Концепт “Р ідна земля ” в інфосфері С евастополя

Інформаційний світ, що на межі раціонально-логічного мислення утворює парадокси, окреслює для всіх його учасників певні кордони. У контексті ноос­ферного мислення людина є джерелом продукування тексту, збудження думки, стимулювання творчості. Текст виглядає анонімною суперструктурою, для якої людина й стає об`єктом. Текст потрапляє у свідомість особистості ще з ранньо­го дитинства та у формі внутрішньої мови, мислення залишається там упродовж усього життя.

Сучасна цивілізація базується на культурі текстотворення, оскільки будь-які зміни зумовлені, перш за все, інфосферою. Інформаційне середовище рукот­вор­не, воно включає масову й міжособистісну комунікацію, є елементом навко­лишнього середовища. А відтак, людина стає не лише об’єктом, а водночас і суб’єктом інформаційних процесів.

Спираючись на праці О. Гасклі, М. Ангенота, Ж. Дерріди, К. Поппера, М. Гай­деггера щодо текстових феноменів та взявши до уваги те, що текстом можна вважати будь-яку інформацію, яку отримує людина через різні канали сприй­няття, ми виокремили деякі параметри інформаційного середовища, серед яких і національно-етнічний. Його, своєю чергою, ми пов’язали з проблемою взаємо­впливів та конкуренції текстів, співіснування телебачення, радіо, друкованої пе­ріодики, комп’ютерних мереж та ін.

У системі сучасних інформаційних процесів людина виступає як окремий малий світ, мікрокосм (що перегукується з філософією К. Ставровецького і Г. Ско­вороди). А думки, за концепцією П. Юркевича, зароджуються в серці, і розум лише надає їм обґрунтування та суворої логічної форми. Поза межами розуму стоїть вища і глибша діяльність людської душі, що її Юркевич називає “сер­цем”. Почування-емоції в інформаційній сфері створюють своєрідну екзистен­ційну силу.

Що відчуває людина з печаттю етнонаціонального, коли змінюється її ча­со­простір?

Зміна епох диктує свої пріоритети, незмінною ж цінністю, етичною й ло­гічною необхідністю залишається відчуття рідного краю. Рідний край – той, що народжує, той, що навколо нас, той, що постійно відлунює в нашій душі. Він частка тієї сили, яку особистість зберігає протягом усього життя. Рідний край викликає особливі почуття, бо він частка тієї рідної сили, яку особистість збе­рі­гає упродовж усього життя. Земля, де людина народжується чи самостверд­жу­ється, супроводжує її завжди, упродовж усього життєвого шляху, у період віль­них міграцій стає «малою батьківщиною», реальністю не лише фізичною, а в біль­шій мірі – духовною й етичною, бо здійснює помітний вплив на фор­му­ван­ня елементів світогляду й уподобань особистості.

У філософському сенсі велике значення для формування і розвитку кар­ти­ни світу має культура, у якій виховується і соціалізується індивід. Вивчення культурних складових завжди містить у собі експресивний компонент, пов’я­за­ний з емоційною тональністю і викликають у підсвідомому й свідомому потен­ціалі особистості позитивно чи негативно зорієнтований образ певних реалій. Наявність емоційної забарвленості допомагає розробити певну категорію у сві­домості особистості чи групи людей. При цьому “рідний край” позначає шир­ший концепт завдяки широкому культурному наповненню.

У мінімоделі Севастополя відбивається історія і праісторія. На севасто­польській землі проходили неординарні події історичного й культурологічного значення, народжувалися й мешкали визначні постаті, засновувалися й розви­валися непересічні явища. Севастополь постійно викристалізовує власне май­бутнє, контури того, що в ньому незабаром відбудеться.

Особливість суспільної і культурної ситуації полягає у тому, що простір Севастополя членували постійно змішувані внутрішні кордони між мовними та етнічними групами, державами, релігіями, політичними і культурними систе­ма­ми, ареалами відмінних економічних укладів. Це зробило його яскраво вираже­ною константною зоною з вельми строкатим спектром соціокультурних фено­менів.

