Характерні риси українсько-румунського пограниччя

Українсько-румунське пограниччя (Буковина) - регіон є частиною українсько-румунського пограниччя (до якого у географічному сенсі можна віднести Закарпатську, Івано-Франківську та Одеську області). Однак, згідно з нетериторіальним тлумачення пограниччя, Буковина становить цілісний терен пограниччя та історико-етнографічного регіону.

Попри збереження традиційно доброзичливих стосунків у міжетнічному спілкуванні, наявна динаміка формування негативних тенденцій у заявленій сфері. Адже у випадку Буковини спостерігається виразна міжетнічна відмінність на мовних засадах, оскільки переважна більшість румунів та молдаван вважає рідною мову свого етносу. Ведучи мову про етнічні контакти на пограниччі, слід пам'ятати, що розпорошеність етнічних меншин у його обох частинах є причиною створення на даному терені відмінного укладу етнічних стосунків. Джерелом цього розрізнення є поява більших і менших спільнот в оточенні домінуючого людства. Змальована ситуація спонукає звернути особливу увагу на локальні середовища, в яких опиняються етнічні спільноти.

Буковина захоплює та збуджує уявлення своєю природою і краєвидами, проте етнокультурна картина цього регіону є не менш вражаючою та захоплюючою. Директор Міжнародного фестивалю "Буковинські зустрічі" Збіґнєв Ковальський вважає, що магічність культури цих земель полягає саме у їхній багатонаціональності. Поліетнічність, що базується на толерантності, та взаємодія культур українців і румунів, німців і євреїв, поляків і угорців, росіян і вірменів, словаків і ромів забезпечували гармонійне функціонування цього різнорідного пограниччя.

Неоднорідна культурна, релігійна й етнічна мозаїка у ХІХ столітті перетворилася на специфічну регіональну спільноту, яку називали "Швейцарією Сходу" або "Європою у мініатюрі". Така етнічна поліфонія була запорукою збереження національної ідентичності, школою розуміння, поваги до цінностей сусідів, буття поруч зі Своїм-Іншим [25, 17].

Тобто Буковина є не стільки регіоном співіснування культур, скільки територією міжетнічної взаємодії, пенетрації мов і традицій, інтерференції релігійних переконань.

Урахування хронотопічності культурних явищ на Буковині та історико-політичного контексту може нам розкрити механізми цього складного карпатського суспільного організму. Вважаємо за доцільне виділити чотири історичні періоди розвитку Буковини:

1.775 - 1919 - Буковина як політично-адміністративна одиниця у рамках Австро-Угорської імперії;

2.1919 - 1940 - міжвоєнний період, Буковина у складі Румунської держави;

3.1940 - 1991 - Буковина поділена на північну та південну між Радянським Союзом та Румунією;

4.1991 - землі північної Буковини у складі незалежної України [25, 19-21].

Кожний з тих періодів визначав приналежність регіону чи його частини до певної суспільної системи, який розуміємо як взаємозалежність міжлюдських залежностей, дистанцій, ієрархії, а також дій в організованій і неорганізованій формах, які значною мірою визначає держава. У свою чергу, культурна система є вторинною по відношенню до суспільної, проте визначає та співтворить її. Кожна з цих систем має свої центри, змінність яких визначає динамізм суспільно-культурного образу розглядуваного регіону.

У першому та другому з названих періодів історії Буковина функціонувала в рамках одного державного організму, з центром у Відні, а пізніше у Бухаресті. Треба зазначити, що у період панування австро-угорської монархії жоден з етносів, що заселяли ці землі, не був, як то кажуть, "титульною нацією", тобто не мав можливостей посісти домінуюче становище у суспільстві. Можливо саме у період Габсбурзького володарювання почали формуватися засади буковинського універсалізму.

Відсутність визначеного демаркаційного кордону між етнічними групами та міжнаціональна комунікація у рамках єдиної суспільної системи сприяли розвиткові явища багатомовності та гетерогенічності культури регіону. Мозаїка чи сусідство культур були причиною виникнення специфічного типу пограниччя, де між різними групами виникали специфічні реляції, які складно розглядати у контексті бінарної опозиції стиковість/перехідність.

