Типові проблеми й особливості роботи конкретних закладів .

Служба допомоги та ресоціалізації Одеського благодійного фонду «Дорога до дому» являє собою громадську організацію «Асоціація колишніх ув’язнених «Подолання», керівниками й робітниками якої є колишні ув’язнені. Спільно з підрозділами облдержадміністрації та Держдепартаменту з питань виконання покарань надається допомога звільненим в отриманні документів, юридичному супроводі, працевлаштуванні та забезпеченні житлом. Менш ніж за перший рік роботи асоціація допомогла більше півсотні людей відновити документи, громадянство, реєстрацію, але подальший розвиток, як це типово для більшості громадських організацій, гальмується браком фінансування (потребу в ньому добре ілюструє той факт, що в більшості випадків звільнювана особа не має коштів навіть для оплати мита за отримання паспорту). Тому асоціація пропонує нетрадиційне джерело фінансування: використання резерву виробничих потужностей, що існує, як правило, у виправних установах, адже відновлення/розвиток подібних виробництв на сучасних засадах був би вигідним усім сторонам (бізнесу, державі, в’язням та звільненим).

Фонд «Здоров’я і розвиток нації» організовує відвідини ув’язнених, надає матеріальну, речову допомогу, продукти харчування, веде листування з в’язнями колоній у Житомирській, Сумській, Черкаській областях, допомагає відновити документи, працевлаштуватися, знайти житло; серед колишніх клієнтів багато хто займає тепер досить серйозні посади, знайшов себе в бізнесі, створив родину, народив дітей.

У районі Козельцю є реабілітаційний центр, куди звільнені можуть приїхати, працевлаштуватися на деревообробній ділянці, на сільськогосподарських роботах, отримати житло, добру платню. Працівники центру можуть робити подання на умовно-дострокове звільнення і в цьому випадку беруть на себе подальший патронаж і відповідальність за людину.

Реабілітаційний центр «Миротворець» Всеукраїнського Благодійного Фонду «Наш Дом – Україна-2005», отримавши 2007 р. грант представництва Євросоюзу в Україні на реалізацію програми реабілітації колишніх в’язнів, надає цій категорії клієнтів інформаційну підтримку, безкоштовну юридичну й психологічну допомогу, сприяє щодо працевлаштування та відновлення документів, допомагає отримати тимчасову реєстрацію та житло.

У Центрі соціальної адаптації у Львові з комуною, що знаходиться в 105 км. на території колишньої ракетної бази, створеною на початку 90-х років журналістом І. Гнатом, казарма перетворена на гуртожиток, у кімнатах живуть по троє, гарантована допомога в отриманні паспорта, одяг, добре харчування. Мета комуни – підготувати до самостійного життя. Адже до 38 % в’язнів не мають можливості працювати під час ув’язнення, тому втрачають професійні навички та й психологічну звичку до регулярної праці. Комуна живе власним коштом: ремонт машин, сільське господарство, пилорама, столярна майстерня; на 10 га. вирощують буряк, пшеницю, ячмінь, картоплю, тримають 15 корів, бичків, 80 свиней, 400 голів птиці тощо. Буває, до комуни потрапляють люди з довідкою з місця ув’язнення, де позначена адреса, звідки людина давно виписана. Довідка дійсна 3 місяці, а щоб відновити паспорт потрібні свідоцтва про народження, шлюб, розлучення; якщо їх немає, потрібно робити запити, процедура досить тривала. 70 % клієнтів приходять до комуни без паспорта, соціальні працівники займаються відновленням документів.