Відповідно до Конституції України Севастополь є містом, що має особ­ли­вий статус. Постійне населення Севастополя за результатами Всеукраїнського перепису 2001 року – 377 200 чоловік. 71,6% севастопольців – етнічні росіяни, 22,4% – етнічні українці. Для 90,6% севастопольців рідною є російська мова, для 6,8% – українська. Історично корінними севастопольцями є лише 1–2% населення Севастополя – ті, хто жили у ньому до Великої Вітчизняної війни або їхні прямі нащадки. Практично всі жителі Севастополя є переселенцями або дітьми переселенців з інших регіонів СРСР, переважно Росії, а також України. Для великої кількості севастопольців Севастополь не є рідним містом; їхні діти, що народились у Севастополі, мають дві (а то і три) “малі батьківщини”: окрім Севастополя – місця походження їхніх батьків. Таким чином, абсолютна біль­шість севастопольців не має стійкого історичного зв’язку з Севастополем, і для більшості з них історичною або “малою батьківщиною” є різні регіони Росії. Переважно з Україною, а не Росією, СРСР чи СНД себе самоідентифікують ли­ше вихідці з Західної та Центральної України, а також наймолодше покоління, що не встигло захопити часи СРСР та російського сепаратизму 90-х років. Нав­чання українською та російською мовами провадиться лише у 1 школі та 2 гім­назіях, в яких українською мовою навчається 2% від загальної кількості учнів. Українська мова та українська література як предмети вивчаються у всіх загаль­ноосвітніх навчальних закладах Севастополя.

У зв’язку з цим наголошуємо на своєрідній взаємодії світів: макросвіт впливає на сприйняття рідного краю, але й він певними подіями, процесами здійснює вплив на великий світ. Тобто, макросвіт переважної більшості се­вас­топольців формується з цілісності й синтезу чисельних рідних країв.

Виходячи з того, що поняття “рідний край” в більшій мірі емоційне, ніж наукове, увібрати його у якесь визначення дуже важко, фундаментальна кате­го­рія “вітчизна” може стати вихідною точкою, яка переноситься (у результаті власного відчуття, традицій сім’ї, часто завдяки пресі і суспільній свідомості) та ідентифікується з більш широкою територією і національним обширом.

При намаганні визначитися у понятті “рідний край” респонденти натрап­ля­ли на труднощі, що не корелювалися однозначно з чуттєвим досвідом людини, оскільки ознаки рідного краю релевантні і нестабільні. У процесі оволодіння різноаспектними знаннями сучасна людина одним з чинників сучасного гіпер­складного макросвіту бачить рідний край та шукає джерела знань про нього в інформаційних ресурсах. Тобто, це стає об’єктивною потребою, фізіологічною необхідністю, етичною нормою для більшості як експонент інтелектуального рівня, мірило цивілізованості, оскільки й патріотизм розглядається як антеїзм, бо силу беруть саме від рідної землі.

Російськомовні севастопольці в більшій мірі використовують лінгвокуль­турний концепт (рос.)“ родина ” як сутність ідеологічну у тому сенсі, що в ньому відбиваються їх уявлення про себе й ідеальний устрій. Цей концепт ла­тентно етнонімічний, бо в нього у своєрідному згорнутому вигляді присутні по­гляди етносу на самого себе як на носія відповідної культури та оцінка власної національної вдачі. Для пересічного севастопольця, який себе ідентифікує з російським етносом, “ родина ” – саме те, що залишається від країни, коли з неї вичленяються географія та політичний устрій: те, що не можна пояснити, те, що люблять більш усього [АиФ, 2005, № 42]. В. Виноградов свого часу звернув увагу на використання лексем “родина”, “отчизна”, “отечество”, В. Телія – на концепт Patria. Сучасне сприйняття їх пов’язується з певною дезінтеграцією, на кшталтгегелівської сови Міневри (сутінки як стара форма життя), коли семан­тика базових цінностей культури втрачає свою визначеність.

Все це дає відповідні підстави вважати, що концепт “рідний край” є ет­но­специфічним.

Ранг любові до рідного краю в ordo amoris у широкому сенсі відбиває за­гальну ієрархію цінностей та пріоритетів представника певного етносу – “роль, которую та или иная вещь должна играть в нашей жизни, необходимую степень её важности для нас, её относительный вес, ту силу привязанности, ко­торую мы должны испытывать в ней” [8, с. 98]. За своєю лексичною спо­лу­чу­ва­ністю номінативи “батьківщина”, “вітчизна”, а також “рідний край” спроможні ви­ко­ристовуватися в позиції прямого доповнення дієслова “любити”. Персо­на­лізація їх носить уже практично мовний характер, це не метафора, а реалія. Во­на використовується у назвах літературних творів, громадських організацій, ар­тефактів, їй притаманна прецедентність у складі фразеологізмів, що утворюють фонові знання носіїв мови.

“Рідний край” як семантична реалія відповідає лінгвокультурному кон­цеп­ту: їй притаманна номінативна щільність, вона впливає на емоційні пережи­ван­ня, фокус свідомості, включається в мережу асоціативних зв’язків [4, c. 79]. До речі, й росіянин, уживаючи фразу “мой родной край”, має на увазі не обов’яз­ко­во те, що розташоване збоку (край чогось). Як і в багатьох слов’янських мовах – це країна, держава (сърбска крайна, българска крайна).

