Українське мистецтво на межі хіх – ХХ ст

 

Ще в останні десятиліття ХІХ століття, тобто, у добу аматорського або ж збиральницького періоду вітчизняної науки про мистецтво, з’являються невеликі за обсягом праці з різних питань народного мистецтва. Вони позначені такими типовими для аматорства рисами як пильна увага до конкретного факту та відсутність вагомих узагальнень. Серед численних публікацій подібного типу слід виділити ряд робіт високого наукового рівня. В 1874 році Ф.Вовк прочитав на ІІІ Археологічному з’їзді в Києві доповідь про відмінні риси української /південноросійської/ орнаментики.1 В основу дослідження був покладений аналіз експонатів колекції музею Південно-західного відділу Імператорського Російського географічного товариства. Лише побіжно згадуючи орнаментальні мотиви у різьбі по дереву, кераміці, писанках тощо, автор зосереджує увагу на вишиваній орнаментації одягу. Головними рисами української орнаментики, принаймні у вишивці, Ф.Вовк вважає перевагу рослинних мотивів, майже повну відсутність зображення цілих постатей птахів, дерев та архітектури а також панування червоного, синього з додатком жовтого на півдні кольорів.Безумовно велику цінність мала і видана в 1876 році О.П.Косач праця “Український народний орнамент”. Цей альбом з 30 таблицями став першою ґрунтовною публікацією по видам та технікам вишивки. На початку ХХ століття дослідження О.Пчілки /О.Косач/ було перевидано з доповненнями під назвою “Українські узори” і витримало п’ять видань.2 В передмові до зібраних матеріалів О.Пчілка висловлює думку про необхідність боротьби з впливами міських фабричних виробів та інших національних орнаментів. Довільно компонуючи матеріали альбому, автор слідкує переважно за єдністю технік. Праця О.Пчілки користувалась популярністю у народі і повагою науковців. Зокрема, М.Біляшівський вважав це видання показовим для літератури даного профілю і зазначав, що воно заслужено відзначено у Парижі в Академії мистецтв.3 Через два роки виходить у світ перший випуск альбому вишивок, тканин та писанок “Український народний орнамент” П.Литвинової.4 Можна припустити, що ця праця була створена під впливом альбому О.Пчілки.Відомий вчений М.Сумцов теж зробив вагомий внесок в дослідження народного мистецтва. Серед його мистецтвознавчих публікацій особливої уваги заслуговує стаття про писанки в журналі “Київська старовина”, перевидана пізніше окремо.5 Як філолог та етнограф автор аналізує відображення символіки писанки у міфах, описує їх обрядове використання та їх роль в народних звичаях, побуті тощо. М.Сумцов докладно описує прийоми писанкарства та типові мотиви орнаменту. Попри те, що формально-стилістичний аналіз мало цікавить автора, він робить спробу прослідкувати генезу як геометричного так і рослинного орнаменту писанок. У тому ж 1891 році був опублікований грунтовний опис колекції народних писанок К.Скаржинської з вступним словом співробітника музею С.Кульжинського.6 Це видання містить бібліографічний огляд тогочасних публікацій з писанкарства і навіть у сучасній науці сприймається як фундаментальне джерело інформації про українську орнаментику в галузі писанкарства.Піднесення національної самосвідомості на початку ХХ століття надало могутній імпульс і розвитку науки про мистецтво. З’являються фахівці, що цілком присвячують себе, свою професійну діяльність висвітленню питань, пов’язаних з українською мистецькою спадщиною. Особливою активністю позначений період між революцією 1905 року та першою світовою війною, коли з’являються десятки публікацій, пов’язаних з проблемами специфіки національних форм образотворчості. Важливою особливістю праць початку століття в галузі народного мистецтва стало прагнення більшості науковців аналізувати його взагалі і орнамент зокрема в контексті загальноєвропейської і світової еволюції цієї галузі художньої культури. Важко назвати ім’я хоч одного мистецтвознавця тієї доби, який би зовсім не досліджував народне мистецтво. Найзначніший внесок у вивчення цього питання зробили Г.Павлуцький, К.Широцький, О.Сластіон, Є.Кузьмін, В. та Д. Щербаківські, М.Біляшівський, О.Пчілка, В.Модзалевський. На наш погляд варто зупинитись детальніше на характеристиці наукової спадщини окремих з названих фахівців. Видатний музеєзнавець, археолог-нумізмат М.Біляшівський глибоко вивчав народне мистецтво і поміж його наукових праць початку століття найбільшого інтересу заслуговують мистецтвознавчі дослідження, зокрема з питань орнаментики. У 1908 році виходить його стаття “Про український орнамент”.7 Проведений побіжний аналіз висвітлення цього питання дозволяє зробити характерний висновок. М.Біляшівський зазначає фрагментарність розкриття тем попередніми авторами, відсутність завдань узагальнюючого характеру. Тому друга частина статті містить так би мовити тези можливого комплексного дослідження еволюції української орнаментики в прикладному мистецтві як прояві творчої діяльності народу. Загальні положення вчений підкріплює аналізом узорів “пошиванок” як він їх називає. М.Біляшівський подає стислий виклад композиційного рішення, технік та колориту орнаментів вишивки в залежності від територіального походження виробів. Ключовим питанням дослідження народного мистецтва в той час було виявлення його соціальної сутності. В цьому відношенні важливою є стаття вченого “Порівняння з сфери народного мистецтва”.8 М.