом України «Про державну службу» встановлено особливості дисциплінарної відповідальності державних службовців, органів виконавчої влади та їх апарату. Сутність її полягає в тому, що дисциплінарні стягнення застосовують до державного службовця за невиконання чи неналежне виконання службових обов’язків, перевищення своїх повноважень, порушення обмежень, пов’язаних із проходженням державної служби, а також за проступок, який порочить його як державного службовця або дискредитує державний орган, у якому він працює.

До службовців цих органів, крім дисциплінарних стягнень,передбачених чинним законодавством про працю України,можуть застосовувати такі заходи дисциплінарного впливу, як попередження про неповну службову відповідальність, затримка до одного року в присвоєнні чергового рангу або призначенні на вищу посаду.

Згідно з Типовими правилами внутрішнього розпорядку для працівників державних навчально-виховних закладів України за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано догану або звільнення.

Дисциплінарне стягнення застосовує орган (посадова особа), якому надано право прийняття на роботу (обрання, затвердження, призначення на посаду) даного працівника. До застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен вимагати від порушника трудової дисципліни письмових пояснень. У разі відмови працівника дати письмові пояснення складають відповідний акт. Дисциплінарні стягнення застосовує власник або уповноважений ним орган безпосередньо після виявлення проступку, але без урахування часу хвороби працівника або перебування його у відпустці. Дисциплінарне стягнення не може бути накладено пізніше шести місяців з дня вчинення дисциплінарного проступку. За кожне порушення трудової дисципліни накладають тільки одне дисциплінарне стягнення, яке оголошують у наказі (розпорядженні) й повідомляють працівнику під розписку. Якщо протягом року з дня накладення дисциплінарного стягнення працівника не буде піддано новому дисциплінарному стягненню, то його вважають таким, що не мав дисциплінарного стягнення.

Якщо працівник не допустив нового порушення трудової дисципліни, проявив себе як сумлінний робітник, то стягнення може бути зняте до закінчення одного року. Протягом строку дії дисциплінарного стягнення заходи заохочення до працівника не застосовують.

Власник або уповноважений ним орган має право замість накладення дисциплінарного стягнення передати питання про порушення трудової дисципліни на розгляд трудового колективу або його органу. Працівник може оскаржити накладене стягнення в комісію з трудових спорів (де її створено), вищій посадовій особі чи у вищий орган, або в суд.

Значні особливості є в порядку застосування та видах дисциплінарних стягнень, передбачених дисциплінарними статутами або положеннями про дисципліну в сфері державного управління. Їх пов’язано з характером тих функцій і завдань,що виконують відповідні органи, їх службовці.

Дисциплінарними стягненнями є: догана, пониження в класному чині, позбавлення нагрудного знака «Почесний працівник прокуратури України», звільнення з позбавленням класного чину.

Дисциплінарне стягнення застосовують протягом одного місяця з дня виявлення проступку, не рахуючи часу службової перевірки, тимчасової непрацездатності працівника та перебування його у відпустці, але не пізніше одного року з дня вчинення проступку. Строк проведення службової перевірки не може перевищувати двох місяців.

За один і той же проступок може бути накладено тільки одне стягнення. У разі вчинення працівником діяння, не сумісного з перебуванням на роботі в органах прокуратури, його звільняють незалежно від часу вчинення проступку.

Про накладення дисциплінарного стягнення прокурор видає наказ, який оголошують працівникові під розписку. Наказ про притягнення до дисциплінарної відповідальності може бути оскаржено працівником Генеральному прокурору України в місячний строк з дня ознайомлення з наказом.

Генеральний прокурор приймає рішення по скарзі в десятиденний строк, а в разі проведення перевірки — не пізніше одного місяця з дня надходження скарги. Про прийняте рішення повідомляють працівника, який звернувся зі скаргою.

Оскарження наказу не зупиняє виконання дисциплінарного стягнення.