Лінгвоспецифічність поняття “рідний край” розглядається як універсаль­ний детермінант предметів “ближнього кола” – рідний дім, рідна земля, рідна людина, рідна країна та увиразнюється однослівним антонімом “чужина”.

В українській мові “країна” – це теж держава. А беручи до уваги дієслово “краяти” – вирізати, виділяти, викроювати – виділяти для себе, для свого наро­ду територію, обмежувати її від інших, чужих територій і ззовні, і зсередини. Відповідно і “краяни” – це земляки, жителі даної території, а не якісь пери­фе­рійні провінціали.

Так, україномовна преса (“Кримська світлиця”, “Флот України”) вико­рис­товує поняття “рідний край” на противагу анонімним афоризмам Інтернет-тра­фіка у стебових контекстах. На офіційних заходах та у рекламі культурний смисл поняття “рідний край”, на превеликий жаль, вихолощується і викорис­то­вується з метою promotion.

Українство Севастополя за своїм культурно-історичним змістом цілковито спроможне розкрити квінтесенцію цивілізаційного і духовно-культурного фе­номену, його творця-українця, який освоює етнічний простір, створює куль­тур­ну унікальність як вагому частку інфосфери, бо історія впродовж століть учила українців створювати затишок для представників інших народів на обжитій території, розраховуючи на взаємність, злагодженість і пошанування національ­них цінностей.

Нині Севастополь більшістю сприймається як місто не українське, “город русской славы”, певний “радянський ендемік” на карті сучасної України. Він ніби не підлягає динаміці, коли мова йде про багатокультурність, не плинний, не вис­тупає продуктом змін чи взаємодій, вибору. Питання “Хто ми є?” в біль­шій мі­рі поступається “Звідки ми прийшли, скільки нас, ким ми можемо ста­ти?”

Існує тривка тенденція уникнення постановки проблеми української книги, часопису, журналу, кола змістовного україномовного спілкування. Владні структури перекладають формування суспільної мети, т.б. ідеології, на укра­їн­ську інтелігенцію, на громадські організації (таких, т.б. проукраїнських, налічу­ється біля 20), і таке можна розцінювати як відкрите лукавство.

Задекларований демократизм виступає підступною формою гальмування української етноідентифікацфї через сферу культури, у т.ч. масову, як найбільш впливовий чинник у процесі етнічної самовизначеності.

Так, починаючи з 1999 року, уповноваженими органами у Севастополі бу­ло видано 260 свідоцтв про державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації з місцевою сферою розповсюдження. На сьогодні регулярно з цієї кількості виходить 63. Лише одна газета “Просвіти” “Дзвін Севастополя” є ук­раїномовною і виступає з державницькі орієнтованими матеріалами, хоча її по­зицію для умов Севастополя можна вважати надто радикальною, а тому не зав­жди прийнятною. Видання, котрі умовно можна назвати нейтральними, мають невеликі наклади, в основному вони передруковують інформацію з інших ви­да­нь, а власної редакційної політики не мають.

Значна кількість друкованих ЗМІ є відверто пропагандистськими та агі­та­ційними інструментами відповідних політичних формувань: “Севастополь­ская правда” (КПУ), “Севастопольський бриз” (БЮТ), “Регион Севастополь” (партія Регіонів), “Русичи” (проросійської орієнтації) та ін.

Телепростір між собою ділять Севастопольська Регіональна Державна ТРК, ТРК “Бриз” (засновник – Міноборони), заснований міськрадою “Народний канал”, комерційна ТРК “Независимое телевидение Севастополя”, продакшн-студія оператора кабельного телебачення “Девком”. Разом з цим сайт “For Post” та “Независимое телевидение Севастополя” у своїй редакційній політиці дотри­муються відверто антиукраїнської та проросійської орієнтації, надаючи спо­жи­вачам адаптовану до вимог своїх фінансових спонсорів інформацію. Так ці­ле­спрямовано створюються зручна для місцевої влади балаканина та квазі­ін­те­лек­туальні симулякри, породжуються ілюзії, котрі становлять потужні для місцевої громади, спотворені ілюзією ідентифікаційні паттерни. До прикладу, одним із стереотипів, успадкованих севастопольцями від минулого, є несприйняття сто­совно себе поняття “меншина” (зневажливе “нацмен” було породженням ра­дян­ських часів). Хоча в політологічному сенсі “меншина” – це будь-яка суспільна група, що не складає більшості у суспільстві, має специфічні інтереси і може їх відстоювати за допомогою механізмів мажоритарної демократії.

Домінанта “російської меншості”, постійна кволість українців сформували космополітичний російсько-радянський психоетнічний портрет сучасного се­вастопольця, якому начебто нав’язується етнічна культура, до якої із симпатією ще не визначився, бо й зневажає, принизливо іменуючи її як шароварщину.

