Філософська система Г.В.Ф. Гегеля.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Філософська система Г.В.Ф. Гегеля.



 

Вищим досягненням класичної німецької філософії є вчення Гегеля. Воно характеризується винятковою широтою та глибиною змісту, важливістю та багатогранністю поставлених проблем. Основні праці Гегеля такі: «Феноменологія духу» (1807), «Наука логіки» (1812-1816), «Енциклопедія філософських наук» (1817), «Філософія природи» (1817), «Філософія права» (1821).

Філософську систему Гегеля називають системою об'єктивного ідеалізму. В основі світу, за Регелем, лежить обмежено існуюче мислення, яке він називає абсолютною ідеєю, абсолютним духом чи абсолютним розумом. Абсолютна ідея є активною і діяльною, вона мислить і пізнає себе, проходячи в цьому розвитку три стани :

а) до виникнення природи і людини, коли абсолютна ідея перебуває поза часом і простором у стихії чистого мислення і виступає

ЯК СВІТ ПОНЯТЬ, СИСТеМИ ЛОГІКИ;

б) це духовне начало з самого себе породжує природу, яку Гегель називає «інобуттям абсолютної ідеї»;

в) перехід ідеї від чужої для неї природи до сфери розвитку духу. Стан переходу ідеї від чужої для неї природи до сфери розвитку

духу є та сама абсолютна ідея, але збагачена в процесі свого діалектичного розвитку. Дух втілюється не лише в людському дусі, свідомості, а й у різних формах взаємин людей. Як же реалізується механізм діалектичного руху понять, категорій у Гегеля? Він являє собою логічний рух понять, категорій, таких, наприклад, як якість, кількість і міра.

Для матеріаліста вони е відображенням об'єктивних сторін дійсності, тобто якостей, кількостей, мір об'єктів, процесів світу. Однак, за Регелем, ці категорії — доприродні, досуспільні сутності, перед якими в «вихідному пункті» Абсолютної ідеї як попередні розвиваються Ще абстрактніші сутності: буття, ніщо, становлення. Три ступені розвитку — це тріада, якій нарівні з багатим діалектичним змістом притаманна й догматична вимога ідеалістичної системи німецького філософа. З одного боку, в тріадах набула вираження така важлива риса руху понять, як взаємне заперечення і взаємне збагачення розумового змісту тези й антитези. Отже, на рівні синтезу здійснено становлення якісно нового етапу діалектичного розвитку, який включає

попередні елементи як свої. Категорія «зняття» виражає взаємозумовлені в процесі розвитку моменти спадковості і заперечення.

З іншого боку, парадокс розуміння розвитку в Гегеля полягає в тому, що згідно з його системою саме на етапі природних процесів від сутнє становлення, оскільки природа не розвивається в часі, а лише виявляє свою різноманітність у просторі. Таким чином, філософська система Гегеля перетворилася на метафізичні кайдани, які не дали змоги його геніальним діалектичним ідеям і положенням повною мірою розвернутися й адекватно виразити все своє багатство.

До таких ідей і положень належать і закони діалектики. В законі переходу кількості в якість надзвичайно глибоким яку світоглядному, так і в методологічному плані було розкриття й обґрунтування механізму розвитку, змісту стрибків — якісних переходів у процесі розвитку. Закон заперечення заперечення розкриває напрямок розвитку. У законі єдності та боротьби протилежностей всебічно розкриваються проти-піччя як джерело саморозвитку явищ, предметів, процесів.

Взагалі, протиріччя постають «душею» всієї конструкції гегелівської філософії. Якщо протилежності дають нам цілісні окреслення предмета, то це означає, що всі його проміжні стани являють собою певне співвідношення, певну пропорцію поєднання протилежних якостей. Тобто предмет постає як суперечливий, мінливий, рухливий. У протилежних виявленнях та окресленнях він ніби сам відрізняється від себе, залишаючись єдиним, але різноманітним і суперечливим виявленням. Саме таке бачення засад світу називається діалектикою. Внаслідок цього гегелівську філософію характеризують як діалектичну, а самого Гегеля як видатного теоретика діалектики. Бо він не лише стверджував, що світ рухливий і змінний саме через боротьбу протилежностей, а й уперше розкрив зміст та призначення протилежних визначень реальності, створив вчення про протилежності.