Працівника вважають таким, що не має дисциплінарного стягнення, якщо протягом року з дня його накладення він не піддавався новому дисциплінарному стягненню.

Дисциплінарне стягнення може бути знято прокурором,який видав наказ, або вищим прокурором раніше року, якщо працівник виявив дисциплінованість і сумлінність у виконанні службових обов’язків. У таких випадках стягнення знімається наказом з оголошенням його всім, кому було оголошено наказ про накладення стягнення.

Згідно з Дисциплінарним статутом органів внутрішніх справ України на осіб рядового й начальницького складу можуть накладати такі стягнення: зауваження, догана, сувора догана,затримка в присвоєнні чергового спеціального звання або поданні до його присвоєння на строк до одного року, попередження про неповну службову відповідальність, пониження в спеціальному званні на один ступінь, звільнення з органів внутрішніх справ.

У навчальних закладах і навчальних підрозділах Міністерства внутрішніх справ України, крім цих стягнень, можуть застосовувати: позбавлення звільнення з розташування навчального закладу, підрозділу на строк до одного місяця, позачергове призначення в наряд по службі (за винятком призначення в караул або черговим підрозділу) чи на роботу до п’яти нарядів.

Дисциплінарні стягнення застосовують начальники в межах наданих їм прав. Старший начальник має право скасувати, пом’якшити чи посилити дисциплінарне стягнення, накладене підлеглим йому начальником, якщо службовою перевіркою встановлено, що воно не відповідає тяжкості вчиненого проступку й ступеню провини.

Дострокове зняття дисциплінарного стягнення в порядку заохочення проводить начальник, який наклав його, рівний йому чи старший прямий начальник.

6. Адміністративно-процесуальна діяльність

Поняття «адміністративний процес» у адміністративно-правовій науці прийнято розглядати в широкому й вузькому розумінні. В широкому розумінні адміністративний процес — це встановлений законом порядок розгляду й вирішення індивідуально конкретних справ, що виникають у сфері державного управління, судами (загальної юрисдикції чи спеціально створеними) або спеціально уповноваженими на те органами (посадовими особами). У вузькому розумінні адміністративний процес розглядають як провадження в справах про адміністративні правопорушення й застосування до правопорушників адміністративних стягнень. Іноді поняття адміністративного процесу у вузькому розумінні тлумачать не тільки як розгляд справ про адміністративні правопорушення й застосування адміністративних стягнень до винних, а і як розгляд справ із застосуванням заходів адміністративного примусу.

Адміністративний процес є видом юридичного процесу й має всі притаманні останньому ознаки.

Насамперед, адміністративний процес здійснюють тільки уповноважені на те суб’єкти. Законодавцем чітко регламентовано компетенцію державних органів, їх посадових осіб, органів правосуддя та деяких інших органів щодо вирішення індивідуально конкретних справ у ході адміністративно-процесуальної діяльності.

Розгляд адміністративної справи (більшою мірою це стосується справ, що мають спірний характер) повинен бути (ст. 245 КпАП) своєчасним, всебічним, повним й об’єктивним.

Найважливішою обставиною є те, що адміністративно-процесуальна діяльність завжди ґрунтується на праві, пов’язана з реалізацією матеріальних норм адміністративного права, а в деяких випадках — і норм інших галузей права, наприклад, під час реалізації окремих норм такої порівняно молодої галузі права, як підприємницьке право стосовно державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності. Одна з форм його здійснення, а саме — розгляд судами певних категорій справ про адміністративні правопорушення, становить собою не що інше, як правосуддя в адміністративних справах.

Специфічними його особливостями є мета й завдання адміністративного процесу. Мета адміністративного процесу — це заздалегідь заплановані результати, досягнення яких можливе за допомогою відповідних засобів і способів.У свою чергу, завдання цього процесу становлять собою поняття, що відображають необхідність для суб’єкта здійснити певні дії, спрямовані на досягнення мети процесу.