Адже загальновідомо, що оригінальні культурні явища можуть творитися лише на етнічній території, в етнічному середовищі, їм важко конкурувати з на­в’язуваними і адміністративно підтримуваними. Цей факт несе негативне від­чуття у процес етнічної самоідентифікації українців через цінності (мову, тра­дицію, релігію та ін.).

Відтак, хоч регіон характеризується багатокультурним де-факто, ця бага­то­культурність є далеко не гармонійною. Потужною на сьогодні є суперечність між успадкованою традицією “радянського інтернаціоналізму” та непослідов­ні­с­тю регіональної політики.

Відчутний наслідок попередньої епохи створив умови для поверхневої символічної ідентифікації: з одного боку, відчуття себе як “жертви історії” (ет­нічні росіяни), з іншого – міфу пригнобленої нації (етнічні українці).

Мовна проблема. Сучасна мовна ситуація у Севастополі позначена тим, що для забезпечення комунікативних потреб на всіх суспільних рівнях ви­ко­ри­стовується дві літературні мови – українська та російська, що перебувають у постійному конфлікті. Деформованість мовної ситуації регіону полягає в тому, що співвідношення українськомовної та російськомовної частин населення не відповідає співвідношенню українців і росіян на її території. Витіснення ук­ра­їнської мови російською, деасиміляція значної частини українського насе­лен­ня, греків, вірмен, караїмів, кримських татар, німців та ін. впродовж багатьох десятиліть спричинила й ослаблення їх національної самосвідомості. Наяв­ні­с­ть носіїв змішаного українсько-російського мовлення, так званого суржику, у Се­вастополі незначна.

Білінгвістичний характер мовної ситуації відобразив останній перепис населення 2001 р., хоча й не дав точного визначення співвідношення носіїв ук­раїнської і російської мов. Склалася нерівноважна двомовна ситуація, хоча сучасний соціум орієнтований на наявність у комунікантів цілісної системи універсальних знань та ключові компетентності у системі понятійно-сприй­нят­тєвих структур.

Виходячи з того, що мовна компетенція забезпечує засвоєння мовцем сис­теми знань про мову як засіб вираження думок і почуттів та формування мов­них умінь і навичок, передача інформації засобами другої мови формує у ньо­го спроможність діяти у межах двох вербальних систем у запланованій та спон­танній ситуаціях.

Носій мови для комунікації певного рівня у своєму арсеналі має мову рід­ну (материнську), ту, якою користується у побуті, на письмі чи у розмові, за кордоном чи у державній установі. При цьому у процесі формування складних вербальних образів одну із мов людина реалізує порівняно краще. За умов кон­такту двох споріднених мов з’являється необхідність їх зіставлення з метою виокремлення семантичних відповідностей, лексикографічних відмінностей, відомостей у мовленнєвому спілкуванні. Утруднює процес незбалансована си­туація в освітній галузі.

І хоча ми розуміємо, що в історичній перспективі українська мова буде по­сідати таке ж місце, як болгарська в Болгарії, як чеська у Чехії, як російська в Росії, без цього в України немає майбутнього, має місце ще й таке: тема у ЗМІ ”Зачем учить украинский язык?”, заголовки на газетних шпальтах типу “По­чему я, русский по национальности, должен учить украинский язык? ” Ре­зю­му­ється це перефразованими рядками В. Маяковського “… только за то, що його складати на екзамені…” Звичний конфлікт необхідності з вульгарними лі­но­ща­ми та ідейним невіглаством.

Сучасні колізії між російськомовними севастопольцями і тими, хто себе ідентифікує етнічними українцями, не є випадковими. Вони мають досить гли­боке коріння та пов’язуються, перш за все, з ментально-психологічними комп­лексами. Росіянин у Севастополі (як на Кавказі чи у Владивостоці, Ризі чи на Кушці) відчуває себе вдома й скрізь залишається росіянином – психологія тих, для кого досвід етнічного притиснення став однією з основ національної мен­тальності. Це сумна реальність. З приводу міжнаціональних стосунків Зиґмунд Фрейд завважив, що “Южные немцы не любят северных, англичане пре­не­бре­гают шотландцами, испанцы полны презрения к португальцам…” [12, c. 141].

Наріжний камінь національної історичної міфології залишається у Севас­тополі незайманим: російська історія виходить з Києва, усі надбання Київської Русі сприймаються як суто російські, бо “руське” – це “російське”. Російська національна еліта залюбки співає українські пісні і вважає їх своїми. Ще у XIX ст. Л. Кирпичников у своїх нотатках відзначив силу етнографічного україно­фільства: “…проживши певний час в Україні, відчуваєш залежність від неї ще більшу, ніж від своєї суворої і не менш поетичної батьківщини” [8, c. 98].

