Історичне значення і роль Кирило-Мефодіївського товариства



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Історичне значення і роль Кирило-Мефодіївського товариства



· Першими розробили широку політичну програму, яка стала прикладом для їхніх наступників.

· Уперше було здійснено спробу поєднання української національної ідеї із загальнолюдськими християнськими ідеалами та ідеєю слов'янської єдності.

· Національне визволення українців розглядалося братчиками в контексті загальноєвропейської боротьби поневолених народів.

· За своїми світоглядними особливостями товариство було схоже на такі тогочасні європейські націоналістичні організації, як «Молода Італія», «Молода Ірландія» тощо. Воно також поєднувало ідею національного визволення зі здійсненням загальнодемократичних перетворень. Проте на відміну від них братство було єдиною організацією, що категорично відкидала насильство як засіб досягнення своєї мети.

· Ореол мучеництва, який закріпився за братчиками через їх суворе покарання царизмом, не відштовхнув наступників від боротьби за українську справу, а навпаки, зробив її більш привабливою.

 

46. Славянофи́льство — литературно- и религиозно-философское течение русской общественной мысли[1], оформившееся в 40—х годах XIX века[2], ориентированное на выявление самобытности России, её типовых отличий от Запада[3], представители которого выступали с обоснованием особого, отличного от западноевропейского русского пути[4], развиваясь по которому, по их мнению, Россия способна донести православную истину до впавших в ересь и атеизм европейских народов[5]. Славянофилы утверждали также о существовании особого типа культуры, возникшего на духовной почве православия, а также отвергали тезис представителей западничества о том, что Пётр Первый возвратил Россию в лоно европейских стран и она должна пройти этот путь в политическом, экономическом и культурном развитии[1]. Влияние на славянофилов немецкого классического идеализма Шеллинга и романтизма Гегеля, настроений европейскогоромантизма исследовалось в трудах А. Н. Пыпина, В. С. Соловьёва, А. Н. Веселовского, С. А. Венгерова, В. И. Герье, М. М. Ковалевского, П. Н. Милюкова. Русский публицист и философ-западник А. Л. Блок, отец знаменитого поэта А. А. Блока, даже высказывал мнение, что славянофильство в сущности представляет собой лишь некоторое своеобразное отражение западноевропейских учений, преимущественно философии Шеллинга и Гегеля.В свою очередь сами славянофилы, в частности И. С. Аксаков, и ряд других исследователей (Н. А. Бердяев, Г. В. Флоровский,В. В. Зеньковский), отстаивали мысль об изначальной самобытности славянофильства, выводя его из русского православия. По словам И. В. Киреевского, славянофилы пытались создать такую философию, основание которой заключало бы в себе«самый корень древнерусской образованности», а развитие её состояло бы в осмыслении всей образованности западной и в подчинении её выводов «господствующему духу православно-христианского любомудрия».Почву для зарождения славянофильского движения подготовила Отечественная война 1812 года, обострившая патриотическиечувства. Перед нарождающейся русской интеллигенцией встал вопрос о национальном самоопределении и национальном призвании. Появилась потребность определить дух России и её национальное лицо, и славянофильство должно было представить собой ответ на эти запросы. Украинофи́льство — историческое название общественно-литературного движения конца XIX — начала XX века среди украинцев в России и Галиции; украинофилы стремились сохранить и развивать язык, литературу и культурные особенностиукраинского народа (тогда более известного как малороссы (в России) или русины (в Австрии).Сам термин «украинофильство», впервые, похоже, появляется в связи с делом Кирилл о-Мефодиевского общества или, как еще его называли, братства. Среди ранних украинофилов были и малоруссы, и великороссы, и поляки. Первое собрание «малороссийских песней» издал в 1819 г. в Петербурге грузинский князь Н. А. Цертелев.[1]Украинофилы стремились к введению преподавания в школах на народном языке и к такой общественно-политической организации Украины, которая обеспечивала бы свободное национальное самоопределение малорусского населения и развитие его культуры.Украинофильство преследовалось русской администрацией. В частности, украинская литература и театр были запрещены (см.Валуевский циркуляр, Эмский указ). Часть украинофилов из-за давления со стороны российской администрации отошли от общественно-политической деятельности и сосредоточились на литературной деятельности, этнографии и фольклоре (в частности, Антонович, Багалей, Грушевский, Драгоманов, Китецкий, Мордовцев, Потебня, Чубинский).[2]