Стосунки між окремими етносами, релігійними та мовними групами Буковини вимагають окремого дослідження та методологічного підходу. Незважаючи на це, можемо впевнено стверджувати, що протягом відносно короткого часу на цих землях виник специфічний тип регіональної спільноти, культури, філософії екзистенції. Довготривалі явища й процеси взаємопроникнення та взаємодії різних культурних систем формували новий світогляд, перцепцію навколишнього світу, нову людину, яку можна назвати "Homo Bukowinensis". Марек Котер, так влучно характеризує ситуацію культурного пограниччя Буковини: "Та складена етнічна мозаїка з трудом піддавалася процесам асиміляції, іноді зазнавала внутрішньої культурної конвергенції. Виникала тоді специфічна "кресова культура" (пограниччя), й навіть мова, що була конгломератом рідних та чужих мов, що з часом могло допровадити до окремої національної тотожності і, як наслідок політичної свідомості та відцентрових тенденцій, до власної державності" [25, 22].

Зазначимо, що за часів Габсбургів цей регіон характеризувався динамічним розвитком промисловості та міської інфраструктури, також виникали курорти та рекреаційні зони. Безсумнівно, процес урбанізації призводив до змін суспільних і міжкультурних стосунків. В умовах культурного тигля контакти між представниками різних національностей є реальною необхідністю, що визначає форму і ритм буття на пограниччі.

На нашу думку, стосовно до розглядуваного регіону, який помітно виділяється на тлі інших погранич своєю виразною регіональною субкультурою, позначеною надзвичайно барвним етнічним, мовним та релігійним розмаїттям, варто застосовувати методи досліджень регіонів з високим рівнем інтенсивності суспільних процесів, культурних тиглів.

Культурний тигель розуміємо як територію з характерними інтенсивними процесами культурної адаптації та інтеграції, своєрідною амальгамацією, більшою мірою культурної асиміляції та акультурації. Наприклад, українці, румуни, євреї, словаки тощо,

Багатонаціональний регіон починає жити самостійним культурним життям, формується свідомість спільної екзистенції та спосіб сприйняття чужого під кутом опозиції свій. інший. Тобто відбувався так званий процес "міжкультурної едукації" [29, 300].

Відносно ліберально-толерантна політика Австро-Угорщини, спрямована на формування злагодженої суспільно-політичної системи, сприяла утвердженню мультикультуралізму на пограничних землях імперії, в тому числі й на Буковині. Проте економічна ситуація змушувала багатьох місцевих мешканців залишати ці землі у пошуках більших можливостей, що наприкінці ХІХ початку ХХ століття викликало хвилю еміграції до Сполучених Штатів Америки та Бразилії. Цікаво, що буковинські емігранти, поляки, німці тощо, усвідомлюючи приналежність до певної національної культурної системи, часто називають себе буковинцями. Це доводить слушність тверджень про сильний регіоналізм та наявність регіональної культури розглядуваної території. Перебуваючи маже 150 років у кордонах імперії Габсбургів, після першої світової війни Буковина увійшла в нову фазу розвитку регіонально-пограничної культури толерантності. Після підписання Сен-Жерменської мирної угоди 10 вересня 1919 року землі Пруту й Черемошу стають інтегральною частиною Великої Румунії.

Саме у цей час порушується культурний баланс буковинського пограниччя. Уже в перші місяці свого панування румуни запровадили тут низку реформ управлінського апарату, ліквідувавши крайовий уряд Буковини та реорганізувавши всі 11 державних секретаріатів у генеральні директорати, підпорядковані безпосередньо відповідним міністерствам у Бухаресті. Для координації дій уряду та крайової адміністрації була запроваджена посада міністра-делегата Буковини, який відав зовнішньою та внутрішньою політикою регіону. Таким чином було започатковано створення дуже розгалуженого репресивного апарату, завданням якого була повна трансформація життя буковинців на румунський лад.

Усе свідчило про запровадження суворої поліційної системи, де під наглядом сигуранци (служби безпеки Румунії) опинявся кожен, хто був підозрюваний в антирумунській діяльності.

