Діяльність за здійсненням делегованих поановажень

 

Головною формою парламентського контролю нерідко називають постановку питання у представницькому органі про довіру уряду. Однак такі дії мають контрольний характер у випадку, якщо перед голосуван­ням у парламенті про довіру уряд звітує. А це буває далеко не завжди. Результатом постановки питання про довіру уряду може бути, як зазна­чалося, його відставка. Тому в такому випадку слід говорити не про пар­ламентський контроль за урядом, а взагалі про відповідальність уряду та про її механізм (див. попередній параграф).

Найпоширенішою формою такого контролю в країнах з парламентар­ними і змішаною республіканською формами правління є запитання депу­татів, звернені до глави уряду або окремих міністрів. Запитання можуть бу­ти як усні, так і письмові. Для оголошення усних запитань у парламентах звичайно встановлюється спеціальний час. У Великобританії відповідні про­цедури відбуваються у так звану годину запитань: усним запитанням і відповідям на них відведено годину на початку щоденних засідань палати громад, крім тих, що відбуваються у п'ятницю. В Австрії та ФРН кожне засідання нижніх палат починається з години, коли члени уряду відповіда­ють на усні запитання депутатів. В Італії для цього відведено щодня по со­рок хвилин у нижній палаті парламенту і один день засідань щотижня у верхній палаті. Процедура усних запитань деталізується в регламентах палат і передбачає порядок виступів опонентів, черговість тих, хто запитує, і тих, хто відповідає, тощо.

Більш ефективним засобом впливу парламенту на уряд є інтерпе­ляція і наближені до неї процедури. Якщо запитання і відповіді на них ма­ють інформативний характер, то інтерпеляція фактично спричиняє звіт одного з членів уряду. За своєю суттю інтерпеляція — це сформульована одним або групою депутатів і подана в письмовій формі вимога до окремо­го міністра чи глави уряду дати пояснення з приводу конкретних дій або з питань загальної політики.

На відміну від звичайних депутатських запитань, які можуть бути поставлені в процесі роботи обох палат, інтерпеляції, за деякими винят­ками, вносяться тільки в нижні палати, перед якими уряди несуть політичну відповідальність. За процедурою інтерпеляції завжди прово­диться обговорення питання, яке є її предметом. Після цього відбувається голосування, і приймається резолюція. Наслідком інтерпеляції може бу­ти застосування санкцій до уряду: за її результатами нерідко в парла­менті ставиться питання про недовіру уряду. У Франції, де процедура інтерпеляції була запроваджена ще в кінці XVIII ст., вона практично ото­тожнюється з порядком внесення і розгляду резолюції осуду уряду.

Так, у Франції інтерпеляція має бути підтримана 1/10 складу національних зборів. Глава уряду чи міністр повинні дати відповідь не пізніше п'ятнадцяти днів з моменту її внесення. Якщо ж авторами інтер­пеляції є менша кількість депутатів, у палаті проводиться обговорення і приймається рішення щодо доцільності започаткування відповідної про­цедури. Член уряду, до якого звернена інтерпеляція, може повідомити про свою неспроможність дати на неї відповідь. Його відмова має бути вмотивованою і підлягає розгляду на сесійному засіданні. Палата може прийняти рішення про підготовку попереднього висновку за змістом інтерпеляції однією з її постійних комісій. Але в будь-якому випадку не припускається перенесення розгляду інтерпеляції на наступну сесію.

У ряді країн відповідні процедури офіційно визначаються як запит. У Болгарії окремі депутати парламенту можуть звертатися із запитами до уряду в цілому або до окремих міністрів. На пропозицію 1/5 складу пар­ламенту за змістом запитів проводяться обговорення і приймаються спеціальні рішення. В Австрії запит вноситься в нижню палату парламен­ту від імені п'яти депутатів. Уряд повинен дати відповідь на нього в усній або письмовій формі протягом двох місяців. Якщо уряд не може повідо­мити необхідну інформацію, то він зобов'язаний обгрунтувати це у своїй відповіді на запит. У ФРН, де запит вноситься від імені ЗО депутатів, да­та відповіді на нього погоджується з самим урядом. За умов, коли уряд відмовляється відповідати або ухиляється від відповіді протягом 15 днів, питання про дату обговорення запиту вирішує палата.

Парламентська практика Великобританії та інших англомовних країн не знає процедури інтерпеляції. Своєрідним її замінником тут є так звана пропозиція. За формою пропозиція — це проект резолюції, в якій визначається позиція нижньої палати з певного питання. Пропозиція обґрунтовується і ставиться на голосування в палаті. Вона створює мож­ливості для критики уряду. Саме тому пропозиції звичайно пропонуються опозицією. Одним з варіантів пропозиції може бути проект резолюції, що має на меті висловити недовіру уряду. Частіше у пропозиціях, пропонова­них опозицією, формулюється оцінка конкретної ситуації. Уряд, користу­ючись підтримкою парламентської більшості, завжди може відхилити подібні пропозиції або внести до них потрібні йому зміни. Більше того, він сам використовує процедуру пропозиції для обговорення в палаті важли­вих питань і формального схвалення свого курсу.

Ще однією формою контролю з боку представницького органу за діяльністю уряду є робота так званого омбудсмана — спеціальної посадо­вої особи, до компетенції якої входить розгляд скарг громадян на діяльність органів влади і посадових осіб. Водночас омбудсман звичайно має право з власної ініціативи здійснювати перевірку законності актів управління, процедур їх прийняття, а також дій відповідних посадових осіб. У Фінляндії і Швеції омбудсмани навіть наділені правом контролювати виконання законів і підзаконних актів.