47.Демократичні традиції Кирило-Мефодіївського братства продовжив і розвинув визначний український історик, етнограф, літературознавець і публіцист Михайло Драгоманов (1841 —1895). Він народився у дворянській сім´ї в м. Гадячі на Полтавщині. У 1863 р. закінчив історико-філологічний факультет Київського університету і протягом 1864—1875 рр. працював у ньому приват-доцентом на кафедрі всесвітньої історії. За цей час опублікував ряд праць, в яких викривав русифікаторську політику царизму стосовно неросійських народів, за що був звільнений з університету. У 1876 р. виїжджає до Женеви, де видає збірник «Громада» з метою популяризації «українського питання» у світі. У 1889 р. болгарський уряд запросив М. Драгоманова на посаду професора кафедри всесвітньої історії Софійського університету, де він працював до кінця свого життя.

Політичні погляди М. Драгоманова формувалися під значним впливом поширених у тогочасній Європі ліберальних і особливо соціалістичних ідей. Перехід від родоплемінної організації суспільного життя до держави він пояснював дією таких чинників, як розвиток сім´ї, матеріального виробництва, класової боротьби, концентрація земель унаслідок завоювань. Однак М. Драгоманов не поділяв марксистську тезу про визначальну роль матеріального виробництва в суспільному розвитку. Він вважав, що економічна діяльність задовольняє лише одну з потреб людини — «живлення», тоді як існують інші не менш важливі потреби — розмноження, пізнання, розваги. Люди прагнуть до спілкування та об´єднання, основними формами яких є громада й товариство. Поняття «громада» є ключовим у політичних поглядах М. Драгоманова. На його думку, головним критерієм оцінки діяльності держави є служіння суспільному благу. Суть держави полягає не в її формі, а в тих правах і свободах, якими наділені громадяни. Політична історія людства є кругообігом трьох основних форм держави — аристократії, монархії й демократії. Людство втратило первісну свободу й постійно прагне її повернути, але цьому заважає держава, навіть демократична, бо за такої форми депутати стають головуючими над народом і вирішують державні справи, не враховуючи його волю. У зв´язку з цим М. Драгоманов пропонує радикальний, на його думку, крок: замість введення народоправства (демократії), що є лише однією з форм державного правління, впроваджувати самоврядування, щоб була «своя воля кожному і вільне громадство й товариство людей і товариств».

Громада у М. Драгоманова є первинною ланкою організації суспільного життя. Стосунки між громадами мають будуватися на федеративних засадах. Федерація утворюється в результаті децентралізації управління державою з громад як більш дрібних суспільних об´єднань. Громади як вільні й самостійні утворення будують федерацію знизу догори — аж до всесвітньої федерації як наступниці держави. Федерація втрачатиме державні функції і поступово прийде до адміністративної автономії та децентралізації. Вчений далі розвинув концепцію федералізму, започатковану М. Костомаровим. Він виступав за самостійні сильні обласні органи влади, які мали б певну незалежність від центральної влади й діяли на автономних і самоврядних засадах. Самоврядування мало здійснюватися різними зборами, яким були б підзвітні посадові особи.

Головну причину поділу суспільства на багатих і бідних М. Драгоманов убачав у приватній власності. Покінчити зі злиденністю і гнобленням можна тільки шляхом організації колективної праці за умови колективної власності громади на землю та знаряддя праці. Здійснення переходу до нового ладу («громадівського соціалізму») можливе еволюційним шляхом демократизації, піднесення культури і свідомості народу. М. Драгоманов виступав проти революційних перетворень. Підтримуючи лібералізм за відстоювання ним прав і свобод громадян, М. Драгоманов водночас вважав, що лібералізм мав служити засобом у боротьбі за соціалістичний ідеал. Поділ влади, парламентаризм, демократичні права і свободи, які відстоював лібералізм, мали бути притаманними й соціалізму.