Щодо українців у цьому регіоні, варто згадати, що процес консолідації новітньої української нації як вищої форми багатовікового розвитку українського етносу особливо інтенсивно відбувався впродовж другої половини ХІХ - початку ХХ ст. І. Чеховський зазначає: "На рубежі цих століть пробуджені натхненними словами національного Пророка Тараса Шевченка та інших просвітителів жителі відірваних від етнічного материка західноукраїнських земель. передусім галичани і буковинці. перестали називатись русинами-рутенами і почали усвідомлювати себе українцями. спорідненими з єдинокровними братами з-над Дніпра" [33, 26-27].

Розпад Австро-Угорщини та утворення Української Народної Республіки значно активізували українське суспільство Буковини, яка намагалася протистояти намірам румунської корони та укріплювати власну національну ідентичність. Так ще у 1918 році, коли на всенародному вічі 3 листопада у Чернівцях, на яке зібралося майже 10 тисяч повноважних представників від українських громад усього краю, одностайно висловилися щодо державної приналежності краю: "Віче бажає прилучення австрійської часті української землі до України". Водночас віче засудило претензії румунських політиків на управління краєм, розцінивши їх як грубе нехтування правом українців на самовизначення і як румунізувати буковинське пограниччя.

Проте, відтепер Румуни Буковини посідають домінуюче становище, їхня культурна система поєднується з суспільною, змінюється статус мови й релігії титульної наці, що докорінно змінює міжетнічну релятивність і привносить нотки румунської гегемонії у буковинський полілог культур.

Новий румунсько-радянський кордон, що виник у 1940 році внаслідок домовленостей між Ріббентропом і Молотовим, штучно ділить пограниччя та визначає два тоталітарні центри впливів. Північна радянська Буковина зазнає нових суспільно-етнічних трансформацій. Так зазначений німецько-радянський пакт, підписаний у Москві у 28 вересня 1939 року, визначав порядок переселення німців. Була також укладена угода між урядами СРСР і Німеччини про евакуацію осіб німецької національності з території Бессарабії і Північної Буковини на територію Німеччини [33, 28].

Значно гірша ситуація склалася з румунами, молдаванами, євреями й українцями, які не встигли виїхати з Північної Буковини і Бессарабії до приходу Червоної армії, тепер, не отримавши вчасно дозволу на виїзд, вдавалися до нелегального перетину кордону і гинули від куль прикордонників, або потрапляли до в’язниць. У 1941 - 1944 роках Чернівецька область зазнала окупації румунськими військами. Це була друга хвиля румунізації Буковини. Після захоплення території, румунська окупаційна влада поставила перед собою кілька завдань:

провести політичну та етнічну чистку окупованих територій шляхом фізичного винищення прорадянського елементу та нерумунського, передусім, єврейського населення;

примусово румунізувати економіку і населення захоплених територій, заборонивши йому здобуття освіти на рідній мові, видання національних газет і журналів, розвиток національної культури та мистецтва.

Дії радянської та румунської влади були спрямовані на знищення цінностей, що формувалися протягом століть, а саме поліетнічності, багатомовності й толерантності. За сприянням нацистського режиму знищувалися роми та євреї, піддавалися репресіям українці, поляки, угорці й словаки, німецьке населення було переселене до Сілезії і так знаної Країни Варти (польська назва Wielkopolska, німецька Reichsgau Wartheland, Warthegau) [28, 5].

Третій етап розвитку етнокультурного пограниччя Буковини. це період конфронтації прищеплених іще не знищених цінностей, регіональної ідентичності та реалій історичного процесу. На румунському боці політика Ніколає Чаушеску була спрямована на гомогенізацію населення і створення єдиної румунської нації. Проте етнічні групи буковинських горян протистояли цьому, зберігаючи певну автономію регіону.

Національна мозаїка й буковинська субкультура, що формувалися протягом віків, специфічна шкала цінностей і візія світу мешканців пограниччя значною мірою нейтралізували інвігіляцію спецслужб. У північній Буковині пам’ять про багатокультурність і міжетнічну толерантність пограниччя допомагала зберегти національну ідентичність під час сталінських репресій і радянської національної політики. Попри формальне приєднання до України у Чернівецькій області спостерігається політика русифікації-совєтизації, формування свідомості "homo soveticus".