Біляшівський проводить межу між мистецтвом вищих прошарків населення та художньою творчістю народу. Відповідно аналізовані твори сприймаються як прояв естетичних смаків народних мас. Типовим як для європейського мистецтвознавства в цілому так і для вітчизняної науки є поставлене автором питання про схожість конструктивних форм та орнаментальних мотивів у виробах ужиткового мистецтва різних країн. Вчений робить акцент на певній спорідненості скла, кераміки, тканин, вишивки, різьби тощо України та країн Північної, Східної та Західної Європи як “продуктів сільського життя”. М.Біляшівський ще раз повертається до визначення специфіки українського орнаменту в статті “Дещо про українську орнаментику”.9 Він високо оцінює народний смак, зазначаючи уміння зберегти рівновагу між формою та декором речі, досягти цілісності загального враження. Вчений простежує розповсюдження тих чи інших орнаментів в певних регіонах України, віддаючи перевагу Придніпров’ю, де на його думку зустрічаються найбільш розвинені в композиційному та колористичному плані форми. Конкретний аналіз орнаментації виробів проводиться по матеріалам з зазначенням часу формування певної традиції. Аналізуючи орнамент вишивок, різьби по дереву, автор будує схему еволюції від найпростіших геометричних до стилізованих рослинних та повністю рослинних мотивів. Широке використання рослинних узорів М.Біляшівський вважає типовою рисою національного українського орнаменту, при тому, що збереження певної долі стилізації вигідно відрізняє його від західноєвропейських аналогів. В цілому названі праці вченого свідчать про високий рівень фахового мислення і становлять важливий етап в формуванні тогочасного мистецтвознавства. Ще в студентські роки розпочинає активну дослідницьку діяльність К.Широцький. Відомий вчений мав надзвичайно широке коло наукових зацікавлень, але сфера народного мистецтва посідає в його науковій спадщині одне з чільних місць. Рання публікація 1908 року “Надгробні хрести на Україні” 10 вже позначена спостережливістю, свіжістю сприйняття та прагненням до грунтовності. Після короткого огляду історії розповсюдження християнського символу в побуті та мистецтві нашого народу автор автор детально простежує еволюцію форм від найпростіших до надзвичайно складних декоративних композицій, де власне культова функція відходить на другий план. Стаття доповнюється таблицями з зібраними автором 88 зразками хрестів. По-новому поставився К.Широцький до питання, що вже розглядалось в літературі в статті про писанки.11 Вчений вбачає риси спільності в типових для писанкарства прийомах зображення орнаменту білими лініями на темному тлі та декором давньогрецьких ваз, в тенденції до монохромності. Також простежується аналогія в системі композиційного поділу писанок на поля з римськими давньохристиянськими орнаментами, в системі стилізації. Найцікавішим в статті є огляд мотивів орнаментів по групам, де К.Широцький виявляє глибоке знання термінології і вводить в науковий обіг окремі народні назви.Проблема стилістичних особливостей українського орнаменту розглядається вченим в невеликій публікації “Мотиви українського орнаменту”.12 Автор ставить складне завдання розглянути еволюцію орнаменту незалежно від матеріалів та технік. Типово, що вітчизняний орнамент розглядається як елемент світового розвитку орнаментики. Простежуючи формування давніх геометричних та тваринно-плетінчастих мотивів, вчений зазначає, що кожен з узорів може бути розкладений на частини, які зустрічаються у різних народів. Неповторним є те, що український орнамент, об’єднуючи елементи первісної давнини з переробкою західних та східних впливів, є, на думку автора, одним з найдавніших та оригінальніших в Європі. Будуючи хід еволюції, К.Широцький зазначає уміння стилізувати реальні мотиви і доводить аналіз до найпізнішої та найскладнішої стадії: відтворення пейзажів, побутових сцен тощо.Одним з найзначніших мистецтвознавчих досліджень доби становлення науки стала праця К.Широцького “Нариси з історії декоративного мистецтва України”, присвячена художньому оздобленню житла. 13 В роботі має місце унікальна для своєї доби спроба подати комплексний аналіз образотворчих елементів українського цивільного інтер’єру. Прагнення до постановки проблем синтетичного характеру не в повній мірі реалізується в практичному викладі матеріалу. Але безперечну цінність уявляє собою останній розділ, присвячений характеристиці стінних розписів українських хат та господарських будівель. Тут містяться цікаві міркування про роль орнаменту як в житті народу так і в образотворчому мистецтві. Автор будує аналіз переважно на пам’ятках рідного Поділля, розповсюджуючи висновки на всю Україну. Він виділяє два основних принципи композиційного рішення орнаментів стінописів: дерево або галузка та хвиляста лінія чи крива, що загнута на кшталт волюти. Виділяються і окремі композиційні вузли, обумовлені розміщенням в певній частині інтер’єру. Вчений вважає, що набуваючи на пізньому етапі еволюції натуралістичного характеру, рослинний орнамент робить новий крок у розвитку, відтворюючи певну ілюзію дійсності. Як і в попередніх працях, К.Широцький робить висновок про спорідненість українського орнаменту з іншими слов’янськими і взагалі про спільність орнаментальних мотивів у світовому масштабі. Влучність спостережень, широта охоплення художніх явищ, точність характеристик окремих творів роблять цю працю особливим явищем у вітчизняному мистецтвознавстві початку століття.

