Основні складові розвитку української літератури в ХХ ст.

20-ті роки характеризувалися бурхливим розвитком української літератури. Особливістю літературного процесу цього часу було розмаїття літературних напрямів та ідеологічна боротьба між ними. Спочатку домінували «Пролеткульт» - літературно-художня та просвітницька організація, для якої характерним було негативне ставлення до культури минулого, намагання створити свою «чисто пролетарську», особливу культуру. Письменники і поети розподілялися за тематикою і основною спрямованістю своїх творів. Згодом «пролетарські» письменники об’єдналися у спілку «Гарт» (1923-1925), куди входили Василь Еллан-Блакитний, Микола Хвильовий, Володимир Сосюра. Селянські письменники згуртувалися в спілку «Плуг», куди входили Андрій Головко, Петро Панч. Радянська влада найбільш прихильно ставилася до цих письменницьких об’єднань.

Крім них, існували також групи закоханих у світову й національну культурну спадщину неокласиків, що були найменш заангажованими в радянській дійсності. У їхній творчості відсутні революційні і соціальні мотиви, тема пролетаріату, вони ігнорували й модерні засоби виразу, цілком віддаючи перевагу класичній поезії античної доби (Микола Зеров, Максим Рильський, Юрій Клен, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович) неосимволістів (Павло Тичина, Дмитро Загул, Євген Плужник, Василь Мисик, Дмитро Фальківський, Юрій Меженко та ін.), радикальні за ідейним спрямуванням групи панфутуристів (Михайль Семенко, Гео Шкурупій, ранні Микола Бажан, Юрій Яновський, Олекса Слісаренко, Микола Ірчан та ін.), конструктивістів (Валер’ян Поліщук тощо). Рання творчість Павла Тичини відзначалася елітарною чутливістю, драматичним пафосом розбудови національної культури, формальною витонченістю і експресивністю. Молодого Тичину називають головним представником українського поетичного необароко.

У 1925 р. після розпаду «Гарту» виникла так звана Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). До неї увійшли найвизначніші письменники: Тичина, Бажан, Сосюра, Смолич, Яновський. першим президентом ВАПЛІТЕ був Микола Яловий.

Ця організація стояла на засадах творення нової української літератури шляхом засвоєння найкращих здобутків західноєвропейської культури. Вона прагнула протистояти адміністративно-командному втручанню чиновників від культури у творчі справи. Фактичним лідером ВАПЛІТЕ був Микола Хвильовий (справжнє прізвище – Фітільов) (1893-1933), який висунув гасло «Геть від Москви!». Це означало, що українську літературу, культуру вцілому потрібно було рівняти на кращі європейські зразки, на «психологічну Європу», культура якої увібрала весь багатовіковий досвід людства.

Погляди М. Хвильового зумовили критику ВАПЛІТЕ з боку партійних і державних діячів УРСР. Особливо гострих нападок зазнав твір М. Хвильового «Вальдшнепи». Внаслідок постійних переслідувань ВАПЛІТЕ була змушена саморозпуститися. Пізніше, в 1934 р., різноманітні літературні об’єднання були закриті і злиті в Спілку письменників України – єдину організацію на весь літературний процес, який попав під контроль партії.

Літератори шукали своє місце у суспільному житті, створювали різножанрові твори, збагачували українську літературу новими змістом і формою. Цікаві експериментальні прозові твори написали Г. Михайличенко («Блакитний роман», 1918-1919),М. Хвильовий (збірки «Сині етюди», 1923, «Осінь» 1924), Г. Косинка, Ю. Яновський, М. Йогансен, В. Підмогильний, В. Поліщук, Г. Шкурупій, В. Домонтович. Широку популярність здобув гуморист Остап Вишня.

В Україні у 1926-1930 рр. було видано 24 томи творів письменника Володимира Винниченка (1880-1951). Його твори, єдиного з українських письменників, ще до революції були перекладенені на ряд європейських мов – французьку, польську, німецьку та інші. Йому належить 14 романів (один незакінчений), близько 100 оповідань, 20 п’єс, велика кількість статей, унікальний щоденник. В 1919 р., знаходячись в еміграції, письменник написав 3-томну працю «Відродження націй», в якій змалював події в Україні у 1917-1919 рр. На теми творчості В. Винниченка організовувалися дискусії, або як їх тоді називали, літературні суди. За його фантастичним романом «Сонячна машина» (вийшов друком у 1927 р.) в книгарнях стояли черги. Але з 1932 р. становище змінилося. Твори В.Винниченка стали недоступними для українського читача.

Великою популярністю користувалися твори драматургів Миколи Куліша. П’єси Куліша «97», «Мина мазало», «Народний Малахій» і «Патетична соната» відрізнялися своєю модерністською формою та гострою критикою тогочасної радянської дійсності.

Одним з найпопулярніших поетів був Володимир Сосюра. Поезія Сосюри виразно національна за своїм характером – він далі розвивав традиції Тараса Шевченка й Лесі Українки, української народної творчості. Сосюра звертається і до історичних тем: роман у віршах «Тарас Трясило», поеми «Мазепа», «Махно» та ін. Багато віршів присвячено Україні: «Вітчизна», «Україна», «Дзвін шабель» та ін. Але найсильніше талант Сосюри виявився в інтимній ліриці: «Так ніхто не кохав», «Коли потяг у даль загуркоче», «Марія», «Люблю».

У Галичині після поразки у боротьбі за незалежність з Польщею літературний процес був досить політизованим. Письменники розділилися на три групи:

Націоналістична (Д. Донців, О. Ольжич, О. Теліга та ін.)