На сьогодні феноменологічна цілісність українства Севастополя обіймає декілька рівнів національно-культурної належності – управлінський, культур­но-просвітницький та фольклорно-етнографічний. При цьому останній є найбільш виразний.

А от щодо феномена рідної мови, то представник маленького північного народу саамі (біля 2000 осіб) Н. Доризо свого часу сказав:

Я не хочу, чтоб Пушкина язык,

Язык Некрасова, Тургенева, Толстого,

Как не могуч он ни был и велик,

Стал бы заменой языка родного.

Родная речь, как я горжусь тобой,

Обогативший род наш человечий!

Но пусть навеки русского прибой

Не захлестнёт слова саамской речи.

Частина представників севастопольської еліти (політичної, ділової, вій­сь­ко­вої, наукової, творчої) зберігають переконання, що Севастополь – це бу­нт­і­в­лива провінція, котра рано чи пізно повернеться на круги своя. З її боку ставлення до української мови, української культури іронічно-байдуже. Ук­ра­їнський міф ро­сійської свідомості проступає, принаймні, у тому, що існування України поза Росії або окремо від неї дещо надприродне і жодної проблематики поза ро­сій­ського контексту не існує.

Слушною з цього приводу є думка Т. Рудницької, що ігнорування укра­їн­ської культури призводить росіян до несподіваного висновку про забуття ко­рін­ня та витоків власної (російської) культури. Нееквівалентний культурний обмін призводить ситуація, описана В. Маяковським в його славетній поезії “Долг Украине”.

Отже, за умов взаємодоповнюючих процесів глобалізації та партикуляри­зації (на рівні відокремлення й індивідуалізації) в жорсткому інформаційному суспільстві у Севастополі виникає ситуація високого рівня складності. На часі поставити вимогу здійснення відповідального вибору, т.б. вчинку в умовах роз­маїтості Севастополя – самовизначення, визначення власної ідентичності.

Концепт “рідний край”, що виступив свого роду фільтром, виокремив про­бле­му поліетнічності, що своєю чергою породжує асоціальність, духовну спусто­ше­ність, цивілізаційну маргінальність. Інакше кажучи, особа експансив­ного на­хи­лу може стати на шлях жорстокості, злочинності тому, що стосовно неї не спрацьовує регулятивно-обмежувальна функція етнічного.

Ще не спрацьовує поняття вчинкові-відповідальної ідентифікації, і тому внутрішня спрямованість не сформована і саме тому мовна проблема для ба­га­тьох стає перешкодою. Ми розуміємо, що не в мові перешкода, а в тому внутрі­ш­ньому стані, що витворює емоційно-вольові імпульси для подолання успад­ко­ваних перешкод, у тій культурній налаштованості, яку людина вважає особис­тим здобутком.

Лінгвокультурна складова інфосфери міста має вихід шляхом:

· посилення української культури, підкріпленої інформаційними україн­ськими потоками;

· надання соціопрестижного статусу українському інформаційному про­дукту;

· політики протекціоналізму для вирівняння разючої структурної і функ­ціональної асиметрії в інформаційному просторі.

Додаток Н

Володимир Панченко

Крим і українська культура

Тема “Крим і українська культура” досліджена так кепсько, що комусь може видатися навіть несподіваною. А тим часом... Півострів, який з трьох бо­ків омивається водами Чорного моря (а з північного сходу – ще й Азовського), – унікальне культурне перехрестя, і Українська Муза на цьому перехресті зовсім не виглядає Попелюшкою. Та й як же інакше, якщо сама історія змушувала наших предків ще з княжих часів постійно тримати Крим у полі свого зору? Той, хто посідав київський стіл, мусів зважати на реально існуючі геополітичні інтереси і відповідно вибудовувати зовнішню політику Руської держави, то відправляючи до чужих правителів своїх послів, то починаючи воєнні походи, як це не раз робив князь Святослав, чий меч дзвенів аж у Тмутаракані, біля Кер­ченської протоки…

Хроністи мали про все те повідати нащадкам. І вони багато чого зуміли розказати нам. Вітри століть гудуть у їхніх розповідях про київського князя Володимира Святославовича, який приймав хрещення у древньому Херсонесі; у свідченнях козацьких літописців про морські походи на чайках із Запорожжя на Крим...