Принцип федералізму був визначальним у поглядах М. Драгоманова й на національне питання. Він заперечував ідею національної державності, вважав, що політичною формою організації суспільного життя має бути федерація, що складається із самоврядних громад. Україна також має бути федеративним утворенням, яке складається з 20 земель (Київської, Одеської, Харківської, Поліської та ін.) і, у свою чергу, входити до побудованої на федеративних засадах Росії. Він писав: «Здобути ж політичну волю в Росії, на мою думку, українська нація може не шляхом сепаратизму, а тільки вкупі з іншими націями й країнами Росії, через федералізм»2. У зв´язку з цим М. Драгоманов відкидав націоналізм і сепаратизм, виступаючи з позицій інтернаціоналізму.

 

48. С провозглашением независимости Украины государство ощущало острую потребность в создании законодательной базы в области культуры. 23 мая 1991 г. Верховной Радой был принят закон Украины «Об образовании». Он определил школу как основу духовного и социально-экономического развития государства и предвидел кардинальные изменения в ее работе. Кабинетом министров утверждена комплексная национальная образовательная программа «Освита» («Украина – ХХI столетие»). Программа основывается на соединении образования науки и культуры, отечественного и мирового педагогического опыта. Ее целью является подъем отечественного образования до мирового уровня. Важным шагом в этом направлении стало принятие Верховной Радой Украины 19 февраля 1992 г. «Основ законодательства о культуре».

Из-за отсутствия эффективной системы государственного финансирования культуры указом президента Украины в июле 1994 г. был создан Фонд содействия искусству Украины. Уже первые шаги его деятельности показали, что работа Фонда эффективно влияет на реализацию многих художественных проектов, содействует духовному возрождению общества.

В 90-х годах возникают негосударственные культурно-творческие организации, среди них такие как ассоциация творческой интеллигенции «Мир культуры», общественные объединения: театр – студия «Арабески», ассоциация «Новая музыка», Центр международных культурных инициатив и др.

Реорганизовывается вся система высшего и среднего специального образования. В 1998 г. в Украине насчитывалось 204 учебных заведения III – IV уровней аккредитации, т. е. университетов, академий, институтов, 665 учреждений образования I – II уровней аккредитации, т. е. техникумов и колледжей. В этом же году государство начало новый этап практической реализации программы возрождения исторических памятников, возвращение к жизни символов веры украинского народа. Отстроен заново Михайловский Златоглавый собор. После нескольких лет дискуссий по поводу проектов работ отстроен Успенский собор Киево-Печерской лавры, который поднялся из руин и освящен 28 августа 2000 г.

В 2000 г. в составе Министерства культуры и искусств Украины создана Государственная служба контроля за перевозом культурных ценностей через государственную границу. Служба занимается государственной экспертизой культурных ценностей, возвращением краденных, незаконно вывезенных и невозвращенных произведений искусства. Состоялся Всеукраинский съезд работников культуры и искусств, на котором с программными речами выступили Президент Украины Л. Кучма и министр культуры Б. Ступка, определив пути развития культурно-творческого процесса государства.

Процессы, происходящие в обществе, широко охватили и литературу. Происходит переоценка общественных идеалов, исторических событий. Сегодня первое место занимает публицистика, которая освещает политические процессы и изменения, происходящие в обществе. Высоким гражданским пафосом наполнено творчество И. Драча, Д. Павличко, П. Мовчана, В. Яворивского, И. Дзюбы и др.Весомый вклад в возрождение исторической памяти и возвращение забытых имен деятелей культуры и искусства внесли Союз писателей Украины и ее издательские органы: газета «Литературная Украина», журналы «Звон», «Березиль», «Днепр», «Вселенная», «Слово и время», «Украинский исторический журнал», «Памятники Украины».Благодаря этим изданиям начали возвращаться в украинскую литературу ранее запрещенные имена писателей и их произведения, произведения искусства, творчество художников диаспоры, исторические исследования.Происходят изменения в украинском кино. Создаются украиноязычные фильмы. По произведениям классиков украинской литературы созданы многосерийные фильмы «Сад Гетсиманский» по мотивам произведений И. Багряного, «Ловушка» – И. Франко, «Царевна» – О. Кобылянской, «Роксолана» – П. Загребельного. В1991 г. создан Государственный фонд украинской кинематографии. Позднее создана Ассоциация молодых кинематографистов Украины (АМКУ).Возрождается в Украине музыкальное творчество, развивается современная украинская песня. Новые песни дарят слушателям О. Билозир, О. Билоножко, С. Ротару, П. Дворский, А. Кудлай, П. Зибров, Т. Повалий и другие мастера эстрадного искусства. Проводятся песенные фестивали – «Червона Рута», «Песенный вернисаж», «Таврические игры» и др.Таким образом, деятельность украинский народ возрождает и развивает национальную культуру. Культура – вечная золотая нить истории, которая соединяет поколения, эпохи, времена и направлена в будущее. Украинская культура создала великие ценности. Задача нынешнего поколения – сберечь и приумножить их.