У цих умовах вирішальним чинником, що сприяв національної ідентичності, були: чисельність етнічної групи, рівень її мобільності, наявність культурно-освітньої інфраструктури, а також культурна дистанція щодо інших національностей (мовна, культурна, релігійна стиковість/пограничність) І. Чеховський у статті "Нація, що народилася під помаранчевими стягами" підкреслює: "Упродовж усього повоєнного півстоліття послідовно проводилася державно-партійна політика, спрямована на етнічне "розбавлення" і зневиразнення України. Мета досягалася двояко. З одного боку, етнічні українці виселялися з України спершу насильницькими (через репресії учасників національного Руху опору на Західній Україні), а потім і добровільно - примусовими методами (вербування української молоді на "ударні стройки" у Північному Казахстані, Сибіру, Російському Нечорнозем’ї і т.д., направлення молодих спеціалістів із українських вузів в інші радянські республіки). А з іншого, на місце автохтонів-українців надсилалися політпрацівники, військовики, спеціалісти різних галузей і просто звичайні робітники з етнічних росіян та російськомовних (у силу обставин) представників багатоликого радянського стовпотворіння народів. Тому не дивно, що на одній лише Буковині, де традиційно проживали близько десятка етнічних громад, під фінал радянської доби знайшлися представники майже 90 етносів, включаючи далекі від нас азійські народи, як-то, приміром, корейці" [33, 29].

Для представників названих національностей першою мовою є мова домінуючих тут українців. Проте, що цікаво, у Чернівцях за часів СРСР асиміляція зводилася до вивчення мови міжнаціонального спілкування. На сьогодні в Україні, в ситуації поліетнічного суспільства, реалізовується модель побудови моноетнічної держави. По суті, у культурно-мовній та етнонаціональній політиці України зіштовхнулися два підходи: поліетнічний, котрий відстоює різноманіття українського суспільства, і моноетнічний, що виходить з курсу на асиміляцію населення, яке не належить до українського етносу.

Прихильники поліетнічної моделі, не маючи реальної можливості впливати на прийняті державні рішення в мовній сфері, обрали тактику відстоювання прав і свобод громадян шляхом упровадження в Україні європейських правових підходів до рішення культурно-мовних проблем.

Проте, у період посткомуністичних трансформацій етнічна ситуація у поділений Буковині поліпшується, маємо на увазі "культурний ренесанс" і активізацію національних рухів.

Задекларовані Україною та Румунією європейські засади мультикультурних держав мають сприяти відродженню атмосфери толерантного пограниччя в регіоні, налагодженню міждержавних стосунків та запобігати фактам сепаратизму з боку представників деяких національних меншин.

На відродження давніх буковинських традицій спрямована діяльність багатьох міжнаціонально-культурних заходів. Особливо яскраво проявляється квінтесенція "буковинськості" під час проведення згадуваного Міжнародного фестивалю "Буковинські зустрічі", який відбувається в чотирьох країнах: Польщі, Румунії, Угорщині та Україні. Цей культурний захід можна назвати "буковинськими зустрічами без кордонів".

Незважаючи на мовні, культурні та релігійні розбіжності учасники фестивалю інтегруються в єдину буковинську родину, яку згуртовує спільна історична пам’ять, регіональні традиції та культура малої вітчизни. Молоде інтернаціональне покоління, відкрите на зовнішні впливи і сповнене прагненням взаємопізнання, об’єднують цінності більш загального масштабу, а саме толерантність і акцептація Іншого.

Спостерігаючи за заходами в межах буковинських фольклорних фестивалів, можна відзначити, що організатори намагаються відтворити етнокультурну ситуацію і атмосферу пограниччя Буковини. Такі зустрічі, сповнені піснями й танцями, живим фольклором і міжетнічним спілкуванням, є нагодою для рефлексій над цінностями, які містила в собі колишня буковинська спільнота, з її власним світоглядом і філософією, а також для налагодження міжнаціонального діалогу.