Найважливішою метою адміністративного процесу є належне, таке, що ґрунтується на суворому додержанні законів, регулювання діяльності всіх суб’єктів процесу на всіх його стадіях і етапах.

Специфіку адміністративного процесу відбиває і його структура, яка включає струнку систему процесуальних дій, що мають як юрисдикційний, так і не юрисдикційний характер.

Суб’єктами адміністративного процесу виступають державні органи (посадові особи), органи місцевого самоврядування та їх посадові особи, адміністрація державних підприємств,установ і організацій, об’єднання громадян, їх органи й посадові особи, власники, їх представники та уповноважені, громадяни України, іноземні громадяни і особи без громадянства.

Особливе місце серед суб’єктів адміністративного процесу посідають суди (судді) та органи прокуратури. Поняття «суб’єкт процесу» ширше відносно поняття «учасник процесу».

Учасники процесу — це громадяни, інші особи, колективи громадян і організацій у особі їх представників, які наділено правами й несуть певні обов’язки, що дозволяють їм брати участь у розгляді адміністративної справи з метою захисту своїх праві законних інтересів або прав і законних інтересів осіб, яких вони представляють, а також сприяти здійсненню адміністративного процесу.

Поняття суб’єктів процесу включає до себе учасників процесу, а також осіб та органи, які діють з метою ведення процесу й здатні на державно-владних засадах приймати рішення у справі останніх.

З’ясуванню сутності адміністративного процесу значною мірою сприяє аналіз його принципів, вихідних, засадничих ідей, згідно з якими здійснюють адміністративно-процесуальну діяльність.

Принцип законності становить найважливіший принцип адміністративного процесу й характеризується як режим відповідності суспільних відносин, що виникають у цій сфері, законам і підзаконним актам держави, атмосфера взаємодії та взаємостосунків держави й громадян.

Реалізація принципу законності в адміністративнопроцесуальній сфері спирається на низку умов, до яких слід віднестиєдність законності, верховенство права, гарантованість прав і свобод громадян, недопустимість протиставлення законності тадоцільності, невідворотність стягнення за порушення закону.

Принцип правової рівності ґрунтується на конституційнихположеннях про рівність громадян перед законом. Відповіднодо ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права й свободи та є рівними перед законом. Не можебути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри,політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного йсоціального походження, майнового стану, місця проживання,за мовними або іншими ознаками.

Наведене повною мірою стосується й інших суб’єктів адміністративного процесу, тобто вимоги закону однаково поширюються на всі без винятку державні органи та їх посадових осіб, щоздійснюють адміністративнопроцесуальну діяльність. Своє конкретне втілення принцип правової рівності знаходить у формуванні правового статусу суб’єктів адміністративного процесу.

Принцип охорони інтересів особи та держави. Найважливішим завданням діяльності державних органів є охорона конституційного ладу нашої держави, встановленого порядку управління, державного та суспільного порядку. Це завдання реалізують з метою охорони інтересів держави, однак при цьомув демократичному, правовому суспільстві забезпечення охорони інтересів держави слугує підставою додержання інтересівусіх законослухняних членів цього суспільства. Ось чому забезпечення охорони інтересів держави тісно пов’язано із забезпеченням охорони інтересів особи взагалі та громадян держави зокрема. Тут наявний зворотний зв’язок. Охорона інтересівособи, громадянина — найважливіший чинник стабільностіцивільного суспільства і, отже, належного функціонуваннядержавного апарату та держави в цілому.

Принцип офіційності адміністративного процесу виражається в закріпленні обов’язку державних органів, їх посадових осіб здійснювати розгляд і вирішення індивідуально конкретних справ і пов’язані з цим дії (збирання необхідних матеріалів і доказів) від імені держави й переважно за державний рахунок.