 

49. И концепция Андерсона, и ее интерпретация, адаптированная к ситуации в Украине, важны для понимания того, что с нами происходит и что с нами может произойти.

Что такое нация по Андерсону? Это некий социально-исторический конструкт. Идея нации в Новое время стала играть ту же роль, какую в Средние века играла христианская вера: она позволяла людям объединяться в культурно-политические сообщества. Андерсон называет нации воображаемыми сообществами. Потому как большинство людей, относящих себя к той или иной нации, за всю свою жизнь никогда друг друга не увидят. Нация не семья, где каждый знает каждого. Однако какой бы «карликовой» ни была нация, она всегда, по мнению Андерсона, может рассматриваться именно как воображаемое сообщество. Указанные сообщества являются воображаемыми как нечто ограниченное и вместе с тем суверенное. Ограниченное - потому что нация всегда подразумевает существование других наций. Специфика ее феномена именно в противопоставлении другим нациям. Суверенное - потому что нации всегда стремятся к автономии. Залог этой автономии - суверенное государство.

Кроме того, нации являются сообществом, потому что «независимо от фактического неравенства и эксплуатации, которые в каждой нации могут существовать, нация всегда понимается как глубокое, горизонтальное товарищество. В конечном счете, именно это братство на протяжении двух последних столетий дает многим миллионам людей возможность не столько убивать, сколько добровольно умирать за такие ограниченные продукты воображения», - утверждает Андерсон.

Главную причину распада христианской наднациональной культурной общности Андерсон усматривает в кризисе латыни - сакрального языка, который вплоть до XVI в. объединял интеллектуальные элиты Европы. Решающим фактором, приведшим к вытеснению конфессионального типа воображаемой общности национальной общностью, исследователь считает «печатный капитализм»: распространение книгопечатания решительно изменило ситуацию в европейских странах, создав «поле коммуникации» на национальной основе.Андерсон предлагает трехзвенную типологию национализма. Наряду с «лингвистическим» национализмом (характерным для стран Центральной и Восточной Европы, где развитие идет не от государства к нации, т. е. не от политического единства к единству языка и культуры, а, напротив, от нации - к государству, т. е. от культурной, прежде всего языковой, общности к политическому единству) и «официальным» национализмом (национализмом имперского государства, пытающегося превратить многонациональное население империи в единую нацию; классические примеры - три последних империи Европы, разрушенные Первой мировой войной - Россия, Турция и Австро-Венгрия), он и вводит понятие «креольского» национализма - первого на шкале времени, получившего распространение в Латинской Америке конца XVIII - начала XIX вв. Его носителями выступили местные политические элиты, которые, с одной стороны, были отличны от аборигенного населения в культурном и этническом отношении, а с другой - страдали от непризнания элитами митрополии. Ущемленность «креолов» подтолкнула их к противостоянию с центром. Соорудив из административных провинций империй новые государства, местная элита, несмотря на культурную и языковую близость к европейцам, сделала ставку на сближение с низшими классами своей страны, сознательно (в том числе с активным использованием вновь созданных «национальных» газет) конструируя, таким образом, национальную общность.

