Травлення у ротовій порожнині

Секреція слини здійснюється слинними залозами:

• Привушні залози є найбільшими серед слинних залоз, утворюють серозний секрет, до складу якого входять білки та значна кількість води, його кількість становить до 60% слини.

• Підщелепні та під'язикові залози - змішані, до складу їх секрету входять білки та муцин (слиз), підщелепні залози продукують до 25-30% слини, під'язикова –до10-15%.

• Дрібні залози язика та ротової порожнини - до складу секрету входить переважно муцин (слиз).

За добу слинними залозами утворюється 0,8-1,0 л слини, яка містить воду, електроліти (за складом ті ж самі, що у плазмі крові), білки - ферменти, муцин (слиз), захисні фактори (бактерицидні, бактеріостатичні); рН слини становить 6,0-7,0. До складу слини входять:

•   Ферменти: альфа-амілаза, яка розпочинає гідроліз вуглеводів до дисахаридів; "лінгвальна" ліпаза: продукується слинними залозами язика та розпочинає гідроліз ліпідів; значна група ферментів (більше як 20) приймають участь у гідролізі речовин, що утворюють зубний наліт, тим самим зменшують зубні нашарування.

• Муцин є глікопротеїном, який захищає слизову оболонку ротової порожнини від механічного пошкодження та сприяє утворенню харчової грудки.

• Захисні фактори слини:

а)    лізоцим (муромідаза), який руйнує мембрани бактерій. Бактеріальна флора стає неефективною при високій концентрації лізоциму в ротовій порожнині.

б)    пєроксидази, що входять до складу слини, діють як антибактеріальні ферменти;

в)    глобуліни і тіоціанати збільшують антибактеріальні властивості слини;

г)    лейкоцити, що знаходяться в слині, збільшують її антибактеріальні властивості, виконуючи притаманні їм функції;

д)    насичення слини солями кальцію зменшує декальцифікацію емалі.

Механічна обробка їжі в ротовій порожнині здійснюється завдяки процесу жування.

Жування - це переміщення нижньої щелепи відносно верхньої завдяки скороченню жувальних м'язів, що призводить до подрібнення їжі, яка знаходиться в ротовій порожнині.

Завдяки жуванню:

1) здійснюється подрібнення їжі, що сприяє формуванню харчової грудки та ковтанню;

2) руйнуються оболонки з клітковини в овочах і фруктах;

3) збільшується поверхня контакту їжі зі слиною та її травними ферментами, що сприяє гідролізу;

4) подрібнення їжі сприяє сенсорній функції - подразненню смакових, тактильних рецепторів, вивільненню речовин, що подразнюють нюхові рецептори;

5) сприяє рефлекторному запуску секреції слини та інших травних соків.

 

МЕХАНІЧНІ ПРОЦЕСИ

Ковтання є комплексом рухових реакцій, які забезпечують переміщення їжі через глотку й стравохід до шлунка. В ковтальному рефлексі беруть участь численні рецептори язика, м'якого піднебіння, глотки, висхідні гілки черепних нервів: трійчастого, язикоглоткового й гортанного нервів, центри довгастого мозку та низхідні гілки глоткового, поворотного й блукаючого нервів. Оскільки центр ковтання розміщується у довгастому мозку поблизу дихального, внаслідок їх взаємодії під час ковтання дихання припиняється.

 

СЛИНОВИДІЛЕННЯ

Слина відіграє важливу роль у ротовій порожнині: зволожує її, допомагає смаковій рецепції, оскільки діє на їжу як розчинник, полегшує механічну обробку їжі, забезпечує ферментативне розщеплення вуглеводів, виконує захисні функції тощо.

Слинні залози. Привушні залози — це залози альвеолярного типу. За особливостями секрету є серозними, тобто їхній секрет рідкий. Структурною одиницею в них є ацинус із секреторними клітинами і складною системою проток. Головна вивідна протока відкривається на рівні другого верхнього великого кутнього зуба.

Піднижньощелепні залози — складні альвеолярні, частково трубчасто-альвеоляриі. Виділяють серозний секрет. Вивідна протока відкривається на дні ротової порожнини поруч із вуздечкою язика.

