Книжкова справа, література, архітектура й образотворче мистецтво К. Хііі – хvі ст.

 

Книжкова справа в Україні, як і вся культура, в 30-50-і рр. ХIII ст. перебувала у найважчому становищі. У джерелах згадується книгописання кінця XIII ст. в Києво-Печерському монастирі, у Володимирі-Волинському, Холмі і Львові. Збереглося усього біля 200 рукописів і уривків, створених у кінці ХII - XIV ст.; у кінці XII - початку XIII ст. - 28; у першій половині XIII - 19; у ХIII ст. (без точної дати) - 83; у другій половині XIII – 34; в кінці XIII - на початку XIV – 35. Всі вони були написані на пергаменті. Записи на книгах свідчать, що книги переписувалися писарями владичеських кафедр, митрополичої канцелярії, причетниками церков. Центрами книжкової культури були Галич при Левові Даниловичі і його синові Юрії, Холм, Перемишль, Полоцьк, Волинь.

При дворі князя Володимира Васильковича - книжника і філософа - існувала величезна майстерня для створення книг. Серед його дарів різним церквам у Володимирі, Бересті, Бельську, Кам'янці, Луцьку, Перемишлі, Чернігові, літописець описує 36 книг. Шкіряна оправа найбільш дорогих із них прикрашалася золототканим полотном, металевими накладками із зображеннями, виконаними технікою перебірчастої емалі. Все це створювалося місцевими ремісниками. Деякі книги були прикрашені мініатюрами.

На українських землях в ХIII - XV ст. знали декілька видів письма. Спочатку був “устав” - без нахилу, суворо геометричної форми, який нагадує сучасний друкарський шрифт. У ХIV ст. з поширенням ділового письма його змінив “напівустав” (літери менші, з легким нахилом). У XV ст. почали писати “скорописом”, плавно з'єднуючи сусідні букви. Іноді літери прикрашали в'яззю, вони були видовжені вгору і перепліталися між собою, утворюючи орнамент. Писали стовпцями, не розділяючи слів, скорочуючи їх за рахунок голосних, які часто писали над рядком. Крапку використовували довільно. З XV ст. з'являється кома або крапка з комою замість знака питання.

Переписування книг було дуже тривалим, за день писали 2-4 аркуші. Першу, заголовну літеру в тексті - “ініціал” писали крупніше і красивіше, прикрашали. Звичайно “ініціал” розмальовували червоною фарбою, від чого і зараз кажуть: “писати з червоного рядка”. Завершували текст “кінцівкою” - невеликим малюнком. Часто це були два птахи, схожі на павичів. Найскладнішим видом ілюстрування книги були мініатюри. Їх писали художники на вільних аркушах пензлем і фарбами. Так, у 1397 р. на замовлення єпископа Михайла київським протодияконом Спиридонієм було оформлено кольоровими мініатюрами “Київський псалтир”. Сюжети мініатюр були не тільки релігійними, але й побутовими, історичними, пейзажними.

Серед рукописів XIII ст. переважали книги, необхідні для здійснення церковного богослужіння. Помітне місце займала візантійська література церковно-повчального характеру: “Богословіє” Іоанна Дамаскіна, твори Максима Сповідника, Федора Едеського і Ніла Синайського, збірники слів - торжественики, кормчі книги (збірники церковних і світських законів). Останні відобразили зміну стану церкви, коли у Галицько-Волинській землі була встановлена власна Галицька митрополія з кафедрами у Перемишлі, Володимирі, Луцьку, Холмі і Турові.

У кормчих книгах дістала своє вираження робота з кодифікації права: у 1262 р. в Україну була привезена сербська кормча з докладними поясненнями візантійських юристів Олексія Арістіна та Іоанна Зонари, а в 1273 - 1280 рр. в оточенні київського митрополита Кирила була створена руська редакція кормчої книги, яка поєднувала матеріали давньослов'янської і сербської редакцій. Пояснення різних юридичних казусів і встановлення норм церковних покарань, повчання ченцям і мирянам включали до складу требників, канонічних збірників: послання володимирського єпископа Симона та інока Полікарпа (1214 - 1226), “П’ять слів печерського ігумена, пізніше володимирського єпископа Серапіона” (1239 - 1275) тощо.

