Історія розвитку макроекономічної науки

Макроекономіка є однією з наймолодших економічних наук. За загальним визнанням своєї зрілості вона досягла у 30-ті роки XX ст., у період світової економічної кризи, коли набула здатності впливати на економічну практику.

Але свій початок макроекономічна наука бере ще у XVI ст. У 1576 р. француз Жан Боден обґрунтував зміну рівня цін (тобто інфляцію) як результат зміни співвідношення між кількістю грошей і товарів. Це були перші спроби макроекономічного аналізу цін із використанням кількісної теорії грошей. Дана теорія стала основою сучасної монетарної теорії.

Макроекономічну спрямованість мали також дослідження англійського економіста В. Петті, який біля трьохсот років тому вперше у світовій практиці здійснив розрахунки й дав оцінку національного доходу Англії. Перші оцінки національного доходу Англії, що були зроблені В. Петті, передбачали, зокрема, конкретні практичні цілі. Вчений досліджував питання про вплив на економіку і розподіл доходів заходів, пов'язаних з удосконаленням системи оподаткування в країні.

Подальшого розвитку макроекономічний аналіз набув у XVIII ст. у працях французької школи фізіократів. Основоположник цієї школи Франсуа Кене розробив макроекономічну модель господарського кругообігу, „Економічну таблицю“ (1758 р). Ця таблиця мала загальну картину кругообороту товарів і пос­луг для основних секторів економіки і класів суспільства та уявлення про механізм функціонування економіки в цілому. Ф. Кене вже тоді вбачав можливість інфляційного збільшення вартості потоків економічного обороту. Але головний недолік „Економічної таблиці“ Ф. Кене полягав у тому, що вона не давала пояснення, як в еконо­міці забезпечуються „природні закони“, тобто вчений не розкрив механізму саморегулювання ринкової системи.

На це запитання відповіли представники класичної теорії. Згідно з класичною теорією здатність ринку до саморегулювання, до досягнення так званого природного порядку в економіці забезпечується за допомогою механізму ціноутворення. Найяскравішим представником цієї теорії був Адам Сміт.

Під впливом конкуренції і залежно від співвідношення між попитом і пропозицією ринкова ціна відхиляється або вгору, або вниз від природної ціни. Якщо попит вищий ніж пропозиція, а ринкова ціна відхиляється вгору від природної, то в галузі, де виробляється даний товар, забез­печується прибуток на рівні вищому від середньої норми. Це спонукає економічних суб'єктів переміщувати капітал у більш прибуткову галузь. Зазначені переміщення капіталу за своєю тенденцією забезпечують рівновагу в економіці, тобто такий розподіл ресурсів між окремими галузями, який відповідає суспільним потребам. Таким чином, ринок через ціновий механізм автоматично забезпечує досягнення макроекономічної рівноваги.

Протилежний підхід до оцінки регулюючих можливостей ринку пропонує марксистська теорія. К. Маркс розробив дві моделі господарського кругообороту – моделі простого й розширеного відтворення. Він дійшов висновку, що в умовах постійного нагромадження капіталу норма прибутку має тенденцію до зниження (закон тенденції норми прибутку до зниження). Ця обставина, на думку К. Маркса, позбавляє капіталістів бажання перетворювати неспожиту частину додаткової вартості в інвестиції. Внаслідок цього процес господарського кругообороту гальмується, скорочується виробництво, виникає криза, відбувається зубожіння людей, що зрештою руйнує капіталістичну ринкову систему.

