Основні концепції походження слов'ян

За Нестором, слов'яни розселилися з Дунаю, й ця думка щодо первісної території слов'ян тривалий час була пануючою, давши початок так званій «дунайській» теорії походження слов'ян.

Але вже на початку XIX ст. з'являється теорія про розташування прабатьківщини слов'ян у межах ширшої території — Центральної та Східної Європи. Попри деякі розбіжності в поглядах, згаданої точки зору дотримувалися П. Шафарик і Л. Нідерле. У своїй праці «Слов'янські старожитності» Л. Нідерле виклав концепцію, за якою ще в II тис. до н. е. існувала балто-слов'янська спільність, що розпалася лише -в І тис. н. е.; тоді ж з'явилася й самостійна слов'янська мова. Ідеї Л. Нідерле стосовно походження слов'ян лягли в основу сучасних концепцій з цієї проблеми, хоч, певна річ, у наш час уже ніхто не обстоює «класичну» схему розпаду індоєвропейської спільності. Погляди чеського дослідника на найдавніші періоди слов'янської історії багато в чому поділяв М. С. Грушевський.

Ще одна впливова теорія належала російському вченому О. О.Шахматову. За нею процес виділення слов'ян розпочався в Південній Прибалтиці; тут спочатку виділилася балто-слов'янська спільність, а пізніше, після того, як із басейну Вісли сюди переселилися германські (готські) племена, у ході розселення з'явилися слов'яни. Таким чином, О. О. Шахматов вилучив території Польщі та України з області етногенезу слов'ян. Попри те, що на відміну від прихильника автохтонізму Л. Нідерле О. О. Шахматов обіймав позиції міграціонізму, підвалини його теорії теж спиралися на уявлення про розпад індоєвропейців.

У 30—50-х роках нашого століття набуває поширення ще одна теорія — вісло-одерська, авторами якої є польські вчені Т. Лерсплавінський і Ю. Костшевський. Вони пов'язували з початком слов'янства лужицьку культуру кінця епохи бронзи — початку залізного віку, однак це не підтвердилося ні писемними, ні мовними джерелами. В 60-ті роки польський дослідник Г. Ловмянський показав, що річкові назви, на які спирався Т. Сплавінський, мають дослов'янське походження й належать древньоєвропейському населенню. Г. Ловмянський відносив виділення слов'ян до першої половини І тис. до н. е.

53. В чому полягає сутність проблеми „Людина - техніка"; „культура та цивілізація„ (які теоретичні роботи цьому присвячені?).

Для М.Бердяєва техніка як індустрія і мистецтво завжди залишається лише засобом реалізації людських цілей, що направлені на досягнення найбільшого результату з найменшою витратою сил. Він підкреслює необхідність дотримання певної ієрархії між духовними цілями людського життя та технічними засобами їх здійснення. Друге повинно бути обов'язково підкорене першому. Підміна цілей життя бездуховними технічними засобами означає приниження та згасання духа, який як раз і становить сутність індивідуальності людини. М.Бердяєв виводить несумісність людського буття з сучасною технікою з неподоланності якісних відмінностей живого організму і мертвої машинної організації, з неможливості повної трансформації органічно-ірраціонального начала притаманного людині в організаційно-раціональне начало техніки, з полярної протилежності між людською особистістю та імперсоналістичністю техніки. Підсумок його роздумів по цьому питанню невтішний: "Машина за природою своєю антигуманістична".

Найбільш розгорнута антропологічна характеристика техніки представлена К.Ясперсом. Техніка як сукупність дій знаючої людини, як раціональна здібність робити і володіти, виникає в якості проміжного засобу для досягнення панування над природою, отримання корисних речей, ефектів та полегшення людського життя. Вирішальну роль у створенні сучасної техніки відіграв взаємозв'язок трьох факторів: природознавства, винахідницького пошуку та організації труда. "Смисл техніки полягає у звільненні від влади природи. Її призначення — звільнити людину як тваринну істоту від підкорення природі з її бідами, погрозами і путами. Тому принцип техніки полягає у цілеспрямованому маніпулюванні матеріалами і силами для реалізації призначення людини".

Таким чином, техніка сумісна з людиною лише тоді, коли реалізує потреби саме її людського існування у створенні штучного середовища, яке відповідає, крім зазначеного вище, її уявленням про красу, пропорційність та форму. Разом з тим, підкреслював К.Ясперс, техніка перетворила існування сучасного людства у дію якогось механізму, а всю планету — в єдину фабрику. Несумісність людського буття з технікою проявляється насамперед у тому, що в ситуації яка склалась, дух людини зосереджуючись лише на спроможності навчатися та здійснювати корисні функції, відчуває неможливість знайти потрібну людям форму життя. Ця обставина викликає або стан внутрішнього розладу, постійних хвилювань, глибокої невдоволеності собою, або бажання уникнути такого стану, що реалізується у відмови від самого себе та в переході до простого вітального бездумного існування у теперішньому, тобто, у перетворенні в додаток машини. Перефразуючи відому думку Е.Фромма можна сказати, що в сучасному технологічному суспільстві хворі люди створюються заради здорової економіки.