Все эти процессы протекали достаточно сложно. «Креолы» взвешивали свои шаги и поступки почти исключительно на безмене прагматичности. Надо ли, скажем, полагать, что украинские «креолы» - люди исключительно образованные, грамотные и делавшие административную карьеру (ну, то есть этакие «внучатые племянники» собственных «прототипов» из Латинской Америки), а так называемые «советские» - это представители рабочего класса? «Креолы» ли - крымские татары, которые вернулись на родные земли после депортации, окончившейся в 1989 году? Каково расселение «креолов», если таковое вообще можно зафиксировать? Какой процент в Украине «креольского» бизнеса в сравнении с бизнесом «украинским» и «советским»? «Креол» или «советский» нынешний премьер-министр Украины? И так ли это важно для будущего страны? Возможно, больше всего в этом размытом перечне меня интересовал бы вопрос «креол ли я?» - то есть «креол» ли тот, кто родился в России, ходил в школу на востоке Украины, получал высшее образование в Пензе и Питере, и чьи предки, вообще говоря, были сербы, а фамилия в переводе с языка «родных осин» означает «Рождество»? И если все же «креол» (а не украинец, которым я себя чаще всего - хотя, к сожалению, и без особой гордости за страну - ощущаю), то насколько я типичен? И можно ли выписать портрет среднестатистического «креола», не имеющего бизнеса и не делающего административную карьеру в государстве, получившем независимость двадцать лет назад?

 

50.Переважна більшість прийнятих у вітчизняному суспільствознавстві дефініцій поняття «нація» ґрунтуються на припущенні, що нація є спільністю осіб, які об’єднані спільними ознаками: території, економіки, почуттів, мови, історії. Оскільки таку дефініцію можна застосувати і до інших суспільних феноменів (народу, племені), то вона є непродуктивною. Спроби теоретиків повернути спільнісній дефініції продуктивність призводять до тлумачення нації як: або спільності почуттів, або громадянської спільності, або уявної спільноти і т. п.

Прив’язаність теорій до дефініції нації як спільності здається фатальною. Зростання числа досліджень веде не до прояснення сутності феномена, а до зростання числа дефініцій одного поняття.

Теоретики називають це явище термінологічним плюралізмом. Однак правомірніше було б говорити про термінологічне мерехтіння, бо множина дефініцій є уявною. Жодна з них не є оригінальною, і всі вони зводяться до однієї дефініції — спільності.

Пояснення термінологічного мерехтіння множиною підходів до пізнання феномена не є переконливим. Якщо наукова парадигма допускає правомірність кожного підходу на власну версію однієї й тієї ж дефініції, то, за відсутності обмежень на допустиме число підходів, вона мусить передбачати необмежене зростання невизначеності терміну. А відтак, кожний автор, що вдається до власної версії єдиної дефініції, мав би обов’язком показувати величину невизначеності, що додалася вразі його дефінітивної ініціативи, і пропонувати компенсаційний механізм для уникнення остаточного розмивання терміну.

Маніпуляції із спільнісною дефініцією зумовили розчленування поняття «нація» на три поняття: «етнічна нація», «політична нація» і «модерна нація». Але це не є інтелектуальним винаходом наших суспільствознавців. То є запозичення з європейських теорій. Тож наші суспільствознавці «забули» ще дороге їм донедавна поняття «соціалістична нація».

Соціалістична нація [8] дефінітивно вельми схожа на вітчизняну модерну, бо витворена внаслідок індустріалізації, колективізації й ідеологічної кретинізації населення, що стало «заслугою» не тільки КПРС, а й діячів її ідеологічного цеху.

Дефінітивно політична нація близька до модерної (і до соціалістичної так само), і без великої шкоди її можна було б не згадувати. Спекулятивна цінність модерної нації в Україні така сама як і соціалістичної — заперечувати існування української нації як цивілізаційного феномена етнічної природи.

Довільність спільнісної дефініції, розмиваючи саме поняття, призвела декого з теоретиків до висновку, що:

«універсальна, «вичерпна» дефініція нації неможлива хоча б тому, що в реальності не існує якоїсь «ідеальної нації» у вигляді абсолютного феномена, даності, незалежної від нашого сприйняття «об’єктивної реальності»»

Песимізм не є продуктивний, якщо тільки він не є констатацією смерті теорії. Думаю, що теорія нації може жити, якщо вона відійде від дефініції, що прийшла до нас з глибин тисячоліть, і понині тримає дослідників в полоні давньоримського дискурсу. Подолати фатальну дефініцію можна, якщо змінити метод — не переносити в Україну історичний досвід метрополітарних націй Європи та їхні теорії, а спробувати вивести дефініцію з історичного контексту української нації, а її ідею — з духу і бачення українських пасіонарів.