конкурентоспроможність, не допустити нової "культурної колонізації" України.

 

35)

ХХ століття, було дуже насичене різноманітними історичними подіями, характеризується різкою зміною політичних режимів, соціально-економічної ситуації. Звідси різні історичні умови, в яких розвивалась українська культура.Цей новітній період розвитку української культури можна розділити на декілька етапів:

коротка доба відновлення української державності (1917-1920 рр.), коли було створено принципово нові умови для розвитку української національної культури;

радянський етап (1921-1991 рр.), який включає в себе і добу злету 20-х років покоління, розстріляного відродження, яке вже в 30-ті роки зазнало тотальних репресій не тільки проти митців, працівників культури, але й звичайних її носіїв, і добу “відлиги” з рухом так званих “шестидесятників”, і період подальшої русифікації та утисків української культури.У 30-ті роки продовжувалось культурне будівництво, яке мало суперечливий характер. Поряд з безсумнівними успіхами в країні в умовах тоталітарного режиму насаджувався ідеологічний монополізм, культивувалися особисті смаки Сталіна, переслідувались ті вчені, освітяни, літератори, чий погляд чи творчість не вписувались у “прокрустове ложе” сталінізму. “Українізацію” було повністю згорнуто, а найпомітніших діячів національної культури, ніби на підтвердження пророчих слів одного з персонажів сатиричної комедії М.Куліша “Мина Мазайло” (1927), розстріляно або запроторено до таборів.Значна увага приділялась ліквідації неписьменності та розвитку освітніх установ. Внаслідок розвитку системи освіти і діяльності товариства “Геть неписьменність!” у 1939 р. в Україні лишилось тільки 15% дорослих людей, які не вміли читати й писати. Однак добре розвивалася лише технічна і природнича освітня діяльність, тоді як гуманітарні науки викладалися вкрай тенденційно і обмежено, що пізніше болюче відбилося на рівні особистої та суспільної культури широких верств населення.Значна увага приділялась ліквідації неписьменності та розвитку освітніх установ. Внаслідок розвитку системи освіти і діяльності товариства “Геть неписьменність!” у 1939 р. в Україні лишилось тільки 15% дорослих людей, які не вміли читати й писати. Однак добре розвивалася лише технічна і природнича освітня діяльність, тоді як гуманітарні науки викладалися вкрай тенденційно і обмежено, що пізніше болюче відбилося на рівні особистої та суспільної культури широких верств населення.