Один із поетичних збірників 1622 року оздоблений гравюрою; “Взяття Кафи гетьманом Сагайдачним”. В “Історії русів” (кінець XVIII ст.) так роз­по­ві­дається про цей епізод: довідавшись про набіги кримських татар на при­кор­донні поселення, про ясир, відігнаний у чужі землі. Сагайдачний вирішив помститися напасникам і “відправився з пішим військом на човнах Запорозьких у Чорне море, де одна його половина війська попливла до міста Кефи (Кафи, нині Феодосії. – В.П.), а друга з самим гетьманом вийшла в Сербулацькій пристані на берег і пройшла мимо гір Кефських до того ж міста і, атакувавши місто це від моря і від гір, взяла його штурмом. Полонені, в ньому знайдені, звільнені і забрані військом, а жителі вибиті до останнього і місто розграбоване й спалене. Гетьман, пройшовши горами до міста Козлова, зробив передмістям його те ж саме, що й Кефі, а жителі, заховавшись у замок, просили прощення і випустили всіх полонених з великими дарами до Гетьмана, який, скінчивши так щасливо свою експедицію, повернувся з полоненими і великою здобиччю в свої кордони”.

Крим згадується в “Історії русів” багато разів, оскільки йдеться в цій па­м’ятці про часи козацькі, коли не лише Петро Конашевич-Сагайдачний здій­ню­вав морські походи на землі кримського ханства.

Оповідається тут і про те, як Богдан-Зіновій Хмельницький, полонений у битві під Цецорою, був проданий турками “із Царгорода в Крим” якомусь там­тешньому мурзі, аж поки король польський не викупив його і не забрав на служ­бу “при своєму Кабінеті...”

Що ж до власне літературного “освоєння” Криму українськими письмен­никами, то почалося воно в добу романтизму (перша пол. XIX ст.).

1836 року в Криму побував професор Михайло Максимович, який неза­дов­го перед тим подав у відставку з посади ректора Київського університету Св. Во­ло­димира. Тут він мав поправити своє неміцне здоров’я, а заодно й попра­цю­вати над дослідженням місцевих старожитностей. Намір цей не дали здійснити хвороби, проте за п’ять років до смерті Максимович устиг надрукувати свої “Воспоминания о Тавриде”, написані у формі листа до князя П. В’яземського (“Русский вестник”, 1868, № 12). Вийшло так, що він мовби прокладав дорогу до Криму історикові Миколі Костомарову, який згодом про свою подорож на півострів (весна 1841 року) писав в “Автобіографії”: “Я отправился в Крым для морского купания, так как, по совету врачей, недавние изобильные приёмы ле­карств и усиленная головная работа, по приготовлении к магистерскому экза­ме­ну, требовали поправления моего здоровья”. Протягом місяця М. Костомаров меш­кав у Феодосії, а потім подався – верхи на коні! – на південний берег. Доїхав до Ялти, після чого повернувся до Алушти.

Піднімався на Чатир-Даг, і це сходження справило на Миколу Івановича надзвичайно яскраве враження: його очам відкрився “поразительный вид гор­ных вершин Яйлы и безбрежной синевы Черного моря”. Зупинявся він і в Сім­ферополі, проте в спогадах найбільше місця приділив романтичним мандрівкам до Чуфут-Кале, Бахчисараю, Керчі...

“Из Симферополя я съездил в Бахчисарай, обозрел тамошний дворец, ко­то­рый тогда содержался бережно и красиво; комнаты были меблированы в вос­точ­ном вкусе; меня в особенности пленил огромный зал с тремя фонтанами, из которых один был знаменитый фонтан слёз, воспетый Пушкиным. Рядом с этим залом – выход к каменному бассейну, куда втекала чрезвычайно холодная вода из двух фонтанов, устроенных один против другого. На противоположных краях бассейна посажены мирты. Я с удовольствием выкупался в этом бас­сейне, бывшем некогда ханскою купальнею...”

Вигляд екзотичної татарської старовини навіяв М. Костомарова у творчий настрій: “Двухдневное пребывание в Бахчисарае оставило следы в моей лите­ра­турной деятельности: я написал несколько малорусских стихотворений, из ко­торых два: “До Марьи Потоцкой” й “Аглае-Чесме” напечатаны были в “Моло­дике” Бецкого”. Поетична муза навідала М. Костомарова і в Керчі, коли він оглядав те, що залишилося від Боспорського царства, в т.ч. й ті старожитності, які згодом потраплять до Ермітажу. Так з’явилася його балада “Пантікапея”, у якій поет “изобразил блуждающую тень одного из боспорских царей, которого прах выбросили из могилы древлеискатели”.