Під'язикові залози — це складні альвеолярно-трубчасті залози зі слизовим типом секреції. Розміщені під слизовою оболонкою дна ротової порожнини. У секреті превалює муцин.

Склад і властивості слини.

Слина у ротовій порожнині людини є змішаним секретом усіх слинних залоз. За добу у людини в середньому виділяється 0,5—2 л слини, з яких близько 30% виділяють привушні залози. Це в'язка, ледь каламутна рідина, рН якої коливається в межах 5,8-7,4. При збільшенні швидкості секреції рН досягає 7,8. Змішана слина людини містить близько 99,5% води. Сухий залишок становлять неорганічні й органічні речовини.

Неорганічні компоненти слини: хлориди і гідрогенкарбонати, фосфати та інші солі натрію, калію, кальцію. Органічних складових у слині в 2-3 рази більше, ніж неорганічних. Це білки (ферменти, муцин), вільні амінокислоти, сечовина, аміак, креатинін тощо.

Ферменти слини представлені амілазою і мальтазою. Слина людини здатна активно гідролізувати вуглеводи. Цей процес виконує альфа-амілаза, яка в умовах лужної реакції розщеплює поліцукриди (крохмаль, глікоген) з утворенням декстринів, а далі дицукридів (мальтоза) і частково моноцукридів (глюкоза).

Слина має бактерицидні властивості, пов'язані з наявністю в ній лізоциму. У привушній і піднижньощелепній залозах людини виявлено фермент калікреїн, який через утворення бра дикініну чинить судинорозширювальний ефект. Крім того, піднижньощелепна залоза продукує інсуліноподібний білок.

Механізми секреції слини Секреція не є пасивною фільтрацією рідини з кровоносних судин, це результат активної функції секреторних клітин. У протоках відбувається реабсорбція деяких йонів, тут же секрет збагачується на гідрогенкарбонати. Клітини слинних проток накопичують й виділяють білковий секрет.

РЕГУЛЯЦІЯ СЛИНОВИДІЛЕННЯ

Слиновиділення є рефлекторним актом, основним рецептивним полем якого є слизова оболонка ротової порожнини. Проте можливі рефлекторні впливи зі стравоходу, шлунка, а також інших органів. Від смакових, механічних і температурних рецепторів збудження прямує до центрів слиновиділення довгастого мозку.

Слиновидільні центри складаються з верхнього слиновидільного ядра довгастого мозку, пов'язаного з піднижньо-щелепною та під'язиковою залозами, і нижнього — з привушною залозою. У регуляції слиновиділення беруть участь гіпоталамус, лімбічиа система мозку і кора великого мозку.

Поряд з нервовою регуляцією функції слинних залоз встановлено вплив на їх діяльність гормонів гіпофіза, підшлунко вої, щитоподібної і статевих залоз. Деякі фармакологічні засоби (пілокарпін) стимулюють слиновиділення, інші (атропін) — гальмують його.

 

ФУНКЦІЯ СТРАВОХОДУ

Функцією стравоходу є рухова функ ція — переміщення їжі з ротової порожнини і глотки до шлунка. Її забезпечує добре розвинена м'язова стінка, яка складається з двох шарів: зовнішнього поздовжнього, внутрішнього колового; у верхній третині стравоходу з посмугованих, у нижній — гладких, у середній — змішаних м'язів.

Рух харчової грудки у стравоході здійснюється завдяки його перистальтичним скороченням — хвилеподібним координованим скороченням м'язів, що поширюються в дистальному напрямку. Розрізняють первинну і вторинну перистальтику стравоходу. Первинна пе ристалътика має центральне походження і виникає у відповідь на ковтання. Перистальтична хвиля проходить зі швидкістю 2-5 см/с і в жодній ділянці не переривається. Вторинна перистальтика виникає у відповідь на місцеве подразнення стінки стравоходу і безпосередньо з ковтанням не пов'язана. Вона починається в грудній частині стравоходу під впливом подразнень слизової оболонки стравоходу часточками їжі і підтримує рух харчової грудки до шлунка.

 

ТРАВЛЕННЯ У ШЛУНКУ

Шлунок є найширшою ділянкою травного каналу, в якому їжа може затримуватись на порівняно тривалий час. Його місткість у дорослої людини становить у середньому 3 л.