Уперше інститут омбудсмана був запроваджений у Швеції ще на по­чатку XVIII ст. З часом його сприйняли інші Скандинавські країни і Фінляндія. В останні сорок років цей інститут знайшов своє місце в держав­но-правовій практиці понад шістдесяти країн із змішаною республікан­ською і парламентарними формами правління. В США на рівні окремих штатів запроваджений інститут омбудсмана виконавчої влади. У більшості країн омбудсманів розглядають як допоміжні парламентські структури.

Крім назви «омбудсман», яка набула характеру родової, для позна­чення відповідної посади використовуються й інші: парламентський комісар із справ адміністрації (Великобританія, Нова Зеландія), посеред­ник або медіатор (Франція), народний захисник (Іспанія), проведор юс­тиції (Португалія), уповноважений з прав людини (Польща, Росія), кон­тролер (Литва) тощо.

Загальний порядок роботи омбудсманів такий: скарги окремих гро­мадян на дії органів влади і посадових осіб передають омбудсманам, вони починають розслідування. У Великобританії ці скарги спочатку подають депутатам від відповідних виборчих округів, а ті вирішують — передавати їх парламентському комісару, чи ні. За змістом своїх повноважень омбудс-мани з власної ініціативи контролюють виконання вимог законності в діяльності органів влади. Проте вони не мають права вживати оперативні заходи, пов'язані з прямим втручанням у роботу цих органів.

Звичайною формою реагування з боку омбудсманів є різного роду по­дання і пропозиції. З ними, зокрема, омбудсман може звернутися до пар­ламенту або уряду, пропонуючи зміни у законодавстві. У Швеції омбудсма-ни наділені правом законодавчої ініціативи, а в Іспанії та Польщі — пра­вом ініціювати конституційний контроль.

Серед форм парламентського контролю за урядами можна також назвати прийняті в деяких країнах регулярні обговорення їхніх звітів. Прик­ладом такої практики є робота палат парламенту Швейцарії. Уряд щороку складає звіт про свою діяльність і передає його до парламенту. У парламенті звіт спочатку вивчають постійні комісії, а потім обговорюють самі палати.

Різновидом подібних звітів є так звані тронні промови монархів, які готуються урядами і проголошуються на початку сесій парламентів. Після проголошення такої промови у нижніх палатах парламентів відбуваються дебати із загальних питань урядової політики. Характерно, що форма трон­ної промови прийнята не тільки у Великобританії та в деяких інших євро­пейських парламентарних монархіях, а й у колишніх домініонах, зокрема в Канаді. Тут з тронною промовою виступає генерал-губернатор.

До традиційних форм парламентського контролю за діяльністю ор­ганів виконавчої влади звичайно відносять роботу постійних, спеціаль­них і слідчих комісій (комітетів) парламенту. При цьому такий конт­роль тією чи іншою мірою притаманний практиці всіх розвинутих країн, незалежно від форми державного правління.

У країнах із змішаною республіканською і парламентарними форма­ми правління певні функції контролю за урядом здійснюють постійні комісії. Виняток становить лише Великобританія, де відповідні парла­ментські структури аж ніяк не пов'язані із спеціалізацією окремих міністерств. У Швеції контрольні функції сконцентровані у однієї з постійних комісій — конституційної комісії. Спеціальні комісії також ре­алізують контрольні функції щодо уряду.

Що ж стосується слідчих комісій, то їх утворення практично зав­жди є подією неординарною. Виняток становлять лише США, де діяльність комітетів з розслідування є однією із складових роботи конгре­су. Існуючі тут постійні комітети і комітети з розслідування наділені пра­вом проводити так звані слухання. Для цього вони можуть викликати не тільки відповідних урядовців, а й свідків, експертів тощо. За неправдиві свідчення і свідому дезінформацію з боку запрошених на слухання ос­танні можуть бути звинувачені у «неповазі до конгресу», що тягне за со­бою кримінальну відповідальність. Все це зумовлює високий рівень авто­ритету представницького органу і його комітетів.

Прийняті й інші форми парламентського контролю за діяльністю уряду. Вони нерідко відображають особливості структури й організації того чи іншого представницького органу.

Окремого розгляду потребують форми парламентського контролю за витрачанням державних коштів, тобто за реалізацією урядом (виконавчою владою) державного бюджету. В деяких країнах встановлено порядок, за яким уряд щороку або частіше повинен звітувати перед парламентом (ниж­ньою палатою) про загальний фінансовий стан. Однак більш прийнятним є інший порядок, за яким відповідна інформація передається урядом постійній комісії з фінансово-бюджетних питань. Такі комісії (комітети) існують практично в усіх парламентах. Крім інформації загального харак­теру, ці комісії можуть збирати більш конкретні відомості про виконання державного бюджету.

Характеризуючи відносини між законодавчою і виконавчою владою у фінансово-бюджетній сфері, слід вказати на можливість так званого утри­мання коштів — відмови президента повністю або частково виконувати бю­джет, прийнятий конгресом. Таким правом президент США за конституцією не наділений, але іноді він вдається до відповідних дій на практиці.

У 70-і роки XX ст. подібна практика була законодавчо обмежена. Згідно з існуючим на сьогодні положенням, президент, якщо він вирішив, що певна частина бюджетних асигнувань не повинна витрачатись, зобов'яза­ний звернутися до конгресу із спеціальним посланням про зміну в бюджеті. Якщо протягом 45 днів конгрес не прийме відповідного закону, бюджетні кошти мають бути витрачені. Президент може також ставити питання про продовження строків реалізації тієї чи іншої статті бюджету, а конгрес шля­хом прийняття однією з його палат резолюції може вимагати невідкладно­го її виконання. Все це допомагає збалансувати взаємовідносини законодав­чої і виконавчої влади за змістом положень основного закону.