Громадська організація інтелігенції «Київ – рідний дім» з кінця 90-х років займається соціальною адаптацією осіб, що звільнилися, відстоює права підопічних, яких 2006 р. було більше 200 осіб та ще близько 600 перебували в колоніях. На початку 2006 р. співробітники організації працювали безкоштовно, мало не припинили діяльність. але одержали підтримку від соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді (у столичній держадміністрації, попри численні звернення, посприяти роботі організації – виділити приміщення для майстерні, допомогти фінансуванням – так і не спромоглися). Хоча з уведенням в дію наказу МВС № 600 від 15.06.2006 р., згідно якого паспорт видається за наявності довідки про реєстрацію, тобто, наявності житла, ситуація в столиці загострилася. Тому що реєстрація осіб, котрі вийшли з місць позбавлення волі і не мають житла, як усіх бездомних має здійснюватися установами/організаціями, спеціально створеними місцевими радами для цих цілей, а 2006 р. в столиці їх було лише дві (реабілітаційний центр для жінок, які потрапили у важкі життєві обставини, розташований у передмісті Києва, та Будинок соціальної опіки для чоловіків, яким насамперед потрібно було там переночувати, для цього займали чергу з вечора, тому що 100 місць будинку не вистачало на всіх бездомних столиці).

30 травня 2015 року представники Державної пенітенціарної служби України, Павлоградської, Дніпродзержинської, Орджонікідзевської, Чернігівської, Надержинської, Уманської, Мелітопольської, Чорноморської, Збаразької та Качанівської виправних колоній відвідали соціальну установу, створени за участю благодійників, «Дім на півдороги».

«Дім на півдороги» – це унікальний заклад, який працює за трьохступеневою програмою реінтеграції для жінок, що повернулися із місць позбавлення волі. Під час проходження програми реінтеграції, яка може тривати від двох до шести місяців, жінка отримує безкоштовно всі необхідні речі та послуги, аби з впевненістю почати працювати, повернутися до рідних та більше не потрапляти у місця неволі. За чотири роки функціонування установи більше 130 жінок пройшли програму реінтеграції, близько 90 влаштувались на роботу, повернулися до родини чи створили нову, мають дітей.

Важливим компонентом діяльності установи є тісна співпраця із виправними колоніями, де результатом є перенаправлення жінки, що виходить з колонії до центру реінтеграції  «Дім на півдороги «та подальше зменшення шансів повторного ув’язнення.

З метою інформування про діяльність центру було проведено «День відкритих дверей», під час якого представники колоній мали можливість самостійно перевірити умови проживання, поцікавитись програмою реінтеграції, виокремити найбільш важливі моменти та опанувати інноваційні методи роботи із ув’язненими: робота з асоціативними картами, кінозал та інше. Більше того, відвідувачі, разом із експертом по розвитку, склали орієнтовний план розвитку «Дому на півдорозі» та допомогли благодійними пожертвами розвивати творчу майстерню, де жінки виробляють віночки, ляльки, браслети та шпильки.

На думку експертів благодійних служб та громадських організацій, законодавство щодо регулювання процесу соціальної адаптації людей, що звільнилися з місць відбуття покарання, не спрацьовує належною мірою через норму щодо фінансування відповідних програм за рахунок місцевих бюджетів, які на практиці майже неспроможні цього робити. Тому, за даними фонду «Відродження», 2005 р. з 27 центрів соціальної адаптації, які діяли в Україні, лише 3 були комунальними, решта – громадські й релігійні організаці.

Основні проблеми осіб, що повернулися з місць позбавлення волі. Дослідники й експерти, які на практиці стикаються з даним явищем, виділяють кілька головних «больових точок». Так, за даними Донецького благодійного фонду «Доброта», звільнені найбільше потерпають від наступних проблем:

а) правова незахищеність – у цільовому середовищі переважає недостатня інформованість про свої права/обов’язки, організації, які сприяють реалізації їхніх прав, відповідно, необізнаність, а отже й недоступність допомоги ззовні формує стереотип меншовартості, «другосортності»;

б) паспортизація – більше 70 % звільнених не отримують паспортів в установах виконання покарань, що позбавляє їх можливості знайти тимчасове житло, отримати реєстрацію, влаштуватися на роботу;

