Свята та обряди східних слов'ян.

Свята та обряди східних слов'ян.

У словян були свої язичницькі свята, повязані з порами року, з землеробськими роботами. В кінці грудня - колядували ходили по хатах ряджені з піснями і приказками, славили господарів, які повинні були ряджених обдаровувати. Великим святом були проводи зими і зустріч весни - масляна. У ніч на 24 червня (по старому стилю) відзначалося свято Івана Купали - проходили обряди з вогнем і водою, ворожіння, водили хороводи, співали пісні. Восени після закінчення польових робіт свято врожаю відзначали: пекли величезний медовий коровай.

Пісня супроводжувала наших предків усюди: вдома, на вулиці, під час щоденної праці і родинних урочистостей, релігйних обрядів і походів. Найбільш архіїчний шар народної пісенної культури, який дійшов до наших часів - обрядові пісні, зокрема колядки та щедрівки.

Побут східно-словянських племен яскраво описано в памятках давньоруської літератури. Так, між селами влаштовували ігрища - релігійні свята, на яких жителі сусідніх сіл крали (викрадали) собі жінок за домовленістю з ними. У той час у словян було багатоженство, наречених не вистачало. Щоб задобрити рід, у якого крали наречену, її родичам давали віно (викуп). З часом умикання нареченої було замінено обрядом зятя ходіння по наречену, коли наречену викуповували у її родичів за взаємною договору. На зміну цьому обряду прийшов інший - привід нареченої до нареченого. Родичі жениха і нареченої ставали свояками, т. тобто своїми один для одного людьми.

Жінка займала підпорядкований стан. Після смерті чоловіка одна з його дружин повинна була бути похована разом з ним. Небіжчика спалювали на багатті. Поховання супроводжувалося Тризна - бенкетом та військовими іграми.

Відомо, що у східних словян ще зберігалася кровна помста: родичі вбитого мстилися смертю вбивцю.

 

Образотворче мистецтво Київської Русі.

. З-поміж пам’яток тогочасного образотворчого мистецтва найбільше вражають монументальні зображення – мозаїки та фрески, якими оздоблювалися храми.

Шедеврами світового рівня є мозаїки Софійського та Михайлівського соборів у Києві. Техніка виконання мозаїк, а також їхні художні особливості зазнали впливу візантійських традицій, проте дослідники переконані, що їх творили й руські майстри.

Ще більшою самобутністю відзначалися руські фрески – основний вид тогочасного монументального малярства. Як і мозаїки, фрески в руських храмах творилися за візантійськими традиціями.

Крім мозаїк і фресок, храми оздоблювали іконами. Унікальною пам'яткою цього малярського осередку є ікона Богородиці зі святими Антонієм та Феодосієм Печерськими, яку за найсучаснішими дослідженнями датують початком 12 ст. Осібним видом мистецтва Київського Русі була книжкова мініатюра. Книгу на Русі любили й шанували. Рукописні книги були дуже дорогими, їх переплітали в міцні оправи з металевими замками, прикрашали численними ініціалами, заставками, мініатюрами. Якщо ікони можна було привозити з Візантії, то книги треба було або перекладати, або писати місцевою мовою. Книжкова мініатюра (хоч вона часто мала перед собою візантійський оригінал) виконувалася й ілюструвалася руськими писцями і художниками.

Найпоширенішим видом мистецтва Київської Русі було декоративно-ужиткове мистецтво. Воно охоплювало всі верстви населення і тому увібрало в себе і місцеві багатовікові традиції, і народні риси, і стилістичні тенденції світового художнього процесу, оскільки Київська Русь вела широкий торговельний та культурний обмін з іншими народами.

 

 

9. Архітектура Київської Русі

Для давньої Русі характерними були дерев’яні та земляні оборонні укріплення. Такі укріплення надійністю не поступалися кам’яним, їх було важко зруйнувати і легко полагодити. Головною частиною міських фортець за тих часів були зруби – городні.

Всередині їх засипали землею, а з боків скріплювали земляними укосами з допоміжними зрубами. Великі міста складалися переважно із трьох частин. Перша – це дитинець, найстаріша частина міста, фортеця, укріплена стінами, валами й ровами. На дитинці, або Горі споруджали князівські та боярські двори, найважливіші церкви та собори.

Другу частину міста становив окольний "город" (інша назва – поділ). Найчастіше його будували з напільної сторони дитинця і теж оточували укріпленнями. Саме тут мешкали ремісники та купці, тут був торговий майдан, численні церкви й монастирі. Поза міськими укріпленнями були передмістя – сторони, або кінці. Їх заселяли ремісники певної спеціальності: кожум’яки селилися біля води, гончарі – біля виходу глин тощо.

у Києві з каменю будували храм Богородицi, відомий під назвою Десятинної церкви – перший християнський кам'яний храм Київської Русі. Кам’яне будівництво особливо пожвавилося за князювання Ярослава Мудрого. У Києвi тоді було збудовано найбільший собор держави – Софiю Київську, Золоті Ворота, храми Георгіївського та Ірининського монастирів

 

Особливості міжетнічних комунікацій.

