Навчально-методичні рекомендації

ДО ЛАБОРАТОРНИХ ЗАНЯТЬ ТА САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ З ДЕРМАТОЛОГІЇ

(для викладачів та студентів факультетів ветеринарної медицини аграрних вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації)

 

 

Дніпропетровськ – 2011

УДК 591.4:619(075.8)

 

Навчально-методичні рекомендації до лабораторних занять та самостійної роботи з дерматології (для викладачів та студентів факультетів ветеринарної медицини аграрних вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації). – Дніпропетровськ: ДДАУ, 2011. – 22 с.

 

        

 

Укладачі: д. в. н., професор Гаврилін П.М., к. в. н., доцент Оліяр А.В.

 

        

 

Представлені методичні підходи до викладання особливостей анатомії шкіри та її похідних у свійських тварин з урахуванням специфіки майбутньої професійної діяльності лікаря ветеринарної медицини. Подано схеми, які відображають особливості будови шкірного покриву, його залозистих та рогових похідних, а також їх видові ознаки будови в свійських тварин, що спрямовано на підвищення ефективності самостійної роботи студентів із вивчення дерматології.

 

        

 

Рецензент: доцент кафедри клінічної діагностики та внутрішніх хвороб тварин Дніпропетровського державного аграрного університету, канд. вет. наук О.В. Семьонов

 

        

 

Методичні рекомендації розглянуто і схвалено на засіданні кафедри нормальної і патологічної анатомії сільськогосподарських тварин ДДАУ

                                              

Протокол №13 від «16» березня 2011 р.                         

 

 

        

Методичні рекомендації розглянуто і схвалено до друку науково-методичною радою факультету ветеринарної медицини ДДАУ

 

                                              Протокол №5 від «22» березня 2011 р.

Заняття №1

Тема. Будова шкіри, волосся. Залози шкіри: потові, сальні, молочні. Видові та вікові особливості будови шкіри, волосся, залоз.

Мета заняття. Засвоїти особливості будови шкіри та волосся. Вивчити закономірності структурно-функціональної організації шкірних залоз. З’ясувати видові та вікові особливості будови шкіри, волосся, потових, сальних, молочних та спеціалізованих шкірних залоз.

Матеріальне забезпечення. Вологі препарати фрагментів шкіри з різних ділянок тіла, молочних залоз різних видів свійських тварин, муляжі, рисунки, схеми.

Методичні особливості викладання та підходи до вивчення матеріалу під час лабораторного заняття під керівництвом викладача.

На початку заняття акцентувати увагу, що вчення про будову і функції шкірного покриву та його похідних називається дерматологія. Шкіра міцна і досить товста оболонка, яка одягає тіло тварини і поступово переходить на межі природних отворів у слизову оболонку. Відносна маса шкіри складає від 3,5% до 8%, в людини – до 18% за рахунок підшкірної основи. Шкірний покрив хребетних надзвичайно складний. У ньому розрізняють ряд шарів, неоднакових за будовою та своїм значенням (схема 1).

Схема 1.

Будова шкіри

        

 

Надшкір’я, або епідерміс – epidermis – побудований з багатошарового плоского зроговілого епітелію, за функцією клітин, що його утворюють, розпадається на два шари. Глибокий ростковий (камбіальний) шар – stratum basale – розміщений на маленьких сосочках власне шкіри, його клітини діляться, відходять у верхній шар і перетворюються в зроговілі пластинки. У цьому шарі є пігментні клітини – меланоцити, які виробляють меланін, що надає шкірі певного кольору, за їх відсутності епідерміс не пігментований (явище альбінізму). Поверхневий зроговілий шар – stratum corneum – утворений відмерлими клітинами, котрі багаті кератогіаліном. Зроговілі пластинки з відмерлих клітин, по мірі поділу росткового шару, поступово злущуються невеликими лусочками у вигляді лупи і замінюються новими пластинками. Разом із злущеними клітинами видаляється поверхневе забруднення, мікроорганізми, паразити.

    В епідермісі всіх ссавців відсутні судини, проте є багато нервових волокон та складних чутливих апаратів – рецепторів.