У творчому доробку М. Костомарова (літературний псевдонім – Ієремія Галка) вже була поетична збірка “Українські балади” (1838); 1841 року по­ба­чи­ть світ ще одна його збірка – “Вітка”. Захоплений поезією старовини, античністю, українським фольклором, Костомаров належав до числа поетів-романтиків, що засвідчують і його “кримські” твори. Пишучи їх, він мав на що зіпертися: передусім – на традицію, пов’язану з іменами О. Пушкіна (поема “Бахчи­са­рай­ський фонтан”, 1821–1823) та А. Міцкевича (“Кримські сонети”, 1826). Цікаво, що написаний у Бахчисараї вірш М. Костомарова “До Марії Полоцької” має ці­лий ряд перегуків із сонетом А. Міцкевича “Гробниця Полоцької” (Марія По­то­ць­ка – “польська Роксолана”: полонена княжна, вона стала дружиною крим­ського хана Керім-Гірея; на її честь і споруджено “фонтан сліз”). Проте у творі польського поета німий монолог, звернений до бранки, у двох заключних тер­цинах завершується спалахом глибокого ліричного переживання (“О полько! Як і ти, я вмру на чужині...”). У Костомарова ж ліричне начало цілком відсутнє, його сюжет “обростає” традиційною атрибутикою романтичної балади – пус­тельний нічний пейзаж; хрест під місяцем; могила, вкрита миртом; уявний діалог із людиною з потойбіччя; обіцянка постання її з мертвих і появи “стран­нього”, тобто самітника-подорожнього, – а у фіналі оповідь переводиться у філософський план. Тут панує контраст: вічне протиставляється минущому; чистота жіночої душі поетизується як нетлінні святощі:

Усе славне, світовеє
Розлетиться й пропаде.
Тільки чистеє, святеє
Позостанеться навік.

До кримських мотивів М. Костомаров звернеться і наприкінці свого життя, написавши 1883 року історичну драму “Эллины Тавриды”, дія в якій від­бу­ва­ється “в Херсонесе Гераклийском и отчасти в Пантикапее Боспорской в І веке пр. р. Христовым”.

Відвідини М. Костомаровим Криму зафіксовані в одному з листів Степана Суданського, датованому 1870 роком. “Неділі дві тому назад був у нас наш дід Николай Іванович Костомаров з жінкою Василя Михайловича Білозерського, – писав він із Ялти своєму одеському приятелю, – но тільки Лазаревський та я щасливі були його бачить. Він простував на Одесу... Ваша Одеса далеко лучче його прийняла, як наша убоголюдная Ялта. Читав я йому частину “Іліади” – похвалив, спасибі, і казав діла не кидати”.

Костомаров мав намір попрацювати в архіві князя С.М. Воронцова. Серед його ялтинських знайомих тієї пори був і Амвросій Метлинський – поет-ро­ман­тик, у 1840–1850-ті рр. професор Харківського, а потім Київського уні­вер­си­те­тів (свого часу Костомаров слухав його лекції в Харкові). Поселився він тут уже тоді, коли творча його активність згасала, а натомість заявлялися ті “на­пади іпохондрії”, які, зрештою, і звели Метлинського в могилу. 17 червня 1870 р. він прострелив собі лівий бік і через два тижні помер у тяжких муках. Сталося це якраз тоді, коли М. Костомаров перебував у Ялті. У листі до О. Кониського він згадував про цю трагедію. Згадував і С. Руданського, якому разом із ще од­ним лікарем довелося робити розтин тіла покійного...

Про С. Руданського Костомаров відгукується як про “замечательно талант­ливого человека”. І справді, був це автор співомовок, балад, байок, ліричних пісень, з-поміж яких особливої слави зажила “Повій, вітре, на Вкраїну”. Цілих 12 років (з 1861 р. до самої смерті в 1873 р.) Руданський мешкав у Ялті, куди приїхав після закінчення Санкт-Петербурзької медико-хірургічної академії.

Прощаючись із Петербургом, 28-річний випускник академії зробив у що­деннику зворушливий запис, який свідчив про його тривожне очікування зуст­річі з новим краєм, новими обставинами: “А чим-то полудень мене пора­дує? Чи синєє море загартує чи, може, і знову іржею покриє, сточить, обез­си­ли­ть? А Кримські гори чи новим здоров’ям, чи гробом наділять? Прощай же, мій друже, прощай, Петрополю. Прощай, моя радо-порадо, прощай і ти, моя зіронька ясна, моя милая С., вам моя дяка, вам моє серце, вам моя пам’ять довіку”.

В Ялті С. Руданський працював міським та повітовим, а заодно й каран­тин­ним лікарем. Матеріальна скрута змусила влаштуватися ще й на посаду службового лікаря кримських маєтків князя Воронцова. Обов’язків стало біль­ше. У доповідній записці головному управлінню маєтків Руданський скаржився на те, що постійні виїзди на виклики хворих – в Алупку, Массандру, Ялту, Ай-Даниль – “з’їдають” майже всю його зарплату (250 крб. з 300 крб.). Але вони ще й вимучували його фізично, тим більше, що Руданський давно нездужав на сухоти.