в) стан здоров’я – режим утримання в установах виконання покарань не дозволяє скоротити захворюваність на туберкульоз, навпаки, здоров’я за час ув’язнення істотно погіршується, в’язні інфікуються новими небезпечними для життя хворобами; серед звільнених туберкульоз трапляється в 25 – 30 разів частіше, ніж у середньому серед населення країни; на волі більшість хворих не отримують своєчасне обстеження та якісне лікування, внаслідок чого стають рознощиками небезпечної хвороби;

ґ) працевлаштування – у місцях позбавлення волі працюють лише більше половини в’язнів, не більше 5 – 10 % набувають затребуваних ринком праці професій, решта взагалі не має професійної освіти та навичок «некримінальної» роботи; внаслідок труднощів отримання паспорту та реєстрації, наявності захворювань та й власне факту перебування «за ґратами» (хоча роботодавець, який відмовляє колишньому в’язневі у працевлаштуванні за мотивом наявності цього факту в біографії, порушує законодавство України про працю, але довести таку справу до суду мало реально) працевлаштовуються не більше 35 % звільнених;

г) житло – про його відсутність повідомили більше 80 % опитаних фондом «Відродження».

Самі люди, які повернулися з місць позбавлення волі, підтверджуючи наведені вище проблеми, додають проблеми дискримінації з боку роботодавців, міліції, знайомих, а також їх шантажування минулим негативом біографії, визначають і деталізують прояви дискримінації, джерелами яких можуть бути навіть найближчі родичі.

Проблеми з житлом, отриманням паспорту, реєстрації, працевлаштуванням створюють замкнене коло – установи виконання покарань дають тимчасову довідку замість паспорта, без нього немає реєстрації та права відстоювати колишнє житло; без житла не дають паспорт з реєстрацією, без цього неможливо легально працевлаштуватися.

Саме пошук роботи вважають головною проблемою більшість колишніх ув’язнених («Як тільки роботодавець чує про темне минуле людини – відразу вказує на двері»). Багато хто з колишніх в’язнів, яким не пощастило натрапити на осередок соціальної допомоги, або забракло бажання, інформації, інших можливостей для звернення по допомогу, має сумні перспективи: безпритульність, нелегальне існування, випадкові заробітки, рецидив криміналу. За цих умов дехто вбачає найбільш прийнятним повернення до в’язниці: «В Україні є сотні колишніх ув’язнених, які під час відбуття покарання позбавилися житла, від них відвернулися близькі, тому місця позбавлення волі для них є єдиним порятунком, де можна не думати на кілька років вперед – вранці підйом, сніданок, робота, обід... залишається тільки дотримуватися режиму і колишні ув’язнені йдуть на все, щоб повернутися назад…; Люди скоюють злочини тому, що їм ніде жити, нема на що опертися, навіть, нема чого їсти… – скаржиться засуджена за зберігання наркотиків…; …Тут тепло і затишно, ми завжди ситі, взуті, робота в нас є, гроші пристойні платять. Ми повертаємося сюди, тому що тут краще, ніж на волі… – говорить засуджена за крадіжку».

Разом з тим, у середовищі звільнених достатньо людей, які спромоглися влаштувати своє життя нормально, і тепер не відчувають себе виключеними з суспільства. Але це, найчастіше, результат досить тривалих зусиль, здійснити які самотужки (без сторонньої допомоги) в змозі далеко не кожний, хто звільнився з місць позбавлення волі. Тому й думки самих звільнених щодо сприйняття себе суспільством, свого місця в ньому, відчуття впливу цих факторів на власний психологічний стан значно різняться: від визначено негативних до цілком позитивних, включаючи нейтральні, не надто акцентовані.