Відмічаючи важливість поглибленого розуміння природи техніки М.Хайдеггер формує загальну антропологічну ідею такого розуміння: сутність техніки визначається не її іманентними особливостями, а людиною. Людське буття за Хайдеггером, найбільш сумісне з технікою тоді, коли остання стає подібна мистецтву, яке використовує природні матеріали для вираження розмаїття людського.

Збігаючись з М.Бердяєвим у загальній характеристиці техніки Е.Фромм так як і М.Хайдеггер, підкреслює необхідність її розгляду через призму визначального значення людського фактору і тієї обставини, що всеохоплюючою метою є людський добробут, максимальний розвиток людства.

 

Гомер. «Іліада»

Вагомий здобуток культури архаїчного періоду — твори легендарного поета Гомера "Іліада" та "Одіссея». Вони присвячені Троянській війні та опису пригод Одіссея під час його повернення з Трої до рідної Ітаки. Вони були відомі кожному грекові, вивчались у школі, слугували скарбницею сюжетів для митців, були своєрідним кодексом античної моралі.

У літературознавстві навіть існує спеціальний термін під назвою гомерівське питання, який досліджує проблеми, пов’язані з виникненням гомерівських поем, їхнім стосунком до автора й особою самого автора. Частина дослідників схиляється до думки, що ніякої реальної особи з іменем Гомер ніколи не існувало, а поеми написали два різні автори, інші переконані, що Гомер постать не вигадана, а реальна. Більшість сучасних гомерознавців вважають, що обидві поеми результат запису усної народної творчості, адже навіть з огляду на історичні факти, згадані в текстах, можна стверджувати, що між створенням остаточного варіанта Іліади й Одіссеї минуло не менш ніж століття. В обох поемах доволі докладно описано предмети та місця, які ніде й ніколи не існували на світі після мікенської епохи. В Іліаді зафіксовано згадки про факти щодо Трої та троянців, які не могли бути відомими нікому після падіння Трої, а також відомості про ахейців, що їх можна зрозуміти лише на тлі Троянської війни. У Візантії назва Омірос стала загальною на позначення грецької словесності загалом. Тоді писали що навчився оміра і геометрії, що означало вивчення всіх філософських наук. У Візантії було популярним алегоричне та символічне розуміння Гомера й інших античних авторів, а не дослівне, ці твори переписували або переспівували. В текстах Іліади й Одіссеї шукали пророцтва. До поширення книгодрукування Іліада існувала в декількох сотнях манускриптів. Найкращим рукописом Іліади, який повністю зберігся до нашого часу, вважають датований Х ст. н. е. рукопис Венеціанської бібліотеки. Перше друковане видання епосу побачило світ 1488 року у Флоренції. На території сучасної України Гомерову Іліаду переказували напам’ять уже в І ст. н. е. Римський імператор Домітіан (81-96 рр. н. е.) переслідував християн, іудеїв і філософів, серед яких був і Діон Коккей, який за своє красномовство отримав прізвисько Хрістосомос (Золотоуст).

 

Гомер «Одіссея»

Вагомий здобуток культури архаїчного періоду — твори легендарного поета Гомера "Іліада" та "Одіссея'. Вони присвячені Троянській війні та опису пригод Одіссея під час його повернення з Трої до рідної Ітаки. Вони були відомі кожному грекові, вивчались у школі, слугували скарбницею сюжетів для митців, були своєрідним кодексом античної моралі.

Як й «Іліада», «Одіссея» є епосом епохи становлення античної суспільно-економічної формації. Відповідно до цього «Одіссея» створює для героїв набагато менш архаїчне культурне тло, ніж «Іліада», досить близько відображаючи сучасність: час падіння царської влади в грецьких громадах і початкові періоди розвитку іонійської торгівлі і мореплавання. Більшість дослідників відносить час оформлення «Одіссеї» до VII в. до нашої ери. «Хитромудрий» і «багатостраждальний» Одіссей є вже героєм зовсім іншого типу, ніж богатирі «Іліади»; поле поетичного зору розширюється підвищеним інтересом до чужих земель, до побуту дрібного люду, до психології жінки; світовідчування «Одіссея» не позбавлене нальоту сентиментальності. У той час як «Іліада» побудована на переказах героїчної саги, у «Одіссеї» переважає матеріал побутовий та казковий, власне кажучи не пов'язаний з героїчною сагою.