Водночас у вченні про логіку очевидним компромісом з «консервативною» філософською системою був висновок про те, що протилежні сторони протиріччя примиряються. У філософії історії, поступаючись вимогам філософської системи, в якій іманентне було викладено визнання кінцевих, остаточних результатів як пізнання, так і історії, Гегель фактично не може запобігти висновку: подібно до того як людське пізнання вичерпує себе в пізнанні Абсолютного духу (тобто змісту філософії Гегеля), так само й соціально-політична історія людства завершує себе в сучасній Гегелю Прусській державі.

До безумовних філософських надбань Гегеля можна віднести такі:

1) він дав розгорнуту критику метафізичного методу мислення і протиставив йому власний діалектичний метод;

2) виклав на ідеалістичній основі головні закони й категорії діалектики і за новим методом побудував енциклопедію філософських наук, намагаючись у кожній з них простежити виникнення, розвиток і розв'язання суперечностей;

3) склав філософську систему, яка увібрала в себе основні сфери життєдіяльності та пізнання.

Проте філософія Гегеля не вільна від певних недоліків. Головний з них — це суперечливість між його системою та методом:

а) якщо діалектичний метод Гегеля вимагає розглядати все в русі Розвитку, то його філософська система заперечує загальність розвитку. Природа, за Гегелем, не розвивається в часі, а лише урізноманітнюється у просторі;

б) якщо діалектика Гегеля вважає, що процес пізнання нескінченний, то консервативна система покликана дати закінчене абсолютне знання дійсності;

в) якщо діалектика стверджує, що розвиток суспільства не має меж, то система обмежує цей розвиток прусською монархією, яка вважалась вищим етапом такого розвитку.

Гегель залишив велику філософську спадщину, але його ідеї були сприйняті неоднозначне. Він має багато послідовників і супротивників. Розглядаючи саморозвиток духу, Гегель практично з позиції об'єктивного ідеалізму дослідив механізм розвитку природи, людини, суспільства, проаналізував найзагальніші закони і логіку цього розвитку.

 

Місце німецької класичної філософії в історії філософії, її оцінка в контексті сучасності.

Важливу роль в історії філософії належить німецькій класичній філософії на межі XVIII — XIX століть. На її розвиток суттєво вплинули три фактори: розвиток природознавства, досягнення філософії Нового часу, зокрема ідеї Просвітництва, та Французька революція XVIII століття. Німецька класична філософія представлена такими оригінальними мислителями, як Імману'іл Кант (1724-), Йоганн Готліб Фіхте (1762-1814), вільгельм Шеллінг, Георг Вільгельм Фрідріх Гегель, Андреас Фейєрбах (1804-1872). Незважаючи на своєрідність філософських поглядів, вони створюють певну ідейну спільність. Саме через це 'їх поєднують у загальний філософський напрямок. У своїй творчості усі представники німецької класичної філософії спиралися на новоєвропейську традицію. Звідси спільність проблем, способів їх ставлення та вирішення.

Можна відокремити такі загальні риси німецької класичної ФІЛОСОФІЇ:

1) раціоналізм, успадкований від філософів епохи Просвітництва. Для усіх німецьких філософів-ідеалістів XIX століття характерним було переконання, що дійсність достатньо глибоко пізнати і переосмислити, щоб її виправдати; філософським переосмислюванням може бути виправдана й релігія;

2) критика усіма представниками німецької класики матеріалізму XVIII століття за його механіцизм;

3) вироблення діалектичного методу мислення в процесі критики метафізичного методу з використанням діалектичної традиції — завжди дуже впливової в Німеччині (Кузанський, Лейбніц, Гете);

4) критика споглядального характеру попереднього матеріалізму та розробка принципу діяльності, активності. Підкреслення творчої активності теоретичного мислення;

5) прагнення подолати антиісторизм попередньої філософії, розробка філософії історії та пошук об'єктивних підстав для періодизації історії, який здійснювався у сфері духу;

6) критика традиційної розумової метафізики, прагнення перетворити філософію на науку, побудувати універсальну, закінчену наукоподібну систему. Це знайшло відображення навіть у назвах праць німецьких класиків: «Науковчення» Фіхте, «Енциклопедія філософських наук» Гегеля;

Безпосередня спадкоємність у розвитку філософських ідей. У німецькій класичній філософії стався перехід від матеріалістичних ідей докритичного Канта до суб'єктивного та трансцендентального ідеалізму критичного Канта, через суб'єктивний ідеалізм Фіхте до суб'єктивного ідеалізму Шеллінга та об'єктивного ідеалізму Гегеля і, нарешті, до матеріалізму Фейєрбаха.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.238.36.32 (0.013 с.)