Найважливішим жанром літератури цьго періоду є літописання. У Києві воно безперервно велося до 1238 р., після чого дані про нього зникають, у Чернігові і Переяславлі до 1228 р. Головним літописним твором цього часу є Галицько-Волинський літопис, створений у другій половині XIII ст., що охопив події 1201-1291 рр. Автори літописів виступають з позицій середнього і дрібного боярства, городян. Тон і манера літопису кінця XIII ст. близькі до візантійських історичних оповідей імператорських історіографів.

Відомо, що при князях Данилові, Володимирові Васильковичі, Мстиславі і Левові також були історіографи, які мали в своєму розпорядженні весь князівський обіг документів. Крім того, в літописі є фрагменти, де текст не обмежується рамками викладу за роками, вони являють собою жваву безперервну розповідь, з далеким від церкви і її книг стилем, що підтверджує її світський характер.

Всі інші літописні тексти, складені в цей період в різних місцях Галицько-Волинського князівства, були тільки спробою окремих осіб дати опис поточних подій, завжди протягом короткого відрізку часу, і не мали офіційного характеру.

Одним з яскравих творів словесності тих часів є “Слово про погибель Руської землі”. Його вважають початком твору про татаро-монгольське нашестя, який не зберігся. І хоч у “Слові...” неточно описані географія і політична історія XIII ст., але це сильний за літературними характеристиками, за драматизмом і патріотичним звучанням твір.

Крім того, переписувачем протодияконом Спиридоном спільно з київськими майстрами близько 1397 р. підготовлено великоформатний (302 мініатюри) збірник афоризмів, правил поведінки, практичних порад – Київський псалтир – один з найвизначніших пам'яток українського рукописного книжкового мистецтва. Поряд з малюнками канонічного змісту книжку прикрашають анімалістичні, батальні, історичні, пейзажні, побутові сюжети.

У період, що розглядається нами, з'являється ораторська, побутова (житійна) і паломницька проза, літературні збірники (“Ізмарагд”), перекладні повісті (“Александрія”, “Троянська війна”, “Індійське царство”). Особливістю літератури другої половини XIII - XV ст. є увага до релігійних та естетичних переживань і відсутність інтересу до особистісних.

В усній народній творчості цього періоду зароджувалися нові форми, звільнялися від культових елементів обрядові пісні. Основними жанрами були казки, новели, легенди, притчі, вживалися прислів'я і приказки. Серед населення поширювалися розповіді про нашестя Батия, легенди про київського князя Михайлика - героя боротьби проти половців, патріотичні пісні.

З середини XV ст. в європейському книговиданні настають радикальні зміни, пов'язані з виникненням книгодрукарства (1440 р. – німецький винахідник Й.Гуттенберг). Виникнення книгодрукування в Україні донедавна пов'язувалося з ім'ям Івана Федорова (р.н. невідомий – 1583). Сьогодні ряд вчених схиляються до думки, що друкарня у Львові існувала, принаймні, у 1460 р. (львівський міщанин Степан Дропан подарував її Львівському Онуфріївському монастирю).

Поза українськими землями в цей час церковнослов“янською мовою друкувалося ряд книг – 1491 р. у Кракові Швайпольт Фіоль (Святополк Фіоль) виготовив богослужебні книги Часословець і Осьмогласник, а дещо раніше – “Тріодь пісну” і “Тріодь цвітну”. В Празі Франциск Скорина у 1517-1519 рр. надрукував кирилицею двадцять окремих видань Біблії. В Римі 7 лютого 1483 р. в друкарні Еухаріуса Зільбера було видано написаний латиною науковий трактат “Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора мистецтв і медицини Болонського університету”.