Подолати спільнісний підхід до розуміння нації ми зможемо за допомогою функціоналістського підходу в тому разі, коли розглядатимемо місію нації не як функцію життєдіяльності сконсолідованої культурою та іншими природними й соціальними чинниками психобіологічної маси, а як соціо-еволюційну функцію — як функцію агента цивілізації. Нація, за такого підходу, є когерентною сукупністю регулятивних та iнтегративних інституцій народу, їх принципів і норм, що детерміновані психікою і життєвим середовищем. В такій якості нація є іманентною, внутрішньою структурою народу, що консолідує його і спрямовує волю до політичної самореалізації. Її авторитет живлять Віра і Моральний Закон. Психобіологічна маса постає не як об’єкт задоволення поточних потреб, а як суб’єкт, матеріал і соціокультурне середовище творчого процесу.

Нація, в наведеному вище розумінні, не виникає в наслідок історичних процесів. Вона народжується разом з народом, і разом з ним помирає. В історичному процесі нація модифікує свою структуру в залежності від реалій поточного часу, однак зберігає незмінною генеральну засаду своєї моделі суспільного буття. Цю засаду я називаю національною ідеєю. Її не треба вигадувати, тим паче не треба профанувати етнографізмом або кон’юнктурними міркуваннями. Українці знайдуть свою національну ідею, коли звернуться до еволюції свого звичаєвого права і своїх соціальних традицій. Щоправда, добратися до неї буде не так легко. Підневільні звичаї й стереотипи, що увійшли до складу культури як елементи стратегії виживання народу в умовах чужоземної тиранії, спокушатимуть дослідника позірною адекватністю. Але подолання ущербності власного духу дозволить дослідникові розчистити звалища фальшивих цінностей і добратися до здорової засади національного буття.

Агентами цивілізації є і політична (модерна, соціалістична), і етнічна нації. Розходяться вони в генезі їхніх цивілізаційних моделей. Однак цивілізаційні моделі, які реалізують нації, не є чистими. Їхні реальні структури детерміновані: в політичній нації — спротивом психологічних і звичаєвих чинників корінного етносу обраній за чужим рецептом моделі; в етнічній нації — необхідністю компромісу з зовнішнім світом та в середині суспільства між етнічними чинниками різних груп населення.

Українська нація існує стільки, скільки сягають наші історичні знання. З початком промислової революції для українців центральних і східних регіонів нічого не змінилось, бо їхнє існування було законсервоване в селі технологічно відсталої Росії. Разом з тим непорушно існувала неправедність по всій території України, і цей факт, хоч він придушував волю українців, тим не менш не припиняв породжувати невдоволення існуючим станом та бажання змінити його.

Історик Ярослав Грицак вважає, що лише в 19 столітті в Україні почалось формування модерної нації. [10] Насправді, модерною ставала не нація. Модерними ставали пошуки реалізації національної ідеї. На місце традиційних повстань з погромами приходили ідеї поступовства. На місце традиційних гасел «Землі» та «Волі» виходило гасло «Державності».

Промислова революція досягла і глибин Росії. Вона принесла нові, продуктивніші технології комунікацій. Зв’язки між українськими інтелігентами і їхнє ознайомлення з європейськими рухами інтенсифікувались. Це посприяло визріванню нових національних доктрин: еволюційної — мирного здобуття автономного статусу з подальшим переростанням автономії в суверенну державу, і революційної — силове розірвання підлеглих зв’язків з Росією. Були сформульовані й дві версії моделі майбутнього устрою: соціалістична і консервативна.

Жодна з цих версій не була реалізована через поразку національної революції. Тож настало критичне переосмислення методів боротьби за національну державу. Революційний напрям пошуку призвів до націоналістичної моделі боротьби.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-18; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.108.188 (0.01 с.)