Воістину страдницьке життя! Коли читаєш у листах С. Руданського, що в Ялті з її дорожнечею йому на перших порах доводилося перебиватися сухою таранею, коли зустрічаєш у листі до брата Григорія прохання вислати полотна на сорочки, – мимоволі переймаєшся співчуттям і повагою до цього лікаря-под­вижника, який ще знаходив можливість, щоб робити записи про історію Криму, його споруди, про війну, яка тут ішла в 1853–1856 рр.; цікавитися археолог­гічними знахідками. С. Руданський продовжував збирати й укладати фоль­клор­ні матеріали, хай і зрідка, але сідати за власні твори, перекладати. Найбільше часу було віддано перекладам поем “Іліада” Гомера та “Енеїда” Вергілія. I хоч вони не витримали випробування часом і відомі нині хіба що фахівцям, проте свою роль у розвитку української мови, в осягненні й засвоєнні українською культурою надбань світової класики ці тлумачні версії все ж відіграли.

Руданського в Ялті знали і шанували, бо й він докладав зусиль, щоб місто ставало зручнішим для життя. Частину придбаної ділянки віддав під забудову міського фонтану з резервуарами для води. За ініціативою лікаря Степана Ру­данського було закладено міський ринок. А 1869 року його обрали почесним мировим суддею Сімферопольсько-ялтинської мирової округи...

Все своє життя він пам’ятав про нелегкий обов’язок бути українським діячем. У колі близьких Руданському людей, з якими він підтримував зв’язки, – М. Костомаров, поет-романтик А. Метлинський, брат Тараса Шевченка Варфо­ло­мій, педагог і композитор П. Ніщинський з Одеси... Варфоломій Шевченко якось передав Руданському для розповсюдження “портрети могили покійного Тараса” – виручені гроші мали піти на те, щоб “поправить хрест на Тарасовій могилі”... Творчістю С. Руданського на початку 1870-х цікавився М. Драго­ма­нов. Але життя поета закінчувалося. “Драгоманову прошу передать, что я болен и давно прекратил все мои литературные занятия”, – написав він комусь зі своїх кореспондентів. Більшість із написаного Руданський так і не побачив на сто­рін­ках книг. На надгробку, під яким він упокоївся, написали: “Малорусскій поэт”...

Яскравий слід залишив Крим у творчості двох українських неоромантиків рубежу XIX–XX століть – Лесі Українки та Михайла Коцюбинського. Обста­ви­ни життя (в одному випадку хвороба, в другому – служба) пов’язали їх із півост­ро­вом на досить тривалий час. Навіяні кримськими враженнями поезії та новели цих письменників належать до золотої скарбниці української літератури

Леся Українка приїздила лікуватися в Крим у різні періоди свого життя. Вперше це сталося влітку 1891 року, коли 20-річна Леся на пароплаві прибула з Одеси в Євпаторію. Вона стоїчно трималася в обставинах, коли про можливість “бути, як люди” доводилося лише мріяти. Про це свідчать численні Лесині лис­ти, відправлені з Криму мамі, татові, сестрам, Ользі Кобилянській, Михай­лові Павлику, Михайлові Драгоманову, Івану Франку...

“Тепер в мені такий Drang und Sturm (Буря і Натиск. – В.ІІ.) твориться, що, далебі, тісно жити здається”, – писала вона з Євпаторії у Софію (М. Драго­ма­нову), і з цього зізнання ми можемо судити” напруженим, стрімким було її ду­ховне життя тієї пори. Лихо загартувало Лесю (“після дев’ятилітньої неволі я досить навчилася скептицизму”). Її характер мав міцний драгоманівський “чер­вень”: уміння жити наперекір обставинам, зціпивши зуби. А водночас – листи цієї мужньої дівчини пересипані милими дрібничками: то вона жалкує, що по­руч немає фортеп’яно (“без музики просто хоч вішайся”), то запитує, “чи багато мама малинового варення мені наварила?”, то із захопленням розповідає, як пливла на човні при місяці і як їй було добре...

В Лесиних листах вражає оте її постійне “вибудовування” себе, свого “внутрішнього імперативу” (“треба собі житія виборювати...”) – і разом з тим цілком природна людська грація, самоіронічність та самовимогливість без будь-яких натяків на аскетизм. Часом вона нарікає на власну лінь, а проте лі­те­ратурна праця є неодмінною частиною її євпаторійського життя...

Другий Лесин приїзд до Криму був тривалим: вона прожила в Ялті майже рік (липень 1897 – червень 1989 рр.). Шість років, що минули, залишили поміт­ний карб на її духовній поставі. Зовсім недавно Леся Українка пережила потря­сіння після смерті М. Драгоманова, який був для неї духовним учителем. В Ялті вона познайомилася з мінським соціал-демократом С. Мержинським – і з цього моменту почалася драматична істо