Макроекономічні ідеї К. Маркса не дістали визнання за межами країн соціалізму. Макроекономіка стала розвиватися згідно з класичною теорією. Але світова економічна криза в 1929 – 1933 рр. не підтвердила також основного постулату класичної теорії – здатності ринкової економіки до швидкого самовидужання, що викликало недовіру до неї. Виникла необхідність у новій макроекономічній теорії. Її засновником став англійський економіст Джон Мейнард Кейнс, а його теорія дістала назву кейнсіанської. Дж. М. Кейнс піддав гострій критиці класичну теорію. Якщо класики стверджували, що ринкові ціни здатні автоматично встановлювати в економіці рівновагу, а тому державне втручання в економіку не потрібне, то Дж. М. Кейнс уперше висунув ідею про те, що ринкова рівновага – це ще не благо для економіки. Він довів, що в ринковій економіці може бути „рівновага за неповної зайнятості“ і що для її усунення необхідне втручання держави. До основних важелів такого втручання Кейнс відносив фінансову й грошову політику, а об'єктом впливу вважав сукупний попит. Свої погляди на проблеми регулювання ринкової економіки Кейнс виклав у книзі „Загальна теорія зайнятості, процента і грошей“ (1936 р), де показав, що держава, впливаючи на окремі макроекономічні показники, зокрема, на такі як загальний доход, споживання, інвестиції, заощадження та ін., може ефективно здійснювати регулювання економіки.

Проте в період нової світової економічної кризи 70-х років XX ст. виявилося, що державне втручання в економіку не завжди дає очікуваний, тобто позитивний, результат і що вплив держави на сукупний попит у період економічного спаду не забезпечує збільшення виробництва, а лише породжує інфляцію. Вперше у світовій практиці виник такий феномен, як стагфляція, тобто коли водночас має місце спад виробництва та зростання цін. Це істотно вплинуло на авторитет кейнсіанської теорії.

На цьому тлі почала інтенсивно розвиватися „неокласична“ теорія. Неокласична теорія виникла в 70-х роках XIX ст. Її виникнення, з одного боку, було реакцією на марксизм з його критикою капіталізму, з іншого – спробою вписати в неокласичну теорію ряд нових положень, висновків, що підтверджували б саморегулюючу здатність ринку. Зазначимо, що неокласична теорія має багато різних напрямків. Так, теорія добробуту вперше ввела до наукового обігу поняття „суспільні блага“, „зовнішні ефекти“, „монополії“, з якими ринок справитися не може, а тому потрібна допомога держави. На це спирається, зокрема, й теорія державних фінансів (П. Самуельсон). Отже, як реакція на недоліки кейнсіанської теорії, виникла неокласична школа. Вона включає ряд теорій, що суперечать кейнсіанській. Серед них на сучас­ному етапі найбільш виділяються монетаристська теорія, теорія раціональних очікувань, теорія економіки пропозиції та ін. Кожна з них має як позитивні, так і вразливі сторони. Зокрема, в основі монетаристської теорії, яка була обґрунтована американським економістом Мільтоном Фрідменом, лежить ідея про те, що головна роль в регулюванні економіки належить грошово-кредитній, а не фіскальній політиці. При цьому основним інструментом регулювання економіки є гроші. Збільшуючи чи зменшуючи пропозицію грошей, держава може здійснювати регулюючий вплив на економічну активність. Проте деякі вчені із США (М. Фельдштейн, Г. Гільдер і А. Лаффер) вважають, що глибокі порушення економічного зростання та зайнятості не можуть бути розтлумачені тільки або сукупним попитом, що є недостатнім для використання виробничого потенціалу, як це стверджують кейнсіанці, або регулюванням грошової маси, як це стверджують монетаристи. Причиною цього, на їхню думку, є недооцінка сукупної пропозиції. Зокрема, держава, збільшуючи податки та соціальні виплати і гарантії, тим самим пред’являє надмірні вимоги щодо механізму пристосування ринкової економіки, в результаті чого індивідуальна ініціатива та гнучкість ринку суттєво зменшуються.

Отже, сучасна макроекономіка не має єдиної домінуючої теорії. Вона спирається на ряд теорій, котрі взаємодоповнюють одна одну і дають практикам можливість вибору, тобто самим визначити ефективність кожної теорії залежно від своїх суб'єктивних уявлень, а також з урахуванням індивідуальних умов, цілей і пріоритетів економічної політики певної країни.