Будова шлунка. Анатомічно в шлунку розрізняють кардіальну частину, що починається безпосередньо від стравоходу, дно шлунка, тіло і воротарну (пілоричну) частини, а функціонально — більшу за розмірами та секрецією різко кислого соку з ферментами і слизом фундальну частину і воротарну (пілоричну) — з лужним за реакцією слизом і ендокринними клітинами, що продукують гормони. Порожнина шлунка обмежується двома сфінктерами: кардіальним і воротарним, з яких справжнім (за наявним м'язовим кільцем) є лише воротариий.

Внутрішня, слизова, оболонка шлунка утворює численні складки, неоднакові за рельєфом в різних його ділянках. Слизова оболонка має у людини 4—5 оточених борознами поздовжніх складок, на поверхні яких розміщені шлункові ямочки. На дні їх відкриваються трубчасті залози шлунка, більшість яких мають три групи екзокриноцитів: головні, які продукують ферменти (пепсиноген), парієтальні (обкладові), що забезпечують продукцію хлоридної (соляної) кислоти, і шийкові (додаткові) мукоцити, які виділяють слизовий (мукоїдний) секрет.

У різних відділах шлунка є клітини, що продукують гуморальні чинники, здатні впливати на його функції: серотонін, гастрин – найсильніший стимулятор виділення кислого шлункового соку, гістамін, який також спричинює кислу секрецію.

Гладком' язова оболонка шлунка складається з трьох шарів: зовнішнього поздовжнього, середнього колового і внутрішнього косого. Вона змінює розмір і форму шлунка, забезпечує інтенсивні скорочення, необхідні для переміщення його вмісту.

Зовнішня, серозна, оболонка шлунка має сполучнотканинну основу з еластичними волокнами.

СЕКРЕЦІЯ ШЛУНКА

Секреторні залози шлунка за добу продукують біля 2 л шлункового соку, завдяки якому продовжується гідроліз харчових речовин, що надійшли у травний канал.

Клітини шлункових залоз дна і тіла шлунка:

• Парієтальні - секретують НС1, яка перетворює ферменти пепсиногени на пепсини, а також секретують внутрішній фактор, необхідний для всмоктування вітаміну В₁₂ у дистальному відділі тонкої кишки;

• Головні - секретують ферменти пепсиногени (неактивна форма протеолітичних ферментів пепсинів).

• Слизові (мукоцити) - секретують слиз.

Шлунковий сік — це безбарвна кисла рідина, основними компонентами якої є ферменти, хлоридна (соляна) кислота та глікопротеїди (мукоїди). Масова частка води у складі соку становить близько 99,4%. Основним неорганічним компонентом шлункового соку є хлоридна кислота у вільному і зв'язаному з протеїдами стані, хлориди, фосфати, сульфати натрію, калію, кальцію гідрогенкарбонати та ін. Серед органічних сполук — білки, глікопротеїди (муцин), лізоцим, ферменти, продукти метаболізму.

Ферменти шлункового соку — це пептидогідролази (протеолітичні ферменти, протеази, пепсин) і шлункова ліпаза. Пепсин синтезується головними клітинами у вигляді пепсиногену — неактивного його попередника. Його активація відбувається в кислому середовищі шляхом відщеплення поліпептиду, який є інгібітором пепсину. Найактивніше цей процес відбувається при рН = 2—1,5. Є 4 шлункових ферменти групи пептидогідролаз: пепсин, га стриксин, пепсин В і ренін (сичужний фермент). Шлунковий сік має високу протеолітичну активність, проте він здійснює в умовах кислої реакції лише початковий гідроліз білків до стадії альбумоз і пептонівз утворенням невеликої кількості амінокислот. Цей процес завершується у тонкій кишці.

Пептидогідролази шлункового соку не гідролізують муцин, що має захисне значення.

Ліпаза шлункового соку має невисоку активність, але в період годування дитини молоком гідролізує ліпіди молока, які перебувають у ньому в емульгованому стані.