Принцип об’єктивної істини спрямований на повне виключення з процесу проявів суб’єктивізму, однобічності в аналізі дій суб’єктів процесу, покликаний забезпечити встановлення та оцінку реальних фактів, які мають значення для прийняття обґрунтованого рішення у конкретній адміністративній справі.

Не випадково, наприклад, законодавець як основне завдання в справі про адміністративне порушення закріпив необхідність своєчасного, всебічного, повного й об’єктивного з’ясування обставин кожної справи, вирішення її точно відповідно до законодавства. З такою необхідністю законодавець пов’язує оцінку досліджуваних у ході розгляду справи доказів.

Принцип гласності. Втілення в життя цього принципу обумовлено потребою широкої поінформованості суспільства про діяльність державних органів, їх посадових осіб щодо здійснення адміністративно-процесуальних функцій. Поряд із правом громадян на одержання інформації про діяльність органів держави, закріпленим у ст. 43 Закону України «Про інформацію»від 2 жовтня 1992 р.1, законодавець прямо зобов’язує відповідні органи повідомляти громадян про прийняті ними рішення.

Принцип здійснення процесу державною мовою й забезпечення права користуватися рідною мовою відбиває найважливіший аспект діяльності всіх державних органів, їх посадових осіб —повагу національної гідності всіх громадян України. Розгляд конкретних справ ведуть державною мовою України, проте громадянин, який не володіє українською мовою, може брати участь у процесі, користуючись своєю рідною мовою. При цьому йому повною мірою забезпечують одержання всієї необхідної інформації і можливість донести власну інформацію до відома органу або посадової особи, що розглядає конкретну адміністративну справу. На це спрямовано участь у процесі такої процесуальної фігури, як перекладач.

Принцип презумпції невинуватості та правомірності дій громадян. Додержання цього принципу має слугувати основною передумовою для ходу й результатів юрисдикційного адміністративного процесу. Основні риси презумпції невинуватості громадян полягають у тому, що вони відбивають об’єктивне правове становище, що виражає думку держави стосовно винуватості особи або правомірності її дій, а не думку конкретних суб’єктів процесу. Доказування невинуватості або правомірності дій особи є її правом, а не обов’язком. Особу вважають невинною у вчиненні адміністративного правопорушення або її дії вважають правомірними, доки винність особи або неправомірність її дій не буде доведено в установленому законом порядку, а сама постанова або рішення в конкретній справі не повинні ґрунтуватися на припущеннях.

Принцип швидкості та економічності процесу обумовлений оперативністю виконавчо-розпорядчої діяльності державних органів. Визначення конкретних, порівняно невеликих строків розгляду та вирішення адміністративної справи є чинником,який, з одного боку, виключає зволікання, а з іншого — дозволяє впорядкувати рух справ, увести процес у визначені часові рамки. Порівняно з кримінальним і цивільним процесами ведення більшості адміністративних справ з матеріального погляду є менш обтяжливим для держави. Однак це не означає,що певні фінансові витрати й організаційні труднощі мають стати на заваді належному веденню процесу, забезпеченню захисту прав і законних інтересів громадян.

Принцип самостійності в прийнятті рішення насамперед виключає будь-яке втручання інших органів і посадових осіб у адміністративно-процесуальну діяльність суб’єктів, уповноважених вести процес. З іншого боку, це дає змогу підвищити відповідальність за прийняття рішень, сприяє їх законності та обґрунтованості. Неухильне проведення в життя цього принципу не дозволяє органу або посадовій особі перекладати обов’язки щодо вирішення справ, які належать до їх компетенції,на інші, в тому числі, нижчі інстанції.

Таким чином, адміністративний процес становить собою врегульовану нормами адміністративно-процесуального права діяльність органів виконавчої влади, їх посадових осіб, інших уповноважених на те суб’єктів, спрямовану на реалізацію норм адміністративного матеріального права, а також матеріально-правових норм інших галузей права в ході розгляду індивідуально конкретних справ.