У процесі розвитку демократичного суспільства спостерігається надмірна політизація етнічності, тому на сучасному етапі розвитку вітчизняної науки помітно посилилась увага вчених до проблематики дослідження процесу формування толерантності в міжетнічній взаємодії. Етнічні меншини можуть сьогодні претендувати на рівноправні партнерські взаємини з державною владою. Адже кожен народ, кожна етнічна група, які мешкають на території України, бачать майбутнє країни, як і своє власне - через втілення національних, культурних та соціальних уподобань. проблема міжетнічної комунікації в багатонаціональній Україні, особливо на сучасному етапі, ще не достатньо висвітлена і вимагає подальшого дослідження. В тоталітарному суспільстві відносна стабільність досягається за допомогою репресій та терору. В умовах же демократичного устрою, побудови громадянського суспільства, соціальну систему об’єднує інтеграція, консолідація і солідарність громадян. Держави, що об’єднують багато етнокультурних спільнот, не розмежованих територіально, можуть зберігати територіальну і політичну цілісність шляхом толерантного ставлення до релігійних та етнокультурних відмінностей. Особливістю національного складу населення України є його багатонаціональність. У процесі комунікації між етнічними групами виразно викристалізовуються фактори, що виливають на розширення контактів. Це і ступінь їхньої інтенсивності, і умови контактування. Вони можуть відбуватися природним шляхом, але можуть бути і насильницькими. Насильницьке нав’язування однієї культури іншій неминуче викликає відторгнення і подальший негативний розвиток подій -надмірне підкреслення власної самобутності, історичної пам’яті, мови. За таких обставин етнічна культура внутрішньо перебудовується. Починають виникати різні об’єднання, угруповання, такі як польське, німецьке, єврейське, вірменське товариства тощо, які ведуть боротьбу за свою національну (етнічну) культуру. Етнонаціональні фактори здійснюють вплив на людину, зокрема на формування її ціннісних орієнтацій.

Музичне мистецтво ХІХ ст.

У першій половині XIX століття музична культура України розвивалась у досить складних умовах. Найбільші міста України - Київ, Харків, Одеса, Полтава, Львів - мали свої музичні традиції. відкриттям театрів, появою оперних труп, організацією концертного життя (хоч і не періодичного) починається новий етап культурного розвитку. Музика, як і все мистецтво та література XIX ст., розвивалася під знаком романтизму.

У розвитку музики значну роль відіграло відкриття університетів у Харкові та Києві. При харківському вузі були музичні класи, де велась регулярна підготовка професіональних кадрів У Львові була відкрита консерваторія. Велике значення для дальшого розвитку музичного мистецтва мала нова українська література, засновником якої став Іван Котляревський. Визначною постаттю цього періоду є Семен Гулак-Артемовський. Він започаткував один з провідних в українській музиці жанр побутової опери. Це була опера "Запорожець за Дунаєм", яка і в наш час залишається є популярною.

Відомими були композитори-аматори Петро Ніщинський та Микола Аркас. Опера цього часу мала демократичне спрямування та народні мотиви. Діяльність українських музично-театральних труп з найвидатнішими її представниками М. Кропивницьким, М. Садовським, М. Старицьким, П. Саксаганським, М. Карпенко-Карим, М. Заньковецькою замінила певною мірою відсутній у той час український оперний театр.

Українська музика XIX ст. теж прямувала шляхом розвитку професіонального мистецтва. Як і у світовій музиці, розвивалися оперні, симфонічні, інструментальні жанри. Найбільш яскраві постаті української музики - М. Лисенко і С. Гулак-Артемовський. Виникає також школа західноукраїнських композиторів, серед яких вирізнялися О. Нижанківський, М. Вербицький. Міцно спираючись на народні джерела, українська музика виходила в європейський простір як самобутня національна культура.

 

Свята та обряди східних слов'ян.

У словян були свої язичницькі свята, повязані з порами року, з землеробськими роботами. В кінці грудня - колядували ходили по хатах ряджені з піснями і приказками, славили господарів, які повинні були ряджених обдаровувати. Великим святом були проводи зими і зустріч весни - масляна. У ніч на 24 червня (по старому стилю) відзначалося свято Івана Купали - проходили обряди з вогнем і водою, ворожіння, водили хороводи, співали пісні. Восени після закінчення польових робіт свято врожаю відзначали: пекли величезний медовий коровай.

Пісня супроводжувала наших предків усюди: вдома, на вулиці, під час щоденної праці і родинних урочистостей, релігйних обрядів і походів. Найбільш архіїчний шар народної пісенної культури, який дійшов до наших часів - обрядові пісні, зокрема колядки та щедрівки.

Побут східно-словянських племен яскраво описано в памятках давньоруської літератури. Так, між селами влаштовували ігрища - релігійні свята, на яких жителі сусідніх сіл крали (викрадали) собі жінок за домовленістю з ними. У той час у словян було багатоженство, наречених не вистачало. Щоб задобрити рід, у якого крали наречену, її родичам давали віно (викуп). З часом умикання нареченої було замінено обрядом зятя ходіння по наречену, коли наречену викуповували у її родичів за взаємною договору. На зміну цьому обряду прийшов інший - привід нареченої до нареченого. Родичі жениха і нареченої ставали свояками, т. тобто своїми один для одного людьми.

Жінка займала підпорядкований стан. Після смерті чоловіка одна з його дружин повинна була бути похована разом з ним. Небіжчика спалювали на багатті. Поховання супроводжувалося Тризна - бенкетом та військовими іграми.

Відомо, що у східних словян ще зберігалася кровна помста: родичі вбитого мстилися смертю вбивцю.