Хлоридна (соляна) кислота спричинює денатурацію й набухання білків, чим сприяє їх наступному розщепленню пептидогідролазами (пепсином), активує пепсиноген, створює необхідне для пептидогідролаз кисле середовище, має антибактеріальну дію і бере участь у регуляції функції травної системи. Натще кислотність соку низька (рН = 6,0) і зростає в разі стимуляції секреції. Під час активного травлення рН шлункового соку становить 1,0—2,0. Зменшення кислотності шлункового соку негативно позначається на травних процесах у шлунку.

Глікопротеїди (муцин) виконують захисну функцію, формуючи біля стінки слизовий бар'єр проти руйнівної дії протеолітичних ферментів.

Шлунковий сік виділяється у відповідь на нервові чи хімічні подразнення. Секреція шлункового соку починається через 5-6 хв після початку приймання їжі. Кожному виду їжі відповідає певна динаміка соковиділення. Після споживання м'яса секреція досягає максимального рівня протягом першої години, хліба — другої, далі зменшується і залишається ще тривалий час на низькому рівні. Після випивання молока секреція посилюється поступово, досягаючи максимального рівня на 2-3-й годині, і далі спадає. Тривалість секреції також різна: при споживанні м'яса і молока — 6-7 год, хліба — 8-10 год. Загальна кількість шлункового соку за цей час найбільша при споживанні м'яса.

Регуляція шлункової секреції. Шлункова секреція виникає як реакція на рефлекторне або гуморальне збудження залоз.

Па расимпатичні впливи збуджують шлун кові залози.

Симпатичні нерви чинять гальмівний вплив на шлункову секрецію.

Збудником секреторної функції шлунка є насамперед їжа, її вигляд, запах, смакові якості, що діють рефлекторно, а також велика кількість гуморальних чинників.

Фази шлункової секреції. В регуляції шлункової секреції виділяють три фази.

Першу фазу називають складнореф лекторною (мозковою). Вона об'єднує умовно- і безумовнорефлекториі впливи на шлункові залози. Вигляд, запах, підготовка їжі до споживання через рецептори зору, слуху, нюху зумовлюють виділення шлункового соку, яке триває протягом 20-25 хв і супроводжується відчуттям апетиту, голоду. Це умовнорефлекторне збудження. Секреція значною мірою посилюється, коли їжа надходить до рота, а отже, подразнює рецептори ротової порожнини, зокрема язика, піднебіння, а також глотки. Секреція починається через кілька хвилин від початку дії подразника і триває в середньому протягом двох годин. Це безумовнорефлекторна секреція. Секреція у першій фазі легко гальмується різними зовнішніми і внутрішніми подразниками (больовими, емоційними тощо).

Другу фазу секреції шлунка називають шлунковою (хімічною, нервово-гуморальною, гуморально-хімічною). Вона починається через 30-40 хв від початку надходження їжі і триває протягом 6—10 год.

Особливе місце серед природних гуморальних стимуляторів шлункової секреції посідає гістамін. Гістамін спричинює виділення кислого соку, але є слабшим збудником секреції порівняно з гастрином.

Третя,кишкова, фаза шлункової секреції є результатом надходження шлункового вмісту до кишок, що сприяє виділенню кишками власних гормонів: ентеро гастрину, що стимулює секрецію шлункового соку, секретину, мотиліну і серо тоніну, які стимулюють секрецію пепсину. Гальмують шлункову секрецію ентеро гастрон, нейротензин, гастроінгібуючий пептид (ГІП), холецистокінін (панкреозимін) та ін.

Перша фаза є пусковою, оскільки переводить залози зі стану відносного функціонального спокою до діяльного стану. Друга й третя фази — коригуючі. Вони пристосовують секрецію до виду їжі, особливостей травного процесу.

Екскреція. У складі шлункового соку виявлено деякі речовини, які виділяються з організму у вигляді екскретів (сечовина, сечова кислота, креатинін тощо). Виділення цих метаболітів зі шлунковим соком значно підвищується під час захворювання нирок, органів дихання і травлення.

РУХОВА ФУНКЦІЯ ШЛУНКА

Добре розвинений м'язовий шар шлунка забезпечує резервуарну й евакуаторну (переміщення їжі до кишок) функції.