Власне шкіра (основа шкіри) – derma (corium) – один з видів волокнистої сполучної тканини, яка багата еластичними і колагеновими волокнами, що йдуть у різних напрямах. Дерма визначає товщину шкіри, в ній розміщені потові й сальні залози, кровоносні й лімфатичні судини, нервові волокна, рецептори, корені волосся, непосмуговані м’язи – підіймачі волосся. Дерма за будовою та функцією поділяється на два шари: сосочковий та сітчастий. Її сосочковий шар – stratum papillare – складається з пухкої волокнистої сполучної тканини, має велику кількість судин і живить епідерміс (трофічна функція). Пальцеподібно проникає в безсудинний епідерміс, завдяки чому зростає міцність їх з’єднання і площа дотику, що збільшує площу поверхні під час дифузії поживних речовин. У волосистій шкірі – cutis pilosa – сосочковий шар слабкий, замість нього в ній виділяють пілярний шар, що містить корені волосся. Сітчастий шар – stratum reticulare – утворений щільною волокнистою неоформленою сполучною тканиною, в якій переважають різноспрямовані колагенові волокна, проте в різних ділянках тіла вони все ж мають певні закономірності напряму, що враховують під час оперативних розрізів (розріз впоперек волокон зумовлює сильне зіяння рани). Сітчастий шар зумовлює товщину, пружність, міцність шкіри.

Еластичні волокна надають шкірі пружність (шкіра, що зібрана в складку, швидко розправляється). Однак, еластичність шкіри в різних ділянках неоднакова: в одних вона розтягнута рівномірно у всіх напрямках, в інших – нерівномірно. Внаслідок цього кружок, вирізаний з певної ділянки шкіри, рівномірно звужується, а отвір, що залишається після його витягнення, навпаки, рівномірно розширюється, в інших місцях такий же кружок витягується в одному напрямі, а отвір – у протилежному. Еластичність шкіри втрачається з віком, що веде до появи зморшок і складок, проте є й фізіологічна складка шкіри – колінна.

Товщина основи шкіри в цілому неоднакова не лише в тварин різних видів, але й у різних місцях у однієї й тієї ж тварини. Найтовстіша шкіра у великої рогатої худоби (3-7 мм, до 13 мм), а найтонша – в овець та кіз (0,5-3 мм), у коня – 1-7 мм, свині – 0,6-3 мм. Особливо тонка шкіра в північного оленя, а товста – в слона, бегемота, носорога та китоподібних (до декількох сантиметрів). У старих тварин шкіра товща, ніж у молодих, у самців товща, ніж у самок. Найтовща шкіра на спині, шиї, бічних частинах тіла, тонка – на медіальній поверхні кінцівок, найтонша і найбільш рухлива – на вентральній поверхні тулуба (животі) та голові.

Підшкірна основа – tela subcutanea – складається з пухкої волокнистої сполучної тканини, без особливої міцності з’єднує основу шкіри з глибше розміщеними фасціями та м’язами, тому від ступеню розвитку цього шару залежить рухливість шкірного покриву в певній ділянці тіла. За відсутності підшкірної основи шкіра просто приростає до глибше розміщених органів (на п’ятці в людини). В рухомих місцях тіла в підшкірній основі є невеликі щілиноподібні порожнини, заповнені слизом – підшкірні сумки – bursa subcutanea (над ліктьовим горбом у коня). Підшкірна основа сильно розростається в ділянці м’якушів, де вона разом із жировою тканиною утворює пружиноподібні пристосування.

Звернути увагу, що у вгодованих тварин тут розростається у великій кількості жирова тканина – підшкірна жирова клітковина – panniculus adiposus. Жир відкладається в одних тварин у певні сезони – влітку й восени, завдяки чому вони легко переносять зимову нестачу в їжі, причому в самок більше, ніж у самців, що пов’язано, напевно, з виношуванням та годівлею потомства ними, а в свині – накопичується незалежно від пори року. В одних видів тварин спостерігається його значне нагромадження (китоподібні, ластоногі), що сприяє збереженню теплоти, забезпечує захист, термоізоляцію (добре переносять холод), зменшення питомої ваги (легко утримуються на поверхні води), а в інших у певних місцях тіла жир формує спеціальні утвори – горби у верблюда, курдюк у вівці. В різних частинах тіла величина жирових відкладів різна, особливо багато їх у ділянці шиї, крупа, в деяких ділянках є спеціальні жирові подушки (очне яблуко, основа вушної раковини). Зовсім немає жирових відкладів у шкірі вушних раковин, повік та статевого члена.