Інша справа, коли йдеться про потреби в допомозі особам, звільненим з установ виконання покарань – тут думки опитаних, по-перше, одностайні, по-друге – значно більше фокусуються на життєвій конкретиці (житло, робота, документи, лікування), ніж на проблемах самореалізації, відчуттів, загалом психологічної сфери (дискримінаційне ставлення, неприйняття суспільством тощо), які, скоріше за все, сприймаються колишніми в’язнями як надто абстрактні порівняно з матеріально-побутовими. Навіть коли йдеться про потреби в психологічній допомозі, досить чітко простежується утилітарний аспект – надія, що така допомога компенсує брак державної системи залучення колишніх в’язнів до суспільного життя, головною ознакою чого визначається працевлаштування.

З думок колишніх в’язнів та соціальних працівників, які щоденно опікуються їхніми проблемами, щодо найбільш важливих видів потрібної соціальної допомоги з боку благодійних стає зрозумілим таке: подальша розбудова комунальних та недержавних закладів з надання відомого переліку традиційних соціальних послуг особам, звільненим з місць позбавлення волі, є якраз тим правильним напрямом докладання зусиль, який може бути досить ефективним сьогодні (за нинішніх соціально-економічних реалій та в умовах несформованості в українському суспільстві чітко визначеного сприйняття колишніх в’язнів як рівних, котрі лише потребують сприятливих умов для входження в соціум).

Найбільш актуальною діяльністю в зазначеному напрямі наразі видається кількісний розвиток мережі допомоги звільненим (значне збільшення чисельності закладів) та удосконалення порядку і, головне, практики взаємодії цих закладів з державними організаціями, від яких залежить ефективність допомоги (передовсім, місцевими підрозділами держадміністрацій, систем виконання покарань та внутрішніх справ).

Разом з тим, варто враховувати, що державна пенітенціарна система в принципі не налаштована першою чергою на дієву допомогу тим, хто звільняється, тому що своє головне призначення вбачає в іншому – забезпечити ефективне виконання покарання. А потужність інших державних та діючих недержавних служб і закладів з надання соціальних послуг звільненим настільки незначна порівняно з масштабом явища, що не в змозі забезпечити масового вирішення найнагальніших питань. Продуктивній діяльності з подолання ексклюзії осіб, які повертаються з місць позбавлення волі, в Україні на цей час перешкоджають, як мінімум, такі фактори:

ü недосконалість законодавчо-нормативної бази в частині документального оформлення вільного статусу колишнього в’язня; недосконалість практики застосування чинного порядку такого оформлення;

ü брак фінансування роботи діючих державних служб і комунальних закладів, призначених надавати соціальні послуги громадянам, звільненим з місць позбавлення волі; брак фінансування подальшого розвитку мережі цих закладів, потреба в чому виявляється абсолютно визначено;

ü нестача підтримки з боку державного та комунальних бюджетів на адресу громадських, благодійних та релігійних організацій, котрі працюють в інтересах звільнених.

На загал можна підсумувати, що розбудовуючи громадські, релігійні, благодійні тощо організації, призначені цілеспрямовано надавати найбільш необхідні види першочергової допомоги звільненим, українське суспільство знаходиться на правильному шляху, але головна нерозв’язана поки що проблема – забезпечити адекватний масштабу цих явищ обсяг діяльності, достатні ресурси, що навряд чи можливо зробити без провідної участі держави щодо підтримки недержавних організацій.

 

Контрольні питання

1. Назвіть основні завдання соціальних служб в пенітенціарній сфері.

2. Які зразки європейського досвіду в організації соціального обслуговування в пенітенціарній системі ви вважаєте прийнятними для українських реалій?

3. Що таке пенітенціарна педагогіка?

4. Якою є роль благодійних організацій, служб та фондів в організації соціальної допомоги засудженим?

5. Назвіть відомі вам благодійні проекти допомоги засудженим та звільненим з місць відбування покарання в Україні?

6. Які форми та методи соціальної роботи застосовують благодійні організації та служби щодо цієї категорії клієнтів?