Схема 2.

Класифікація похідних шкіри

        

	волосся		залозисті похідні		рогові похідні

 

Акцентувати увагу, що волосина – зроговіла, тверда, проте гнучка та еластична нитка, похідна із клітин епідермісу. Зовні вкрита шкірочкою волосини – cuticula pili, що складається із одного шару пластинчастих, зроговілих клітин – рогових лусочок. Під кутикулою розміщується кора волосини – cortex pili, а в центрі – мозкова речовина – medulla pili, або серцевина.

Наголосити, що у волосині розрізняють корінь – radix pili, розміщений у шкірі та стрижень – scapus pili, що випинається на поверхню шкіри. Корінь починається волосяною цибулиною – bulbus pili, в центрі якої знаходиться багатий на судини сполучнотканинний сосочок волосини – papilla pili, що її живить. Корінь розміщується в сполучнотканинному епітеліальному фолікулі волосини – folliculus pili. Останній складається із сумки волосини – bursa pili та кореневих піхв – vaginae radices. До сумки волосини під тупим кутом підходить м’яз-підіймач волосини – m. arrector pili, складається з непосмугованих м’язових волокон. М’яз спрямовується косо до епідермісу і обмежує знизу сальну залозу.

Волосся може бути різноманітної товщини, будови і значення (схема 3). Звичайне покривне волосся відрізняється за будовою не лише в ряду тварин, а й у їх різних порід. Воно характеризуються помірною довжиною і товщиною та наявністю серцевини. Серед нього зустрічається тонке, ніжне шерстне волосся із слабко розвинутою або взагалі відсутньою серцевиною, що вкриває все тіло (за винятком морди і кінцівок) та, навпаки, грубе, з добре вираженою серцевиною щетинисте (остьове) волосся, яке розсіяне поміж шерстного волосся або вкриває всю шкіру (щетина свиней, борода козлів, вії). Різновидом шерстного волосся у овець є пухове волосся.                    

Схема 3.

Типи волосся у свійських тварин

 

Довге волосся, порівняно товсте і грубе, зустрічається в певних місцях тіла (волосся чубка, гриви, щітки в коня та волосся хвоста у великої рогатої худоби).

Чутливе (синуозне) волосся товсте, порівняно довге, характеризується наявністю заповнених кров’ю синусів у волосяній сумці. Воно дуже багате нервовими закінченнями, завдяки чому його називають «чутливе волосся». Лежить не лише у власне шкірі, а й в підшкірній основі, розвинуте на губах, щоках, підборідді та навколо очей, росте постійно, не випадає.

По досягненні певного ступеню зрілості волосся старіє і випадає, а на його місці виростає нове. Цей процес зміни волосся називається линяння. Линяння може відбуватися в певні сезони – весною й взимку (в диких тварин) і визначається як періодичне (сезонне). Линяння, що відбувається в невизначений час, по мірі старіння волосяної цибулини, визначається як перманентне (постійне) ( довге волосся в коня, щетинисте – в свині, шерстне – у вівці, волосся голови – в людини). Линяння на певних частинах тіла починається в різний час і відбувається з різною швидкістю. В першу чергу линяють ділянки спини, шиї, лопаток, крижів та нижньої частини кінцівок, потім – ділянка пахвин і останніми – ділянки живота і голови. Ювенільне линяння характеризується поступовою зміною волосся ембріонального типу на постійне, від сезону не залежить. Найбільш інтенсивно відбувається в молочний період, продовжується до періоду статевої зрілості.    

Далі, слідуючи за схемою 4, розгляньте залозисті похідні шкіри.

Схема 4.